Ідилія

ІДИ́ЛІЯ (від грец. είδύλλιον — зображе­н­ня, малюнок) — поетичний жанр, який вирізняється темою і на­строєм та не повʼязаний з певним родом літературним. Може мати епіч., лірич. і драм. характер. Тематично зосереджуючись на звичай. реальностях буття (народже­н­ня, коха­н­ня, шлюб, родин­не щастя, праця, доброчесне життя, смерть), І. завжди пройнята на­строями умиротворе­н­ня, внутр. гармонії, радості від спілкува­н­ня з природою. Найхарактернішою ознакою І. як форми буколіки є прикрашене, ідеалізов. зображе­н­ня життя простих людей (найчастіше пастухів) на лоні природи; персонажі й ситуації в І. нереаліст., мають умовний характер. Цей жанр склався в антич. літературі у 3 ст. до н. е., творцем вважають ел­лініст. поета Феокріта, який написав, пере­важно гекзаметрами, зб. «Ідилія» (вміщувала 30 І. та 26 епі­грам), оспівавши здорову мораль та природні почу­т­тя не зі­псованих цивілізацією, мирних, часто закоханих, чут­тєвих рибалок, пастухів, землеробів. Його досвід пере­йняли Мосх із Сицилії та Біон зі Смірни (обидва — 2 ст. до н. е.), рим. поети Вергілій (1 ст. до н. е.), Кальпурній (1 ст. н. е.), Немесіан (3 ст. н. е.). Жанр І. тривалий час не був термінологічно окреслений, за доби Ренесансу вважався різновидом пасторалі. У європ. літ-рах поширений від епохи Від­родже­н­ня до поч. 19 ст., зокрема у творчості сентименталістів і романтиків завдяки їхній увазі до «природ. стану» та нац. колориту. Європ. слави зажила пасторал. проза «Idyllen» («Ідилії», 1756) швейцар. письмен­ника С. Ґес­снера. Нім. поет Й.-Г. Фосс створив І. у формі поеми «Luise» («Луїза», 1795), а франц. прозаїк Ж.-А. Бернарден де Сен-Пʼєр написав роман-І. «Paul et Virginie» («Поль і Вірґінія», 1788). Зразки рос. І. дали М. Карамзін, В. Жуковський, М. Гнєдич, А. Дельвіг. В укр. літературі до цього жанру звертався Г. Сковорода (пісні 12 і 13 у зб. «Сад божествен­них пісень», 1757–85). У новій укр. поезії одним із перших, хто зацікавився І., був Л. Боровиковський («По­дражаніє Горацію»). Ідилічні картини життя зображено у творах Т. Шевченка, зокрема у віршах «Садок вишневий коло хати…», «Сон» («На панщині пшеницю жала…»), «І досі сниться: під горою…». І. Франко у вірші «Ідилія» (зб. «З вершин і низин», 1887) надав ідиліч. епізодові алегор. смислу та повʼязав його з рев. боротьбою. І. викликала інтерес не тільки в ліриків, а й у прозаїків та драматургів: «Маруся» Г. Квітки-Основʼяненка, «Сон» Марка Вовчка, «Наталя, або Дві долі разом» М. Макаровського, «Орися», «Дівоче серце» П. Куліша, «Лихо не без добра» Ганни Барвінок, «Сужена» О. Стороженка, «Лісова ідилія» І. Франка, «Три ідилії» М. Рильського, «Ідилічний» (із циклу «Етюди») І. Муратова тощо.

Літ.: Денисюк І. Роз­виток української малої прози ХІХ — поч. ХХ ст. К., 1981; Тураев С. В. От Просвещения к романтизму. Москва, 1983; Бакалов А. С. Идил­лия в рус­ской и немецкой лирике середины ХІХ в. // Развитие жанров рус­ской лирики конца ХVIII–XIX вв. Куйбышев, 1990.

С. І. Очеретянко, Л. В. Рябець

Завантажити статтю