Ідіотія

Визначення і загальна характеристика

ІДІОТІ́Я (від грец. ἰδιοτεία — невігластво, неосвіченість) — найвищий ступінь уродженого або набутого в ран­ньому дитинстві недоумства, спричиненого поруше­н­ням роз­витку головного мозку. У заг. ро­зумін­ні І. ви­значають як форму дизонтогенезу, за якої практично від­сутні мовле­н­ня та мисле­н­ня. В сучас. науці її зараховують до форм розум. від­сталості. Перші результати наук. ви­вче­н­ня людей з вадами розум. роз­витку отримано в серед. 19 ст. 1838 франц. психіатр Ж. Ескіроль здійснив спробу класифікувати недоумство на вроджене й набуте. Ви­вчаючи особливості ро­зумово від­сталих людей, він значну увагу, крім мед., гігієн., мед.-соц. аспектів, приділив психологічним. У той період феномен розум. від­сталості ототожнювали з І., яку трактували як стійкий стан, що від­різняється від псих. захворювань, виникає внаслідок поруше­н­ня роз­витку і су­проводжується інтелектуал. недо­статністю. Ж. Ескіроль характерну особливість розум. від­сталості вбачав у стані роз­витку мовле­н­ня (екс­пресія, словник. запас, грамат. порядок, до­ступність). Цю думку згодом роз­винули М. Тарасевич та Л. Виготський. Розум. від­сталість — поня­т­тя дизонтогенезу дитини, однією зі складових якого є олігофренія. За ступ. вияву олігофренію диференціюють на дебільність, імбецильність та І. Водночас, на від­міну від олігофренії, І. може виявлятися не лише в перші місяці життя, а й у під­літк. і навіть зрілому віці. Виникне­н­ня І. у зрілому віці свідчить не про вроджений характер дизонтогенезу, а про амавротич. (набутий). Амавротичне недоумство є рідкіс. формою сімей. захворюва­н­ня, що про­гресує і проявляється зростаючим роз­ладом псих. діяльності (до тотальної деменції) з поруше­н­ням або втратою зору та затримкою псих. роз­витку (до І.). Клін. прояви залежать від віку хворої людини та періоду маніфестації захворюва­н­ня. Від­повід­но до цих ознак виділяють 5 форм амавротич. недоумства: вроджену, осн., ранню дит., пізню дит. та пізню. І. роз­вивається не в усіх випадках амавротич. недоумства. Встановлено, що чим пізніше виникає захворюва­н­ня, тим повільніше воно протікає і легшою є його форма, але при цьому частіше трапляються екс­трапірамідні, мозочк. та епілептичні роз­лади. Отже, І. є склад. процесом динаміки функцій псих. діяльності і може бути викликана як генет., так і зовн. чин­никами. Водночас спільною для усіх форм І. ознакою є поруше­н­ня псих. діяльності, що дає під­стави вважати її розум. від­сталістю. За критеріями класифікації розум. від­сталості, основою якої є кількісні показники інтелекту, І. належить до найвищого ступ. його недороз­виненості (ІQ — 20). Діти з діа­гнозом І. мають низький рівень на­учуваності, вони схильні до рухових стереотипів і примітив. реакцій, у більшості випадків не вміють ходити. Функціонува­н­ня інтелектуал. сфери у них від­бувається на сенсомотор. рівні, вони можуть досягти рівня роз­витку 18-місяч. дитини. Ця класифікація має низку недоліків: від­сутність можливості точного вимірюва­н­ня рівня роз­витку інтелекту, при викори­стан­ні різних методів тестува­н­ня коефіцієнт інтелекту в однієї й тієї самої особи може мати різні показники. Недоціл. також є ви­значе­н­ня лише інтелектуал. рівня, зокрема у контекс­ті об­ґрунтува­н­ня адаптації ро­зумово від­сталої дитини до середовища дореч. є оцінюва­н­ня й ін. форм поведінки та особистіс. якостей. За критеріями класифікації можливостей роз­витку дитини, що ґрунтується на виділен­ні 2-х груп інтелектуал. недороз­виненості залежно від рівня на­учуваності дитини (обмежений та нульовий), діти з І. належать до нена­учуваних. Взаємодія таких дітей із середовищем від­бувається за псих. механізмами, активність яких залежить від функціонува­н­ня фізіол. сфери. Псих. діяльність є вкрай обмеженою, від­сутні тенденції до усві­домлених дій, мисле­н­ня не роз­вивається, що детермінує низький поріг реагува­н­ня на оточе­н­ня, зокрема впі­знава­н­ня близьких людей, увага від­сутня або не­стійка, мовле­н­ня обмежується звуками, окремими словами, емоц. сфера — реакціями задоволе­н­ня чи незадоволе­н­ня. Емоц. реакції впливають на поведінк. дії, які є неконтрольованими через від­сутність первин. форм сві­домості та самосві­домості. Так, реакцію незадоволе­н­ня досить часто діти з І. виявляють у формі критики, гніву, агресії. Існує певна диференціація емоц. реакцій та поведінк. дій у хворих дітей: у частини з них домінують злісно-гнівні вибухи, в ін. — байдужість до оточе­н­ня. Поведінк. пасивність су­проводжується вʼялістю, збудливість — стереотип. рухами (роз­качува­н­ням, плеска­н­ням у долоні та ін.). Поведінці таких дітей можуть бути властиві афективні прояви, які часто набувають характеру злобливості. Недороз­виненість психіки по­єд­нується з поруше­н­нями фіз. роз­витку. У випадку несумісності таких порушень із жи­т­тям діти помирають від­разу після народже­н­ня. У дітей з І. від­сутній інстинкт самозбереже­н­ня. Вони не володіють локомотор. навичками чи набувають їх з великим запізне­н­ням, не можуть навч. і пере­бувають (за згодою батьків) у спец. закладах — дит. будинках для ро­зумово від­сталих. Серед причин І. — спадк. чин­ники, зокрема патологія генератив. клітин батьків, внутр.-утробне ушкодже­н­ня зародка та плода (гормонал. поруше­н­ня, вірусні інфекції, токсоплазмоз та ін.), шкідливі чин­ники перинатал. періоду та перших 3-х р. життя дитини (асфіксія плода та новонародженого, полог. травма, імунол. несумісність крові матері та плода, травми голови у ран­ньому дитинстві, дит. інфекції, вроджена гідроцефалія тощо). Діагностику І. здійснюють за заг. принципами діагностува­н­ня усіх форм псих. недороз­виненості та розум. від­сталості. Вона перед­бачає встановле­н­ня причини роз­ладу, зʼясува­н­ня етіології, диференці­йов. опис хвороби з метою формува­н­ня уявле­н­ня про індивід. можливості роз­витку, опрацюва­н­ня інформації, необхід. для сімейно-генет. консультува­н­ня. Лікува­н­ня І. залежить від етіології та пере­бігу і має симптоматич. характер. Для покраще­н­ня обмін. процесів при­значають ноотропи, церебролізин, глютамін. кислоту, ліпоцеребрин, проводять вітамінотерапію; для зниже­н­ня внутр.-череп. тиску — влива­н­ня магнезії, гліцерин, діакарб; за умови надмір. гальмува­н­ня за­стосовують стимулятори (сиднокарб, женьшень, китайський лимон­ник, алое та ін.), при збуджен­ні — нейролептики; за наявності нападів — протисудомні засоби. Ефективність медикаментоз. терапії залежить від термінів її початку (чим раніше роз­почато, тим вища ефективність). І. належить до форм дизонтогенезу, при яких осн. терапевт. впливи мають специфіку, а саме: за­стосува­н­ня функціон. тренінгу дає можливість впливати на поруше­н­ня моторики дітей; заходи з поведінк. терапії спрямовані на зниже­н­ня гостроти проявів поведінк. порушень (самоу­шкоджувал. поведінки); медикаментозне лікува­н­ня дає можливість впливати на складні поруше­н­ня поведінки та знижувати рівень гіпер­активності дітей; консультува­н­ня близьких людей та соц. оточе­н­ня спрямоване на під­тримку батьків та проведе­н­ня від­повід. заходів (освітні заходи, соц.-психол. групи та тренінги, індивід. психол. консультува­н­ня, психотерапія); пед. заходи за умови клін. проявів І. для під­тримки жит­тєдіяльності дітей перед­бачають утрима­н­ня їх у спец. закладах. Особи з діа­гнозом І. мають статус інвалідів і пере­бувають на повному утриман­ні держави. Нині у світі розум. від­сталість зафіксовано у бл. 3 % населе­н­ня. 75 % осіб, які належать до категорії ро­зумово від­сталих, мають легку її форму (ІQ — 50). Остан­нім часом кількість ро­зумово від­сталих збільшується, що пояснюють зро­ста­н­ням від­сотка вижива­н­ня дітей з вадами роз­витку та поруше­н­ням ЦНС.

Літ.: Певзнер М. С., Лубовский В. И. Динамика развития детей-олигофренов. Москва, 1963; Блейхер В. М., Крук И. В. Патопсихологическая диагностика. К., 1986; Стадненко Н. М., Матвєєва Н. П., Обухівська А. Г. Нариси з олігофренопсихології. Камʼянець-Подільський, 2002; Петрова В. Г., Белякова И. В. Психология умствен­но от­сталого школьника. Москва, 2002; Мамайчук И. И. Психокор­рекцион­ные технологии для детей с про­блемами в развитии. С.-Петербург, 2006; Синьов В. М., Матвєєва М. П., Хохліна О. П. Психологія ро­зумово від­сталої дитини: Під­руч. К., 2008.

В. В. Засенко, Н. О. Макарчук

Завантажити статтю