Ізюм

ІЗЮ́М — місто обласного значе­н­ня Харківської області. Знаходиться на обох берегах Сіверського Дінця (притока Дону), у місці впаді­н­ня в нього Ізюмця, за 127 км від Харкова та за 592 км від Києва. Площа 43,6 км². Насел. 56 075 осіб (2001, складає 87 % до 1989), пере­важно українці. 2-е за кількістю насел. місто Харків. обл. Залізнична станція. Через місто проходить автомагістраль Київ–Ростов-на-Дону. Задовго до виникне­н­ня І., побл. літопис. р. Сальниця (нині Річка), 1111 руське військо на чолі з київ. князем Святополком Ізяславичем і пере­яслав. князем Володимиром Мономахом роз­громило половец. військо. Тут у травні 1185 стояла бо­йова дружина новгород-сівер. князя Ігоря (ці події описані в «Слові о полку Ігоревім»). Тер. Ізюмщини була заселена ще з часів мезоліту (див. Ізюмські стоянки). Однак у 2-й пол. 13 ст. її надовго спустошили монголо-татари. Знову ці землі почали освоювати на­прикінці 15 ст., коли виникли сторож. служби. Історія міста роз­починається у 2-й чв. 17 ст., коли на лівому березі Сівер. Дінця облаштовано Ізюм. окоп, у якому по черзі несли сторож. службу жит. міст Путивль (нині Сум. обл.), Лівни (нині Орлов. обл.), Рильськ (нині Курської обл., обидва — РФ) та ін. 1681 харків. козаками під проводом полковника Г. Донця-Захаржевського засн. фортецю І. (офіц. дата виникне­н­ня міста). Існує кілька версій походже­н­ня назви: 1) від татар. слова «гузун» — пере­права (Ізюм. брід був ві­домий задовго до заснува­н­ня міста); 2) від р. Ізюмець, на берегах якої зʼявилися перші будівлі поселенців; 3) від татар. слова «іззун» — довгий, витягнутий (за зовн. ви­глядом роз­таш. тут г. Кремʼянець — комплекс. памʼятки природи місц. значе­н­ня). Практично одночасно з будівництвом фортеці 1684 козаками зведено Спасо-Преображен. собор, а також деревʼяну Покров. церкву (зруйнована 1941). Навколо фортеці виникли приміс. слободи (форштати) Піски, Попівка, Гончарівка (у подальшому злилися з містом і як його р-ни зберегли свої назви до наших днів). Від 1685 — місто, центр Ізюм. слобід. козац. полку, якому під­порядковувалися 13 навколиш. міст і слобід. Ізюм. полк (від 1765 — регуляр. гусар. полк рос. армії) не лише охороняв край від нападів татар, але й брав участь у низці військ. кампаній, зокрема Пн., рос.-турец. війнах, штурмував Очаків, Бендери, Ізмаїл, брав участь у боях з наполеонів. військами. Через місто проходив торг. шлях зі Слобожанщини на Дон. На­прикінці 17 ст. в І. зʼявилися перші під­приємства мануфактур. типу. На поч. 18 ст. І. — найбагатолюдніше та найбагатше місто Слобід. України. Від 1708 — у складі Азов. губ., від 1718 — Бєлгород. провінції Київ. губ., від 1765 — Слобід.-Укр. губ. Від 1780 — повіт. місто Харків. намісництва, від 1797 — Слобід.-Укр. губ., від 1835 — Харків. губ. У 19 ст. проводили щорічно 4 ярмарки, щотижня — торги. На поч. 20 ст. І. — один із знач. ринків збуту худоби, вовни, хліба. У 1880-х рр. працювали горілчаний, маслобій., салотоп. і низка цегел. та вос­кобій. заводів. Спорудже­н­ня 1910 побл. міста залізниці, яка зʼ­єд­нала Харків з Донбасом, сприяло роз­витку промисловості. На поч. 20 ст. налічувалося 24 пром. під­приємства, понад 1 тис. ремісників. Від 1906 функціонували пивовар. завод Шадлуна й Блезе (працював і у рад. часи), завод с.-г. машин Сабо, 3 цегел. заводи Болтунова, лісопил. заводи Бедниченка, Бєловицького, Дерюгіна. 1914 побудовано електро­станцію. 1915 нім. фірмою «Карл Брандт» збудовано ізюм. ремонтні залізничні майстерні (нині Ізюмський тепловозоремонтний завод). 1916 від­повід­но до роз­порядже­н­ня імператора Миколи ІІ роз­почато спорудже­н­ня заводу оптич. скла (введено в дію 1923; див. Ізюмський казен­ний приладобудівний завод). У цей час у місті на пром. під­приємствах працювало бл. 18 тис. осіб. Водночас від­крито 3-класне міське училище, жін. г-зію, реал. училище. Під час воєн. дій 1918–20 влада неодноразово змінювалася. Жит. за­знали сталін. ре­пресій, потерпали від голодомору 1932–33 (кількість встановлених жертв — 2761 особа). 1923–30 — центр округи, від 1923 — райцентр. Від 1932 — у складі Харків. обл. 1941 через місто протягом 8-ми місяців проходила лінія фронту. У травні 1942 після не­вдалої на­ступал. операції в оточе­н­ня потрапили 6-а та 57-а рад. армії. 23 червня 1942 рад. війська залишили І. 5 лютого 1943 І. зуси­л­лями 267-ї стрілец. дивізії звільнено. У повоєн­ні роки місто стало одним із центрів приладобудува­н­ня. 1954–2007 працював Ізюмський оптико-механічний завод. Нині в І. — 9 заг.-осв. шкіл, 9 дитсадків, 2 профес. ліцеї, мед. училище; Палац культури, Ізюмський крає­знавчий музей ім. М. Сібільова, кінотеатр «Спартак», муз. і художня школи; 2 лікарні; 3 готелі; від­діл. 7-ми банків. Виходить г. «Обрії Ізюмщини». Памʼятки архітектури: Спасо-Преображен. собор (1684), Микол. церква (1809–23), Вознесен. церква (1819–26), жін. гімназія (1861; нині поліклініка), реал. училище (1882; нині заг.-осв. школа № 4). На схилі г. Кремʼянець збереглися камʼяні половец. «баби». Споруджено меморіал Слави на честь 40-річчя Пере­моги (1985, арх. М. Левін і Ю. Градов); встановлено погру­д­дя А. Недбайла, памʼятник П. Волоху (загинув при визволен­ні Ізюмщини). На г. Кремʼянець також — телевіз. вежа. Серед видат. уродженців — економіст, академік НАНУ С. Ямпольський, право­знавець, чл.-кор. РАН О. Лукашова, лікар-онколог А. Бикоріз, фахівець у галузі електро­енергетики В. Глущенко, акушер-гін­еколог Я. Жернова-Краснопоясовська, фахівець у галузі рослин­ництва М. Демченко, лікар-гігієніст В. Капустник, агроном В. Милий, фахівець у галузі механіки В. Кононенко, фізик В. Рожков, філософ В. Петрушов, вірусолог В. Патратій, фахівець у галузі оптич. приладобудува­н­ня Є. Парняков, біо­лог Ф. Тихомиров; письмен­ники В. Вакуленко, І. Мірошниченко, О. Саєнко; художники С. Васильківський, І. Денисенко, О. Комʼяхов, скульпторка В. Пацевич; актриси О. Голицинська, Е. Єфремова-Кононенко, композитор, естрад. спів­ак, засл. арт. УРСР І. Демарін, спів­ачка, засл. арт. України О. Різник, спів­ачка, канд. мистецтво­знавства, засл. арт. України В. Осипенко, актор, режисер, нар. арт. України В. Селезньов, актор, засл. арт. УРСР О. Ткаченко; військовик Г. Васильченко, Герої Рад. Союзу А. Недбайло (двічі), Г. Запорожченко, Б. Золотухін. У Ізюм. реал. училищі навч. рад. і парт. діяч М. Скрипник (академік АН УРСР), у гімназії — рад. і парт. діяч П. Шелест. У І. закін. курси молодших офіцерів Г. Жуков.

Фотоілюстрації

×

❮ ❯

Завантажити статтю