І

І  — дванадцята літера української абетки. Є в інших алфавітах, створених на кириличній і латинській графічних основах. Назва літери «і» вживається як іменник середнього роду. Буває велика і мала, має рукописну й друковану форми. Походить від кириличної літери «I» («è»), утворена на основі греко-візантійської ι («йота»). У староукраїнській графіці мала варіанти и, i, ¿, j, які у зв’язку з наявністю різних писемних шкіл і типів письма вживалися у кількох варіантах, що допомагає визначити час та місце написання пам’яток. У 16 ст. з’явилася друкована форма літери. Мала числове значення «десять», тому її називали «і десятеричне». В українській абетці послідовно вживається від часу виходу «Грамматики малороссійскаго нарѣчія» О. Павловського (С.-Петербург, 1818) для позначення голосного, що виник із давніх ѣ та о, е в новозакритому складі, та етимологічного *і, що стоїть на початку слова (інколи, інакше). У сучасній українській мові нею позначають голосний переднього ряду високого підняття. Використовується у класифікаційному поділі зі значенням «дванадцятий»: розділ «і», група «І». При цифрової нумерації вживають як додаткову диференційну ознаку, коли низка предметів має однаковий номер: справа 7^і тощо. Діакритичний знак (крапка) став підставою для вислову «поставити крапку над і» — «уточнити сказане, розкрити натяки». І — єднальний, перелічувальний, приєднувальний, приєднувально-підсилювальний сполучник, що служить для поєднання членів речення або речень; підсилювальна частка; вигук, що виражає подив, розчарування, сумнів тощо.

Завантажити статтю