І - Енциклопедія Сучасної України
Beta-версія
І

І – дванадцята літера української абетки. Є в ін. алфавітах, створених на кирилич. і лат. графіч. основах. Назва літери [і] вживається як іменник серед. роду. Буває велика і мала, має рукописну й друковану форми. Походить від кирилич. літери i («è»), утвор. на основі греко-візант. i («йота»). У староукр. графіці мала варіанти и, і, ї, j, які у зв’язку з наявністю різних писем. шкіл і типів письма вживалися у кількох варіантах, що допомагає визначити час та місце написання пам’яток. У 16 ст. з’явилася друкована форма літери. Мала числове значення «десять», тому її називали «і десятеричне». В укр. абетці послідовно вживається від часу виходу «Грамматики малороссійскаго нарѣчія» О. Павловського (С.-Петербург, 1818) для позначення голосного, що виник із давніх ѣ та о, е в новозакритому складі, та етимолог. і, що стоїть на початку слова (інколи, інакше). У сучас. укр. мові нею позначають голосний перед. ряду високого підняття. Використовується у класифікац. поділові зі значенням «дванадцятий»: розділ «і», група «І». При цифр. нумерації вживається як додатк. диференц. ознака, коли низка предметів має однаковий номер: справа 7і тощо. Діакрит. знак (крапка) став підставою для виразу «поставити крапку над “і”» – «уточнити сказане, розкрити натяки». І – єднал., перелічув., приєднув., приєднув.-підсилювальний сполучник, що служить для поєднання чл. речення або речень; підсилюв. частка; вигук, що виражає подив, розчарування, сумнів тощо.

М. Г. Железняк

Стаття оновлена: 2011