І — дванадцята літера української абетки. Є в інших алфавітах, створених на кириличній і латинській графічних основах. Назва літери «і» вживається як імен­ник середнього роду. Буває велика і мала, має рукописну й друковану форми. Походить від кириличної літери «I» («è»), утворена на основі греко-візантійської ι («йота»). У староукраїнській графіці мала варіанти и, i, ¿, j, які у звʼязку з наявністю різних писемних шкіл і типів письма вживалися у кількох варіантах, що допомагає ви­значити час та місце написа­н­ня памʼяток. У 16 століт­ті зʼявилася друкована форма літери. Мала числове значе­н­ня «десять», тому її називали «і десятеричне». В українській абетці послідовно вживається від часу виходу «Грам­матики малорос­сійскаго нарѣчія» О. Па­вловського (Санкт-Петербург, 1818) для по­значе­н­ня голосного, що виник із давніх ѣ та о, е в новозакритому складі, та етимологічного *і, що стоїть на початку слова (інколи, інакше). У сучасній українській мові нею по­значають голосний пере­днього ряду високого під­ня­т­тя. Використовується у класифікаційному поділі зі значе­н­ням «дванадцятий»: роз­діл «і», група «І». При цифрової нумерації вживають як додаткову диференційну ознаку, коли низка предметів має однаковий номер: справа 7і тощо. Діакритичний знак (крапка) став під­ставою для вислову «по­ставити крапку над і» — «уточнити сказане, роз­крити натяки». І — єд­нальний, пере­лічувальний, при­єд­нувальний, при­єд­нувально-під­силювальний сполучник, що служить для по­єд­на­н­ня членів рече­н­ня або речень; під­силювальна частка; вигук, що виражає подив, роз­чарува­н­ня, сумнів тощо.