Іван - Енциклопедія Сучасної України
Beta-версія
Іван

ІВА́Н (Павловський Іван Данилович; 20. 05. 1890, с. Соснівка Чигирин. пов. Київ. губ., нині Олександрів. р-ну Кіровогр. обл. – 09. 12. 1937) – церковний діяч. Закін. Київ. духовну семінарію. 1914 висвяч. на священика й признач. на парафію в с. Лебедин, а згодом перевед. у с. Лип’янку (обидва – нині Шполян. р-ну Черкас. обл.). Ще студентом належав до укр. підпіл. гуртка, тож на парафії діяв як національно свідомий, розмовляв, читав Євангеліє і проповідував лише укр. мовою. Від 1917 виступав із публікаціями на підтримку нац. церк. справи. Так, у ст. «Духовенство і Українська Республіка» (г. «Нова рада», 1917, листопад) підтримав прагнення до автокефалії Укр. Церкви, назвавши духівництво «одною з основних підпор нашої республіки». У квітні 1921 Всеукр. православна церк. рада (ВПЦР) обрала І. своїм головноуповноваженим у Чигирин. пов. На поч. 1922 митрополит Василь (Липківський) рукопоклав І. у сан єпископа Черкас.-Чигирин. округи, яка стала одним із найміцніших осередків УАПЦ. У грудні того ж року признач. на Черніг. кафедру, яка завдяки його діяльності значно збільшилася і зміцнилася, а «хвиля церковно-визвольного руху починає ширитись все далі та далі» (1923). У зв’язку з відсутністю єпископа на Ніжинщині та Глухівщині тамтешні окружні Собори у квітні 1925 звернулися до І. тимчасово доглядати і їхні церкви. На поч. 1926 І. заарештовано і разом з ін. єпископами УАПЦ вивезено до Харкова, де їх утримували в ув’язненні півтора місяця, а звільнили з підпискою про невиїзд. 1 грудня 1926 І. обраний на кафедру УАПЦ в Харкові, після позбавлення Василя (Липківського) сану митрополита у жовтні 1927 Президією ВПЦР признач. відп. ред. ж. «Церква і життя» (і представником у справах видання в уряді) з особл. застереженням стежити, «аби зміст статей журналу не давав приводів для підозрінь в нелояльності або нетактовності УАПЦ щодо уряду». І. брав участь у 3-му Всеукр. православ. церк. соборі (28–29 січня 1930), на якому визнано причетність УАПЦ до контррев. діяльності, її роль в орг-ції СВУ і прийнято ухвалу про саморозпуск Церкви. Незабаром на чолі з І. постав Всеукр. організац. ком-т, який, за офіц. згодою влади, звернувся до вцілілих укр. парафій із запрошенням об’єднатися в єдину церк. орг-цію. У червні створ. Всеукр. церк. тимчас. організац. ком-т, ініціативна група якого у складі архієпископів І. та Костянтина (Малюшкевича), протоієреїв К. Бутвіненка, Д. Любеча й мирянина Д. Оробинського звернулася до НКВС із заявою про дозвіл утворити нову церк. орг-цію під назвою «Укр. Православна Церква», яка, запевняли вони, «буде жити й діяти в межах Радянської Соціялістичної Республіки, в своїх ставленнях до Держуряду буде дотримуватися заповітів Христа і навчання апостола Павла, тобто для УПЦ воля Держави то є воля Божа». 16 листопада 1930 відбулися організац. збори Харків. єпархії під кер-вом І., який очолив і Єпарх. церк. раду. На кін. листопада до УПЦ приєдналося 498 парафій, її організац. структуру і кер. органи затв. на Надзвичай. соборі 9–12 грудня 1930, на якому делегати ще раз засудили діяльність провідників УАПЦ, переглянули статутні положення, прийняті собором 1921, і вилучили з назви слово «автокефальна». Митрополитом обрано І. з титулом «Харківський і всієї України», він також очолив Всеукр. церк. раду з осідком у Воскресен. соборі Харкова. Кафедрал. храмом УПЦ був Свято-Микол. собор, а після його руйнації у травні 1934 – церква св. Івана Предтечі. Того ж року за розпорядженням влади церк. упр. УПЦ з митрополитом І. переїхало до Києва, де кафедрал. храмом була спочатку Успен. церква (Богородиці Пирогощі), яку в грудні заборонено використовувати, потім – церква Миколи Притиска до закриття 15 червня 1935. Згодом НКВС заборонив І. у священнослужінні, а у травні 1936 заарештував у м. Бєлгород (РФ). 4 грудня 1937 йому висунуто звинувачення у читанні контррев. проповідей, закликах «об’єднуватися довкола церкви для боротьби з Радвладою», вихвалянні фашист. Німеччини та ін. У протоколі засідання трійки упр. НКВС Курс. обл. (РФ) від 9 грудня записано, що митрополит «неодноразово виступав серед населення з закликом до організованого виступу за вихід України з СРСР» і «поширював провокаційні чутки про неминучу загибель Радянської влади». Засудж. до розстрілу.

Літ.: Кохно В., Кохно В. Третій Митрополит УАПЦ Іван Павловський // Ювіл. календар УАПЦ на 1971 рік Божий. Чикаґо, 1971; Боцюрків Б. Знищення Української Православної Церкви в Радянському Союзі у 1929–1936 роках // Сучасність. 1990. Ч. 11; Зінченко А. Л. Гірка чаша митрополита Івана Павловського // Зінченко А. Л. Ієрархи Української Церкви: митрополит Микола Борецький, архієпископ Костянтин Кротевич, митрополит Іван Павловський. К., 2003; Киридон А. М. Час випробувань: Держава, Церква і сусп-во в рад. Україні 1917–30-х рр. Т., 2005.

А. Л. Зінченко

Стаття оновлена: 2011