Івана Купала

ІВА́НА КУПА́ЛА — традиційне свято, яке історично від­значають у день літнього сонце­стоя­н­ня. Назву утворють від імені язичницького бога земних плодів Купала. Ві­домі також назви: Купала, Купайла, Іванів день та ін. Подекуди, за давньою традицією, його святкували 6 липня; на більшій частині території України під час християнізації купала при­єд­нали з днем народже­н­ня Івана Хрестителя Предтечі, від­значали, як і сьогодні 7 липня. Це одне з найбільших літніх свят у багатьох європейських народів. Згадки про Купала зафіксовано у літописних джерелах 13 ст. Перший його докладний опис по­дано у Густинському літописі 17 ст., з якого по­стає давнє язичницьке свято. Християнська релігія вела боротьбу за викоріне­н­ня з народних звичаїв купальської обрядовості. Однак вона зникла не протягом тисячолітньої християнської культури, а під впливом во­йовничого атеїзму 20 ст. 

Свято ві­доме у більшості областей України. Дещо стерте в своїх формах у Карпатському регіоні, багате локальними від­мін­ностями у поліських, подільських та центральних етно­графічних зонах. Спільні риси мають основні елементи й атрибути свята: 

• випліта­н­ня купальських вінків і пуска­н­ня їх на воду, 
• пере­стрибува­н­ня закоханих пар через вогонь, 
• прикраша­н­ня купальського деревця, 
• воді­н­ня таночків і спів обрядових пісень, 
• приготува­н­ня обрядових страв. 

Із назбираних до сходу сонця квітів дівчата плели віночки на голови та для прикраша­н­ня купальського дерева. До чебрецю, любистку, чорно­бривців, сокирок, волошок вплітали кропиву й полин (щоб оберігали від нечистої сили і від­ьом, які особливо лютували в купальську ніч), до­зріваючі вишні. На Звенигородщині маленькі віночки із вишень чіпляли на купайлицю-дерево; на Поділ­лі ними прикрашали вербу та в складчину варили вареники з вишнями, які їли біля купальської верби. Ритуальною купальською стравою на Поліс­сі був горох (вживають у багатьох календарних і сімейних обрядах). Із дерев для Купала брали найчастіше вербу, часом вишню (Звенигородщина, Поді­л­ля, Кірово­градщина), на пів­нічному Поліс­сі — сосну, на пів­ден­ному-східному — березу, на Полтавщині — чорноклен. Назви обрядових деревця: верба, купайло, купайлиця, марена, гільце, вільце (Поліс­ся, Пів­ден­на Україна). В окремих ра­йонах Чернігівщини, Сумщини, Полтавщини дівчата робили також соломʼяне (інколи глиняне) опудало — Купало, яке спалювали або топили після святкува­н­ня. Вбирали купальське деревце стрічками, віночками, квітами; ставили на вигоні, березі річки чи ставка, на горбі, полянці, кутку, далеко за селом, у полі, під лісом, за пізнішою традицією (на Поділ­лі) — в однієї із дівчат у дворі. Місце під деревцем також устеляли пахучим васильком, барвінком, іншими квітами. 

На І. К. провід­на роль — жіноча і дівоча, що повʼязано з магічною функцією жіночого першопочатку. Дівчатам допомагали «на­ставляти» купайлицю молодиці, про що й у пісні спів­али: «Вийди, молодице, на улицю, Роз­веди нашу купалицю…». На Київщині для дівчаток матері ставили купайлиці на по­двірʼї чи в садку, на­вчаючи їх водити таночки, спів­ати купальських пісень. Для зовсім малих виплітали віночки, одягали на голівку і тримали їх на руках біля купайлиці, де веселилася молодь. Увечері біля заквітчаного деревця сідали навколо дівчата і спів­али купальських пісень, провід­ним мотивом яких є коха­н­ня, надії на щасливе одруже­н­ня. Серед них чимало гумористичних, жартівливих (кепкува­н­ня стосувалося хлопців і дівчат). Учасники дійства вірили, що в цей час сонце купається, і коли викупатися одночасно з ним у річці, можна по­збутися хвороб. 

Обовʼязковий елемент свята — стриба­н­ня через вогонь, що символізувало очище­н­ня від зла. У давнину для роз­палюва­н­ня бага­т­тя хлопці добували «живий» вогонь — тертям сухої гілки об гілку. Через роз­кладені на галявинах, пагорбах вогнища пере­стрибували дівчата й хлопці. Існувало чимало повірʼїв, повʼязаних зі звичаєм: обсмале­н­ня одягу вважали недоброю ознакою для майбутнього по­дружнього життя; якщо дівчина й хлопець, стрибаючи разом, не роз­няли над вогнем рук, то це віщувало їм щасливе одруже­н­ня. На Сумщині, Чернігівщині пере­стрибували купу з кропиви, будяків, які потім спалювали. 

Хлопці й дівчата обламували деревце, гілочки несли на огірки («щоб добре родили»), а стовбур топили. Віночки з купальського дерева дівчата знімали і пускали на воду із запаленими свічками та ворожили: якщо віночок від­пливав у той бік, де живе милий, це була ознака до весі­л­ля; довго стояв на місці чи крутився — парубок дівці тільки голову дурить, а брати не думає; якщо вінок тонув, це було недоброю ознакою, і всі з ляку роз­бігалися додому. На Звенигородщині, крім вінків, спускали на воду подекуди й купайлицю із запаленими свічками. На Поділ­лі купальську вербу роз­ламували і несли на городину. В окремих ра­йонах Поліс­ся деревце спалювали, а попіл використовували з лікувальною та захисною метою, для причарува­н­ня милого. На Полтавщині зняті з голови вінки дівчата закидали на дах хати (як і весільне гільце). В інших центральних ра­йонах віночки зберігали за образами, використовували для лікува­н­ня. 

Вважалося, що на І. К. особливо активізуються злі духи, від­ьми, щоб шкодити молодій силі, красі, кохан­ню, худобі, урожаю. Вони оточували зборище молоді біля купайлиці. Злого духа можна було побачити крізь колесо від воза, на якому 7 років возили паску святити. На Слобожанщині вірили, що від­ходячи зі свята, не можна оглядатися, бо наздожене від­ьма. А як узяти з купальського попелища трохи попелу, завʼязати у вузлик і принести не оглядаючись додому, на­ступного дня від­ьма неодмін­но при­йде його просити, щоб не втратити сили. Оберегом для чаклунки служило також пере­весло з чебрецю, полину, мʼяти, яким під­перізувалися дівчата, йдучи на свято. Його зберігали, бо вірили, що допомагає від хвороб, особливо пере­ляку. На Поліс­сі вірили, що гілочки з купальського гільця мають чарівну силу. Обі­рвавши їх з дерева, хлопці й дівчата чимдуж бігли до хати з тією гілочкою, щоб випередити від­ьму. Від­ьма протягом року не могла при­ступити до оселі та шкодити родині, худобі. На Житомирщині весільні і стрітенські свічки молодиці клали на ворота, у стовпи яких забивали залізні зубці від борони. Вважалося, що від­ьма нізащо не ступить на це по­двірʼя. 

Поширеним в Україні було вірува­н­ня (ді­йшло у чималій кількості варіантів легенд, пере­казів), що в купальську ніч цвіте папороть. Згідно з легендою, її охороняють злі духи, і майже нікому не вдалося її побачити й зі­рвати; а хто зможе здобути вогнисту квітку — усе знатиме, стане багатим і щасливим, ро­зумітиме мову птахів та звірів. Вірили також у можливість зна­йти цієї ночі скарб. На Ковельщині на І. К. раненько збирали росу, вважаючи її помічною від хвороб; зберігали в горщечку, використовували для заклика­н­ня дощу під час засухи. Купальська обрядовість, яка припадає на пік роз­квіту природи, багата вірува­н­нями, легендами, піснями. У давнину люди вірили, що проведе­н­ня свята на честь сонця дасть їм силу, здоровʼя, добробут. Сучасні театралізовані дійства на І. К. — спроби інсценізації обряду.