Івана Купала

ІВА́НА КУПА́ЛА — традиційне свято, яке історично від­значають у день літнього сонце­стоя­н­ня. Назву утвор. від імені язичниц. бога земних плодів Купала. Ві­домі також назви: Купала, Купайла, Іванів день та ін. Подекуди, за давньою традицією, його святкували 6 липня; на більшій частині тер. України під час християнізації купала при­єд­нали з днем народж. Івана Хрестителя Предтечі, від­значали, як і сьогодні 7 липня. Це одне з найбільших літніх свят у багатьох європ. народів. Згадки про Купала зафіксовано у літопис. джерелах 13 ст. Перший його доклад. опис по­дано у Густин. літописі 17 ст., з якого по­стає давнє язичниц. свято. Християн. релігія вела боротьбу за викоріне­н­ня з нар. звичаїв купал. обрядовості. Однак вона зникла не протягом тисячоліт. християн. культури, а під впливом во­йовн. атеїзму 20 ст. І. К. ві­доме у більшості областей України. Дещо стерте в своїх формах у Карпат. регіоні, багате локал. від­мін­ностями у поліс., поділ. та центр. етногр. зонах. Спіл. риси мають осн. елементи й атрибути свята: випліта­н­ня купал. вінків і пуска­н­ня їх на воду, пере­стрибува­н­ня закоханих пар через вогонь, прикраша­н­ня купал. деревця, воді­н­ня таночків і спів обряд. пісень, приготува­н­ня обряд. страв. Із назбираних до схід сонця квітів дівчата плели віночки на голови та для прикраша­н­ня купал. дерева. До чебрецю, любистку, чорно­бривців, сокирок, волошок вплітали кропиву й полин (щоб оберігали від нечистої сили і від­ьом, які особливо лютували в купал. ніч), до­зріваючі вишні. На Звенигородщині маленькі віночки із вишень чіпляли на купайлицю-дерево; на Поділ­лі ними прикрашали вербу та в складчину варили вареники з вишнями, які їли біля купал. верби. Ритуал. купал. стравою на Поліс­сі був горох (вживають у багатьох календар. і сімей. обрядах). Із дерев для Купала брали найчастіше вербу, часом вишню (Звенигородщина, Поді­л­ля, Кірово­градщина), на пн. Поліс­сі — сосну, на пд.-сх. — березу, на Полтавщині — чорноклен. Назви обряд. деревця: верба, купайло, купайлиця, марена, гільце, вільце (Поліс­ся, Пд. України). В окремих р-нах Чернігівщини, Сумщини, Полтавщини дівчата робили також соломʼяне (інколи глиняне) опудало — Купало, яке спалювали або топили після святкува­н­ня. Вбирали купал. деревце стрічками, віночками, квітами; ставили на вигоні, березі річки чи ставка, на горбі, полянці, кутку, далеко за селом, у полі, під лісом, за пізнішою традицією (на Поділ­лі) — в однієї із дівчат у дворі. Місце під деревцем також устеляли пахучим васильком, барвінком, ін. квітами. На І. К. провід­на роль — жіноча і дівоча, що повʼязано з магіч. функцією жін. першопочатку. Дівчатам допомагали «на­ставляти» купайлицю молодиці, про що й у пісні спів­али: «Вийди, молодице, на улицю, Роз­веди нашу купалицю…». На Київщині для дівчаток матері ставили купалиці на по­двірʼї чи в садку, на­вчаючи їх водити таночки, спів­ати купал. пісень. Для зовсім малих виплітали віночки, одягали на голівку і тримали їх на руках біля купайлиці, де веселилася молодь. Увечері біля заквітчаного деревця сідали навколо дівчата і спів­али купал. пісень, домінуючим мотивом яких є коха­н­ня, надії на щасливе заміж­жя. Серед них чимало гуморист., жартівливих (кепкува­н­ня стосувалося хлопців і дівчат). Учасники дійства вірили, що в цей час сонце купається, і коли викупатися одночасно з ним у річці, можна по­збутися хвороб. Обовʼязковий елемент свята — стриба­н­ня через вогонь, що символізувало очище­н­ня від зла. У давнину для роз­палюва­н­ня бага­т­тя хлопці добували «живий» вогонь — тертям сухої гілки об гілку. Через роз­кладені на галявинах, пагорбах вогнища пере­стрибували дівчата й хлопці. Існувало чимало повірʼїв, повʼязаних зі звичаєм: обсмале­н­ня одягу вважали недоброю ознакою для майбут. по­друж. життя; якщо дівчина й хлопець, стрибаючи разом, не роз­няли над вогнем рук, то це віщувало їм щасливе одруже­н­ня. На Сумщині, Чернігівщині пере­стрибували купу з кропиви, будяків, які потім спалювали. Хлопці й дівчата обламували деревце, гілочки несли на огірки («щоб добре родили»), а стовбур топили. Віночки з купал. дерева дівчата знімали і пускали на воду із запаленими свічками та ворожили: якщо віночок від­пливав у той бік, де живе милий, це була ознака до весі­л­ля; довго стояв на місці чи крутився — парубок дівці тільки голову дурить, а брати не думає; якщо вінок тонув, це було недоброю ознакою, і всі з ляку роз­бігалися додому. На Звенигородщині, крім вінків, спускали на воду подекуди й купайлицю із запаленими свічками. На Поділ­лі купал. вербу роз­ламували і несли на городину. В окремих р-нах Поліс­ся деревце спалювали, а попіл використовували з лікувал. та захис. метою, для причарува­н­ня милого. На Полтавщині зняті з голови вінки дівчата закидали на дах хати (як і весіл. гільце). В ін. центр. р-нах віночки зберігали за образами, використовували для лікува­н­ня. Вважалося, що на І. К. особливо активізуються злі духи, від­ьми, щоб шкодити молодій силі, красі, кохан­ню, худобі, урожаю. Вони оточували зборище молоді біля купайлиці. Злого духа можна було побачити крізь колесо від воза, на якому 7 р. возили паску святити. На Слобожанщині вірили, що від­ходячи зі свята, не можна оглядатися, бо наздожене від­ьма. А як узяти з купал. попелища трохи попелу, завʼязати у вузлик і принести не оглядаючись додому, на­ступ. дня від­ьма неодмін­но при­йде його просити, щоб не втратити сили. Оберегом для чаклунки служило також пере­весло з чебрецю, полину, мʼяти, яким під­перізувалися дівчата, йдучи на свято. Його зберігали, бо вірили, що допомагає від хвороб, особливо пере­ляку. На Поліс­сі вірили, що гілочки з купал. гільця мають чарівну силу. Обі­рвавши їх з дерева, хлопці й дівчата чимдуж бігли до хати з тією гілочкою, щоб випередити від­ьму. Від­ьма протягом року не могла при­ступити до оселі та шкодити родині, худобі. На Житомирщині весіл. і стрітен. свічки молодиці клали на ворота, у стовпи яких забивали залізні зубці від борони. Вважалося, що від­ьма нізащо не ступить на це по­двірʼя. Поширеним в Україні було вірува­н­ня (ді­йшло у чималій кількості варіантів легенд, пере­казів), що в купал. ніч цвіте папороть. Згідно з легендою, її охороняють злі духи, і майже нікому не вдалося її побачити й зі­рвати; а хто зможе здобути вогнисту квітку — усе знатиме, стане багатим і щасливим, ро­зумітиме мову птахів та звірів. Вірили також у можливість зна­йти цієї ночі скарб. На Ковельщині на І. К. раненько збирали росу, вважаючи її помічною від хвороб; зберігали в горщечку, використовували для заклика­н­ня дощу під час засухи. Купал. обрядовість, яка припадає на пік роз­квіту природи, багата вірува­н­нями, легендами, піснями. У давнину люди вірили, що проведе­н­ня свята на честь сонця дасть їм силу, здоровʼя, добробут. Сучасні театралізов. дійства на І. К. — спроби інсценізації обряду.

Лiт.: Потебня А. А. О купальских огнях и сродных с ними пред­ставлениях // Археол. вест. 1867. Вып. 3; Камiнський В. Свято Купала на Волинському Полiс­сi // Етногр. вiсн. 1927. Кн. 5; Леся Українка. Купала на Волинi // Леся Українка. Зi­бра­н­ня творiв: У 12 т. К., 1977. Т. 9; Климець Ю. Д. Купальська обрядовiсть на Українi. К., 1990; Орел Л. Ой на Івана та й на Купала: Фольклорно-етногр. роз­повідь. К., 1999; Найден О. Купальські обряди на Полтавщині та Він­нич­чині // Нар. мистецтво. 2007. № 3–4; Борисенко В. К. Літній цикл народного календаря // Укр. етнологія: Навч. посіб. К., 2007.

В. К. Борисенко

Фотоілюстрації

×

❮ ❯

Завантажити статтю