ІВАНО́В Вадим Микола­йович (18(30). 05. 1892, м. Маріуполь, нині Донец. обл. — 15. 01. 1962, Київ) — лікар-терапевт. Доктор медицини (1935), професор (1934), академік АМН СРСР (1953) та АН УРСР (1957). Заслужений діяч науки УРСР (1946). Сталінcька премія (1951). Державні нагороди СРСР. Закін. Університет св. Володимира у Києві (1916). Працював лікарем. Від 1918 — у Київ. мед. ін­ституті: проф., зав. факультет. терапевт. клініки (1933–41), очолював каф. терапії сан.-гіг. (1944–51) і стоматол. (1945–48) факультетів, шпитал. терапевт. клініку (1951–62); водночас — керівник від­ділу клін. фізіології Ін­ституту фізіології АН УРСР (Київ, 1953–62). Голова Наук. товариства терапевтів УРСР (від 1953). Наукові дослідже­н­ня з фізіології й патології трав. та дихал. систем, онкології. На основі клін.-фізіол. ви­вче­н­ня рухової і секретор. функцій шлунка, період. діяльності органів травле­н­ня вперше виявив своєрід. клін.-тоніч. стан шлунка при болях, описав типи гіперсекреції, гіперсекреторні та больові кризи, явище гетерохімії при виразк. хворобі; для дослідж. шлунк. секреції започаткував за­стосува­н­ня по­дразників різної сили. Один з основоположників у СРСР гастро­графії. Ви­вчав клін. і діагност. значе­н­ня томофлюоро­графії при захворюва­н­нях легень (туберкульоз, абсцеси); заг. зміни в організмі хворих на рак внутр. органів. На фасаді однієї з лікарень Києва, де працював І., йому від­крито мемор. дошку.