И - Енциклопедія Сучасної України
Beta-версія
И

И – одинадцята літера української абетки. Є в ін. алфавітах, створених на кирилич. та лат. графіч. основах. Назва літери [и] вживається як іменник серед. роду. Буває велика і мала, має рукописну й друковану форми. За накресленням – видозмінений варіант кирилич. літери (). У староукр. графіці вживали паралельно з ы; у зв’язку з наявністю різних писем. шкіл і типів письма використовували кілька варіантів, що допомагає визначити час і місце написання пам’яток. У 16 ст. з’явилася друкована форма літери. У сучас. укр. мові нею позначають специфіч. голосний перед. ряду високого чи високо-серед. підняття, який у ненаголош. позиції наближається до е: [лиесиц’а]. Послідовне вживання літери и для позначення цього звука (без паралел. вживання ы) запровадили укладачі альманаху «Русалка Днѣстровая» (Будапешт, 1837) М. Шашкевич, І. Вагилевич, Я. Головацький. У старослов’ян. кирилич. писемності мала числове значення «вісім», тому її називали «и восьмеричне». Використовується у класифікац. поділові зі значенням «одинадцятий»: розділ «и», група «И». При цифр. нумерації вживається як додатк. диференц. ознака, коли низка предметів має однаковий номер: справа 7и тощо.

М. Г. Железняк

Стаття оновлена: 2011