Колгоспи

КОЛГО́СПИ — колективні сільськогосподарські під­приємства в СРСР. Створ. під час су­спільно-екон. пере­творень, здійснюваних більшовиками, шляхом насил. колективізації індивід. селян. госп-в. Колгоспне будівництво роз­почалося в РСФРР весною 1918, на укр. землях — після захопле­н­ня їх РСФРР 1919. Метою більшов. пере­творень було створе­н­ня нової — комуніст. — економіки, яка б функціонувала на засадах директив. планува­н­ня і була б по­збавлена ознак капіталіст. господарюва­н­ня — приват. власності, товарно-грош. від­носин та ринку. Використовуючи під­тримку робітн. і селян. мас, більшовики екс­про­пріювали великих власників — буржуазію й поміщиків. Націоналізацію т. зв. команд. висот (промисловості, транс­порту, банків. системи) здійснено в короткі строки. Далі перед­бачалося, що змичка держ. сектору в нар. госп-ві з дрібнотовар. аграр. сектором від­будеться шляхом організації К. — селян. вироб. обʼ­єд­нань, діяльність яких регулюватиметься на таких самих засадах, що і діяльність «команд. висот». За ступ. від­чуже­н­ня (більшовики вживали термін «усу­спільне­н­ня») засобів виробництва роз­різняли кілька форм К. Від­чуже­н­ня могло бути цілковитим (комуна сільськогосподарська), проміж. (с.-г. артіль) і початк. (товариства спіл. обробітку землі — тсози). За комуніст. доктриною, найдосконалішою формою К. вважалася комуна у звʼязку з тим, що в ній засоби виробництва від­чужувалися повністю (після того, як комуни і тсози пере­стали функціонувати, і єдиною формою К. залишилися артілі, слова «колгосп» і «артіль» використовували як синоніми). Залуче­н­ня багатоміль­йон­ного селянства до «держави-комуни» виявилося для більшовиків най­складнішим зав­да­н­ням.

У про­грамі РСДРП 1903 проголошено, що після екс­про­пріації поміщиків їхні господарства треба обовʼязково зберегти і по­ставити під упр. рад, утвор. із пролетариз. прошарків села (звідси термін «радгосп» — рад. госп-во; див. Радгоспи). Однак згодом, враховуючи неможливість здобу­т­тя влади без під­тримки селян. мас, більшовики тимчасово взяли на озброє­н­ня вимогу селян зрівнял. поділу землі, зокрема й поміщицької. Вони погодилися з утіленою в Декреті про землю 1917 вимогою «чорного пере­ділу». Однак уже 27 січня (9 лютого) 1918 ВЦВК як додаток до Декрету про землю ухвалив Закон про соціалізацію землі, у якому ключову про­блему землекористува­н­ня не порушено. За­значено лише, що держава сприятиме соціаліст. формам землеробства. 14 лютого 1919 опубл. Декрет про соціалістичний землеустрій і про заходи пере­ходу до соціалістичного землеробства, що засвідчив цілковитий від­ступ більшовиків від Декрету про землю. Після приходу до влади більшовики, однак, не змогли протистояти тиску селян. мас, які домагалися зрівнял. поділу землі. Осн. її частину поділили, і панів. фігурою на селі в РСФРР став селянин-середняк, тобто власник. Тим часом в Україні за сприя­н­ня австро-нім. військ (див. Австро-німецька окупація України 1918) геть­ман П. Скоропадський знач. мірою від­новив поміщиц. госп-во, тому коли більшовики захопили укр. землі 1919, УСРР стала для них ви­пробувал. полігоном у справі насадже­н­ня радго­спів і К. На­прикінці червня 1919 тут зареєстровано 511 К. (260 артілей і 251 комуна), яким пере­дано 73,6 тис. дес. землі. У зрівнял. поділ наді­йшла лише третина роз­поділ. фонду. Вся ін. земля до кінця року мала бути викори­стана для створе­н­ня радго­спів і К. Навіть у малоземел. р-нах значну частину поміщиц. земель пере­дано не селянам-власникам, а цукр. заводам для організації радго­спів або селянам, які хотіли створювати К. Селяни під­нялися на боротьбу. Командува­н­ня Внутр. фронту на чолі з К. Ворошиловим кинуло проти них під­роз­діли Червоної армії, зокрема загони інтернаціоналістів, сформовані для на­да­н­ня допомоги рад. Угорщині. Інтернаціоналісти використовували найжорстокіші методи придуше­н­ня пов­стань, зокрема й спале­н­ня сіл. Однак під­роз­діли Червоної армії складалися пере­важно з колиш. селян. пов­станців, які воювали 1918 з австро-нім. військами та геть­ман. адміністрацією, внаслідок чого армія втратила боє­здатність, і Україну окупували денікінці. Після пере­моги над А. Денікіним В. Ленін за­пропонував, а 8-а конф. РКП(б) (грудень 1919) у резолюції «Про Радянську владу на Україні» затвердила такі заходи: повну ліквідацію від­новленого А. Денікіним поміщиц. землеволоді­н­ня з пере­дава­н­ням земель без­земел. та малоземел. селянам; будівництво радго­спів лише в строго необхід. роз­мірах, зважаючи на жит­тєві інтереси селянства; до­звіл на вільне виріше­н­ня справи обʼ­єд­на­н­ня в К. самими селянами з суворим покара­н­ням місц. влади за спроби примусу. 5 лютого 1920 Всеукр. рев. комітет затвердив земел. закон, який прямо забороняв органам рад. влади від­водити землю під радгоспи без санкції пред­ставників місц. селян. Кількість радго­спів зменшилася від 1685 до 571. У роз­поряджен­ні цукр. заводів залишилася третина землі, від­веденої їм 1919.

Від­ступ від швидкої колективізації в УСРР на поч. 1920 і заг. від­ступ від при­скореної побудови комуніст. економіки у всіх рад. республіках у цілому навесні 1921, що означало поверне­н­ня до ринк. форм взаємин між містом і селом, були тактичними. Стратегічні цілі більшовиків не змінилися. Влітку 1921 на 3-му кон­гресі Комуністичного Інтернаціоналу В. Ленін наголосив на важливості цілковитої ліквідації тих класів, які він зневажливо називав дріб. буржуазією, — дріб. виробників і землеробів. Однак у перші роки НЕПу пита­н­ня про зміну соц. природи селян шляхом мас­штаб. залуче­н­ня їх у К. не порушувалося. А не­вдовзі В. Ленін радикально змінив своє ставле­н­ня до кооперації, і з його ініціативи роз­горнуто кооп. будівництво. Після смерті В. Леніна нові вожді не під­тримали концепцію кооп. соціалізму. Влітку 1926 за пропозицією Й. Сталіна створ. комісію політбюро ЦК ВКП(б) з обстеже­н­ня К. За результатами її роботи ЦК ВКП(б) 30 грудня 1926 ухвалив по­станову «Про під­сумки радгоспного і колгоспного будівництва», що стала першою серед компарт. і парт.-рад. по­станов у пошуку практ. виріше­н­ня про­блеми колективізації с. господарства. Впроваджені нею значні пільги селянам, які вступали в К., а також рекомендація зосередити зуси­л­ля на за­охочен­ні організації К. з мін. ступ. від­чуже­н­ня селян. засобів виробництва зумовили істотні зруше­н­ня в колгосп. буд-ві. Кількість К. в УСРР зросла від 5454 у жовтні 1925 до 12 042 у жовтні 1928. Питома вага тсозів у заг. кількості К. за цей час збільшилася від 6,8 до 71,1 %. Від­повід­но зменшилася кількість комун (від 6,8 до 2,7 %) і артілей (від 86,4 до 25,6  %). Не­зважаючи на держ. допомогу, більшість бідноти, а також селян-власників (за тогочас. термінологією — середняків) не по­спішала ламати усталений уклад життя. Станом на жовтень 1928, в УСРР було колективізовано менше 4 % площі селян. землекористува­н­ня. Колективізацію с. господарства УСРР здійснено 1929–31. 2 серпня 1931 ЦК ВКП(б) у по­станові «Про темпи дальшої колективізації і зав­да­н­ня по зміцнен­ню колго­спів» роз­ʼяснив, за якими критеріями повин­на ви­значатися суцільна колективізація: не менше 68–70 % селян. госп-в з охопле­н­ням не менше 75–80 % посів. площ. В УСРР цим критеріям від­повід­али Степ і Лів­обереж­жя. У поліс. та прикордон. р-нах частка одноосіб. госп-в залишалася значною навіть на поч. 2-ї пʼятиріч-ки. Від жовтня 1929 до червня 1932 кількість тсозів (у від­сотках до всіх К.) скоротилася від 74,5 до 0,6 %, а кількість артілей зросла від 22,6 до 96,3 %.

Ново­створ. колгосп. лад держава почала нещадно екс­плуатувати з першого ж року його існува­н­ня. На папері все було добре: 13 квітня 1930 ЦВК і РНК СРСР прийняли закон, за яким для колго­спів незерн. р-нів встановлено норму здава­н­ня (продажу) товар. хліба, що не пере­вищувала однієї восьмої частки валового збору; у зерн. регіонах, зокрема в УСРР, ця норма становила від чверті до третини збору. Однак не­вдовзі держава почала забирати в К. майже все, зокрема й насін­нєвий, фураж. і продовол. фонди. Метою колективізації була побудова від­носин між містом і селом без опосередкува­н­ня товарно-грош. від­носинами. Існува­н­ня К. в артіл. формі та колгосп. торгівлі за цінами вільного ринку було від­ступом від накресленої лінії для заспокоє­н­ня селянства, готового до боротьби з владою. Після створе­н­ня роз­виненого хлібозаготівел. апарату (він складався з чекістів, службовців-ко­операторів, від­ряджених у село робітників і місц. комнезамівців) держава пере­йшла в на­ступ і вилучала в селян увесь наявний у них хліб, вважаючи, що колгоспники прогодуються з від­во­йованих ними 1930 присадиб. ділянок. Тоді колгоспники фактично пере­ставали ефективно працювати в громад. госп-ві, і зі­браний К. урожай щороку ката­строфічно знижувався. У січні 1932 голова Центр. контрол. комісії ЦК ВКП(б) і нарком робітн.-селян. інспекції СРСР Я. Рудзутак за­пропонував оголосити К. хлібозаготівел. план на початку року, щоб вони мали стимул сприяти під­вищен­ню врожаю, адже вироблена понад держ. зав­да­н­ня продукція залишалася б у них. 15 березня 1932 з такою ж пропозицією ви­ступив ген. секр. ЦК КП(б)У С. Косіор. Обидві пропозиції мали спільну рису: вони виходили з того, що обʼ­єд­нані в К. селяни є власниками продукції, яку виробляють, і зобовʼязані як кожний субʼєкт під­приємництва ділитися з державою фіксованою її частиною. Однак Й. Сталін, не­зважаючи на заяви про самост. статус «колгоспно-кооп. форми власності», вважав, що держава може вилучати довіл. частку виробленої продукції і в недерж. с.-г. під­приємств. У червні 1932 в листах В. Молотову і Й. Сталіну голова РНК УСРР В. Чубар і голова ВУЦВК Т. Петровський попередили, що укр. колгоспники рішуче налаштовані врятувати для себе хоча б частину урожаю, щоб уникнути голодної смерті. У від­повідь 7 серпня ЦВК і РНК СРСР прийняли по­станову «Про охорону майна державних під­приємств, колго­спів і кооперації та зміцне­н­ня су­спільної (соціалістичної) власності». Мірою судової ре­пресії за роз­кра­да­н­ня колгосп. і кооп. майна була страта із конфіскацією всього майна. За помʼякшуючих об­ставин страту замінювали по­збавле­н­ням волі на 10 років. Лиховісний «закон про пʼять колосків» написав власноручно Й. Сталін. В опубл. 2001 документації Кремля є й теор. інтер­претація закону, яка висвітлює план інте­грува­н­ня колгосп. ладу в командну економіку, що існував від зими 1929–30 до зими 1932–33. Кооп., колгоспну і держ. власність проголошено сусп. власністю. Її охорону ви­знано необхідною, щоб «добити й поховати» не лише капіталіст. елементи, а й «індивідуально-горлохватські звички, навички і традиції». Першо­причина від­мови Й. Сталіна від побудови від­носин між містом і селом на податк. засадах полягала в тому, що ви­зна­н­ня обовʼязку К. платити податки означало також ви­зна­н­ня їхнього права на вироблену продукцію, а це суперечило його прагнен­ню здійснити те, що не вдалося В. Леніну 1920, — налагодити роз­поділ матеріал. та культур. благ серед насел. без опосередкува­н­ня товарно-грош. від­носинами. Матеріал. зацікавленість, яка сприяла ефективнішій праці селян у К., прирівнювалася до «індивідуально-горлохватських» прагнень, звичок і традицій.

Селяни в К. об­стоювали свої права, а держава захищала присвоєне нею право на їхню власність за допомогою драконівського закону (хлібозаготівлі з урожаю 1931 в УСРР при­звели до загибелі від голоду у 1-й пол. 1932 бл. 150 тис. селян). У результаті позиція держави виявилася про­грашною, тому що виробниками продукції були селяни й у процесі виробництва вони знаходили способи взяти хоч щось із колгосп. поля. Секр. ЦК КП(б)У М. Хатаєвич у ви­ступі на парт­активі в Запоріж­жі у січні 1933, під­биваючи під­сумки торішньої збиральної кампанії, заявив: «Чи всі колгоспники крали? Мало хто не крав — 10–15 від­сотків. Навіть ті, які заробили по 400–500 трудоднів, теж тягли колгоспний хліб». Суть справи полягала, однак, не в цьому. Значно більших втрат с. госп-во за­знавало від того, що колгоспники намагалися уникнути праці, яка не оплачувалася, внаслідок чого врожай гинув у бурʼянах або від пере­стоюва­н­ня. Небажа­н­ня селян працювати в К. влада роз­цінювала як саботаж, а саботажників оголошувала куркулями. Однак змусити неорганізованих і затероризованих колгоспників працювати без оплати праці держава не змогла. 1929–32 Й. Сталін провадив політику, яку він сам називав під­хльостува­н­ням. У промисловості встановлювалися виcокі планові зав­да­н­ня з по­стій. ре­пресува­н­ням тих, хто опинявся позаду. У с. госп-ві держава вилучала все наявне зерно, а потім повертала частину ві­ді­браного, щоб запобігти голодній смерті колгоспників і організувати чергову посівну кампанію. Результатом політики під­хльостува­н­ня стала нар.-госп. криза, яка особливо загострилася 1932–33. Урядові довелося скоротити асигнува­н­ня на капітал. будівництво й армію. У багатьох регіонах країни роз­почався голод. На цьому тлі різко зросли антирад. на­строї серед місц. населе­н­ня. Провал екон. політики по­ставив на порядок ден­ний пита­н­ня про поверне­н­ня до НЕПу і кооп. будівництва. Компарт.-рад. діячі могли обʼ­єд­натися навколо бухарінських гасел. Деякі від­повід­альні працівники РФ роз­глядали ген. лінію ЦК ВКП(б) в її сталін. виконан­ні як за­грозу для партії. Для Й. Сталіна і його най­ближчого оточе­н­ня це означало політ. загибель. Найза­гроз­ливіша ситуація склалася в УСРР, яка голодувала другий рік по­спіль. Становище у респ., яка знаходилася на кордоні з Європою, хвилювало Й. Сталіна. У березні 1930 він на пів­року припинив колективізацію, щоб запобігти поширен­ню селян. пов­стань. Й. Сталін побоювався не лише селян. пов­стань, а й ви­ступу проти диктатури Кремля з боку компарт.-рад. номенклатури в УСРР. У листопаді 1932 він скликав обʼ­єд­нане засі­да­н­ня політбюро ЦК і президії Центр. контрол. комісії ВКП(б), на якому порушив пита­н­ня про опозиц. групу О. Смирнова і заявив про готовність від­повісти нищівним ударом на саботаж укр. колгоспників. У листопаді–грудні 1932, звинувачуючи колгоспників у невиконан­ні хлібозаготівел. плану, влада карала їх натурал. штрафами. У січні 1933 під ви­глядом хлібозаготівель в УСРР здійснено операцію з вилуче­н­ня всього нехліб. продовольства, яка спричинила міль­йон­ні жертви. Операцією з організації голодомору керував особливоуповноважений ОДПУ по УСРР В. Балицький, за ним збережено посаду за­ступник голови ОДПУ СРСР. Від лютого 1933 в УСРР почав працювати 2-й секр. ЦК КП(б)У П. Постишев, за яким зберігалася посада секр. ЦК ВКП(б). Він зобовʼязувався забезпечити весняну сівбу під­годівлею через К. голодуючих селян і здійснити чистку компарт.-рад. апарату та без­парт. нац. інтелігенції. Ті, хто не мав фіз. можливості працювати в громад. госп-ві К., були змушені помирати від голоду. 22 січня 1933 Й. Сталін написав директив. лист ЦК ВКП(б) і РНК СРСР з оголоше­н­ням блокади УСРР і Кубані. Водночас із карал. акцією проти укр. селян, спрямованою на запобіга­н­ня можливого соц. вибуху, зроблено й ін. — кардинально реформовано від­носини між К. і державою. 19 січня 1933 РНК СРСР і ЦК ВКП(б) ухвалили по­станову «Про обовʼязкову по­ставку зерна державі колгоспами та одноосібними господарствами», якою держава врешті-решт ви­знавала, що вирощена в К. продукція належить селянам. Ви­знавалося також, що державі мусить надходити лише частка цієї продукції у ви­гляді податку, який мав бути ві­домий у К. ще до початку с.-г. року. Податк. характер зернопо­ставок означав, що вирощене понад обсяг зобовʼязань зерно колгоспники використовуватимуть на влас. роз­суд, зокрема вільно продаватимуть. Від­тоді К. набули того статусу, в якому й про­існували до остан­ніх своїх днів. Одним боком вони були повернені до держ. сектору економіки, а другим (присадиб. госп-вом) — до ринку. Такий характер взаємин міста і села зберіг у СРСР товарно-грош. від­носини і ринок, хоча ці категорії капіталіст. господарюва­н­ня вже не ві­ді­гравали вирішал. ролі в економіці країни. Колгоспникам залишили приватну власність на присадибне госп-во, але з ідеол. причин її почали називати особи­стою власністю. Існува­н­ня К. стало економічно можливим за умови досягне­н­ня певного консенсусу між рад. державою і селянами. У криз. ситуації обом сторонам довелося від­ступити від первіс. позицій. Рад. держава від­мовилася від без­роз­мір. продрозкладки, яка прирікала селян на рабську працю у примусово створ. К., а селяни припинили бойкот громад. господарства і змирилися з обовʼязковими, але фіксованими по­ставками. Держава зберігала за собою ще один важіль впливу на колгосп. лад — МТС. У роки 1-ї пʼятирічки (1928– 32) вони пере­бували на стадії становле­н­ня й істотно не впливали на с.-г. виробництво. У роки 2-ї пʼятирічки (1933–37) кількість МТС зросла майже вдвічі. Кількість К., які обслуговувалися МТС (у від­сотках до всіх К.), зросла з 48,2 % у 1932 до 97,3 % у 1937. За­стосува­н­ня машин не тільки полегшувало працю в полі, а й створювало можливості для впровадже­н­ня агротехніки.

11–17 лютого 1935 в Москві від­бувся 2-й Всесоюз. зʼїзд колгоспників-ударників, який схвалив новий Примір. статут с.-г. артілі. У ньому скасовано обмеже­н­ня на при­йом у К., водночас держава стимулювала вступ одноосібників у К. податк. засобами. На поч. липня 1934 у К. в УСРР обʼ­єд­нано 3 млн 295,4 тис. селян. дворів, або 78,3 % від їхньої заг. кількості; 1937 в УРСР функціонувало 27 тис. 347 К., які обʼ­єд­нували 3 млн 756,8 тис. селян. дворів (96,1 %). У господарствах налічувалося 7 млн 56,3 тис. праце­здатних осіб, тобто менше двох на кожен двір, з них 702,7 тис. осіб пере­бували в ре-гульованому державою від­ході. Залишалося в укр. селі 153,8 тис. одноосіб. дворів, або 3,9 %, причому в їхньому роз­поряджен­ні знаходилося тільки 0,3 % селян. посівів. Більшість одноосібників втратили звʼязок із с. госп-вом.

Із 2-ї світової війни укр. село ви­йшло над­звичайно ослабленим. Особливо тяжкими були людські втрати: 1945 чисельність праце­здат. насел. не пере­вищувала 3,5 млн осіб порівняно з 7,2 млн перед війною. 1946 с. госп-во пере­жило посуху. Проте хлібозаготівел. план не зменшився. Взимку 1946–47 укр. селяни знову почали гинути від голоду. Однак хлібозаготівлі з урожаю 1947 залишилися великими, ними керував при­значений Й. Сталіним на посаду 1-го секр. ЦК КП(б)У Л. Каганович. Вилучений у К. хліб уряд продавав країнам Центр.-Сх. Європи, щоб зміцнити в них свій політ. вплив. С. госп-во в умовах колгосп. ладу могло роз­виватися лише екс­тенсив. шляхом. У повоєн. період здійснювався курс на від­новле­н­ня довоєн. площі орних земель. Зважаючи на зменше­н­ня чисельності праце­здат. насел., необхідно було по­стачати селу велику кількість тракторів, комбайнів і вантаж. автомобілів. Однак від­соток ручної праці в К. залишався високим. Збира­н­ня зернових комбайнами 1950 забезпечувалося тільки на 34 %, а збира­н­ня цукр. буряків — на 2 % (через недосконалість бурякозбирал. комбайнів). 1948 М. Хрущов ініціював всенар. рух за укрупне­н­ня К. У результаті на­прикінці 1950 кількість К. скоротилася в УРСР до 19 295 (перед війною їх було 28 374). Найпоширенішими стали К. з кількістю дворів понад 200 (60 %) і площею орних земель понад 1000 га (57 % усіх К.). Присадибна ділянка фактично ві­ді­гравала роль замін­ника заробіт. плати за роботу в громад. госп-ві. Оста­н­ня оплачувалася порожніми трудоднями, оскільки після викона­н­ня всіх планів і надплан. зав­дань у К. майже не залишалося продукції для роз­поділу. Колгоспники працювали у присадиб. госп-ві особливо ретельно, і держава вирішила скори­статися цим. Продукція, яку колгоспники одержували з влас. господарства, почала обкладатися грош. та натурал. податками. У результаті селяни змушені були вирубувати сади й різати птицю, щоб уникнути непосильних податків. Лише після смерті Й. Сталіна становище в с. госп-ві почало покращуватися. 1953 заготівел. ціни на худобу і птицю, які здавалися державі в рахунок обовʼязкових по­ставок, під­вищено в 5,5 раза, на молоко і масло — у 2 рази. Самі норми по­ставок були знижені, і колгоспники отримали можливість продавати свою продукцію у вільній торгівлі, де ціни формувалися за законами попиту і пропозиції. 6 березня 1956 затв. по­станову ЦК КПРС і РМ СРСР «Про Статут сільськогосподарської артілі і дальший роз­виток ініціативи колгоспників в організації колгоспного виробництва і управлін­ні справами артілі», у якій ви­знано, що Примір. статут 1935 за­старів. К. одержали право вносити зміни й доповне­н­ня у свої статути з урахува­н­ням місц. умов. Зокрема їм на­дано право встановлювати роз­міри присадиб. ділянок з урахува­н­ням трудової участі праце­здат. членів колгосп. сімʼї в громад. госп-ві, ви­значати кількість худоби в особистому користуван­ні, обовʼязковий мінімум трудоднів. 1958 з ініціативи М. Хрущова BP СРСР прийняла закон про реорганізацію МТС. В УРСР К. купили в держави 108 тис. тракторів, 43 тис. зерн. комбайнів та ін. техніку. Не­зважаючи на пільг. умови, викуп техніки та її екс­плуатація були непосил. тягарем для економіки К. Тривав курс на укрупне­н­ня колго­спів. 1959 в УРСР залишилося 9634 К. Тепер в одному К. досить часто обʼ­єд­нувалися 2–3 сільс. насел. пункти. Зʼявилося поня­т­тя «непер­спективне село», яким по­значали поселе­н­ня, де не було центр. садиби К. 19 грудня 1964 ЦК КПУ прийняв по­станову «Про заходи по здійснен­ню планомірного пере­устрою сіл в УРСР». «Пер­спективними» ви­знано тільки 18 846 насел. пунктів із наявних 30 325. Із «непер­спективних» сіл по­ступово зникали школи, клуби, мед. установи, крамниці. Створе­н­ня обʼєктів соц.-культур. при­значе­н­ня на хуторах взагалі заборонялося. У добу «за­стою» с. госп-во УРСР мало нижчі середньорічні темпи роз­витку: 1966–70 вони становили 3,2; у 1971–75 — 3,0; у 1976–80 — 1,6; у 1981–85 — 0,5 %. Щоб утримати хоч не­значне зро­ста­н­ня обсягів продукції, державі доводилося вкладати в с. госп-во значні кошти. Порівняно з 2-ю пол. 1960-х pp. с. госп-во УРСР 1981–83 спожило в 3,6 раза більше електро­енергії і в 2,6 раза більше мінерал. добрив. Електрифікація, хімізація, меліорація і механізація виробництва оголошувалися магістрал. напрямами роз­витку села. Проте неефективність колгосп. виробництва була очевидною. Меліоровані землі засолонювалися або заболочувалися. Насичена хімікатами с.-г. продукція втрачала споживчі якості; найкращі у світі чорноземні ґрунти ставали не­продуктив. унаслідок не­дбалого користува­н­ня. Прийнята 1982 Продовол. про­грама СРСР по­глинула багатомільярдні кошти, але не дала жодного ефекту. Державі доводилося купувати продовольство за кордоном, витрачаючи на це одержану за продаж нафти й газу валюту або золотий запас. На закупівлю продовольства СРСР 1963 витратив 372 т золота, 1972 — 458 т.

Після здобу­т­тя Україною незалежності особливі надії покладали на фермер. госп-во. У грудні 1991 BP України ухвалила закон «Про селянське (фермерське) господарство». Перед­бачалося створе­н­ня фермер. госп-в без поруше­н­ня інтересів К. і без парцеляції земел. масивів. Однак серед селян виявилося мало бажаючих стати фермерами. Вони при­звичаїлися до викона­н­ня обмежених трудових операцій у К. на основі поділу праці і боялися братися за весь цикл с.-г. робіт. Окрім того, у селах жило багато людей старшого віку, які небезпід­ставно роз­глядали К., у яких про­йшло все їхнє трудове життя, як під­приємства, що повин­ні матеріально допомагати їм у пенсій. віці. А також організація під­приємниц. господарства фермер. типу вимагала знач. коштів, яких селяни не мали. У березні 1992 BP України прийняла закон «Про колективне сільськогосподарське під­приємництво». Від­тоді роз­почалося пере­творе­н­ня К. у колективні с.-г. під­приємства.

Куркульство, роз­куркуле­н­ня

Політика ізоляції та екс­про­пріації меншої частини селянства — т. зв. куркулів з метою примусити більшу його частину обʼ­єд­натися в К. Проводилася керівництвом СРСР 1930–31 під гаслом «ліквідації куркульства як класу». Зміст цієї політики полягав у штуч. роз­колюван­ні села і ре­пресуван­ні (за добровіл. або примус. участі всієї сільс. громади) замож. господарів. Ре­пресували, здебільшого з висилкою у від­далені регіони СРСР, тих селян, які могли б чинити актив. опір колективізації с. господарства. Хоча у ви­значен­ні куркулів брали за основу майновий стан, він не мав вирішал. значе­н­ня — протестуючих проти колективізації незаможників екс­про­пріювали і висилали як під­куркульників. Способом роз­колюва­н­ня села обрано держ. хлібозаготівлі. 28 червня 1929 ВЦВК і РНК РСФРР прийняли по­станову «О расширении прав местных Советов в отношении содействия выполнению общегосударствен­ных за­даний и планов» (3 липня її продублювали ВУЦВК і РНК УСРР). По­становою введено обовʼязк. планові зав­да­н­ня по хлібоздачі з роз­кладкою на село, як декларувалося — за принципом самообкла­да­н­ня. На­справді держава зобовʼязувала дотримуватися потрібних їй пропорцій між «верхівкою» села і всією громадою (на «верхівку» припадало 35–40 % хлібозаготівел. плану). Встановлюючи завищений від­соток «верхівки» (7–10  % від заг. кількості госп-в), влада виходила за межі декларов. класового під­ходу (негативне ставле­н­ня держави до куркулів офіційно пояснювали тим, що остан­ні були екс­плуататорами). «Верхівці» давали тверді зав­да­н­ня по здаван­ню хліба на основі екс­перт. оцінок кожного конкрет. господарства. Екс­пертизу здійснювала сільрада разом із комітетами незаможних селян. Мета такої організації хлібозаготівель — зіштовхнути більш заможні верстви села з менш заможними. Це створювало напруженість, яку влада використовувала під час колективізації. Коли господар ухилявся від викона­н­ня екс­перт. по­ставки, сільрада штрафувала його у межах пʼятикрат. роз­міру вартості хліба, що під­лягав здаван­ню. Якщо штрафи не вносилися, майно боржників продавали з торгів. Груп. опір роз­кладці й ухиля­н­ня від продажу хліба державі після штраф. санкцій карали за ст. 57 і 58 Кримінал. кодексу УСРР, у яких перед­бачено ґрунтовніші покара­н­ня: конфіскація всього майна та депортація засуджених у від­далені регіони СРСР. Чверть надходжень від штрафів або продажу майна з торгів пере­раховували у фонди кооперува­н­ня та колективізації бідноти, що забезпечувало корисливу зацікавленість незамож. селян у реалізації нових законів. За пові­домле­н­ням ген. секр. ЦК КП(б)У С. Косіора, навесні 1929 у 22-х округах України (з 40-а) роз­про­дано майно 18-ти тис. куркул. госп-в, які ухилялися від викона­н­ня зобовʼязань по хлібозаготівлях, накладених на них сільс. сходами. Щоб по­збавитися куркул. зва­н­ня, яке ставало смертельно небезпечним, селяни від­мовлялися від орендов. землі, роз­продували робочу худобу, припиняли на­йма­н­ня робітників. Здійснене фахівцями Центр. статист. упр. УСРР 1927 обстеже­н­ня засвідчило, що із заг. кількості 5114,7 тис. селян. госп-в до дрібнокапіталіст. (куркул.) за сукупністю соц.-екон. ознак належало 204,5 тис. (менше 4 %). Використовуючи цю ж методику обрахунку, 1929 вони зменшили кількість госп-в «екс­плуататор. типу» до 73-х тис. (1,4 % від заг. кількості). Проте влада не звертала уваги на статистику. У кожному селі завжди були менш заможні та більш заможні селяни. Остан­ніх і зараховували до категорії куркулів або заможно-куркул. верхівки. На 16-й всесоюз. партконф. (квітень 1929) голова ЦВК СРСР М. Калінін уперше по­ставив пита­н­ня про при­йом куркулів до К., якщо вони захочуть там працювати. Конф. не виробила єдиної думки і залишила пита­н­ня на роз­гляд політбюро ЦК ВКП(б), яке ухвалило ріше­н­ня про недоцільність пере­бува­н­ня куркулів у К. одночасно з пере­ходом у хлібозаготівлях на засади продрозкладки. Обидва ріше­н­ня стали частиною більш широкої про­грами дій: влітку 1929 держава почала ламати сформов. у роки НЕПу ринок. У містах і на новобудовах пере­йшли до нормов. (по картках) забезпече­н­ня хлібом, а згодом й ін. продуктами. Базарну торгівлю хлібом заборонено під приводом її негатив. впливу на хлібозаготівлі. При­значені для сільс. споживача промтовари пере­давали у фонд отоварюва­н­ня хлібозаготівель на основі контрактації. Контрактац. договір між державою та колективами (насамперед — торг. кооперацією) або одноосіб. господарствами втратив добровіл. характер і став обовʼязковим. У по­станові ЦК ВКП(б) від 26 серпня 1929 «Об основных и очередных задачах контрактации зерновых посевов» пере­мога над ринком, яка здавалася Й. Сталіну близькою, ознаменована термінол. революцією: товари почали називати продуктами. Контрактац. договір роз­глядали як засіб організації планового продуктооб­міну між містом і селом. Листопад. (1929) пленум ЦК ВКП(б) проголосив без­посеред. пере­хід до суціл. колективізації с. господарства і заявив про необхідність роз­вивати рішучий на­ступ на куркуля. Від­разу ж після пленуму в ЦК ВКП(б) створ. комісію під головува­н­ням наркома землеробства СРСР Я. Яковлєва, яка ухвалила ріше­н­ня пере­йти у р-нах суціл. колективізації до політики «ліквідації куркульства як класу». У цьому формулюван­ні, а також у тезі про куркульство як остан­ній і найчислен­ніший екс­плуататор. клас, популяризованій у рад. газетах, повністю проігноровано соц. наслідки пере­ділу землі на зрівнял. засадах, проведеного в УСРР 1920–23. Висновок комісії про «ліквідацію куркульства як класу» оприлюднив Й. Сталін на Всесоюз. конф. аграрників-марксистів 27 грудня 1929. На 15-му зʼ­їзді ВКП(б) у грудні 1927 він запевняв, що екс­про­пріація куркулів від­буватиметься на закон. під­ставах у ході роз­горта­н­ня колгосп. руху, однак гол. роль у кампанії, що роз­почалася в лютому 1930, ві­ді­гравали органи ГПУ. 30 січня 1930 політбюро ЦК ВКП(б) ухвалило таємну по­станову «О меро­приятиях по ликвидации кулацких хозяйств в ра­йонах сплошной кол­лективизации». Вона поклала край самодіяльності місц. компарт. комітетів, зокрема ЦК КП(б)У, який ви­ступив 23 січня з влас. по­становою «Про заходи проти куркульства», у питан­ні про те, що робити з частиною селянства, обраною для показових ре­пресій. У повному ви­гляді цю по­станову опубл. лише у 2-му т. зб. документів і матеріалів «Трагедия советской деревни. Кол­лективизация и раскулачивание. 1927– 1939» (Москва, 2000) за копією, пере­даною Архівом Президента РФ Рос. архіву соц.-політ. історії. Згідно з парт. по­становою, роз­куркулюваних селян поділяли на першу (ізоляція в концтаборах або роз­стріл), другу (засла­н­ня у малонаселені регіони СРСР) і третю (пере­селе­н­ня на землі за межами створюваних К.) категорії. Кількість тих, хто мав бути роз­стріляний, не встановлювалася, кількість увʼязнюваних ви­значена у 60 тис. осіб, депортованих — у 150 тис. осіб (без чл. родин). У межах УСРР увʼязнен­ню під­лягали 15 тис. осіб, депортації — 30–35 тис. голів селян. госп-в. Майно ре­пресованих конфісковували; тим, хто залишався на місці прожива­н­ня, надавали засоби виробництва у мінімально необхід. для веде­н­ня господарства роз­мірах. ЦВК і РНК СРСР 1 лютого 1930 ухвалили від­криту по­станову «О мерах по укреплению социалистической пере­стройки сельского хозяйства в ра­йонах сплошной кол­лективизации и по борьбе с кулачеством», що дублювала по рад. лінії по­станову політбюро ЦК ВКП(б) від 30 січня. Аналог. по­станова ВУЦВК і РНК УСРР під на­звою «Про заборону оренди землі та за­стосува­н­ня на­йманої праці в одноосібних селянських господарствах у ра­йонах суцільної колективізації» зʼявилася 5 квітня 1930. До того часу на місцях керувалися заг.-союз. документом. Органи влади у Москві та Харкові прагнули пред­ставити роз­куркуле­н­ня процесом, навʼязуваним державі ходом масового колгосп. руху. На­справді ж ця терорист. акція стимулювала колективізацію і започатковувала соціаліст. пере­творе­н­ня у с. госп-ві. Роз­гортаючи роз­куркуле­н­ня, влада намагалася скори­статися його наслідками і загнати селян у К., хоча це не завжди вдавалося: канд. у куркулі роз­куркулювали, але суціл. колективізація не від­бувалася. Осн. операція з роз­куркуле­н­ня проведена чекістами на тер. 29-ти округів УСРР у лютому–березні 1930, окрема операція — у березні на тер. 11-ти прикордон. округів, ще одна — у квітні на тер. 3-х округів, де здійснювалося додатк. роз­куркуле­н­ня (Сталін., Артемів., Мелітоп.), і 2 -х, де раніше депортацію не проводили (Глухів., Ніжин.). Станом на грудень 1930 в УСРР роз­куркулено 70 407 госп-в, за межі респ. виселено 31 593 родини (146 229 осіб), зокрема у Пн. край — 19 658 родин (93 461 особа), Сибір. край — 11 935 родин (52 425 осіб). Місц. влада роз­глянула скарги 10 495 селян, яких вислали на Пн. і у Сибір. Спец. комісії встановили, що 943 господарства (9 % від заг. кількості) роз­куркулено помилково. Цим селянам до­зволили повернутися на батьківщину, їм від­дали конфіск. майно або від­шкодували його вартість. Так створювалася видимість закон­ності процесу роз­куркуле­н­ня. Від­мова від примус. затягува­н­ня селян у К. при­звела до зменше­н­ня в УСРР частки колективізов. госп-в у березні–вересні 1930 з 70,9 до 34,1 % (по орній землі). К. знову, як і 1929, стали незаможницькими. Однак незабаром на­ступ держави від­новився. Грудн. (1930) обʼ­єд­наний пленум ЦК і Центр. контрол. комісії ВКП(б) затвердив зав­да­н­ня колективізувати 1931 не менше 80 % селян. госп-в у степ. і не менше 50 % — у лісо­степ. зонах УСРР. Обговорюючи це зав­да­н­ня, учасники грудн. (1930) пленуму ЦК КП(б)У пові­домляли, що у селах нема кого роз­куркулювати, оскільки куркулів уже давно вислали. У від­повідь секр. ЦК КП(б)У П. Любченко заявив: «Деякі комуністи і навіть окремі партійні організації забули вже про те, що в них на селі є куркуль... Деяким товаришам здається, що куркулі — це ті, хто був, занесений до реєстру весною 1930 р. Їм здається, коли вони за цим реє­стром провели роз­куркуле­н­ня, то в них куркуля вже нема. Вони по­вторюють заяви тих куркулів, що не потрапили ще під роз­куркуле­н­ня, що, мовляв, наші куркулі в Соловках, а на селі в нас куркулів нема. На декого з наших комуністів напав острах у звʼязку з таким величезним зав­да­н­ням — колективізувати 1,5–2 млн бідняцько-середняцьких господарств. Ми не організуємо на­ступу на куркуля, а значить, і успішного роз­горта­н­ня колективізації, коли кожний чл. партії, кожний активіст, бідняк і середняк не усві­домлять, що куркуль у нас виро­стає на базі дрібнобуржуазної стихії щодня, щогодини, що куркуль не вичерпується, як я казав, реє­стром 1930 року». Законодавчу базу для по­втор. кампанії забезпечив 12-й Всеукр. зʼїзд рад, який від­бувся у Харкові в лютому–березні 1931. У резолюції «Про під­сумки та пер­спективи радгоспно-колгоспного будівництва» він по­ставив вимогу перед органами рад. влади знову здійснити «ліквідацію куркульства як класу». Проведе­н­ня по­втор. кампанії роз­куркуле­н­ня, як і поперед., покладено на чекістів. Використовуючи власну мережу спец. інформува­н­ня та агентуру, вони повин­ні були виявляти в укр. селі куркулів і антирад. елементи. До осн. групи селян, які під­лягали депортації, за ви­значе­н­ням чекістів, додавали тих, кого намітила місц. влада — за небажа­н­ня увійти до К., ухиля­н­ня від сплати податків, невикона­н­ня зав­дань по хлібо- і мʼясозаготівлях. За­гроза роз­куркуле­н­ня, як і в першу кампанію, по­значилася на темпах колективізації села. У 1-й пол. 1931 роз­куркулено і депортовано за межі УСРР 23,5 тис. селян. родин (кількість по­ступалася запланованій). На цей раз у пришвидшен­ні колективізації вагому роль ві­ді­гравала штучна податково-пільгова різниця: колгоспників звільняли від податків, у той час як одноосібників обкладали ними не рахуючись з будь-якими нормами. Навесні та восени 1929 в УСРР роз­куркулено за невикона­н­ня хлібозаготівел. плану 33 тис., під час кампаній 1930 і 1931 — 93,9 тис., загалом 1929–31 — 126,9 тис. селян. госп-в. На 12-му зʼ­їзді КП(б)У в січні 1934 П. Постишев оприлюднив іншу цифру роз­куркулених госп-в — бл. 200 тис., що по­вторює цифру, на­звану статист. органами 1927. Статистика засвідчує: між поч. 1930 і кін. 1931 в УСРР зникло 282 тис. селян. госп-в, з яких третину екс­про­прі­йовано, а дві третини самоліквідувалися. Загалом від поч. 1928 до кін. 1931 кількість селян. госп-в скоротилася на 352 тис. Однак це не означає, що операція з роз­куркуле­н­ня або ін. форми тиску держави на селянство (починаючи від продажу майна з торгів за невикона­н­ня зобовʼязань по хлібозаготівлях, не­сплату екс­перт. оподаткува­н­ня або немотивов. забій влас. худоби) при­звели до зникне­н­ня саме такої кількості госп-в. В усі роки, до 1931 включно, під впливом природ. приросту сільс. насел. від­бувалося зро­ста­н­ня кількості госп-в, яке певною мірою компенсувало втрати. Таким чином, дійсне число роз­орених державою госп-в пере­вищує засвідчену статистикою цифру.

Фотоілюстрації

×

❮ ❯

Завантажити статтю