Зайцев Павло Іванович - Енциклопедія Сучасної України
Beta-версія
Зайцев Павло Іванович

ЗА́ЙЦЕВ Павло Іванович (11(23). 09. 1886, Суми – 02. 09. 1965, Мюнхен) – громадсько-політичний і культурний діяч, шевченкознавець. Дійс. чл. НТШ (1938; голова комісії шевченкознавства від 1939), чл. УВАН (1946). Закін. Олександр. г-зію у Сумах (1904), юрид. (1908) та істор.-філол. (1913) ф-ти С.-Петербур. ун-ту. Під час навч. у С.-Петербурзі, що був тоді важл. осередком укр. інтелігенції, З. приєднався до укр. громади (до якої входили, зокрема, С. Єфремов, Д. Дорошенко, О. Лотоцький, Д. Донцов, П. Стебницький, О. Грушевський, Олександр і Софія Русови), вів літ. семінар шевченкознавства, читав лекції в Укр. клубі. Належав до РУПу. Викладав рос., польс., лат., грец. мови в серед. школах, укр. – на нелегал. університет. курсах. Тоді ж почав досліджувати життя і творчість Т. Шевченка, збирати й публікувати матеріали до його біографії (зб. документів у ж. «Русскій библіофилъ», 1914, № 1; ст. «Первая любовь Шевченко» // «Вѣстникъ Европы», 1914, кн. 2). З поч. рос. революції 1917 З. як актив. діяча ТУПу обрано чл. Виконав. ком-ту УНР у Петрограді (нині С.-Петербург). Навесні того ж року З. у Києві увійшов до ЦК Укр. партії соціалістів-федералістів, що утворилася на основі ТУПу; короткий час був комісаром Косів. пов. (від Тимчас. уряду) на окупов. рос. армією теренах Галичини. Повернувшись до Києва, викладав у Наук.-пед. академії. Водночас – чл. УЦР, де очолював канцелярію Секретаріату освіти, а за гетьмана П. Скоропадського – Департамент заг. справ Мін-ва освіти. Не полишав пед. та видавн. діяльності (ред. новоствор. вид-ва «Друкарь», квартальника «Наше минуле», співпрацював із ж. «Книгарь»), активно виступав як літературознавець. М. Зеров згадував, що душею «Нашого минулого» були троє – Г. Нарбут, В. Модзалевський і З.: «Нарбут вносив до того гурту широкий розмах і сміливість своєї виключно обдарованої вдачі(...) Модзалевський вносив до гурту свою тонкість душевну і високу моральну культуру, а П. І. Зайцев свою жадобу до людей і до всього цікавого в людях, що робило з нього талановитого педагога і прекрасного організатора». З., словами М. Зерова, «втягував» його в різні справи, зокрема у колективну літ. містифікацію: створення образу Лупи Грабуздова – «українського Козьми Пруткова». У «Нашому минулому» за короткий час (1918–19) З. опублікував праці «“Книги битія” як документ і твір» (уперше подавши повний текст самих «Книг…»), «Нові документи про Гулака», «Перші українські поетеси ХIХ століття», «Нові матеріали до біографії і творчості Шевченка» та ін. Прилучався до роботи новоствор. УАН як чл. кількох її комісій і ред. видань 1-го Відділу та його «Записок…». Восени 1919 разом з установами УНР залишив Київ, окупов. спершу денікінцями, а потім більшовиками. 1920 очолював культ.-осв. відділ Армії УНР.

Від 1921 З. жив у Варшаві – спочатку як секр. дипломат. місії УНР, а 1922–24 – секр. Укр. ЦК, засн. 1921 укр. емігрантами в Польщі (діяв до 1939). Викладав історію укр. мови у Варшав. ун-ті (1921–39), лат. і укр. мови в «Studium Teologie Ortodokse». Варшава 1920–30-х рр. була одним із гол. осередків укр. політ. еміграції та, поряд із Прагою, центром її культур. діяльності, яка провадилася у співпраці з галиц. інтелігенцією. 1930 тут з ініціативи О. Лотоцького, Р. Смаль-Стоцького, А. Яковлева та ін. укр. учених засн. Укр. наук. ін-т, що функціонував до 1939 (під час 2-ї світ. війни все майно Ін-ту, б-ка і архіви були знищені). За роки існування Ін-т видав понад 70 т. різних публікацій, зокрема 54 томи «Праць» – з давньої і нової історії України, богослов’я, укр.-рос. відносин, укр. мови, літ-ри. Від 1932 в Ін-ті розпочато роботу над повним крит. вид. творів Т. Шевченка, куди мали входити не лише всі Шевченкові тексти, а й переклади їх ін. мовами; рос.-мовні ж повісті Шевченка перекладено укр. мовою. З цим вид. і пов’яз. подальше творче життя З., який, разом із О. Лотоцьким та Р. Смаль-Стоцьким (відповідно головою та секр. Комісії для повного вид. творів Т. Шевченка), був його ініціатором, запропонував концепцію і практично очолював редакц. роботу, забезпечив осн. частину текстол. підготовки та наук. коментарію, що докладністю і ретельністю може змагатися з коментарієм С. Єфремова до 3-го (1927) і 4-го (1929) т. розпочатого Держ. вид-вом України (Київ) Повного зібр. творів Шевченка у 10-ти т. (вид. було припинене через «націоналіст. викривлення»). Кожен із томів варшав.-львів. вид. супроводжувався, крім коментарію, «пояснюв. статтями» дослідників, присвяч. опубл. у томі творам та окремим проблемам шевченкознавства. Більшість із них належить самому З. Так, у 2-му т. їх 11 із 16. Зокрема в істор.-методол. нарисі «Редакція тексту поезій Шевченка» подано крит. огляд усіх помітних вид. Шевченка і відзначено їхню більшу або меншу незадовільність з погляду повноти представлення творчості та редакц. опрацювання (вибір неостаточних автор. варіантів, неточне прочитання окремих виразів, інколи втручання в текст, контамінації тощо). Водночас З. з повагою поставився до роботи своїх попередників, знаючи труднощі, з якими вони стикалися. А про 2-томне вид. поезій Шевченка під ред. С. Єфремова і М. Новицького (1927), надто ж про «єфремовські» 3–4-й т. відгукнувся з пієтетом до здійсненого і з болем за подальшу долю його та його творців: «Ці два томи – III і IV – свідчать про те, яку колосальну, просто нелюдську працю вложили в видання його редактори й передусім академік Сергій Єфремов. Немає сумніву, що коли б не причини чисто політичного характеру, то ми мали б уже з такою самою науковою точністю виданий текст і всіх поезій Шевченка на підставі добре вивчених і прочитаних усіх його автографів та поправлених ним видрукованих текстів(…) Але тим часом головний редактор видання пішов 1929 року до в’язниці, а Академію Наук із справжньої наукової установи обернуто в комуністичну “агітколегію”». Відзначив З. і велику працю О. Дорошкевича, який у ювіл., до 120-річчя від дня народж., вид. поезій Шевченка, попри зусилля керуватися «партій.» інтерпретацією їх, усе-таки в редакц. підготовці керувався наук. текстологією (ж. «Література і мистецтво», 1934). Більше того, О. Дорошкевич виправив у текстах Шевченкових поезій помилки своїх попередників, і тому, каже З., «текст пізніших Шевченкових поезій (від 1843 р.), опрацьований під його проводом для інституту ім. Шевченка, ляже в основу й нашого видання». У наступ. ст. – «Текст ранніх поезій Шевченка (1837–1842)» – конкретніше розглянув вибір варіантів текстів, зокрема звернув увагу й на помилки О. Дорошкевича. Про «Кобзар» 1840, «Чигиринський Кобзар і Гайдамаків» 1844 та «Кобзар» 1860 йшлося в ст. «Перші три “Кобзарі”»: тут З. уже не так зосереджувався на текстології, як подав заг. істор. і культурне тло, цензурну історію вид., їх сприйняття в сусп-ві тощо. Далі – 8 розвідок про окремі твори Шевченка: «Перебендя», «Посланіє до Основяненка», «Іван Підкова», «Тарасова ніч», «Ода на смерть Котляревського», «Посланіє до М. Маркевича», «Гамалія», «Мар’яна-Черниця». У 8-му т. всі «пояснюв. статті» до переклад. укр. мовою повістей «Княгиня», «Музика», «Нещасний», «Капітанша» написав З.; у 12-му – ст. «Різьбярська творчість Шевченка» та «Архітектурні проєкти Шевченка». Він також уклав примітки до текстів і документів. «Пояснюв. статті» З. – це особл. жанр, свого роду універс. мініатюри-розвідки, де подано історію написання, цензурування й друку відповідного твору (напр., ст. про поему «Мар’яна-Черниця», автор. текст якої розшукав та вперше опублікував саме З.), його текстол. «біографію», характеристику жанр. та віршувал. (якщо йдеться про поезію) особливостей, крит. огляд дотогочасових літературознав. інтерпретацій, часом полеміку з ними, зрештою узагальнювал. судження. Із запланов. 16-ти т. видано 13 (пізніше, 1959–63 у Чикаґо, – вид. 2-е, доповнене, у 14-ти т.): не вийшли 1-й т. («Передмова від видавництва»; «Зайцев П. Літературна біографія Т. Г. Шевченка»), 5-й («Поезії 1857–1861 рр.») і 13-й («Зайцев П. Т. Шевченко в його польських взаєминах»). Напередодні вступу Червоної армії до Львова (1939) 1-й т. був майже видрукуваний (без остан. піваркуша тексту та ще не складених предмет. покажчика й змісту), однак уціліло лише бл. 10 прим., що опинилися в руках львів. літературознавців і були передані до наук. б-к Києва, Москви й Ленінграда (нині С.-Петербург); унік. автор. примірник з правками З. нині зберігається у Шевченків. заповіднику в м. Канів (Черкас. обл.).

1941 З. переїхав до Берліна, співпрацював з укр. часописами – органом Укр. нац. об’єднання «Український вісник», тижневиком для «остарбайтерів» «Українець». Деякий час перебував у амер. таборах для депортованих. У травні 1946 в м. Новий Ульм (Німеччина) відбувся з’їзд новоствор. партії Укр. нац.-держ. союз, що об’єднувала переважно вихідців зі Сх. України, і З. став її чл., а потім увійшов до Укр. нац. ради. Проте гол. для нього залишалася не політ., а наук. діяльність. Він від 1948 – дир. Ін-ту шевченкознавства УВАН у Європі; від 1958 – проф., від 1963 – декан філос. ф-ту УВУ (обидва – Мюнхен). Далі розробляв шевченкознавчу тематику, виступав із доповідями на наук. конф., друкував статті. Так, у англомов. зб. «Taras Ševčenko», що вийшов 1962 під ред. В. Міяковського і Ю. Шевельова у серії «Славістичні науки й передруки» Стенфорд. ун-ту (шт. Каліфорнія, США), надрук. ст. «Ševčenko’s creative process» («Шевченків творчий процес»), у якій З. на підставі багатьох висловлювань Шевченка та звертань до його поезій доводив, що натхнення поета було подібне до молитовного і що він уважав мист-во божеським, прийшовши до такого розуміння, на думку З., незалежно від теорій романтиків, на підставі самоаналізу. Незакінч. залишилися праці З. «Етика і естетика Шевченка», «Коментарі до споминів про Шевченка його сучасників», «Творчість Шевченка» у зв’язку з важкими умовами життя й праці та хворобами. Не встиг він викінчити і свої спогади, хоча ще 1949 у м-ку Бльомберґ (Німеччина) вийшов зошит 1-й з кн. «Із фільму спогадів», а в «Українській літературній газеті» (Мюнхен) за липень 1959 – «Жмут спогадів про В. Винниченка».

Найбільшим внеском З. у шевченкіану стала його праця «Життя Тараса Шевченка» (Париж; Нью-Йорк; Мюнхен, 1955; у скороч. перекл. англ. мовою під ред. Ю. Луцького – «Taras Shevchenko: A Life», Toronto, 1988), над якою він працював багато років, а матеріали збирав усе своє творче життя. Порівняно з біогр. нарисом В. Маслова (Москва, 1874), монографією М. Чалого «Жизнь и произведения Тараса Шевченко. Свод материалов для его биографии» (К., 1882) та навіть із найповнішою до того часу біографією Шевченка – монографією О. Кониського «Тарас Шевченко-Грушівський, хронїка його життя» (у 2-х т., Л., 1898–1901) – книга З. багатша на конкрет. факт. матеріал, у ній використано більше джерел, ширше показано поетове оточення, культурне тло тодіш. Рос. імперії, діяльні контакти із сучасниками; скрупульозний, хронологічно точний життєпис, перейнятий глибокою шанобливістю до особи Шевченка і водночас вільний від сліпого замилування, органічно поєднується з докладною розповіддю про творчість та її сприйняття тодіш. критикою і друзями, з аналізом поет. і проз. текстів, в якому ідеол. моменти не затінюють естетичних. У цьому особливість праці З. – на той час такий всебіч. підхід до постаті Шевченка був новим словом. У Рад. Україні співставна за масштабністю праця Є. Кирилюка «Т. Г. Шевченко. Життя і творчість» з’явилася 1959, а колективна академ. біографія – 1964; обидві не були вільні від ідеологічно тенденц. моментів. Сам З. не вдавався до прямої полеміки з рад. біографами та інтерпретаторами Шевченка, але внутр. полем. спрямованість відчутна у послідов. оперті на факти, відсутності автор. ідеол. акцентів, в об’єктив. оцінках кола осіб, близьких до поета (очевиднішою ця полемічність є в оцінці ставлення В. Бєлінського до укр. літ-ри і до поезії Т. Шевченка та почасти в описі петербур. – після повернення із заслання – періоду його життя). Однак З. не всі були відомі джерела з розкритих шевченкознавцями пізніше, окремі його твердження не є незаперечними; припустився він і деяких факт. помилок (напр., стверджував, ніби підлітком, «козачком» Енгельгардта, Шевченко перебував у Варшаві під час польс. повстання в листопаді 1830, а перед тим навч. живопису у Ф.-К. Лямпі – це припущення не знайшло доказів і спростоване). Попри те, його «Життя Тараса Шевченка» залишається не лише одним із найцінніших здобутків шевченків. біографістики, а й поміт. внеском у дослідж. різних аспектів творчості поета. У рад. часи праці та саме ім’я З. були під забороною, його не згадано навіть у «Шевченківському словнику». Лише 1994 «Життя Тараса Шевченка» видано у Києві (2-е вид. – 2004) з ґрунт. передмовою В. Шевчука «Павло Зайцев та його шевченкознавча праця».

Пр.: Шевченків лист в справі «Живописної України» // Зап. НТШ. Л., 1913. Т. 114, кн. 2; До історії Шевченкового «Букваря» // Вільна укр. школа. 1918. № 7; Оксана: Перше кохання Шевченка. К., 1918; Тарас Шевченко: Короткий нарис життя. К., 1920; Малий фейлетон // Укр. трибуна. Варшава, 1920, 27 черв.; М. Вороний // Там само. 1922, 5 лют.; Занедбана спадщина Кобзаря // Наш світ. Варшава, 1925. № 4; Szewczenko i polacy. Warszawa, 1934; Викуп з неволі Шевченка в карикатурі-гуморесці В. А. Жуковського // Назустріч. 1934, 15 берез.; В кривому зеркалі: З альбому пародій [на П. Тичину, М. Рильського, М. Зерова] // Там само. 15 квіт.; Літературні пародії [на Н. Лівицьку-Холодну, Є. Маланюка і О. Ольжича] // Там само. 15 трав.; Незабутній учитель Шевченка: [Про К. Брюллова] // Там само. 1935, 1 лют.; Шевченко в карикатурі й Шевченко-карикатурист // Там само. 15 берез.; Три роки творчості Т. Шевченка // Там само. 1936, 1 січ.; Коли Шевченко почав писати поезії? // Там само. 1938, 15 берез.; Незнані матеріали про Шевченка й інших українських письменників // Сьогочасне й минуле. Л., 1939. № 3/4; Як творив Шевченко-поет // Ми. Варшава, 1939. № 3–6 (окреме вид. – Стрий, 2009); Петлюра: Київські фраґменти спогадів // Укр. трибуна. Мюнхен, 1948, 27 трав.; Еміґрація по девальвації // Там само. 15 лип.; Кубанські військові клейноди // Укр. слово. Бльомберґ, 1949, 23 жовт.; Про наймолодших крутянців і їх школу: Фраґмент із спогадів // Укр. самостійник. Мюнхен, 1958, лют.; Муравйов у Києві // Там само. 1959, січ.; Перше кохання Шевченка. К., 1994.

Літ.: Петров В. Провідні етапи розвитку сучасного шевченкознавства // Шевченко та його доба: Зб. 1. Пр. Шевченків. конф. 1946. Авґсбурґ, 1946; Дорошенко В. Добре заслужений ювілей // Свобода. 1956, 8 лют.; Полонська-Василенко Н. Професор Павло Іванович Зайцев // Наук. зап. УВУ. Філос. ф-т. Мюнхен, 1965–66. Ч. 8; Міяковський В. Павло Іванович Зайцев: Спогади і спостереження // Міяковський В. Недруковане й забуте: Громад. рухи ХІХ ст. Новітня укр. літ-ра. Нью-Йорк, 1984; Качуровський І. Сторіччя з дня народження Павла Зайцева // Нар. воля. Скрентон, 1986, 6 листоп.; Бойко Ю. Шевченко в новому світлі // Бойко Ю. Вибр. пр. К., 1992; Бородін В. С. Професор П. Зайцев – шевченкознавець // 30-а наук. Шевченків. конф.: Тези і мат. Д., 1993; Білокінь С. Сторінками загиблого «Діаріуша» // ПУ. 1998. Ч. 1(118); Кльова М. Видатний шевченкознавець: До 120-річчя від дня народження П. Зайцева // Земляки: Альм. Сум. земляцтва в Києві. 2006. № 3.

І. М. Дзюба

Стаття оновлена: 2010