Зайцев Павло Іванович

ЗА́ЙЦЕВ Павло Іванович (11(23). 09. 1886, Суми — 02. 09. 1965, Мюнхен) — громадсько-політичний і культурний діяч, шевченко­знавець. Дійсний член НТШ (1938; голова комісії шевченко­знавства від 1939), чл. УВАН (1946). Закін. Олександр. гімназію у Сумах (1904), юрид. (1908) та істор.-філол. (1913) факультети С.-Петербур. університету. Під час навч. у С.-Петербурзі, що був тоді важл. осередком укр. інтелігенції, З. при­єд­нався до укр. громади (до якої входили, зокрема, С. Єфремов, Д. Дорошенко, О. Лотоцький, Д. Донцов, П. Стебницький, О. Грушевський, Олександр і Софія Русови), вів літ. семінар шевченко­знавства, читав лекції в Укр. клубі. Належав до РУПу. Викладав рос., польс., лат., грец. мови в серед. школах, укр. — на нелегал. університет. курсах. Тоді ж почав досліджувати життя і творчість Т. Шевченка, збирати й публікувати матеріали до його біо­графії (зб. документів у ж. «Рус­скій библіофилъ», 1914, № 1; ст. «Первая любовь Шевченко» // «Вѣстникъ Европы», 1914, кн. 2). З поч. рос. революції 1917 З. як актив. діяча ТУПу обрано чл. Виконав. комітету УНР у Петро­граді (нині С.-Петербург). Навесні того ж року З. у Києві уві­йшов до ЦК Укр. партії соціалістів-федералістів, що утворилася на основі ТУПу; короткий час був комісаром Косів. пов. (від Тимчас. уряду) на окупов. рос. армією теренах Галичини. Повернувшись до Києва, викладав у Наук.-пед. академії. Водночас — чл. УЦР, де очолював канцелярію Секретаріату освіти, а за геть­мана П. Скоропадського — Департамент заг. справ Міністерства освіти. Не полишав пед. та видавн. діяльності (ред. ново­створ. видавництва «Друкарь», квартальника «Наше минуле», спів­працював із ж. «Книгарь»), активно ви­ступав як літературо­знавець. М. Зеров згадував, що душею «Нашого минулого» були троє — Г. Нарбут, В. Модзалевський і З.: «Нарбут вносив до того гурту широкий роз­мах і сміливість своєї виключно обдарованої вдачі(...) Модзалевський вносив до гурту свою тонкість душевну і високу моральну культуру, а П. І. Зайцев свою жадобу до людей і до всього цікавого в людях, що робило з нього талановитого педагога і прекрасного організатора». З., словами М. Зерова, «втягував» його в різні справи, зокрема у колективну літ. містифікацію: створе­н­ня образу Лупи Грабуздова — «українського Козьми Пруткова». У «Нашому минулому» за короткий час (1918–19) З. опублікував праці «“Книги битія” як документ і твір» (уперше подавши повний текст самих «Книг…»), «Нові документи про Гулака», «Перші українські поетеси ХIХ столі­т­тя», «Нові матеріали до біо­графії і творчості Шевченка» та ін. Прилучався до роботи ново­створ. УАН як чл. кількох її комісій і ред. ви­дань 1-го Від­ділу та його «Записок…». Восени 1919 разом з установами УНР залишив Київ, окупов. спершу денікінцями, а потім більшовиками. 1920 очолював культ.-осв. від­діл Армії УНР.

Від 1921 З. жив у Варшаві — спочатку як секр. дипломат. місії УНР, а 1922–24 — секр. Укр. ЦК, засн. 1921 укр. емі­грантами в Польщі (діяв до 1939). Викладав історію української мови у Варшав. університеті (1921–39), лат. і української мови в «Studium Teologie Ortodokse». Варшава 1920–30-х рр. була одним із гол. осередків укр. політ. еміграції та, поряд із Прагою, центром її культур. діяльності, яка провадилася у спів­праці з галиц. інтелігенцією. 1930 тут з ініціативи О. Лотоцького, Р. Смаль-Стоцького, А. Яковлева та ін. укр. учених засн. Укр. наук. ін­ститут, що функціонував до 1939 (під час 2-ї світової війни все майно Ін­ституту, бібліотека і архіви були знищені). За роки існува­н­ня Ін­ститут видав понад 70 т. різних публікацій, зокрема 54 томи «Праць» — з давньої і нової історії України, богословʼя, укр.-рос. від­носин, української мови, літ-ри. Від 1932 в Ін­ституті роз­почато роботу над повним крит. вид. творів Т. Шевченка, куди мали входити не лише всі Шевченкові текс­ти, а й пере­клади їх ін. мовами; рос.-мовні ж повісті Шевченка пере­кладено українською мовою. З цим вид. і повʼяз. подальше творче життя З., який, разом із О. Лотоцьким та Р. Смаль-Стоцьким (від­повід­но головою та секр. Комісії для повного вид. творів Т. Шевченка), був його ініціатором, за­пропонував концепцію і практично очолював редакц. роботу, забезпечив осн. частину текс­тол. під­готовки та наук. коментарію, що докладністю і ретельністю може змагатися з коментарієм С. Єфремова до 3-го (1927) і 4-го (1929) т. роз­початого Держ. видавництвом України (Київ) Повного зібр. творів Шевченка у 10-ти т. (вид. було припинене через «націоналіст. викривле­н­ня»). Кожен із томів варшав.-львів. вид. су­проводжувався, крім коментарію, «пояснюв. ста­т­тями» дослідників, присвяч. опубл. у томі творам та окремим про­блемам шевченко­знавства. Більшість із них належить самому З. Так, у 2-му т. їх 11 із 16. Зокрема в істор.-методол. нарисі «Редакція текс­ту поезій Шевченка» по­дано крит. огляд усіх помітних вид. Шевченка і від­значено їхню більшу або меншу незадовільність з по­гляду повноти пред­ставле­н­ня творчості та редакц. опрацюва­н­ня (вибір нео­статочних автор. варіантів, неточне прочита­н­ня окремих виразів, інколи втруча­н­ня в текст, контамінації тощо). Водночас З. з повагою по­ставився до роботи своїх попередників, знаючи труднощі, з якими вони стикалися. А про 2-томне вид. поезій Шевченка під ред. С. Єфремова і М. Новицького (1927), надто ж про «єфремовські» 3–4-й т. від­гукнувся з пієтетом до здійсненого і з болем за подальшу долю його та його творців: «Ці два томи — III і IV — свідчать про те, яку колосальну, просто нелюдську працю вложили в ви­да­н­ня його редактори й перед­усім академік Сергій Єфремов. Немає сумніву, що коли б не причини чисто політичного характеру, то ми мали б уже з такою самою науковою точністю ви­даний текст і всіх поезій Шевченка на під­ставі добре ви­вчених і прочитаних усіх його авто­графів та поправлених ним ви­друкованих текс­тів(…) Але тим часом головний редактор ви­да­н­ня пішов 1929 року до вʼязниці, а Академію Наук із справжньої наукової установи обернуто в комуністичну “агітколегію”». Від­значив З. і велику працю О. Дорошкевича, який у ювіл., до 120-річчя від дня народж., вид. поезій Шевченка, попри зуси­л­ля керуватися «партій.» інтер­претацією їх, усе-таки в редакц. під­готовці керувався наук. текс­тологією (ж. «Література і мистецтво», 1934). Більше того, О. Дорошкевич виправив у текс­тах Шевченкових поезій помилки своїх попередників, і тому, каже З., «текст пізніших Шевченкових поезій (від 1843 р.), опрацьований під його проводом для ін­ституту ім. Шевченка, ляже в основу й нашого ви­да­н­ня». У на­ступ. ст. — «Текст ран­ніх поезій Шевченка (1837–1842)» — конкретніше роз­глянув вибір варіантів текс­тів, зокрема звернув увагу й на помилки О. Дорошкевича. Про «Кобзар» 1840, «Чигиринський Кобзар і Гайдамаків» 1844 та «Кобзар» 1860 йшлося в ст. «Перші три “Кобзарі”»: тут З. уже не так зосереджувався на текс­тології, як подав заг. істор. і культурне тло, цензурну історію вид., їх сприйня­т­тя в су­спільстві тощо. Далі — 8 роз­відок про окремі твори Шевченка: «Пере­бендя», «Посланіє до Основяненка», «Іван Під­кова», «Тарасова ніч», «Ода на смерть Котляревського», «Посланіє до М. Маркевича», «Гамалія», «Марʼяна-Черниця». У 8-му т. всі «пояснюв. стат­ті» до пере­клад. українською мовою повістей «Княгиня», «Музика», «Нещасний», «Капітанша» написав З.; у 12-му — ст. «Різьбярська творчість Шевченка» та «Архітектурні проєкти Шевченка». Він також уклав примітки до текс­тів і документів. «Пояснюв. стат­ті» З. — це особл. жанр, свого роду універс. мініатюри-роз­відки, де по­дано історію написа­н­ня, цензурува­н­ня й друку від­повід­ного твору (напр., ст. про поему «Марʼяна-Черниця», автор. текст якої роз­шукав та вперше опублікував саме З.), його текс­тол. «біо­графію», характеристику жанр. та віршувал. (якщо йдеться про поезію) особливостей, крит. огляд дотогочасових літературо­знав. інтер­претацій, часом полеміку з ними, зрештою узагальнювал. судже­н­ня. Із запланов. 16-ти т. ви­дано 13 (пізніше, 1959–63 у Чикаґо, — вид. 2-е, доповнене, у 14-ти т.): не ви­йшли 1-й т. («Перед­мова від видавництва»; «Зайцев П. Літературна біо­графія Т. Г. Шевченка»), 5-й («Поезії 1857–1861 рр.») і 13-й («Зайцев П. Т. Шевченко в його польських взаєминах»). Напередодні вступу Червоної армії до Львова (1939) 1-й т. був майже ви­друкуваний (без остан. пів­аркуша текс­ту та ще не складених предмет. покажчика й змісту), однак уціліло лише бл. 10 прим., що опинилися в руках львів. літературо­знавців і були пере­дані до наук. б-к Києва, Москви й Ленін­града (нині С.-Петербург); унік. автор. примірник з правками З. нині зберігається у Шевченків. заповід­нику в м. Канів (Черкас. обл.).

1941 З. пере­їхав до Берліна, спів­працював з укр. часописами — органом Укр. нац. обʼ­єд­на­н­ня «Український вісник», тижневиком для «остарбайтерів» «Українець». Деякий час пере­бував у амер. таборах для депортованих. У травні 1946 в м. Новий Ульм (Німеч­чина) від­бувся зʼїзд ново­створ. партії Укр. нац.-держ. союз, що обʼ­єд­нувала пере­важно вихідців зі Сх. України, і З. став її чл., а потім уві­йшов до Укр. нац. ради. Проте гол. для нього залишалася не політ., а наук. діяльність. Він від 1948 — директор Ін­ституту шевченко­знавства УВАН у Європі; від 1958 — проф., від 1963 — декан філос. факультету УВУ (обидва — Мюнхен). Далі роз­робляв шевченко­знавчу тематику, ви­ступав із доповід­ями на наук. конф., друкував стат­ті. Так, у англомов. зб. «Taras Ševčenko», що ви­йшов 1962 під ред. В. Міяковського і Ю. Шевельова у серії «Славістичні науки й перед­руки» Стенфорд. університету (шт. Каліфорнія, США), на­друк. ст. «Ševčenkoʼs creative process» («Шевченків творчий процес»), у якій З. на під­ставі багатьох висловлювань Шевченка та звертань до його поезій доводив, що натхне­н­ня поета було подібне до молитовного і що він уважав мистецтво божеським, при­йшовши до такого ро­зумі­н­ня, на думку З., незалежно від теорій романтиків, на під­ставі само­аналізу. Незакінч. залишилися праці З. «Етика і естетика Шевченка», «Коментарі до споминів про Шевченка його сучасників», «Творчість Шевченка» у звʼязку з важкими умовами життя й праці та хворобами. Не встиг він викінчити і свої спогади, хоча ще 1949 у м-ку Бльомберґ (Німеч­чина) ви­йшов зошит 1-й з кн. «Із фільму спогадів», а в «Українській літературній газеті» (Мюнхен) за липень 1959 — «Жмут спогадів про В. Вин­ниченка».

Найбільшим внеском З. у шевченкіану стала його праця «Життя Тараса Шевченка» (Париж; Нью-Йорк; Мюнхен, 1955; у скороч. перекл. англ. мовою під ред. Ю. Луцького — «Taras Shevchenko: A Life», Toronto, 1988), над якою він працював багато років, а матеріали збирав усе своє творче життя. Порівняно з біогр. нарисом В. Маслова (Москва, 1874), моно­графією М. Чалого «Жизнь и прои­зведения Тараса Шевченко. Свод материалов для его био­графии» (К., 1882) та навіть із найповнішою до того часу біо­графією Шевченка — моно­графією О. Кониського «Тарас Шевченко-Грушівський, хронїка його життя» (у 2-х т., Л., 1898–1901) — книга З. багатша на конкрет. факт. матеріал, у ній викори­стано більше джерел, ширше показано поетове оточе­н­ня, культурне тло тодіш. Рос. імперії, діяльні контакти із сучасниками; скрупульозний, хронологічно точний жит­тєпис, пере­йнятий глибокою шанобливістю до особи Шевченка і водночас вільний від сліпого замилува­н­ня, органічно по­єд­нується з докладною роз­повід­дю про творчість та її сприйня­т­тя тодіш. критикою і друзями, з аналізом поет. і проз. текс­тів, в якому ідеол. моменти не затінюють естетичних. У цьому особливість праці З. — на той час такий всебіч. під­хід до по­статі Шевченка був новим словом. У Рад. Україні спів­ставна за мас­штабністю праця Є. Кирилюка «Т. Г. Шевченко. Життя і творчість» зʼявилася 1959, а колективна академ. біо­графія — 1964; обидві не були вільні від ідеологічно тенденц. моментів. Сам З. не вдавався до прямої полеміки з рад. біо­графами та інтер­претаторами Шевченка, але внутр. полем. спрямованість від­чутна у послідов. оперті на факти, від­сутності автор. ідеол. акцентів, в обʼєктив. оцінках кола осіб, близьких до поета (очевиднішою ця полемічність є в оцінці ставле­н­ня В. Бєлінського до укр. літ-ри і до поезії Т. Шевченка та почасти в описі петербур. — після поверне­н­ня із засла­н­ня — періоду його життя). Однак З. не всі були ві­домі джерела з роз­критих шевченко­знавцями пізніше, окремі його твердже­н­ня не є незаперечними; припустився він і деяких факт. помилок (напр., стверджував, ніби під­літком, «козачком» Енгельгардта, Шевченко пере­бував у Варшаві під час польс. пов­ста­н­ня в листопаді 1830, а перед тим навч. живопису у Ф.-К. Лямпі — це припуще­н­ня не зна­йшло доказів і спростоване). Попри те, його «Життя Тараса Шевченка» залишається не лише одним із найцін­ніших здобутків шевченків. біо­графістики, а й поміт. внеском у дослідж. різних аспектів творчості поета. У рад. часи праці та саме імʼя З. були під забороною, його не зга­дано навіть у «Шевченківському словнику». Лише 1994 «Життя Тараса Шевченка» ви­дано у Києві (2-е вид. — 2004) з ґрунт. перед­мовою В. Шевчука «Павло Зайцев та його шевченко­зна­вча праця».

Завантажити статтю