Закарпатський говір - Енциклопедія Сучасної України
Beta-версія
Закарпатський говір

ЗАКАРПА́ТСЬКИЙ ГО́ВІР – один з архаїчних говорів карпатської групи діалектів південно-західного наріччя української мови. Ін. назви – серед.-закарп., підкарп., пд.-карп. діалект. Поширений у поселеннях долин Пд. Карпат, правого берега р. Тиса. Осн. масив діалекту в межах Закарп. обл. на Зх. від р. Шопурка та нижньої течії р. Кісва (Рахів. р-н) до кордону зі Словаччиною, а далі – в межах Словаччини до р. Цірока (притока Лабірця). Говірки цього типу поширені в деяких укр. селах Румунії – у долинах р. Вишава (ліва притока Тиси) та р. Руськова (права притока Вишави). На Сх. межує з гуцульським говором, на Пн. – з бойківським говором, на Зх. – з лемківським говором, на Пд. – з румун., угор. та словац. мовами. Різкої межі між З. г. й говорами сусід. укр. діалектів немає. Найчіткіше виділяється межа З. г. й гуцульського, але на Сх. З. г. наявні окремі елементи перехідності до гуцульського ([ы] > [и]). Виразною є межа між З. г. і бойків. діалектом, у крайніх пн.-закарп. говірках є риси перехідності до бойківських (перехід етимол. [о] > [і], [л] > [ў] у кінці складу, [-ен’к-] > [-ейк-] тощо). Межа між лемків. та З. г. розмита. Окремі лемків. елементи «заходять» далеко вглиб З. г. Як край. зх.-укр. діалект З. г. характеризується, з одного боку, збереженням давніх елементів фонетики, граматики, лексики; з іншого – низкою інновацій, що з’явилися внаслідок внутр. розвитку в віднос. геогр. ізоляції за Карпат. хребтом та політ. «відірваності» Закарпаття від укр. земель ще від часів Київ. Русі, тривалих контактів із сусід. мовами. З. г. поділяють на кілька великих говірк. груп – говорів, найчіткішу особливість яких зумовлюють різні континуанти етимол. [о], [е] в новозакритому складі: сх.-закарп. (тересв’ян.-річан., сх.-марамороські) ([о] > [у], [е] > [і, ’у]: [кун’], [׀ôс’ін’], [при׀н’ус] – «приніс»); центр.-закарп. (надборжав.-латориц., березькі) ([о] > [ÿ], [е] > [і, ’ÿ]: [кÿн’, ׀ос’ін’, при׀н’ÿс, при׀нÿс]), до яких у цьому близькі затисян. (угочан.); зх.-закарпатські – ужан.-лаборец. (ужан., земплинські) ([о] > [у], [е > і, ’y у]: [кун’, ׀осін’, при׀н’ус]), пн.-закарп., або верховинські ([кін’, л’ід, при׀н’іс]). У них виділяються ще менші групи, зокрема в центр.-закарпатських – верхньонадборжав. й верхньонадрічан. (пн.-марамороські) ([о] > [ÿ], [е] > [і]: [кÿн’, л’ід, при׀н’іс]).

Фонетичні особливості. Фонема заднього ряду [ы], що є континуантом відповід. праслов’ян. та давньоукр. ([׀мыти, ׀мыло, сын, ׀сытый]) або давньої ъ у сполуці після р, л у слабкій позиції ([дры׀ва] – «дрова», [блы׀ха] – «блоха», [׀йаблыко] – «яблуко»), на місці давньої ъ перед [й] < [и] < *jь ([зы׀йти]). На більшості ареалу З. г. [ы] зберігається й після задньоязикових приголосних: [׀гынути], [ло׀маґы] – «ломаки», [׀кыснути], [׀хытрый]. У говірках над Латорицею в цій позиції виступає [и]: [׀гинути, ׀киснути, ׀хитрый]. У частині говірок на Сх. і Пн. від Ужгорода [ы] лабіал. характеру ([сын], [׀рыба]). У говірках найближчої околиці Ужгорода та в край. сх. говірках З. г., що прилягають до гуцульських (зокрема с. Лопухове Тячів., села Верхнє Водяне, Луг, смт Великий Бичків Рахів. р-нів), континуанти давніх [ы] та [і] збіглися в перед.-серед. типово українській [и] ([׀мити, син, ׀ситий]). Континуантом давнього [і] є [и] ([׀милый]). Континуантом давнього ѣ є [і] ([׀д’íло, т’ін’]). У деяких говірках у позиції перед [ў] фонема [і] < ѣ переходить в [ÿ] (лабіалізований [і]) – [׀д’ÿўка, хл’ÿў]. Континуант [і] етимол. [е] у новозакритому складі [׀ôс’ін’, піч]; але в деяких позиціях, зокрема в складах, перед якими занепав давній ъ, виступають [’у, ’ÿ]: [мн’ут] – «мед», [л’ут] – «лід», [׀т’утка], [при׀н’ус], [при׀вйух] – «привів»; [мн’ÿт, ׀т’ÿтка, при׀н’ÿс, при׀в’ÿх]. Континуанти етимол. [о] у новозакритих складах – [у] в сх. та зх. говорах ([вус] – «віз»), [кун’] та [ÿ] – в центральних ([вÿс, кÿн’]). У край. пн. говорах, перехідних до бойківських, [о] в новозакритих складах перейшов в [і]: [с’ц’іл, с’ц’іў] – «стіл». Збереження [а] після м’яких приголосних та шиплячих: [т’аг׀нути, ׀йавур / ׀йавÿр, ׀шапка, час]. Відкритий характер фонеми [о] перед складами з голосними [о], [а], [е]: [׀око, ко׀рова]; перед голосними [і], [ÿ], [у] та м’якими приголосними виступає її позиц. варіант – закритий [ô]: [ў ׀ôц’і, кô׀рôві, кô׀рôву, ׀ôгÿрок, ׀ôгурок, ׀мôху, кô׀жух]; збереження о в суфіксі -овати ([кôл’адо׀вати]). Відсутність наближення вимови ненаголошеного [е] до [и] перед складом із [о, а, у, е]: [׀озеро], [ме׀жа], [на ле׀ду] – «на льоду», [те׀бе]. Звуження [е] в [и], незалежно від наголосу, перед голосними [і], [ÿ], [и] та м’якими приголосними ([׀першый], [׀пирші] – мн., [׀пиршÿў] – «першій»; [дин’] – «день», [вир’х] – «верх», [׀випир’] – «кабан»). Асиміляція [и] до [і], без пом’якшення поперед. приголосного: [ви׀ликий – ви׀лікі, ׀син’ый – ׀сін’і]. Перехід початкового наголошеного [о] в [у, ў]: [на ׀ўрі’с’і] – «на горісі», [убый׀ти] – «обійти». Друге повноголосся в деяких словах: [׀удолобати] – «видовбати», [че׀репати] – «черпати рукою сипучі предмети», [то׀ро׀житис’а] – «сперечатися». У багатьох словах зберігаються: [и] на початку слова ([иг׀ла] – «голка», [иг׀рати] – «танцювати», [Иг׀нат]); приголосний на місці [д] у праслов’ян. сполуках тл, дл > гл > г у дієслів. формах минулого часу ([г] перед паузою або перед словами, які починаються на глухий приголосний, оглушується в [х]: [пл’уг, пл’ÿг] – «плів», [мйуг] – «мів», [при׀вйуг, при׀вÿг] – «привів», [збÿг], *sъbodlъ – «поколов рогами, пободав»). Збереження м’якості приголосних [р] та [ц] в усіх позиціях ([р’а׀бый, ти׀пир’] – «тепер»); у частині говірок (зокрема центральних) [ц], [р], [з], [с] диспалаталізувалися перед [і] < ѣ, [е]: ([ці׀лый, ׀ріпа, сім, на нô׀зі]). Збереження м’якості [ч] у більшості центр. та в зх. говірках: [׀ч’ути, ׀ч’орний] (у більшості пн., а також у надборжав., річан.-тереблян. та сх. [ч] ствердів). Приголосний [л] має препалатал. характер – л («європ. л») перед усіма голосними ([׀липа, ׀літер, лÿм, моло׀ко, ׀лавиц’а, лу׀пати, ׀лытка]). Відсутність протетич. приголосних у багатьох говірках, особливо [г] перед [о]: [׀улиц’а, ׀ухо, ô׀ріх, ׀острый]. Вторин. [н] після історично м’якого [м] перед [а] < [ę]: [׀с’імн’а], [м׀н’ати], [им׀н’а] – «ім’я». Вторин. [л’] після історично м’якого [в] > [ў] – [здô׀рôўл’а, дириўл’а׀ный, к׀рôўл’ôў]. Занепад [ў] < [в] перед [у, ÿ] < [о] в новозакритому складі ([о׀вес – вÿ׀са, ву׀са]; [вÿ׀ц’а, (в)у׀ц’а] – «вівця»). Замкнений характер [н] перед к, ґ ([ма׀лиŋ’кый], [ш׀паŋґл’а] – «штахетина»). Порівняно часті випадки африкатизації ([джа׀хатис’а] – «жахатися», [׀дз’апка] – «зяблик») та вокалізації ([ло׀маґа] – «ломака», [׀ґул’а] – «куля»). Наявність у багатьох говірках асимілят. змін приголосних: [ст’] > [с’ц’] ([׀радÿс’ц], [с’ц’і׀гати] – «стягати»), [н’с’к] > [н’ц’к] ([׀пан’ц’кый]), рл > лл ([че׀лленый] – «червоний», [׀теллиц’а] – «терниця»), дл > лл ([׀пÿллый, ׀пуллый] – «поганий»), дн > нн ([пунни׀мати] – «піднімати», [пô׀лунне] – «полудень; південь», [пô׀р’анный]), бм > мм ([у׀ммыти] – «обмити»). Тип іменників серед. роду з давнім формантом [-ьjе] характеризується чергуванням приголосних в основі, відсутністю їхнього подовження; безвинятковим переходом [е] > [і] в дериватах від дієслів із суфіксом -и-; кінцевим [-а]: [׀вôжін’а] – «возіння», [мô׀лôчін’а] – «молотіння», [׀хôжін’а] – «ходіння».

Риси морфології. Заг. особливістю іменник. відміни З. г. є слабка диференціація флексій залежно від твердості/м’якості основ, а в багатьох говірках повна відсутність її, – після м’яких основ ті ж закінчення, що й після твердих: [вô׀дôў – зим׀л’ôў, ׀лавиц’ôў; во׀лôви – кô׀н’ôви, кола׀чови; во׀лом – кô׀н’ом, кола׀чом]. У деяких говірках, зокрема долини Боржави, паралельно вживають флексії м’якої групи ([зим׀л’ôў, ׀лавиц’ôў – зем׀лиў, ׀лавициў; ко׀н’ови – ко׀неви], але тільки [кô׀н’ом, кола׀чом]). У родовому відмінку множини відповідні іменники різних відмін мають флексію -и: [сви׀ни] – «свиней», [ко׀ни] – «коней», [л’у׀ди] – «людей», [гу׀си] – «гусей», [д׀ве׀ри] – «дверей». У 1-й відміні іменників жін. роду м’якої та мішаної груп зберігають старовинну флексію -и в давал. ([зем׀ли]) та місц. ([на зем׀ли]) відмінках. Іменники чол. роду на -а в багатьох говірках можуть мати паралел. або єдині флексії 2-ї відміни в давал. ([с׀таростови, Вô׀лôд’ови]), оруд. ([с׀таростом, Вô׀лôд’ом]), місц. ([на с׀таростови, Вô׀лôд’ови]) однини, в давал. ([с׀тарôстÿм]), зрідка – назив. ([старос׀тове]) та місц. ([на с׀тарôс’т’іх]) відмінках множини. Іменники 2-ї відміни в давал. відмінку однини мають флексії [-ови], [-’ови], [-еви] ([чôлô׀вікови, Васи׀леви]), зрідка [-у], [-’у] ([чôлô׀віку]). У давал. відмінку вони зберігають континуант давньої флексії [-омь] > [-ум, -ÿм, -ім]: [сы׀нум, сы׀нÿм, сы׀н’ім; ׀вôлум, ׀вôлÿм, ׀вôл’ім; ׀кôн’ум, ׀кôн’ÿм, ׀кôн’ім; ׀йагн’атум, ׀йагн’атÿм, ׀йагн’ат’ім]. Багато говірок в оруд. відмінку множини твердої групи 2-ї відміни та іменники 4-ї відміни зберігають давню флексію [-ы] ([з ׀волы, з ׀йаблыкы, пуд во׀роты, з йаг׀н’аты]), у місц. – давню [-іх] < -ѣхъ ([на ׀вôл’іх, на вô׀рôт’іх, на ти׀л’ат’іх]). Паралельно вживаються форми типу [во׀лам, во׀лами, на во׀лах]. У м’якій групі 2-ї відміни множини деякі множинні іменники у давал. відмінку приймають флексію [-’ом] ([׀л’уд’ом, д׀вир’ом]), у місц. – [-’ох] ([на ׀кôн’ох, ׀л’уд’ох, г׀ру-д’ох]). Назви 4-ї відміни в оруд. відмінку однини мають закінчення [-’ат’ом], [-’атом]: [ти׀л’ат’ом, ти׀л’атом]. Іменник [вôўк] у назив. відмінку множини зберігає давню форму двоїни: [׀вôўци, ׀вôўце]. Частина іменників на означення родин. та ін. стосунків, учасників побут. свят у назив. відмінку множини в деяких говірках приймає флексію [-ове]: [старос׀тове, ку׀мове, друж׀бове]. Елемент -ов- зберігається в непрямих відмінках: [старôс׀товÿў, ку׀мôвÿў, друж׀бовÿў; старôс׀тôвÿм, ку׀мовам; з ку׀мовами; на ку׀мовах]. Іменники 3-ї відміни – слова жін. роду на приголосний, зокрема на [-ôў] ([л’у׀бôў]) у родовому, давал. й місц. однини зберігають флексію -и: [׀ночи, ׀соли, л’уб׀ви]. У надборжав. говірках у родовому відмінку однини вони мають архаїчне закінчення -е: [׀соле, ׀церкве, л’уб׀ве]. Його зберігають також іменники давніх основ на приголосний ([׀камене, ти׀л’ате]) і деякі ін. слова з основою на приголосний ([дне, нне] – «дня»).

Прикметники й пасивні дієприкметники минулого часу серед. роду в говірках між басейнами Ріки й Латориці зберігають нестягнену форму [-ойе] ([׀добройе, ׀білойе, при׀несенойе]), а в басейні Ужа – [-ой] ([׀доброй, ׀білой, при׀несеной]). Панівною флексією місц. відмінка однини чол. роду є -ум ([-ÿм], [-ім]) – [на ве׀ликум, ве׀ликÿм, ве׀ликім] поруч із -ому – [на ви׀ликôму]. Прикметники жін. роду центр. говорів у давал. та місц. відмінках однини мають закінчення [-ÿў] (асиміляція за місцем творення [й] > [ў], лабіалізація його): [ви׀ликÿў, на ׀син’ÿў]. У центр. і сх. частинах зх. говірок у назив. відмінку множини прикметників твердої групи приголосні перед флексією [-і] тверді: [мôлô׀ді, ׀білі, зи׀лині, бо׀гаті]. Присвійні прикметники в назив. відмінку множини вживають із закінченням [-ы]: [׀материны, б׀ратовы]. Вищий ступінь порівняння творять за допомогою суфіксів-флексій [-’ый], [-’ий] < *-jь, перед якими відбуваються історично зумовлені чергування приголосних: [׀шир’ый, ׀ужый, ׀дôўжый, мо׀ложый < мо׀лоджий]. У частині пн., багатьох центр. і в усіх сх. говірках вищий ступінь порівняння твориться за допомогою ненаголошеної частки май (запозичена з румунської) у поєднанні зі звичай. формою ([май ве׀ликый, май моло׀дый]), а найвищий – за допомогою наголошеної май ([׀майвеликый, ׀маймолодый]). У цих же говірках ступенюються іменники, в яких наявна атрибутивність ([май жо׀на] – «краща, працьовитіша, добріша жінка», [май ׀хыжа] – «більша, просторіша, краща, комфортніша хата»), а також дієслова ([май ׀рôбл’у] – «працюю більше»).

У системі числівників виділяються форми [йе׀ден, дві] (жін. і серед. родів), структури [׀диўйаддис’ат] – «дев’яносто» (у частині центр. та сх. говірок вживають також [диўйа׀носто]), [д׀віста, д׀вісто, д׀васто; т׀риста, т׀ристо] тощо, особово-чол. форми [два׀йе, три׀йе, чоты׀ре] (центр. і сх. говірки), [д׀воме, т׀р’оме, чоты׀р’оме] та ін. (зх. говірки). Поширені дробові числівники типу [׀пу(ў)четверта, ׀пÿ(ў)четверта] – «три з половиною». Числівники [пйат’] – [׀дис’ат’] та ін. відповідні функціонують тільки з новою парадигмою [пйа׀т’ох, пйа׀т’ом, пйат’׀ма], форми типу [пйа׀ти] немає. Спостерігається тенденція до втрати відмінювання числівників на позначення сотень ([сто х׀лôпцум, -ÿм]) та деяких ін. ([׀сорок, ׀дивйаддис’ат, ׀диўйа׀носто ׀йагн’атум, -ÿм]).

Займенники характеризуються енклітиками родового ([с’а] – «себе»), знахід. ([н’а < мн’а] – «мене», [т’а] – «тебе», [го] – «його», [йі] – «її», [на н’у] – «на неї») та давал. (ми – «мені», ти – «тобі», му – «йому») відмінків. Звичай. формою давал. відмінка присвій. займенника 1-ї особи є [ми׀н’і, м’і׀н’і], але з прийменником ид ← къ вживається [мн’і]. Функціонують вказівні займенники: [сис’, си׀с’а (и׀с’а), се׀се (е׀се)] – «цей», [тот, то׀та, то׀то; о׀та, о׀то] – «той», [ац׀цис’] – «оцей», [ат׀тот, ан׀тот] – «той ось», [гин׀тот] – «отой ось»; питальні [тко, ко] – «хто», [што] (частина зх., центр., крім верхньоборжавських), [шчо] (решта говірок), [шо] (частина зх.); неозначені з часткою да-: [׀датко, ׀дашто, ׀дайакый].

Осн. особливості дієслів. Збереження давніх інфінітивів на -ти: [гово׀рити] і -чи [пе׀чи, ст׀ричи], [׀бічи] – «бігти». Чергування [д] із [ж] у сх. і центр. [׀хôжу, ׀сижу] та [дж] у зх. і пн. [׀ходжу, ׀сиджу] говорах. Асимілят. перехід [й] у [в] в 1-й особі однини і 3-й особі множини теперіш. часу слів з основою на -а- [з׀наву, ׀думаву, ׀думавут’] в центр. і зх. говірках. Стягнені форми (-айе- > -ае- > -а-) 2-ї ([׀думаш]) і 3-ї ([׀думат’, ׀думат]) осіб однини. У 3-й особі однини і множини теперіш. часу, 2-й особі наказ. способу виступає закінчення [-т] у сх., пн. та окремих центр. говорах: [׀ходит, ׀хôд’ат, ׀хôд’іт] і [-т’] у решті – [׀ходит’, ׀хôд’ат’, ׀хôд’іт’]. У 1-й особі множини теперіш. і простого майбут. часів – закінчення -ме: [бере׀ме, ׀робиме, иде׀ме]. Особові частки в 1-й і 2-й особах однини і множини минулого часу (модифіков. форми давнього перфекта): [хо׀див-им, хо׀див-ем, хо׀дила-м; хо׀див-ис’, хо׀див-ес’, хо׀дила-с’; хо׀дили-сме, ходили-с’ме, хо׀дили-сте, хо׀дили-с’те]. Творення форм умов. способу за допомогою особових часток: [пи׀сáў-бим, пи׀сала-бим; пи׀саў-бым, пи׀сала-бым; пи׀саў-бис’, пи׀сала-бис’; пи׀саў-быс’, пи׀сала-быс’; пи׀сали-бисме, -бысме, -бесме] тощо; [пи׀сали-бисме, пи׀сали-бисте, -бесте; пи׀сали-бис’ме, -бесте, пи׀сали-бис’те; пи׀сали-бысме, быс’ме; пи׀сали-бисте, -бысте, -бесте, -бис’те, -быс’те]. У центр. говірках у 1-й особі вживають частку бих: [даў-бых, дала-бых].

У З. г. чимало специфіч. прислівників та прислівник. сполук: [туй (-кы, -ки, -ка)] – «тут», [адде (-кы, -ки), анде (-кы, -ки)] – «ось тут», [׀гинде (-кы, -ки, -ка)] – «там ось», [днис’, ннис’, нис’ (-кы, -ки, -ка)] – «сьогодні», [гô׀рі] – «нагорі, вгору», [дô׀лу, дô׀л’ÿ] – «внизу, донизу», [ид׀гôрі] – «вгору, нагору», [удо׀лину] – «вниз», [вон, ׀вонка] – «надворі», [уд׀ну, ун׀ну] – «усередині», [близ’] – «близько», [дô׀му, дô׀мÿ(ў׀)] – «додому», [׀уткÿт’, ׀уткыт’ і ׀выткыт’, ׀уткі, ׀вотки] – «звідки», [зас’, уп׀йат] – «знову», [ут’׀мы] – «дуже багато», [наўма׀ниц’, наўман’׀ц’і] – «не дивлячись, напам’ять», [׀нацапкы, -ки] – «рачки», [׀сид’а, ׀лежа, с׀тойа; уйа׀ри] – «весною, навесні», [׀такôй] – «майже» тощо; модал. слів [май׀же, ви׀даў] – «мабуть», [(и)зуп׀раўд’і] – «справді», [(из)и׀нôт’] – «цікаво».

У деяких давніх прийменників своєрідне звукове оформлення: [пуд] – «під», [уд, выд] – «від», у < въ, у, о; [д’іл’а] – «для», ид, д < къ, [крôз’і] – «крізь», [пил’а, пила] – «біля», [п׀рôту, п׀ротÿ(ў)] – «проти», [׀окрем] – «крім». Функціонує чимало відприслівник. прийменників: [ис׀хôд’н’а ׀міс’ац’а] – «в кінці місяця», [׀гôрі рі׀кôў]. У З. г. функціонують спіл. з ін. пд.-зх. діалектами й специфічні частки: [ай, ׀айно] – «так», запозичена з нім. говірок [йо] – «так», [н’іт, н’ет] – «ні», [ци] – «чи», [най] – «хай»; сполучники: єднальний тай; протиставні тай, ай, айно, айбо, но; розділові [хот’, вад’, а׀вад’] – «або», запозичений з угор. мови; підрядні [ож, аж] – «що», «якщо», [а׀бы, о׀бы; ко׀бы] – «якби», [кид’] – «якщо», запозичений зі словацької; [ги(й)] – «неначе»); вигуки: [йôй, (г)ий-га, цыт, цÿт, чÿт] – «цить»; до волів – [ча] – «соб!», [вô׀гôў] – «цабе!», [׀гиўк, ׀гиўкте] – «назад!», [׀вôга] – «стій!»; до коней – [д’ÿ, бі, ׀гôйта] – вигуки, якими понукають, [׀бішта, ׀віста, ׀вішта] – «уліво!», [׀гôйта] – «управо!», [прр, трр] – «стій!».

З. г. характеризуються розвиненою і продуктив. системою деривац. засобів. Абсолютна більшість суфіксів та префіксів З. г. спільноукраїнська, але продуктивність і словотвірна семантика часто специфічна, напр., суфікси [-’анка], [-иц’а] на позначення площі, де росла певна с.-г. культура: [стыр׀н’анка] – «стерня», [׀был’анка, тенґе׀ричанка, кенде׀ричанка, ׀был’аница] – «нива, де росла кукурудза», [׀ріп’л’анка, ׀бул’анка, ׀бул’аниц’а] – «нива, де росла картопля»; [׀санкатис’а] – «кататися на санках», [׀ліжоватис’а] – «кататися на лижах»; [׀завеликий] – «приблизно великий», [׀повеликий] – більший, ніж потрібно». Функціонують і специфічні форманти, зокрема суфікс [-ан’а], за допомогою якого творять атрибутивні назви: [кôў׀пан’а] – «чубата курка», [дôў׀ган’а] – «довгий жін. одяг», [язы׀кан’а] – «язиката, балакуча жінка»), найменування жінок за іменами чи прізвищами, прізвиськами чоловіків ([Пет׀ран’а, Слиў׀кан’а, Васил’׀ц’ан’а]); запозичені з угор. мови суфікси -ош (творить назви осіб за родом діяльності, занять, атрибутивні назви: [бетле׀гемош] – «учасник вертепної вистави», [׀цур’ош] – «обідранець») та -аш (утворює назви діючої особи: [ко׀паш] – «копальник», [гус’׀л’аш] – «скрипаль»). За формою для більшої частини говірок характер. наголошений префікс (в)у-, який відповідає префіксам ви- (вы-) ін. укр. говорів: [׀унести, ׀вубрати].

Синтаксична система. Цікаве вживання суряд. сполучників у допустових конструкціях ([будешж го сто рас про׀сити и (та) ни ׀пÿде; ׀купл’уц’ц’а ׀д’іти тай ׀сонце ни г׀рійе]); вираження присвійності за допомогою присвій. займенників у формі давал. відмінка ([о׀тиц’ ми] – «мій батько», [׀мати ти,] ׀д’ідик нам] – «наш дід», [су׀с’ідÿў׀ нам] – «нашого сусіда», [׀матери сôбі] – «твоїй матері»); вживання знахід. відмінка з інфінітивом ([чуў го с’мі׀йатис’а] – «чув, як він сміявся», [׀відіў го си׀д’іти] – «бачив його сидячого; бачив, як він сидів»); конструкції з прийменником на для вказівки на предмет, який треба принести, доставити, добути, купити та ін. ([иду на ׀вôду, на г׀рибы, на ׀цукор, на г׀лину, на дры׀ва); порівнял. конструкції зі сполучником ги [май вы׀сокый ги ўтиц’ му]; вживання дієприслівників для вираження умови, причини явища ([мôзô׀л’і ми с’а начи׀нили, дры׀ва ру׀байучи]) тощо.

Лексика З. г. відзначається величез. багатством. Її зібрання, здійснене М. Грицаком, налічує бл. 200 000 од. Це переважно питома лексика, деривати від давніх коренів та діалектні значення незапозичених слів, напр.: [об׀шар’а] – «садиба», [пчо׀линок, пча׀линок, пчул׀ник, пчÿл׀ник, пчо׀линиц’] – «пасіка», [׀хыжа, ׀хижа] – «хата, кімната», [׀оболок, ׀вызÿр] – «вікно», [пуд, пуд, під] – «горище», [доў׀жанка, тôў׀кан, ку׀пан’а] – «глечик», [паўз, ׀паўзина, ׀пузина] – «рубель (до воза)», [кор׀бач, ба׀туг] – «батіг», [(у׀розно] – «врозгін (орати)», [ôб׀рус, ôбру׀с’а] – «рушник», [плат] – «фартух», [ши׀ринка, пла׀тина] – «хустка», [пі׀шак, пі׀шачка, піш׀ник, пі׀хурка] – «стежка», [׀ріпа, ׀бул’і] – «картопля», [хрест] – «копа снопів (у полі)», [вур’, вÿр’, вір’] – «жеребець», [ма׀цур] – «кіт», [бі׀лиц’а, ла׀вырка, ло׀выр’ка] – «білка, вивірка», [кыр׀тина, кыр׀тиц’а] – «кріт», [׀піт’а, ׀кур’а] – «курча», [йар’] – «весна», [׀йариц’] – «ячмінь», [׀хашча] – «ліс», [гуд, гÿд, гід] – «рік», [с׀вал’ба, с׀вад’ба] – «весілля», [час’ц’] – «придане», [׀мамка] – «мама», [׀н’ан’ко, н’ан’׀ко] – «тато», [дере׀вишче, ׀дерево] – «труна», [тын] – «кладовище», [׀ган’ба] – «сором», [пйас’ц’] – «кулак», [перст] – «палець», [׀чил’ад’] – «гурт людей», [׀л’уде] – «чоловіки», [пô׀лудавый] – «короткозорий», [׀гус’лі] – «скрипка», [с׀карідный] – «бридкий», [ст׀р’ітити] – «зустріти», [и׀мати, і׀мати] – «ловити, брати в руки», [промы׀кати] – «ковтати, глитати», [иг׀рати] – «танцювати», [з’׀відати] – «питати», [׀никати, зд׀р’іти] – «дивитися» тощо. Унаслідок тривалого контактування з сусід. мовами в закарп. говірках з’явилося чимало запозичень, насамперед угорських: [чур’] – «клуня, частина хліва», [׀марга] – «худоба», [да׀раб] – «кусень, шматок, нива»; [׀чиўдар’] – «жеребець», [кенде׀риц’а], [тенґе׀риц’а] – «кукурудза», [теме׀ту], [теме׀тÿў] – «кладовище», [׀леквар] – «повидло», [׀ратота] – «яєшня», [׀левеш] – «суп, бульйон», [к׀румл’і] – «картопля», [килто׀вати] – «витрачати», [д’алазо׀вати] – «зневажати» та ін.; менше – з румунської (здебільшого на Сх.): [йа׀рич] – «їжак», [ме׀лай] – «кукурудза», [на׀нашко] – «хрещений батько», [фін, фі׀йин] – «хрещеник» тощо; а також зі словацької – здебільшого на Зх.: [кед’, кид’] – «якщо», [׀кôцур] – «кіт», [п׀ланка] – «кислиця», [׀облак] – «вікно», [пец] – «піч», [у׀лапити] – «піймати» та ін. Функціонує певна кількість германізмів ([׀реклик] – «піджак», [׀файный] та ін.). Як і в ін. карпат. діалектах, у З. г. наявні елементи, що мають паралелі в пд.-слов’ян. мовах, в ареалі балкан. мовного союзу. Осн. риси З. г. сформувалися наприкінці 16 – поч. 17 ст., хоч діалектотвор. процес продовжувався й у пізніші часи. До кінця не з’ясовано питання, чи мали певний вплив на формування деяких особливостей говірок центр. та зх. частин З. г. носії волин. і поділ. говорів, яких наприкінці 14 ст. привів у складі війська князь Федір Коріятович (Корятович). Писемні пам’ятки, у яких зафіксовано риси З. г., збереглися від поч. 15 ст., але текстів 15 – 16 ст. порівняно небагато. Досить велика кількість текстів, писаних мовою, близькою до народної від 17 – 18 ст., напр., твори письменника-полеміста М. Андрели. З. г. писали деякі письменники, зокрема В. Довгович, М. Нодь. З. г. був об’єктом граматистів М. Лучкая, А. Волошина, І. Гарайди, лексикографа Л. Чопея та ін. Нині говірками З. г. пишуть представники т. зв. русинства. Видані представниками цієї течії аматор. «нормативні» граматики «русин.» мови не витримують наук. критики. Недосконалі й словник. спроби представників «русинства». У 19 ст. ареал З. г. зменшився на користь сусід. угор. і словац. мов. З. г. досліджували С. Бевзенко, О. Брок, І. Верхратський, К. Галас, Г. Ґеровський, Й. Дзендзелівський, В. Добош, В. Лавер, П. Лизанець, В. Німчук, І. Панькевич, І. Сабадош, І. Фогорашій, П. Чучка та ін.

Літ.: Верхратський І. Знадоби до пізнання угорсько-руських говорів // Зап. НТШ. Ч. 1–2. 1899–1901; Панькевич І. Українські говори Підкарпатської Русі і сумежних областей. Прага, 1938; Його ж. Нарис історії українських закарпатських говорів. Ч. 1. Фонетика. Прага, 1958; Дзендзелівський Й. О. Лінгвістичний атлас українських народних говорів Закарпатської області УРСР. Лексика. Уж., 1958–93. Ч. 1–3; Дэже Л. Очерки по истории закарпатских говоров. Будапешт, 1967; Карпатский диалектологический атлас. Москва, 1967; Добош В. І. Синтаксис українських південнокарпатських говорів. Уж., 1971; Нимчук В. В. Карпатоукраинско-южнославянские языковые параллели и тождества (история и перспективы проблемы) // Общеславян. лингвист. атлас. 1984: Мат. и исследования: Сб. науч. тр. Москва, 1988; Атлас української мови: У 3 т. Т. 2. К., 1988; Українські закарпатські говірки: Тексти. Уж., 2004; Сабадош І. В. Словник закарпатської говірки села Сокирниця Хустського району. Уж., 2008; Закарпатський діалект: Бібліогр. покажч. Уж., 2009.

В. В. Німчук

Стаття оновлена: 2010