Закарпаття

ЗАКАРПА́ТТЯ — історико-гео­графічний край у пів­ден­но-західній частині України. Роз­таш. за гол. вододіл. карпат. хребтом у перед­гірʼях та на схилах Карпат і в частині низовини у бас. р. Тиса. У різні часи край називали «Угорська Русь», «Під­карпатська Русь», «Карпатська Україна» та «Закарпатська Україна» (у публіцист. літературі після 1920 в УСРР та на еміграції). Межує на Пд. Зх. з Угорщиною, на Зх. зі Словач­чиною, на Пн. з Польщею, на Пн. Сх. та Сх. з Галичиною, на Пд. з Румунією. Від 1946 осн. частину З. становить Закарпатська область у складі України. До етніч. укр. тер. З. належать на Пд. Сх. Мараморощина (нині у складі Румунії) і на Зх. — Пряшівщина (у складі Словач­чини). Площа З. у межах України становить 12,8 тис. км², насел. — понад 1,2 млн осіб.

Початки заселе­н­ня З. сягають палеолітич. доби (див. Королеве). В освоєн­ні тер. З. здавна гол. роль ві­ді­гравало укр. насел., яке прибувало з Пн. Сх. й оселялося на пд. схилах Карпат і низинах. Особливо швидко З. почало заселятися у період неоліту (6–4 тис. до н. е.). Тут зна­йдено чимало предметів часів мідного, бронз. та заліз. віків. Помірно континентал. клімат і природні багатства З. зробили цю місцевість привабливою для прожива­н­ня. На цій тер. свого часу осіли фракій. племена, які залишили після себе памʼятки куштановицької культури, та кельти, ре­презентовані памʼятками латенської культури. У 2 ст. н. е. частину З. при­єд­нано до рим. провінції Дакія. За археол. даними, від 2 ст. н. е. тут осіло хлібороб. словʼян. насел. — білі хо­рвати, матеріал. й духовна культура яких була тісно повʼязана з культурою сх.-словʼян. племен, які населяли Прикарпаття, Волинь, Придністровʼя і Придніпровʼя. У 9–10 ст. З. входило до складу Болгар. держави, а від 2-ї пол. 10 ст. пере­бувало у сфері впливу Київ. Русі, про що свідчить, зокрема, міграція на цю тер. насел. із Прикарпа­т­тя. Від­тоді тут закріпилася назва «Русь» і похідна назва «русини», яка збереглася дотепер. Після смерті київ. князя Володимира Святославича (1015) угор. король Стефан I прилучив З. до Угорщини, а його син Емеріх отримав титул «князь русинів». Від­тоді і до поч. 20 ст. З. пере­бувало під владою Угорщини і мало назву «Угорська Русь». По­ступово в краї поширювалася адм.-тер. система Угорщини (жупи-комітати; тер. З. і прилеглі землі було поділено між 7-ма жупами і тільки 2 з них — Угочан. та Берез. — охоплювали лише закарп. землі). Загалом по­глиблювався процес феодалізації, утворювалося магнат. землеволоді­н­ня, причому панівна верства насел. на З. складалася з угорців, а кріпаками тут були русини (українці). Закарп. русини-українці брали активну участь у пов­ста­н­нях проти угор. феодалів, зокрема в очоленому князем Ференцом II Ракоці (1703–11), за що отримали від нього почесну назву «найвірнішого народу». Тісні звʼязки З. з укр. землями ніколи не пере­ривалися. Край у духовно-культур. і соц.-екон. від­ноше­н­нях роз­вивався пере­важно у тих напрямах, що й укр. землі на Сх. від Карпат. Із Києва, Галича давнього та ін. руських міст сюди до­ставляли церк. книги, які потім пере­писували у монастирях краю. Закарпатці при­їжджали до Києва, вчили словʼян. грамоту в Києво-Печер. монастирі. Роз­ширен­ню звʼязків з ін. укр. землями й роз­витку культури та православʼя сприяла поява в Мукачів. домінії на­прикінці 14 ст. поділ. князя Федора Коріятовича, який збудував у Мукачевому замок і монастир, поширив свою владу на Земплин та Мараморош. Після поразки угорців у битві з турками під Могачем (1526) і поділу Угорщини між Осман. імперією, Австрією та Транс­ильван. князівством Пряшівщина й Ужгород опинилися у складі Австрії (від 1867 — Австро-Угорщина), а сх. частина З. — у складі Транс­ильван. князівства. Після австро-турец. війни 1683–99 за договором, під­писаним на Карловиц. кон­гресі 1698–99, до Австрії ві­ді­йшла і пд.-сх. частина З. Зберегти свою мову і нац.-культурну самобутність закарп. русинам-українцям та укр. селянам, які пере­селилися на З. з ін. регіонів України, допомагала їхня реліг. окремішність у тодіш. катол. середовищі. 1491 датована перша докум. згадка про православну єпархію в Мукачевому. 1646 після прийня­т­тя церк. унії в Ужгороді укр. священство зх. частини З. прийняло католицизм у сх. обряді. Служба Божа правилася на З., як і на Зх. Україні, укр. та церк.-словʼян. мовами. Однак після прийня­т­тя унії роз­почався конфлікт між православними й греко-католиками, який мав не лише реліг., але й політ. під­текст (повʼязаний з боротьбою між католицизмом і проте­стантизмом в Угорщині). Православна Церква З. пере­бувала в занепаді, духовенство було малоосвічене, закріпачене і залежне від угор. магнатів, які намагалися провести реформац. зміни у православ. парафіях. Від кін. 18 ст. унія за­проваджена по всьому З. У 17–18 ст. посилена мадяризація наштовхнулася на опір Церкви, а в 19 ст. при­звела до пошире­н­ня москвофільства. У серед. та 2-й пол. 19 ст. З. охопила хвиля нац.-культур. від­родже­н­ня. У цей час роз­горнули активну літ. й громад.-культурну діяльність І. Базилович, В. Довгович, М. Лучкай, О. Духнович, А. Добрянський, А. Кралицький, О. Па­влович та ін. Окремі з них, не зна­йшовши за­стосува­н­ня своїх інтелектуал. сил у краї, подалися до Рос. імперії, а ті, що залишилися, очолили в 19 ст. процес нац.-культур. від­родже­н­ня краю й рух опору панів. колам Угорщини, які провадили політику мадяризації місц. населе­н­ня. Щоправда, цей процес через низку причин набув досить від­чут. русофіл. забарвле­н­ня, аж до утвердже­н­ня як літ. «русинської мови», яка була, по суті, «язичієм» — суміш­шю церк.-словʼян., рос. та укр. мов. Це при­звело до того, що до поч. 20 ст. корін­не укр. насел. З. не ви­знавало самона­зву «українці» й називало себе «руснаками», «русинами», «руськими людьми» (див. Русинство). Водночас завдяки діяльності актив. громад.-культур. діячів серед насел. З. набули пошире­н­ня ідеї обʼ­єд­на­н­ня словʼян у боротьбі з нац. і соц. гнобле­н­ням. Зокрема А. Добрянському та О. Духновичу належить ідея створе­н­ня на правах «культурно-нац. автономії» у складі Австр. федератив. кон­ституц. монархії окремого «корон­ного краю» закарп. і галиц. русинів, яка ґрунтувалася б на «кровній спорідненості» та «істор. правах русинів». Угорщина всіляко пере­шкоджала культур. й політ. зближен­ню закарпатців із галичанами, а після утворе­н­ня 1867 Австро-Угорщини посилила курс на мадяризацію насел. краю, зокрема через під­тримку греко-католиків і заміну кирилиці лат. алфавітом. Селян. реформа 1848 у Галичині, на Буковині та З. при­звела до малоземе­л­ля й повної залежності закарп. селян від поміщиків та лихварів, що змусило багатьох селян емігрувати до Пн. та Пд. Америки (за різними даними, кількість емі­грантів із З. до США на 1914 становила від 100 до 300 тис. осіб). Не запобігла зубожін­ню закарпатців і «Верховинська господарча акція», спрямована на під­несе­н­ня економіки й покраще­н­ня становища селянства З. Поч. 20 ст. характеризувався, з одного боку, посиле­н­ням асимілятор. політики угор. уряду (за­провадже­н­ня угор. мови в церк. школах згідно з т. зв. законами А. Ап­поньї 1902 і 1907, денаціоналізація місц. інтелігенції тощо) та новою хвилею москвофіл. пропаганди, з ін. — по­ста­н­ням народовец. (нац.-укр.) течії в культур. житті краю, що виникла в колі пере­дової частини нац. інтелігенції (Ю.-К. Жаткович, А. Волошин, Г. Стрипський, В. Гаджеґа та ін.), яка прагнула писати українською мовою. Після роз­паду Австро-Угорщини (1918) внаслідок поразки в 1-й світ. війні, під впливом рев. подій у Росії та проголоше­н­ня в сх. і зх. регіонах України укр. держ. утворень — Української Народної Республіки та Західноукраїнської Народної Республіки, народовец. рух на З. набув політ. забарвле­н­ня. Укр. закарпатці були не­вдоволені обмеженою автономією З. під на­звою «Руська країна» в складі проголошеної Угор. нар. респ. (закон угор. уряду від 21 грудня 1918 «Про національну автономію русинів, що проживають в Угорщині»). Тому спочатку зʼ­їзди нар. рад у містах Стара-Любовня (нині у Словач­чині), Свалява та Мараморош-Сіґет (нині Сіґету-Мармацієй; у Румунії) у листопаді і грудні 1918, а не­вдовзі 21 січня 1919 Всенар. збори угор. русинів у м. Хуст (420 обраних делегатів від 175-ти насел. пунктів З.) прийняли ухвали про воз­зʼ­єд­на­н­ня З. з Великою Україною. Однак долю краю вирішили держави-пере­можниці Антанти на Париз. мирній конф. 1919–20: за Сен-Жермен. мирним договором 1919 З. під на­звою «Під­карпатська Русь» уві­йшла до складу ново­утвор. Чехо-Словач­чини з «на­да­н­ням їй щонайширшої автономії». На це ріше­н­ня вплинули як тогочасні між­нар. об­ставини, так і угода закарп. еміграції в США з лідерами Чехо-Словач­чини і результати плебісциту серед амер. русинів у листопаді 1918 щодо майбутнього рідного краю. Майже 20-річне пере­бува­н­ня З. у складі Чехо-Словач­чини мало для насел. чимало й позитив. наслідків: у період між двома світ. війнами умови життя закарп. українців були значно кращими, ніж в українців, які пере­бували під угор., румун., польс. та рад. владами. Щоправда, на­да­н­ня повної автономії З. через обʼєктивні й субʼєктивні причини тривалий час затягувалося чехо-словац. урядом. Лише під впливом між­нар. подій і внутр.-політ. кризи, викликаної нім. диктатом (див. Мюнхенська угода 1938), чехо-словац. уряд змушений був надати автономію краєві: 11 жовтня 1938 при­значений 1-й автоном. уряд Під­карп. Русі на чолі з А. Бродієм — лідером русофіл. напряму, який проводив проугор. політику. 26 жовтня 1938 сформовано новий автоном. уряд краю на чолі з А. Волошиним, який у склад. умовах роз­почав будівництво карпато-укр. автоном. держави у складі федерат. Чехо-Словач­чини. За ріше­н­нями 1-го Віден. арбітражу Німеч­чини та Італії від 2 листопада 1938 (див. Ві­денські арбітражі) пд.-зх. р-ни З. з містами Ужгород, Мукачеве, Берегове (понад 12 % тер. краю) пере­дано Угорщині. Уряд А. Волошина пере­брався до м. Хуст, де 12 лютого 1939 від­булися вибори до сойму (парламенту) краю. 15 березня 1939 сойм проголосив незалежність Карпатської України й обрав її президентом А. Волошина. Того ж дня за згодою Німеч­чини угор. війська почали окупацію щойно проголошеної Української Держави і протягом трьох днів захопили все З. Уряд А. Волошина та багато укр. політ. і культур. діячів емігрували за кордон, а ті, хто залишилися, за­знали ре­пресій. Угор. окупації покладено край восени 1944, коли до З. при­йшли рад. війська. 26 листопада 1944 на зʼ­їзді нар. комітетів у Мукачевому прийнято Маніфест про вихід З. зі складу Чехо-Словач­чини та воз­зʼ­єд­на­н­ня краю з ін. укр. землями у складі УРСР. 29 червня 1945 у Москві під­писано Договір між СРСР і Чехо-Словач­чиною про Закарпатську Україну, що стало заверше­н­ням обʼ­єд­на­н­ня практично всіх укр. земель (Пряшівщина залишилася у Чехо-Словач­чині). На тер. З. указом Президії ВР СРСР 22 січня 1946 утвор. Закарп. обл. як окрему адм. одиницю у складі УРСР.

З етногр. по­гляду у гір. частині З. роз­селено три етногр. групи укр. горян, які із суміж. пн. (галиц.) зоною утворюють істор.-етногр. р-ни — Гуцульщину, Бойківщину і Лемківщину. Під­гір. і низовин­на частина З. характерна тим, що тут поруч з українцями значно густіше, ніж у горах, проживають роз­сіяно та компакт. групами пред­ставники ін. народів (угорці, румуни, словаки, чехи, цигани). Багатовікове спів­жи­т­тя українців-закарпатців з ін. нац. меншинами залишило свій слід у різних сферах їх побуту і традиціях духов. та матеріал. культури. У нар. госп-ві, одязі, промислах і ремеслах, харчуван­ні, звичаях, обрядах, роз­мов. мові по­єд­нуються різні етногр. й етнічні взаємо­впливи. Водночас у цьому склад. комплексі культур. пере­хрещень, нашарувань і впливів чітко простежується ви­значальність у всіх компонентах традиц.-побут. культури, у мові, релігії, нац. самосві­домості укр. етнокультур. спільності. Най­яскравіше це виявляється у над­звичайно багатому фольклорі й нар. мистецтві закарп. українців.

Завантажити статтю