ЗАКОНОДА́ВСТВО — сукупність законів як нормативних актів вищої сили (після Кон­ституції), прийнятих у встановленому порядку Верховною Радою України. У широкому значен­ні це сукупність законів і підзакон. нормативно-правових актів (по­станови ВР й КМ, укази Президента тощо). До нац. З. України також належать між­нар. договори, згоду на обовʼязковість яких надає ВР України шляхом їхньої ратифікації. Згідно із Законом «Про між­народні договори України» ратифіков. ВР між­нар. договори за­стосовують у порядку, перед­баченому Кон­ституцією України та нац. З. Системо­утворюючою основою нац. З. є Кон­ституція України, яка має найвищу юрид. силу. Всі ін. нормативно-правові акти при­ймають на основі Кон­ституції і від­повід­но до неї (ст. 8). Чинне З. регулює всю сукупність сусп. від­носин. Разом з тим воно має свою внутр. класифікацію. Зокрема роз­різняють класичні галузі цивіл., кримінал. і адм. З., комплексні галузі З. (екол., госп. та ін.). Цим галузям властиві як спільні для всього З. риси, так і певні особливості, зумовлені специфікою предмета й метода правового регулюва­н­ня. З. взаємодіє з правом за принципом єд­ності форм і змісту. У законодав. актах закріплюють норми права. У свою чергу право впливає на характер і зміст З. Ефективність дії системи З. об­умовлена виробленими теорією і практикою вимогами. Це наук. об­ґрунтованість і належна якість законів та ін. норматив. актів, їхня системна узгодженість, забезпеченість реалізації З. від­повід. гарантіями і механізмами тощо. До них належить також вимога гармонізації нац. З. України з нормами та принципами між­нар. і європ. права.