Запалення

ЗАПА́ЛЕННЯ — патологічний процес, проявом якого є загальні й місцеві реакції у ви­гляді ураже­н­ня тканин зі зміною їхнього хімізму, поруше­н­ням мікроциркуляції, що су­проводжується виходом із судин рідини й лейкоцитів, роз­множе­н­ням клітин та роз­ладом обмін­них процесів. Значе­н­ня З., сформованого в процесі біол. еволюції, полягає в локалізації й видален­ні з організму чин­ника, який його зумовив, та ліквідації наслідків негатив. дії. Ві­домо декілька трактувань З. Давньорим. філософ і лікар А.-К. Цельс ви­значив його як сукупність низки процесів: під­вище­н­ня температури, почервоні­н­ня, біль, припухлість, поруше­н­ня функцій. Нім. вчені В. Менкін і Г. Шаде повʼязували з тканин. ацидозом, осмотич. гіпертензією та під­вище­н­ням онкотич. тиску, нім. патолог Ю.-Ф. Конгайм — з роз­ладом судин. І. Мечников об­ґрунтував теорію фагоцитозу макро- і мікрофагами патоген. агентів. Чин­ники, які викликають З., можуть бути фіз. (т-ра, іонізуюче ви­промінюва­н­ня, електрич. струм, травми), хім. (кислоти, луги, надлишок у тканинах продуктів обміну речовин при його порушен­ні або лікар. засобів), біол. (інфекц. — віруси, бактерії, гриби; неінфекц. — пухлин­ні клітини, токсини тварин, рослин тощо). Їх класифікують на екзоген­ні (зовн.) та ендоген­ні (внутр.). Інтенсивність запал. процесу залежить від сили по­шкоджувал. чин­ника та здатності організму від­повід­ати на його дію (ре­активності). Запал. процес складають стадії альтерації, ексудації та проліферації. Альтерація (первин­на і вторин­на) перед­бачає зміни тканин. структур, їхніх функцій, обміну речовин, фіз.-хім. властивостей, поверх­невого заряду й електрич. потенціалів клітини, формува­н­ня медіаторів роз­витку З. (біо­ген­ні аміни, похідні вищих жирних кислот, нейромедіатори, білки і пептиди, нуклеотиди й нуклеозиди та ін.), які забезпечують закономір. характер його динаміки, а також формува­н­ня місц. (почервоні­н­ня шкіри, під­вище­н­ня температури у вогнищі З., біль, припухлість, поруше­н­ня функцій тканин) і заг. (зміни нерв. та ендокрин. регуляцій, гарячка, лейкоцитоз, під­вище­н­ня рівня імуно­глобулінів) ознак. На стадії ексудації від­бувається вихід (міграція) у тканину із судин. русла рідкої частини крові, електролітів, білків і клітин внаслідок поруше­н­ня гістогематич. барʼєру. Через 1–2 год. після початку гострого З. в його вогнищі накопичується значна кількість лейкоцитів, що ви­йшли з мікросудин. Вони беруть участь у по­глинан­ні й знищен­ні мікроорганізмів, сторон. клітин, які спричинили З., а також по­шкоджених тканин. елементів, синтезують і виділяють у між­клітин­ну рідину фізіологічно активні речовини, викликають імун­ну й алергічну реакції. Після цього частина з них за­знають дистрофії, пере­творюються у т. зв. гнійні тільця або під­лягають апоптозу, ін. — повертаються у судин­не русло. На стадії проліферації від­буваються регенерація ушкоджених і заміна порушених тканин. елементів. При знач. ушкодже­н­нях формується грануляційна тканина, а згодом — рубець (неповна регенерація). За характером запал. ексудату роз­різняють серозне, гнійне, фібринозне і геморагічне З., за пере­бігом — гостре і хронічне. Хронічне З. може роз­виватися після гострого періоду (вторин­но хронічне З.) або від початку мати затяж. пере­біг (первин­но хронічне З.). Іноді воно триває кілька років або все життя (напр., при туберкульозі, токсоплазмозі, ревматоїд. артриті). Виділяють також асептичне (роз­вивається без участі мікроорганізмів), катарал. (роз­вивається на слиз. оболонках і характеризується утворе­н­ням рідкого ексудату з великою кількістю слизу), перифокал. (виникає у тканинах, що оточують вогнище по­шкодже­н­ня або сторон­нє тіло), флегмонозне (гній. ексудат поширюється вздовж між­клітин. щілин, між­фасціал. прошарків) З. Для по­значе­н­ня З. окремих тканин чи органів використовують спец. терміни пере­важно з суфіксом -ит(-іт), зокрема З. шкіри називають дерматитом, легенів — пневмонією, бронхів — бронхітом, печінки — гепатитом (див. Гепатологія), оболонки мозку — менінгітом, серед. вуха — отитом, клубочків нирки — гломерулонефритом, проміж. тканини нирки і її чашечко-мискової системи — пієлонефритом, сечового міхура — циститом, сечовипускал. ка­налу — уретритом та ін. Запал. процеси можуть також виникати в органах трав. системи, зокрема в кишковику. До запал. уражень кишок від­носять виразк. коліт і хворобу Крона, які роз­виваються внаслідок хроніч. З. стінки кишок. Виразк. коліт — З. у прямій і тов­стій кишках. При хворобі Крона найчастіше уражається зона пере­ходу тонкої кишки в товсту, хоча зміни можуть виникати у всіх від­ділах трав. тракту. До запал. захворювань органів таза належать інфекції верх. від­ділів жін. ре­продукт. системи. Серед них найпоширенішими є інфекції, зумовлені хламідіями, та гонорея (див. Венеричні хвороби). Лікува­н­ня З. перед­бачає усуне­н­ня або зниже­н­ня інтенсивності дії на тканини по­шкоджувал. чин­ників за допомогою антимікроб. препаратів (етіотропне лікува­н­ня), блокува­н­ня механізмів роз­витку антигістамін., імуномоделювал. препаратами, активаторами міграції лейкоцитів, фагоцитозу, поділу клітин (патогенет. лікува­н­ня), активізацію заг. і місц. механізмів компенсації, регенерації, захисту, усуне­н­ня по­шкоджень у тканинах і клітинах шляхом стимулюва­н­ня імун. та проліфератив. реакцій, артеріал. гіперемії, фагоцитозу (саноген­не лікува­н­ня), попередже­н­ня больових від­чут­тів за допомогою знеболювал. препаратів (симптоматичне лікува­н­ня).

Завантажити статтю