Заповідна справа

ЗАПОВІ́ДНА СПРА́ВА — система організаційних, правових, наукових, економічних, освітніх, виховних, інформаційних та інших заходів, спрямова-них на збереже­н­ня унікальних і типових природних територій та обʼєктів, а також територій та обʼєктів культурної спадщини. З огляду на систему законодавства й держ. регулюва­н­ня в Україні виділяють природн. та істор.-культурну З. с. Природн. З. с. за­ймається збереже­н­ням унікал. і типових ландшафтів, природ. комплексів, ботан., зоол., геол., гідрол. та ін. природ. обʼєктів. Правовий режим і порядок ви­значе­н­ня таких тер. та обʼєктів, їх охорони, збереже­н­ня і викори­ста­н­ня, проведе­н­ня на їх базі наук. дослідж., моніторингу навколиш. природ. середовища, засади екон. забезпече­н­ня функціонува­н­ня, веде­н­ня держ. кадастру, від­повід­альності за поруше­н­ня режиму, формува­н­ня єдиної територ. мережі заповід. та ін. тер., що пере­бувають під особл. охороною (екол. мережі), ви­значаються актами екол. та природоресурс. законодавства, а також від­повід. положе­н­нями актів законодавства ін. галузей права. Істор.-культурна З. с. за­ймається збереже­н­ням ви­знач. місць, а також тер. чи водних обʼєктів, ін. природ., природно-антропоген. або створ. людиною споруд, комплексів (ансамблів), їхніх частин незалежно від стану збереженості, що донесли до нашого часу цін­ність з археол., естет., етнол., істор., архіт., мист., наук. чи худож. по­гляду і зберегли автентичність. Порядок ви­значе­н­ня, режим охорони, збереже­н­ня та викори­ста­н­ня таких тер. і обʼєктів, упр. культур. спадщиною, держ. реєстрації її обʼєктів, регулюва­н­ня прав власності, збереже­н­ня середовища, фінансува­н­ня та від­повід­альності за поруше­н­ня встановл. режиму охорони та викори­ста­н­ня регулюються актами законодавства про культурну спадщину. Законодавство також ви­значає умови виділе­н­ня та режим охорони, збереже­н­ня і викори­ста­н­ня обʼєктів, які водночас становлять особливу екол., істор. та культурну цін­ність.

У стародавні часи З. с. роз­вивалася значною мірою виходячи із сакрал., реліг. міркувань, згодом великого значе­н­ня надавали інтересам збереже­н­ня певних природ. ресурсів та обʼєктів. Від поч. 20 ст. З. с. все більше набувала сучас. багатофункціон., наук. характеру. У цей час роз­почато системат. виявле­н­ня цін­них для заповіда­н­ня обʼєктів, формува­н­ня ре­презентатив. мережі заповід. тер. Важливим для роз­витку природн. З. с. як одного з напрямів держ. політики стало прийня­т­тя Закону «Про охорону природи» (1960), створе­н­ня держ. Комітету з охорони природи (1967). У 1972 РМ затвердила Класифікацію заповід. природо­охорон. тер. (доповнена 1978), у 1983 — Класифікацію тер. та обʼєктів природно-заповід. фонду. 1978 прийнято Закон «Про охорону і викори­ста­н­ня памʼяток історії та культури». За часів незалежності прийнято Закони України «Про охорону навколишнього природного середовища» (1991), «Про природно-заповід­ний фонд України» (1992), «Про охорону культурної спадщини» (2000), «Про Червону книгу України» (2002), «Про екологічну мережу України» (2004), а також низку ін. законів, якими врегульовано від­носини щодо утворе­н­ня, режиму охорони, проведе­н­ня наук. дослідж. заповід. тер. тощо. Виходячи з вимог цих законів, від­повід­ні положе­н­ня щодо роз­витку З. с. внесено до законодав. актів з питань охорони та викори­ста­н­ня земель й ін. природ. ресурсів, планува­н­ня територій, адм. та кримінал. від­повід­альності тощо. Роз­роблено наук. засади З. с., сформовано від­повід­ні наук. центри, сут­тєво роз­ширено мережу заповід. тер., створ. числен­ні природні заповід­ники, нац. природні парки, істор.-культурні заповід­ники, музеї-заповід­ники. Роз­виток З. с. в Україні від­бувається з урахува­н­ням від­повід. рекомендацій між­нар. організацій. Значну роль у становлен­ні З. с. ві­діграли Укр. товариство охорони природи (від 1946), Укр. товариство охорони памʼяток історії та культури (від 1966), Укр. геогр. товариство (1873–76, від 1947), Нац. спілка крає­знавців України (від 1996).

Роз­виток З. с. в Україні спрямовують на при­скоре­н­ня формува­н­ня та збереже­н­ня науково об­ґрунтов., ре­презентатив. системи природно-заповід. тер. та обʼєктів на основі комплекс. оцінюва­н­ня їх мережі, оптимал. по­єд­на­н­ня з ін. тер., що пере­бувають під особл. охороною, формува­н­ня нац. екол. мережі як складової частини її заг.-європ. системи, за­провадже­н­ня ефективніших методів збереже­н­ня та від­новле­н­ня різних типів природ. комплексів, генофонду рослин. і тварин. світу, насамперед рідкіс. і таких, що пере­бувають під за­грозою зникне­н­ня, видів; забезпече­н­ня охорони та збереже­н­ня природ. та істор.-культур. обʼєктів як невід­ʼєм. елементів людського довкі­л­ля; під­вище­н­ня ролі дослідж. на заповід. тер. у вирішен­ні складних наук. про­блем та практ. зав­дань забезпече­н­ня сталого екон. і соц. роз­витку держави та її регіонів, освіти, просвіти, під­готовки кадрів.

Завантажити статтю