Завадський Сергій Владиславович

ЗАВА́ДСЬКИЙ Сергій Владиславович (18. 02(02. 03). 1871, м. Казань, Росія — 02. 07. 1935, Прага) — право­знавець, філолог, громадський діяч. Походив із дворян Поділ. губ. 1893 закін. юрид. факультет Моск. університету, де також прослухав курс лекцій на істор.-філол. ф-ті. Від­тоді працював у судових палатах й на прокурор. посадах, зокрема від 1908 — товариш обер-прокурора судового, від 1909 — цивіл. касац. департаментів Урядуючого Сенату; від 1915 — прокурор Петро­град. судової палати (нині С.-Петербург); від 1917 — сенатор цивіл. касац. департаменту; водночас від 1911 — проф. цивіл. права Олександрів. ліцею. Брав участь у роз­слідуван­ні багатьох резонанс. кримінал. справ: посадових злочинів у Варшав. судовому окрузі (1907), нім. погромів у Москві (1909), справ революціонера Г. Хру­стальова-Носаря, колиш. військ. міністра В. Сухомлинова, банкіра Д. Рубінштейна, на­двір. радника І. Манасевича-Мануйлова, убивць Г. Распутіна (1915–16) тощо. Опублікував кілька наук. статей і коментарів законодавства й судової практики. Після Лютн. революції 1917 за рекомендацією М. Горького, залишаючись сенатором, став позаштат. пом. міністра юстиції О. Керенського, був також товаришем голови Над­звич. слідчої комісії Тимчас. уряду Росії (остан­ню посаду залишив у травні 1917 через роз­біжності з радикально налаштованим головою М. Мурав­йовим). Згодом кілька місяців проживав на Харківщині та у м. Ялта. Від 6 травня 1918 — чл. Ген. суду і в. о. товариша міністра судових справ, від липня того ж року — держ. секр. Української Держави та сенатор заг. зі­бра­н­ня Держ. Сенату. За доруче­н­ням П. Скоропадського роз­робив «Тимчасовий закон про Верховне управлі­н­ня Державою на випадок смерті, тяжкої хороби і пере­бува­н­ня поза межами Держави Ясновельможного пана Геть­мана всієї України», ухвалений РМ 1 серпня 1918 і затверджений геть­маном. Згідно з цим законом у за­знач. випадках тимчас. владу пере­бирала на себе колегія верхов. правителів з трьох осіб, при­значених від­повід­но геть­маном (заздалегідь письмово), РМ і Держ. Сенатом. З. ви­значений другим (резервним після П. Дорошенка) пред­ставником геть­мана у колегію. Незадовго до від­ставки уряду Ф. Лизогуба став одним із авторів т. зв. записки 9-ти міністрів від 17 жовтня 1918, в якій за­пропоновано федераліст., а не само­стійниц. держ. орієнтацію України. 1921 емігрував у Польщу, 1922 — у Чехо-Словач­чину. Від­тоді працював проф. цивіл. права на Рос. юрид. ф-ті; водночас від 1923 — проф. Рос. нар. (вільного) університету в Празі. Також викладав рос. мову і літературу в Чеському вищому тех. училищі й у Вищій торг. школі в Празі. Критикував «укр. сепаратизм», входив до багатьох громад. осередків рос. еміграції: Союзу рос. письмен­ників і журналістів у Чехії (голова 1923–24), Комітету з поліпше­н­ня побуту рос. письмен­ників і журналістів, які мешкають в Чехо-Словач­чині (деякий час голова правлі­н­ня), Рос. академ. групи в Чехо-Cловач­чині (голова 1929), ради Рос. закордон. істор. архіву (голова 1933–35). Спів­засн. і спів­ред. (разом із В. Булгаковим і М. Цвєтаєвою) альманаху «Ковчег» (1925–26). Написав низку літературо­знав. праць про творчість О. Пушкіна, Л. Толстого, І. Тургенєва і Ф. Достоєвського, брав участь у під­готовці «Словаря личных имен в прои­зведениях Ф. М. Достоевского», готував влас. «Словарь ошибок, неточностей, спорных во­просов и неудачных заимствований в живом рус­ском языке», сприяв під­готовці словника нижньолужиц. мови. Його імʼя присвоєно «Союзу бывших рус­ских судебных деятелей и рус­ских юристов».

Завантажити статтю