Завадський Сергій Владиславович

ЗАВА́ДСЬКИЙ Сергій Владиславович (18. 02(02. 03). 1871, м. Казань, Росія — 02. 07. 1935, Прага) — правознавець, філолог, громадський діяч. Походив із дворян Поділ. губ. 1893 закін. юрид. факультет Моск. університету, де також прослухав курс лекцій на істор.-філол. ф-ті. Відтоді працював у судових палатах й на прокурор. посадах, зокрема від 1908 — товариш обер-прокурора судового, від 1909 — цивіл. касац. департаментів Урядуючого Сенату; від 1915 — прокурор Петроград. судової палати (нині С.-Петербург); від 1917 — сенатор цивіл. касац. департаменту; водночас від 1911 — проф. цивіл. права Олександрів. ліцею. Брав участь у розслідуванні багатьох резонанс. кримінал. справ: посадових злочинів у Варшав. судовому окрузі (1907), нім. погромів у Москві (1909), справ революціонера Г. Хрустальова-Носаря, колиш. військ. міністра В. Сухомлинова, банкіра Д. Рубінштейна, надвір. радника І. Манасевича-Мануйлова, убивць Г. Распутіна (1915–16) тощо. Опублікував кілька наук. статей і коментарів законодавства й судової практики. Після Лютн. революції 1917 за рекомендацією М. Горького, залишаючись сенатором, став позаштат. пом. міністра юстиції О. Керенського, був також товаришем голови Надзвич. слідчої комісії Тимчас. уряду Росії (останню посаду залишив у травні 1917 через розбіжності з радикально налаштованим головою М. Муравйовим). Згодом кілька місяців проживав на Харківщині та у м. Ялта. Від 6 травня 1918 — чл. Ген. суду і в. о. товариша міністра судових справ, від липня того ж року — держ. секр. Української Держави та сенатор заг. зібрання Держ. Сенату. За дорученням П. Скоропадського розробив «Тимчасовий закон про Верховне управління Державою на випадок смерті, тяжкої хороби і перебування поза межами Держави Ясновельможного пана Гетьмана всієї України», ухвалений РМ 1 серпня 1918 і затверджений гетьманом. Згідно з цим законом у зазнач. випадках тимчас. владу перебирала на себе колегія верхов. правителів з трьох осіб, призначених відповідно гетьманом (заздалегідь письмово), РМ і Держ. Сенатом. З. визначений другим (резервним після П. Дорошенка) представником гетьмана у колегію. Незадовго до відставки уряду Ф. Лизогуба став одним із авторів т. зв. записки 9-ти міністрів від 17 жовтня 1918, в якій запропоновано федераліст., а не самостійниц. держ. орієнтацію України. 1921 емігрував у Польщу, 1922 — у Чехо-Словаччину. Відтоді працював проф. цивіл. права на Рос. юрид. ф-ті; водночас від 1923 — проф. Рос. нар. (вільного) університету в Празі. Також викладав рос. мову і літературу в Чеському вищому тех. училищі й у Вищій торг. школі в Празі. Критикував «укр. сепаратизм», входив до багатьох громад. осередків рос. еміграції: Союзу рос. письменників і журналістів у Чехії (голова 1923–24), Комітету з поліпшення побуту рос. письменників і журналістів, які мешкають в Чехо-Словаччині (деякий час голова правління), Рос. академ. групи в Чехо-Cловаччині (голова 1929), ради Рос. закордон. істор. архіву (голова 1933–35). Співзасн. і співред. (разом із В. Булгаковим і М. Цвєтаєвою) альманаху «Ковчег» (1925–26). Написав низку літературознав. праць про творчість О. Пушкіна, Л. Толстого, І. Тургенєва і Ф. Достоєвського, брав участь у підготовці «Словаря личных имен в произведениях Ф. М. Достоевского», готував влас. «Словарь ошибок, неточностей, спорных вопросов и неудачных заимствований в живом русском языке», сприяв підготовці словника нижньолужиц. мови. Його ім’я присвоєно «Союзу бывших русских судебных деятелей и русских юристов».

Завантажити статтю