КУЗЬМА́ Роман Володимирович (псевдонім — Турянський; 25. 05. 1894, с. Стриївка, нині Збаразька обл. — 29. 08. 1940, Москва) — громадсько-політичний діяч. Закінчив Академічну гімназію у Львові, на­вчався на медичному факультеті Львівського університету. 1915–16 — член Інтернаціональної революційної демократії. Під час українсько-польської війни 1918–19 — лікар 1-ї брига­ди УСС УГА. Від 1920 — в УСРР. 1921–24 пере­бував на партійних і педагогічних роботах у м. Бердичів (нині Житомирська обл.), працював головою Київського губернського від­ділу проф­­спілки працівників освіти й викладав у Київському сільсько-господарському ін­ституті. 1924 спря­мований Комінтерном на під­пільну роботу в Західну Україну, обраний членом ЦК КПЗУ. Від 1926 — пред­ставник КПЗУ в польській секції Комінтерну. Після роз­колу ЦК КПЗУ очолив «більшість», критикував політику партійного керівництва УСРР на чолі з Л. Кагановичем. У ви­ступі на засі­дан­ні виконкому Комінтерну 28 березня 1927 заперечив об­ґрунтованість звинувачень керівництва КП(б)У на адресу колишнього наркома освіти УСРР Ю. Шумського. 18 лютого 1928 виконком Комінтерну за по­да­н­ням ЦК КПЗУ-«меншості», ЦК КП(б)У та ЦК КП Польщі виключив т. зв. групу Василькова–Турянсько­го з партії і Комінтерну. В квітні 1928 опублікував у газеті німецької лівоопозиційної Ленінського союзу «Die Fahne des Kommunismus» листа, в якому роз­критикував сталінську політику в національному питан­ні. 1929 ви­знав свої «помилки» і звернув­ся до ЦК КПЗУ та ЦК КП Польщі з проха­н­ням поновити його в партії, яке було від­хилене. 1932 пере­їхав до Москви, працював у видавництві Профінтерну. Проходив у справі української контр­революційної організації, яку нібито очолював М. Волобуєв. 8 лютого 1933 заарештований, у справі Української військової організації засуджений до 5-ти років по­збавле­н­ня волі. По­кара­н­ня від­бував у Владимирській вʼязниці (РФ). Після звільне­н­ня жив у Москві, працював у редакції друкованого органу ЦК ВКП(б) «Крестьянская газета». 11 лютого 1939 щодо нього роз­почато нове слід­ство за звинуваче­н­ням у шпигунстві на користь Німеч­чини й Польщі. 13 березня того ж року заарештований, під час допитів під­писав зі­зна­н­ня, які від нього вимагали слідчі, однак у ході за­критого судового засі­да­н­ня 16 липня 1940 від­мовився від своїх показань, проте був засуджений до роз­стрілу. Реабілітований 1958.