Загальна декларація прав людини 1948 - Енциклопедія Сучасної України
Beta-версія
Загальна декларація прав людини 1948

ЗАГА́ЛЬНА ДЕКЛАРА́ЦІЯ ПРАВ ЛЮДИ́НИ 1948 – перший міжнародно-правовий документ, що проголосив основні права і свободи люди- ни. Прийнята 10 грудня 1948 ГА ООН (8 держав, зокрема СРСР і УРСР, утрималися при голосуванні). Одностайна позиція соціаліст. держав при голосуванні пояснювалася тим, що їхні пропозиції щодо вміщення у текст Декларації прав націй на самовизначення, захисту нац. меншин і заборони фашист. ідеології не знайшли підтримки. Щороку в цей день відповідно до резолюції ГА ООН від 4 грудня 1950 відзначається День прав людини. Декларацію ратифікувала більшість держав світу, зокрема й Україна. Складається з преамбули та 30-ти статей. Документ проголосив невід’ємне й обов’язк. дотримання громадян., політ., екон., соц. і культур. прав людини. Статті базуються на визнанні гідності всіх людей, рівності їхніх прав, що є необхід. передумовою свободи, справедливості та заг. миру. Декларація проголошує, що права і свободи людини не можуть бути обмежені за ознаками статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політ. переконань, нац. або соц. походження, майн. стану. Серед проголошених прав найважливішими є такі: рівність усіх перед законом; презумпція невинуватості; недоторканність особи; недопустимість неправомір. втручання в особисте і сімейне життя та безпідстав. посягання на недоторканність житла, честь і репутацію людини; право на політ. діяльність, працю та захист від безробіття, на власність, відпочинок, освіту, соц. забезпечення, право виїзду зі своєї країни та безперешкод. повернення до неї, право на свободу переконань і вільне їх поширення. Положення декларації стали правовою основою для стандартів, згодом прийнятих Радою Європи, та для удосконалення нац. правових систем, які гарантують неухильне й послідовне дотримання прав людини. Декларація підкреслила універсал. характер прав і свобод, які поширюються на кожну людину, незалежно від статусу та тер. проживання. Таким чином, насел. колоній та ін. залеж. територій уперше було проголошене суб’єктами осн. прав і свобод. Значимість декларації полягає не лише в тому, що вона стала першим міжнар. стандартом у сфері прав людини, але й у створенні правової бази та еволюції концепції прав людини (тлумачення осн. принципів прав людини; деталізація і конкретизація фундаментал. прав і свобод людини та їхня регламентація у стосунках окремих соц. груп; створення ін-ту міжнар. захисту прав людини). Нині є бл. 70-ти конвенцій з прав людини, які детальніше трактують ці права, зокрема реалізацію прав державою, виокремлення особл. категорії фундаментал. прав людини, які не підлягають обмеженню з боку держави (право на життя, неприпустимість катувань, свобода думки і переконань, право на суд. захист). Як свідчить міжнар. досвід, ефективність гарантій осн. прав та свобод людини залежить від рівня розвитку правових принципів й ін-тів демократії, стану економіки, засобів розподілу життєвих благ, правотвор. атмосфери у сусп-ві, рівня правового виховання і культури насел., ступеня сусп. злагоди, наявності певних елементів у системі функціонування держ. влади. На декларацію посилалися у своїх конституціях більшість нових незалеж. держав, що виникли після краху колоніал. систем (Тоґо, Сенеґал, Мадаґаскар) та розпаду СРСР (Україна, РФ, Білорусь тощо). Розділ 2 Конституції України 1996 зафіксував права, свободи та обов’язки людини і громадянина, які відповідають стандартам декларації та ін. міжнар.-правовим актам. Положення З. д. п. л. стали нормами прямої дії для сучас. вітчизн. законодавства. Однак в Україні (та ін. державах, особливо, що розвиваються) залишається проблемною реалізація низки прав, передбачених цією декларацією, особливо соц. і культурних. Це пов’язано передусім з екон. і політ. кризою. Крім того, існують ін. причини: глибока криза всіх соц. норм, які існують в укр. сусп-ві та є передумовою стабільності правових норм, норм поведінки політ. партій і громад. орг-цій та ін. (адже кожна особа реалізує свої права переважно через об’єднання чи спільноти, які є джерелом і носієм цих норм; це стосується, напр., вибор. права, права на працю тощо); повільне становлення нової системи права України, а також правової свідомості, культури й ідеології (продовжує панувати правовий нігілізм, неповага до права Конституції, до відповід. держ. інституцій, що рідко зустрічається в ін. країнах); неадекватна реакція, а іноді й бездіяльність держ. та недерж. структур, зокрема профспілок, громад. орг-цій на порушення соц., культур. та ін. прав. Функціонування механізму міжнар. захисту прав людини спрямоване на створення додатк. гарантій їх дотримання державами. Проте еволюція концепції прав людини не свідчить про радикал. зміни змісту декларації, а лише конкретизує й поглиблює її положення.

Літ.: Дженіс М. та ін. Європейське право у галузі прав людини: Джерела і практика застосування / Пер. з англ. К., 1997; Мармазов В. Є., Піляєв І. С. Україна в політико-правовому просторі Ради Європи: Досвід і проблеми. К., 1999; Херст Х. Статус всеобщей декларации прав человека во внутреннем и международном праве / Пер. с англ. // Междунар. право. 2006. № 5.

А. Ю. Мартинов

Стаття оновлена: 2010