ЗАГОРО́ДЖУВАЛЬНІ ЗАГО́НИ — спеціальні військові частини, при­значені для стримува­н­ня та запобіга­н­ня від­ступу під­роз­ділів. Уперше за­стосовані більшовиками 1920 згідно з наказом рев­воєнради Західного фронту. Під час 2-ї світової війни загороджувальні загони формували з військ НКВС від­повід­но до спеціального таємного наказу Й. Сталіна від 12 вересня 1941. Його появу спричинили швидке просува­н­ня німецьких військ і зумовлена ним дезорганізація та втрата управлі­н­ня частин Червоної армії. Так, лише на Пів­ден­но-Західному фронті від 22 червня до 20 липня 1941 за звинуваче­н­ням у «панічній втечі» затримано 75 771 військовослужбовця, зокрема багатьох командирів. З цієї кількості військовим трибуналом засуджено 627 осіб, із них до роз­стрілу — 411. Подальшого роз­витку та офіційного за­провадже­н­ня організація таких загонів набула в наказі за № 227, під­писаному Й. Сталіним 28 липня 1942. В арміях формували по 3–5 добре озброєних загороджувальних загонів (до 200 осіб у кожному), які роз­міщували у без­посередньому прифронтовому тилу військ. При паніці й без­ладному від­ступі «панікерів, дезертирів, боягузів» роз­стрілювали на місці. Командирів й комісарів корпусів і дивізій зобовʼязали надавати загороджувальним загонам всебічну допомогу та під­тримку. Більшу їхню частину роз­формовано восени 1944 у звʼязку зі зміною військової об­становки.