Загребельний Павло Архипович

ЗАГРЕБЕ́ЛЬНИЙ Павло Архипович (псевд.: П. Архипенко, А. Довгань, П. Чумаченко; 25. 08. 1924, с. Солошине, нині Кобеляцького р-ну Полтавської обл. — 03. 02. 2009, Київ) — письмен­ник. Член НСПУ. Герой України (2004). Орден князя Ярослава Мудрого 5-го ступ. (1999). Депутат ВР УРСР 9-го склика­н­ня (1974–79), ВР СРСР 10–11 скликань (1979–89). Учасник 2-ї світової війни, вʼязень німецьких і радянських концтаборів. Закінчив філологічний факультет Дні­пропетровського університету (1951). Працював журналістом г. «Дне­провская правда» (Дні­пропетровськ), у ж. «Вітчизна»; 1961–63 — гол. ред. г. «Літературна Україна»; 1964–79 — секр., 1979–86 — 1-й секр. правлі­н­ня СПУ (усі — Київ). Голова Комітету з Державних премій України ім. Т. Шевченка (1979–87). Почав друкуватися від 1949. Після новелістичних книг початкового рівня «Степові квіти» (1955), «Учитель» (1957), повістей «Марево», «Там, де спів­ають жайворонки» (обидві — 1956), «Долина довгих снів» опублікував повість «Дума про невмирущого» (обидві — 1957) та збірки «Новели морського узбереж­жя» (1958), що привернули увагу критики і вирізнили Загребельного як своєрідного прозаїка. У його новелах — прагне­н­ня до жит­тєвої конкретності, виявле­н­ня в звичайному значного й поетичного, критична спрямованість щодо негативних явищ, вільна роз­повід­на манера. У центрі повісті з автобіо­графічною основою «Дума про невмирущого» (підзаголовок — «Історія недокінченого життя») — воїнський і людський по­двиг 17-літ. червоноармійця, який загинув у гітлерівському концтаборі. Романи «Європа 45» (1959) та «Європа. Захід» (1961) — спроба створити пригодн.-політичну дилогію про боротьбу антифашистського інтернаціонального загону і налагодже­н­ня повоєн­ного життя в Німеч­чині. У романах «Шепіт» (1966) і «Добрий диявол» (1967), присвячених прикордон­никам, роз­винув пригодницьку лінію, прагнучи по­єд­нати гостросюжетність із психологічністю (зокрема внутрішнім монологом). Роман «Спека» (1960) — поширена в той час данина робітничій темі, втім, художньо пере­конливіша: тут невимушена авторська роз­повідь, жваві, подекуди гумористично забарвлені діалоги, означено су­спільно важливі про­блеми, широко (не в функції «доважка») роз­кривається особисте життя; культові вождя і уявле­н­ням про людину-гвинтика проти­ставлено людину-особу, індивідуальність. Помітним здобутком письмен­ника, як і укр. прози 60-х рр., став аналіт.-про­блем. роман «День для при­йдешнього» (1963). Людська особистість, її соц. активність, морально-духовна основа, осуд при­стосуванства і споживацтва, посередності й без­ликості, боязні власної думки, інерційної виконав. психології — осн. коло питань, порушених у творі. Серед достоїнств роману — гострий жит­тєвий конфлікт, цікавий герой (водій і заочник Архіт. ін­ституту Пушкар), низка влучно спо­стережених неодно­значних чи «амбівалентних» (Діжа, Брайко, Тетяна Василівна, Жеребило) і дошкульно змальованих негатив. персонажів (Кукулик, Кошарний), оригін. тричастин­на композиція («Ранок», «День», «Вечір»), інформ. насиченість роз­повіді, наскрізна іронічність. Звертаючись до тем, що вважалися ідейно першочерговими, З. трактував їх із полем. на­становою, приземлюючи та олюднюючи гасловий зміст або й пародіюючи літ. (та жит­тєві) стереотипи і кліше. Свідче­н­ням тому є написана згодом компактна трилогія, обʼ­єд­нана говірким і дотепним оповід­ачем — молодим трубо­прокатником Дмитром Чередою: «З по­гляду вічності» (1970), «Пере­ходимо до любові» (1971) та «Намилена трава» (1974). В остан. романі трилогії поширена у 70-х рр. форма політ.-викрив. репортажу капіталіст. дійсності (на основі по­їздок авторів до США, здебільш у складі делегацій на сесії ООН) транс­формувалася в цікаву, спо­стережливо-аналіт. роз­повідь у листах до коханої «дипломата» мимоволі Дмитра про свою амер. подорож. У 1960-х рр. зросла популярність З. не лише як письмен­ника, а і як енергій. талановитого ред.-новатора «Літературої газети», пере­йменов. ним 1961 на «Літературну Україну», що упродовж 3-х р. стала справж. письмен. трибуною вільної, за тогочасних можливостей, творчої думки. Формувався і самобутній стиль З.-романіста, котрий, від­кинувши пісну описовість, замилувану красивість, апробував засоби худож. несподіванки, сюжетно-композиц. оригінальності, іроніч. пере­інакше­н­ня смислу, екс­периментува­н­ня. Його творча домінанта — свобода, невимушеність, нескутість у берегах самої оповіді, природний, захоплений, інформаційно пере­повнений («ходяча енциклопедія») і ніколи не нейтральний, часто гостро критичний, вдатний до гумору (а згодом і до сарказму) оповід­ач. Заверше­н­ням цього періоду творчості З. є роман «Диво» (1968), в якому вже вироблені художні під­ходи у зображен­ні сучасності за­стосовано на матеріалі історичному, до якого письмен­ник звернувся уперше. Роман має і від­повід­ну «обʼ­єд­нувальну» композицію: у ньому три паралел. сюжетні лінії — власне історична, воєн­на і сучасна. Наскрізний образ — Софія Київська — диво, мист. витвір, що належить водночас і 11 і 20 ст. Роман «звʼязку часів» від­значався зна­йомою індивідуально виразною прикметністю й водночас пластичністю, реаліст. багатотональністю картин і характерів, наскрізною худож.-філос. концепцією, повʼязаною перед­усім із по­статями зодчого Сивоока, князя Ярослава та образами сучасників — батька Гордія Отави і його сина Бориса. У романі порушено про­блеми народу і його ролі у творен­ні історії та культури, тлін­ного й нетлін­ного, влади й мистецтва, таланту й посередності тощо. Натхнен­ний успіхом «Дива», З. від­тоді створив цілу тематично й наративно різноманітну бібліотеку істор. жанру: міфол. романи «Первоміст» (1972) і «Смерть у Києві» (1973; за обидва — Державна премія України імені Тараса Шевченка, 1974), «жіночі» романи «Євпраксія» (1975), «Роксолана» (1980), а також най­значніший в укр. літературі твір про Б. Хмельницького — «Я, Бог­дан (Сповідь у славі)» (1983). У них постають непересічні, зі складною долею істор. особи, котрих З. подав у власному трактуван­ні, пере­осмисливши оцінки літописців та істориків, образи з легенд, дум, пісень і міфів. Романи «Євпраксія», «Роксолана», героїні яких зберігають себе як особистості, бо в них не була вбита памʼять про рідну землю, а особливо «Я, Бог­дан», мають пере­важно аналітичну, монолог. структуру, виразно субʼєктив. стиль, але прикметні для них і епічна широта й мас­штабність. У романі «Я, Бог­дан» їх зумовив сам предмет зображе­н­ня — нац.-визв. війна українського народу на чолі з Б. Хмельницьким, якого показано у злетах і оманах, драмах і суперечностях, полеміці й сповіді, філос. роз­думах (твір написано від імені самого героя, що оглядає свій шлях до і після смерті — «у славі»). Міркуючи над ціною своїх діянь і помилок з позицій істор. долі українського народу в подальших віках, геть­ман без­жально картав себе різноголосим, до протилежності, судом нащадків. Як згустки нар. оцінки у романі часто зʼявляються пісні та думи про Хмельнич­чину — поет.-художні документи тієї доби і пізніших часів. В одному з епізодів герой скрушно за­уважив: «І найбільший поет мого народу... напише слова гіркі й жорстоко-не­справедливі... Та що йому геть­мани, коли він по­ставав і проти самого Бога... Генія народжує не просто жінка, а ціла нація. Мені ж ще тільки довелося творити цю націю». Такі епізоди (напр., роз­мисли про Берестечко і подальшу долю України), як і багато ін. фактів, деталей, цитат, алюзій інтертекс­туал. характеру значно увиразнили художню багатомірність і стерео­скопічність образу славного геть­мана України, по­множивши епічну конденсованість роману, в якому по­став складний і драм. шлях українського народу крізь віки. З. тут і в ін. творах наполіг на чітко сформульов. ним самим тезі: «При Хмельницькому українська нація народилася, заявила про себе світові, Шевченко дав їй самоусві­домле­н­ня». Істор. проза З. прикметна не лише худож. оригінальністю, майстер. по­єд­на­н­ням конкретно-людського змісту з епіч. широтою й велелюдністю, а й тим, що історія в ній повсякчас по­стає як історія укр. духу, як укр. історія. Орган. по­єд­на­н­ня внутр. і зовн. планів, панорамність та інтимність, пере­плете­н­ня різних часових та простор. площин вирізняють і написаний на матеріалі сучасності «між­нар.» і «київ.» роман «Роз­гін» (1976; Державна премія СРСР, 1980), гол. герой якого кібернетик, академік Карналь, людина діяльна, різнобічна, наділена високою духовністю, занепокоєний зро­ста­н­ням раціоналізму і технізації сучас. світу, без­кореневістю, «примітивною електрон­ністю», «без­жальною функціональністю», де «вмирають усі мрії, де немає спогадів». Його антипод — Кучмієнко; різко окреслюючи цей тип, З. звернувся до важл. про­блеми релятивіст. психології цинізму, живучості карʼєристів і при­стосуванців у су­спільстві, утверджуючи значе­н­ня морал. від­повід­альності вчених перед людством. Помітним внеском в укр. гумор (і певною мірою у т. зв. фольклорно-міфолог. прозу) стали романи дилогії «Левине серце» (1978) та «Ви­гна­н­ня з раю» (1986), у яких З. успішно викори­став засоби нар. сміховин. оповіді, «роз­казува­н­ня» билиць і небилиць, амбівалентні закони фольклору, самі внутр. ресурси мови, усного мовле­н­ня, що природно по­єд­налося із властивою йому манерою навального «набалакува­н­ня» текс­ту, насиченого дотепними афоризмами і влучними цитува­н­нями, вʼїдливими жартами, пародіюва­н­ням жит­тєвих і літ. стереотипів тощо. З. створив низку привабливих, гумористично змальованих образів або дошкульно, до сарказму, сатирично узагальн. типів (по суті, прозивних) — мешканців села Карпів Яр (пере­йменованого на Світлоярськ, а потім Веселоярськ), різноманіт. виявів укр. нар. характеру: голова сільради з про­зорим прі­звиськом Зновобрать, дядько Обеліск, який ладен все «знищити як клас» і на тому місці «водрузить обеліск», по­стійний «пере­довик» Денис Самусь з не­змін­ним афоризмом «Моє діло посіяти, а вже зійде чи не зійде, то ваша турбота. Все правильно», його покровитель товариш Багатогаласу («Мені нужні жжаті строки і дальніше увєлічєніє, а не ваш зажим молодих»), дід Утюжок, який перед кожними святами пропонує «а також по­гладити всі прапори», скромний молодий механізатор Гриша Левенець, котрий у романі «Ви­гна­н­ня з раю» став сільс. головою, та чимало ін. Дилогія насичена числен. про­блематикою, яка, дарма що по­ставлена в «несер­йозній» формі, принагідно й побіжно, «по ходу» «роз­веселеної» роз­повіді від­значалася сусп. гостротою й на­зрілістю (адмініструва­н­ня, бюрократизм, псевдорекорди, штучність рад. ідеол. норм і постулатів, нац. без­памʼятність тощо). «Ви­гна­н­ня з раю» має чіткішу композицію, вибагливіший, менш стихійний спосіб добору про­блемно-зміст. спектру, але про­грає наратив. тавтологічністю, певною зужитістю образного худож. при­йому. У 1980-х рр., напередодні т. зв. пере­будови З. ви­ступив (до свого 60-річчя) з романом «Пів­ден­ний комфорт» (ж. «Вітчизна», 1984, № 1–2), вдавшись до сміливої критики негатив. явищ діяльності прокуратури, юрид. науки (корупція, протекції, невігластво). Опубл. у журналі, твір за­знав осуду «вищих (партій. і тих же прокурор.) ін­станцій» і не зразу був допущений до книжк. друку (1988). Після цього З. написав «День шостий» (1985) — жорстоко правдиву роз­повідь про воєн. епізод з історії форсува­н­ня Дні­пра і загибель суціль усієї молодої обслуги протитанк. батареї; зб. «Не­ймовірні оповіда­н­ня» (1987), у яких демонстрував, уже в ін. жанрі, свою вдатність до худож. пошуку, новизни про­блематики, несподіваності форм; повість «В-Ван» (1988), де по­стійну для себе тему сліпого, мех. виконавства роз­глянув на воєн. матеріалі, історії з життя конкретного втілювача ре­пресив. заходів; політ. роман фантаст. типу «Без­слідний Лукас» (1989), — однак усі ці твори не здобули широкого критич. і читац. роз­голосу. У перші роки незалежності України З., повертаючись до вже опанованого ним жанру, на­друкував кілька пригодн. творів, зокрема цикл повістей «Ангельська плоть» (1993), «Попіл снів» (1995), романи «Зона особливої охорони» (1999), «Ключ од сейфа» (2001), не надаючи, втім, їм особл. значе­н­ня, та великий повновагий роман «Тисячолітній Миколай» (1994), на успіх якого не без під­став сподівався. «Тисячолітній Миколай» — це, подібно до «Дива», худож. зріз кількох часових су­спільно важливих для України періодів (10–17–20 ст.), обʼ­єд­наних, однак, щільніше, не аплікативно, одним героєм-сучасником, який, як його народ, проживає 1000-літнє життя. Вільний від цензури та ін. обмежень, З. від­творив усю повноту правди про замовчувані раніше сторінки укр. історії (наслідки Пере­яслав. ради, не викладені у романі «Я, Бог­дан», колективізація, голодомор, ре­пресії, остарбайтери й репатріанти, гнітюча атмо­сфера післявоєн. протиправ. пере­слідувань), над­звичайно точно доніс конкретні (часто вбивчі) реалії, норми, писані й неписані закони і стреотипи часу, його дух, атмо­сферу та побут. Деталі, аж до специф. радянської, вихолощеної од суто людського змісту лексики — це незаперечна енциклопедія зображув. доби, перед­усім доби тоталітаризму. Зі стильового боку «Тисячолітній Миколай» акумулював досі на­дбане З., але тут більша увага приділена характерописан­ню, психол. роз­робці образів, оповід­ач більш аналітичний, докладний і стриманий. Конфліктна основа твору по­глиблена завдяки оригін. по­двійній лінії сюжету: поряд зі складною, нелегкою долею Миколая по­дано й історію життя його брата — карʼєрний злет до першої особи республіки, що почався лише завдяки виконан­ню ним ще в школі ролі В. Леніна, особливо його умілому «гаркан­ню». У 2000-х рр. З. ві­ді­йшов від актив. громад. діяльності, уникаючи публічності, але інтенсивно працював над новими творами. Роман «Юлія» (2000) цілком присвяч. темі коха­н­ня як великій, на все життя незборимій силі; таке осмисле­н­ня «вічної теми» З. здійснював, фактично, і в більшості попередніх творів, ніколи не від­суваючи її на другий план навіть у романах, написаних на ін. поважні теми («Роз­гін», «Пів­ден­ний комфорт», «Я, Бог­дан», «Тисячолітній Миколай»). Романи «Брухт» (2002), «Стовпотворі­н­ня» (2004) та коротка повість «Катаклізма» (підзаголовок — «Текст для самозакоханого автора») — це гостро критичний, дошкульний, багатоплановий зріз укр. сучасності 1990-х рр., з її недодемократією, невпин­ним роз­кра­да­н­ням нар. багатств, з олігарх. владою і такою ж «опозицією» до неї, галасливо «піарними» виборами і під­купом електорату, з усіма зна­йомими читачам аномаліями «роз­дубови держави», політ. брудом і незрідка вгадуваними прототипами ві­домих чиновників, депутатів з прикметним для них способом дія­н­ня і навіть мовле­н­ня («мікрохвон», «коли я не перший у державі, то й не другий», «Цапенко, не стрибай по залу» тощо). З. вдався до умовних, фантаст. сюжет. винаходів і чимдалі більше до сатири, сарказмів та ґротеску (у «Стовпотворін­ні» вони цілком витискують ін. художні засоби, пере­творюючи річ на суто публіцист. памфлет, без­кінечне карикатурне словотворе­н­ня). У доробку З. чимало помітних літ.-крит. та крит.-публіцист. статей, перед­мов, більшість яких зі­брано у зб. статей, есе, літ. порт­ретів «Неложними устами» (1981), — це, зокрема, роз­відки, присвяч. класикам літ-ри («Вершини»), по­братимам («Сучасники»), літ. огляди, узагальне­н­ня свого твор. досвіду («З власного по­двірʼя») та лірична повість-дослідж. про П. Тичину «Кларнети ніжності». Високий інтелект. рівень, сміливість і незаспокоєність письмен. та громадян. роз­мислів засвідчило два вид. його зб. із бл. 20-ти есе «Думки нарозхрист» (1998; 2008) на теми як суто літ.-мист., так і нац.-духовні, серед яких значні публіцист. твори «Мова», «Національна ідея», «Храм», «Битви», «Ворожда людська», «Роксоланство», «Великий, славний. Чи не дуже?», «Три долі (Гоголь, Шевченко, Чехов)», «Український шлях». З. звертався і до жанру драматургії: створив пʼєси «Хто за? Хто проти?» (1967, за романом «День для при­йдешнього»), «І земля скакала мені нав­стріч» (1976, за романом «З по­гляду вічності»), «Межі спокою» (1982, за романом «Роз­гін»), що йшли на сценах театрів України. Ви­стави за «Євпраксією» здійснено у Крим. рос. драм. театрі ім. М. Горького, за «Роксоланою» — Терноп. укр. муз.-драм. театрі ім. Т. Шевченка. З. написав кілька сценаріїв, за якими на Київ. кіностудії худож. фільмів ім. О. Довженка знято х/ф «Ракети не повин­ні злетіти» (1964, реж. О. Швачко, А. Тимонішин), «Пере­вірено — мін немає» (спів­авт., 1965, реж. Ю. Лисенко, З. Велимирович), «Лаври» (спів­авт., 1972, реж. В. Горпенко), «Ярослав Мудрий» (спів­авт., 1981, 2 серії), «При­скоре­н­ня» (спів­авт., 1986, 4 серії; обидва — реж. Г. Кохан). У своїй творчості З. стверджував гідність і самоцін­ність людської особистості, рішуче проти­ставляв посередності талант, при­стосовництву — активну дію, рабству та мовчазній покорі — свободу й боротьбу за неї. Його прозі притаман­ні природні пере­ходи від сучасності до історії, широта охопле­н­ня типів укр. нар. характеру, пристрасність в об­стоюван­ні правди, добра, краси, полемічна й публіцист. наснаженість, твор. екс­перимент, опертий на культурні традиції, винахідливе викори­ста­н­ня засобів умовності, новатор. пошук форми, індивід.-самобут. письмен. стиль. Твори З. пере­кладено багатьма мовами світу.

Завантажити статтю