Заслання - Енциклопедія Сучасної України
Beta-версія
Заслання

ЗАСЛА́ННЯ – різновид кримінального і кримінально-політичного покарання, що полягає у видаленні засудженого з місця його постійного або тимчасового проживання з обов’язковим поселенням у певній місцевості, зазвичай на периферії в межах даної держави, на строк, вказаний у вироку чи іншому директивному акті влади. Цей різновид кримінал. покарання активно застосовувався до серед. 19 ст. у світ. законодавстві, включно з розвиненими державами, а у рад. законодавстві – до кін. 1980-х рр. Із Великої Британії злочинців засилали в Пн. Америку (до 1776) й Австралію (до 1852), із Франції – у Ґвіану та Нову Каледонію (до 1946). Європ. диктатор. режими практикували З. до 1970-х рр.: з Португалії до 1974 політв’язнів засилали в афр. колонії, з Греції в період військ. диктатури (1967–74) – на о-ви Егей. моря. Закони та політико-правова практика Рос. імперії також передбачали З. як осн. чи додатк. кримінал. та кримінал.-політ. покарання. Воно докорінно відрізняється від вигнання з держави – покарання, яке застосовували свого часу в СРСР: З. – висилка у межах країни, вигнання – примус. депортація громадянина держави за її межі, зазвичай поєднувана з позбавленням громадянства, або депортація іноземця, оголошеного персоною нон ґрата. Так, В. Мороз 1970 за звинуваченням у антирад. агітації і пропаганді засудж. до 6-ти р. спецв’язниці, 3-х р. таборів особливо суворого режиму і 5-ти р. З., однак 1979 разом із 4-ма ін. в’язнями рад. режиму він був обміняний на 2-х засудж. у США рад. шпигунів (акція оформлена як позбавлення громадянства СРСР із депортацією за межі держави); І. Світличний 1973 – до 7-ми р. концтаборів суворого режиму і 5-ти р. З.

У Моск. царстві, а згодом і Рос. імперії, З., крім функції кримінал. покарання, виконувало роль потуж. демогр.-екон. чинника, що сприяв колонізації нових земель, зокрема українці вперше з’явилися на берегах Тихого океану ще у 2-й пол. 17 ст. Це були переважно політ. засланці, які тікали з моск. в’язниць-острогів або місць З. У 18 ст. на примус. роботи влада висилала учасників масових нар. виступів (напр., Коліївщини), козаків-мазепинців та ін. Після скасування у серед. 18 ст. у Рос. імперії смерт. кари і заміни її довіч. каторгою З. набуло значно більших масштабів – засланцями часто ставали чл. сім’ї каторжанина, або йому самому влада замінювала каторгу на З. У 1-й пол. 19 ст. кількість засланців у Рос. імперії істотно зросла за рахунок політв’язнів: декабристів, кирило-мефодіївців та петрашевців, а також учасників польс. повстання 1830–31, серед яких були й українці. «Уложение о наказаниях» (1845) встановлювало З. одним із гол. засобів покарання через суд за кримінал. і політ. злочини. Крім того, нерідко застосовували адм. З. «по высочайшему повелению». У 1850-х рр. право засилати в адм. порядку за політ. мотивами одержали деякі місц. адміністратори – намісник Кавказу, вілен. генерал-губернатор та ін. Від 1860-х рр. на З. відправляли чл. українофіл. орг-цій, народників і народовольців, від кін. 19 ст. – чл. всерос. і нац. політ. орг-цій лівого спрямування. Осн. місцями політ. З. у Рос. імперії стали Якут. обл., Забайкалля, Єнісей., Іркут. і Томська губ., згодом – о-в Сахалін. На поч. 20 ст. на Сх. від Уралу перебувало до 300 тис. політ. і кримінал. засланців. Велика кількість осіб, які проходили через в’язниці, каторгу та З. (майже обов’язково – активісти політ. партій і груп), сприяла виникненню та ствердженню своєрід. етосу й менталітету широких мас інтелігенції і простолюду імперії, певній криміналізації рос. масової культури, що відчутно донині, оскільки роки рад. влади тільки поглибили цю тенденцію. Після повалення самодержавства у Рос. імперії політ. З. офіційно скасовано, проте у 1920-х рр. його відновила рад. влада. Відповідно до рад. судової практики З. як осн. покарання застосовувалося у випадку, якщо суд вважав, що «перевиховання» покараного може відбуватися без його ізоляції від сусп-ва, але з вилученням із «шкідливого» середовища. Як додатк. покарання воно призначалося після відбуття осн. терміну ув’язнення у тюрмі чи таборі або при заміні невідбутої частини позбавлення волі менш тяжким покаранням. Правовий режим відбування З. полягав у обмеженні свободи пересування певним адм. р-ном. Засланець був зобов’язаний регулярно (зазвичай щомісяця) реєструватися у місц. органах внутр. справ, своєчасно повідомляти про зміну місця мешкання чи праці, займатися «суспільно корис.» працею, інакше йому загрожувало ще й кримінал. покарання за неробство. З., як і ін. види кримінал. покарання, часто поєднували з висилкою – забороною проживання у певних місцевостях (великих містах та ін.). На відміну від засланців, вислані обирали місце проживання самостійно, за винятком заборонених для них місцевостей, і мали вільніший режим пересування. Спочатку в СРСР З. використовували як засіб ізоляції політ. опонентів більшовиків – колишніх есерів, боротьбистів, укр. соціал-демократів, меншовиків, анархістів та ін. представників соціаліст. партій (як правило, його застосовували в позасудовому порядку), згодом до них приєдналися троцькісти та націонал-комуністи, з поч. суціл. колективізації с. госп-ва – т. зв. куркулі та підкуркульники (заможні селяни, яких цілими родинами висилали на Пн., Урал, Далекий Сх. і до Сибіру). У серед. 1930-х рр. З. перетворилося на додатк. покарання, а «ворогів народу» та чл. їхніх сімей засуджували передусім до смерт. кари або багаторіч. перебування у таборах ГУЛАГу. Окрім сталін. тези про «загострення класової боротьби в міру просування до соціалізму», однією з причин такої трансформації стали екон. потреби тоталітар. режиму – простіше змусити працювати багатомільйонну армію в’язнів таборів, ніж засланців. Після приєднання на поч. 2-ї світ. війни до СРСР низки тер., 1939–41 на З. відправлено цілі соц. групи насел. Зх. України та Білорусі, країн Балтії, Бессарабії – представників т. зв. бурж.-поміщиц. класів, працівників колиш. держапарату, поліції, кадрових військовиків, священиків, активістів політ. партій, представників інтелігенції – загалом усіх, хто був незадоволений чи потенційно міг бути незадоволений рад. владою, чл. їхніх сімей і родичів. Точна кількість засланців невідома, але тільки на колиш. тер. Польщі репресовано тим чи ін. способом бл. 1,5 млн осіб. Після нападу Німеччини на СРСР рад. кер-во почало застосовувати практику З. етніч. груп – німців Поволжя і Причорномор’я, інгерманландців, нащадків крим. ґотів, фінів. Їх відправляли до Сибіру (Алтай. край) і Казахстану. 1944 безстроково заслані до Казахстану та Серед. Азії етнічні групи й навіть цілі народи та нації – крим. татари, турки-месхетинці, понтій. греки, калмики, карачаєвці, балкарці. Частину з них реабіліт. за кілька років після смерті Й. Сталіна, частину (крім крим. татар, турок-месхетинців, греків, корейців, німців Поволжя та ін.) – 1989. У 2-й пол. 1940-х – на поч. 1950-х рр. З. чл. сімей повстанців та симпатиків антирад. руху стало ефектив. знаряддям у боротьбі влади проти незалежниц. сил і зброй. підпілля країн Балтії та Зх. України. У 1960–70-х рр. влада застосовувала З. передусім проти дисидентів: або додаючи його до терміну перебування у в’язницях і таборах, щоб ізолювати інакодумців від інтелектуал. середовища, або разом із примус. працевлаштуванням у провінції. Найбільш відомим випадком З. інакодумця є переведення у 1980-х рр. акад. АН СРСР А. Сахарова із Москви до м. Горький (нині м. Нижній Новгород, РФ), у ті часи – закритого для іноземців, з метою унеможливити контакти одного із лідерів дисидент. руху в СРСР із представниками закордон. ЗМІ та правозахис. орг-цій. Нині у демократ. країнах З. як різновид кримінал. і кримінал.-політ. покарання не застосовується.

Літ.: Касьянов Г. Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960–80-х років. К., 1995; Русначенко А. Національно-визвольний рух в Україні: середина 1950 – початок 1990-х років. К., 1998; Хейфец М. Сочинения. Т. 3. Х., 2000.

С. І. Грабовський

Стаття оновлена: 2010