Затока - Енциклопедія Сучасної України
Beta-версія
Затока

ЗАТО́КА (до 1945 – Бугаз) – селище міського типу Одеської області, підпорядковане Білгород-Дністровській міськраді. Знаходиться на піщаній косі між Дністров., Шаболат. лиманами та Чорним морем, за 60 км від обл. центру, за 22 км від Білгород-Дністровська. Пл. 8,25 км2. Насел. 1372 особи (2001, складає 85,6 % до 1989): українців – 70 %, росіян – 20 %, молдован – 8 %, проживають також болгари, ґаґаузи, білоруси, євреї, корейці. Залізнична ст. Бугаз. Проходить автомагістраль Білгород-Дністровський–Одеса–Ізмаїл. Є причали для мор. та річк. пасажир. транспорту, порт-пункт Бугаз. З. умовно поділено на Центральний, Сонячний і Лиманський р-ни. Вперше згадується у писем. джерелах 1818 у зв’язку зі створенням Бессараб. карантин. лінії Аккерман. карантин. застави. Наприкінці 1830-х рр. при Бугаз. карантин. відділі споруджено пристань. 1914 через Царегр. гирло прокладено дерев’яний плавучий міст, згодом – понтонний. 1918–40 – у межах кордонів Румунії, від 1940 – УРСР. 1937 за участі короля Кароля ІІ та його дружини Єлени тут відбулося офіц. відкриття дит. кістково-туберкульоз. санаторію (нині Всеукр. дит. санаторій «Затока»). Від липня 1941 до серпня 1944 – під нім.-фашист. окупацією. 1955 споруджено залізнич. підйом. міст. Від 1965 – смт. Нині З. – важливий оздоров. курорт, що входить до Одес. рекреац. р-ну. Осн. вид діяльності жит. – орг-ція відпочинку. Функціонує комбінат комунал. підпр-в. У смт – заг.-осв. школа, дитсадок; 3 дит. санаторії, амбулаторія; Центр культури та дозвілля, 8 кінотеатрів, б-ка; 153 бази відпочинку, 42 дачних кооперативи; відділ. 2-х банків. Побл. с-ща на березі Будац. лиману виявлено поселення пізньоскіф. часу (4–2 ст. до н. е.). Встановлено монумент на брат. могилі рад. воїнів, які загинули при форсуванні Царегр. гирла, пам’ят. знак на честь рад. воїна Х. Зарипова. У різні часи З. відвідували О. Пушкін, Леся Українка, космонавти В. Биковський і П. Попович. Красу Царегр. гирла, навколиш. лиманів та єриків описав І. Нечуй-Левицький у повісті «Микола Джеря».

А. В. Троян, М. М. Горун

Стаття оновлена: 2010