Крип’якевич Іван Петрович - Енциклопедія Сучасної України
Beta-версія
Крип’якевич Іван Петрович

КРИП’ЯКЕ́ВИЧ Іван Петрович (псевд. і крипт.: Іван Горишівський, Іван Петрен­ко, Іван Холмський, І. К., Крч, І. Кр-ч, Viator; 25. 06. 1886, Львів – 21. 04. 1967, там само) – історик, археограф, організатор нау­ко­вого життя, громадсько-освіт­­ній діяч, журналіст. Син Петра-Фран­ца, брат Лева, батько Петра-Богдана та Романа Кри­п’я­ке­вичів, дядько Л. Крип’якевич-Лукомської. Д-р філософії (1911), д-р істор. н. (1941), проф. (1941), акад. АН УРСР (1958). Дійс. чл. НТШ (1911). Засл. діяч н. УРСР (1961). У 1904 закін. польс. г-зію і вступив до Львів. ун-ту. Став одним із провід. учнів М. Грушев­ського, працював у його семінарі (який, на думку К., був цікавішим від лекцій), де освоював дослідниц. методику, брав участь у підготовці наук. апарату «Історії України-Руси» (зокре­ма уклав покажчики до 2-го й 3-го томів, займався коректурою тексту). 1906 опублікував 4 статті в «Записках НТШ».

Ці пер­ші розвідки окреслили широке коло питань (княжа доба, козач­чина, минувшина Львова, Холм­щина 19 ст.), які стали визначал. для наук. діяльності К. У наступ. році на підставі вичерп. використання архів. матеріалів дослідив склад і діяльність укр. гро­мади Львова («Львівська Русь у першій половині XVI в.», 1907; самі ж акти на цю тему, хоча й бу­ли підготовлені до друку як окре­ма збірка, видані лише 1996). У 1907 заарештовувався за участь у боротьбі за укр. ун-т у Львові. 1908 закін. університет. курс навчання. Осн. напрямом наук. сту­дій К. стала історія Війська Запо­розького і Нац.-визв. війна укр. народу серед. 17 ст. Джерел. базу з цієї проблематики істотно збагатили його знахідки під час археогр. поїздок до Кракова, Варшави, Москви. 1908 НТШ ви­дало документи 1531–1631 з іс­торії укр. козацтва як 8-й т. «Же­рел до історії України-Руси» зі вступом – розвідкою К. «Козаччина і Баторієві вольності» (у про­довження цієї теми він згодом написав працю «Козаччина в по­літичних комбінаціях 1620–1630-х р.», 1914). У 1909–10 учи­телював у м. Рогатин (нині Іва­но-Фр. обл.), 1910–12 – бібліоте­кар НТШ. Поряд з наук. статтями публікував у «Записках НТШ» численні рецензії на вітчизн. та зарубіжні дослідж. з історії Укра­їни, краєзнавства, питань методики праці історика. Редагував дит. часопис «Дзвінок», дво­тижневик «Ілюстрована Україна», брав участь у редагуванні ж. «Ста­ра Україна», «Туристика і крає­­знавство», в яких уміщував та­­кож свої дописи на істор. теми. Численні наук.-популярні статті з усіх періодів історії України друкував у г. «Діло», ж. «Письмо з “Просвіти”», «Календарях “Про­світи”», а також окремими кни­жечками-«метеликами» в серії «Історичні листки». Окремими брошурами поширювались написані для період. вид. нариси К. «Львів, його минувшина і теперешність» (1909), «Білоруси» (1909) та ін. 1912–25 працював у г-зіях Львова. 1914, коли у ході 1-ї світ. війни зх. частину Волині й Холмщини зайняли австро-угор. війська, керував Бюро культур. допомоги для Холмщи­ни та Волині, створ. під егідою Союзу визволення України, організовував там укр. шкільництво. У цей час опублікував низ­ку статей про Волинь і Холмщину, брошури «Холмщина», «Укра­їнське військо» (Відень, 1916).

К. здобув авторитет і як автор під­ручників: 1918 надруковано його «Коротку історію України для початкових шкіл та першої кляси гімназії», у роки Визв. змагань 1917–21 – «Огляд історії Укра­їни: Repetitorium для вищих кляс середніх шкіл та вчительських курсів», белетризов. нариси для школярів «Шляхами слави укра­їнських князів» та «Оповідання з історії України для нижчих кляс середніх шкіл». Від 1920 – секр. Істор.-філос. секції НТШ. На поч. 1920-х рр. у колегії рефе­рентів при Міжпарт. раді відповідав за справи Волині та Холмщини. 1921–23 працював в Укр. таєм. ун-ті у Львові.

Видав підручникові нариси (серед них – «Історія козаччини для народа і молоді», 1922; «Історія України для народа», 1929) та розрах. на широке коло читачів брошури про галиц. князя Ярослава Володимировича, М. Грушевсько­го, історію Гуцульщини та ін.; тех­нікою літографії – курс лекцій для студентів Укр. таєм. ун-ту в Львові «Історія української держави ХVII ст.» (1922). Гол. темою дослідж. К. у 1920-х рр. була істо­рія укр. держ. буд-ва в серед. 17 ст. У «Записках НТШ» вмістив розвідки «Український державний скарб за Богдана Хмельниць­кого» (1920, т. 130), «До історії ук­раїнського Державного Архіва в XVII в.» (1924, т. 134–135), серію праць про ключові аспекти державотворення (козац. рада, ген. старшина, держ. межі, шля­хи, гетьман. універсали, суд), об’єднаних спіл. заголовком «Сту­дії над державою Богдана Хмельницького» (1925–31). Як один із кер. НТШ брав активну участь у роботі «Просвіти» та ін. укр. нац.-культур. т-в й інституцій, Укр. наук. з’їзду в Празі (1926, доповідь «Держава Богдана Хмельницького»), конф. іс­ториків Сх. Європи і Сло­в’ян­щини у Варшаві (1927, доповідь про стан істор. науки на укр. землях). У міжвоєнні роки друку­вав у журналах, розрах. на широкі кола інтелігенції («Стара Україна», «Літопис “Червоної Ка­лини”», «Рідна школа», «Українська книга» та ін.), розвідки з різних ділянок історії та крає­­знавства. Незважаючи на лако­­нізм, часто зумовлений трудно­щами з публікацією, новатор. у багатьох відношеннях характер мали огляди з історії війська, праці про міста, села та церкви, статті з істор. географії та етнографії, книгознавства, історіографії, істор. бібліографії. Особливо плідною стала співпраця К. з найпоширенішим наук.-популяр. часописом Зх. України – місячником «Життя і знання», який видавало Львів. т-во «Про­світа».

Тут опубліковано десятки його статей про істор. події та діячів, а також змістовні нариси про вулиці й будівлі Львова, зго­дом зібрані в кн. «Історичні про­ходи по Львові» (Л., 1932; 1991; 2007). Окремі статті виходили у періодиці укр. діаспори в США, 1926–30 – у наук. вид. УСРР («Україна», «Бібліологічні вісті», «Записки Українського науково-дослідного інституту географії та картографії», «Вісник приро­дознавства»). 1929 на запрошення М. Грушевського відвідав Київ і Харків, домовився про активізацію співпраці НТШ з істор. установами ВУАН (зв’язки розірвано в роки посилення комуніст. репресій проти укр. інтелігенції). 1929–34 вчителював у м. Жовква (нині Львів. обл.). 1930 у зб. «З минулого Жовкви» вміщено коротку, але насичену фактами статтю К. «Картини з історії Жовкви» (стала зразком його майстерності як історика-краєзнавця). У 1930-х рр. був ініціатором і гол. автором серії оглядових синтетич. праць, що поєднували доступність викладу з урахуванням гол. здобутків тогочас. істор. науки.

В серії «Іс­торична бібліотека» виходили щомісячні випуски, згодом зведені у великі за обсягом томи. К. став ред. і співавтором томів «Історія українського війська» (1936), «Історія української куль­тури» (1937), автором тому «Все­світня історія» (1938–39), що завершив серію. 1934–39 – голова Істор.-філос. секції НТШ і кер. Комісії старої України НТШ, водночас викладав історію Ук­ра­­їни у Львів. богослов. академії. Хоча від серед. 1930-х рр. в УРСР К. таврували як одного з «фашист. учених», після вступу до Львова в жовтні 1939 військ Червоної армії його призначено в. о. проф. Львів. ун-ту, 1940 – зав. новоствор. Львів. відділу Ін-ту історії України АН УРСР. 1941 на підставі друк. праць (без подання дис.) К. при­своє­­но ступ. д-ра істор. н. і надано звання професора. Це було характер. виявом тодіш. політики рад. влади в Зх. Україні, що передбачала обмежену українізацію та одночасно ліквідацію укр. громад. т-в і традиц. освіт. установ. Після окупації УРСР нім. військами залишився у Львові. На поч. окупації, коли політ. кон­троль німців ще не став тотал., у Львові вийшла 3-м і 4-м вид. малоформатна «Коротка історія України» К. під крипт. І. К. (1-е вид. – 1921, 2-е – 1924), матеріали з якої неодноразово передруковували у роки війни, пе­реважно в Сх. Україні, на сторін­ках газет або окремими книжеч­ками. 1942–44 – ред. Укр. вид-ва. 1941–43 написав «Історію Укра­їни» (Мюнхен, 1949; Л., 1990). Після відновлення рад. влади у Львові К. став зав. Львів. відділу Ін-ту історії України АН УРСР і в. о. декана істор. ф-ту Львів ун-ту й отримав урядове доручення підготувати істор. та етногр. обґрунтування зх. кордону УРСР (згодом відмінене). Однак вже незабаром, особливо інтенсивно від серед. 1946, роз­горнуто брутал. паплюження йо­го та ін. учнів М. Грушевського в пресі й на зборах інтелігенції. У вересні 1946 ліквідовано львів. відділи гуманітар. ін-тів АН УРСР, зокрема й Ін-ту історії України.

Під тиском тодіш. влад. структур К. вимушено переїхав до Києва, де став ст. н. с. Ін-ту історії України АН УРСР і зав. відділу стародруків Держ. публіч. б-ки УРСР. Повернувшись 1948 до Львова, він працював у Музеї етнографії та худож. промис­лу, деякий час залишався без офіц. роботи. 1951 К. призначе­но зав. відділу історії України створ. у Львові Ін-ту сусп. наук АН УРСР, але вже наступ. року звільнено. Лише в умовах «відлиги» після смерті Й. Сталіна 1953 його запросили на посаду дир. цього Ін-ту (нині Ін-т українознавства НАНУ, якому присвоєно ім’я К.). У фундаментал. монографії «Богдан Хмельниць­кий» (К., 1954; Л., 1990), незважа­ючи на спричинені цензур. кон­тролем недомовки і вилучення знач. частини тексту, зібрано й узагальнено унікал. фактич. ма­теріал з політ. історії України. К. зумів висвітлити різні аспекти формування Укр. козац. держави, проаналізував її управлін. апа­рат, військо, фінанси, дипломат. службу.

Від 1957 – чл. редколегії «Українського історичного журналу», 1959–65 – «Української ра­дянської енциклопедії», в якій опу­блікував низку статей з історії України, переважно серед­ніх віків. На посаді дир. Ін-ту К. підтримував тих учених, які використовували легал. можливо­сті для збереження укр. культури й нац. свідомості, як ред. наук. збірників (зокрема «З історії за­хідноукраїнських земель», «Дослідження і матеріали з української мови») та ін. публікацій, кер. дис. і наук. семінарів виховував молодих науковців, прищеплював їм прагнення до наук. об’єк­тивності, сумлінності в опрацю­ванні джерел. Вважаючи ключо­вим завданням підвищення фа­хового рівня укр. гуманітар. на­уки, в останні роки життя приді­ляв значну увагу засн. 1961 із його ініціативи семінарові з архіво­­знавства та спец. істор. дисци­плін у Центр. держ. істор. архіві УРСР у Львові. І. Бутич і П. Тронь­ко підтримали ідею К. про створення історико-геогр. словника України, що стало одним із поштовхів для прийняття рішен­ня про видання «Історії міст і сіл Української PCP» в 26-ти томах, яка, незважаючи на неминучі в тих умовах хиби, стимулювала пожвавлення краєзнав. праці, залучення місц. джерел до опра­цювання історії України та її регіонів. Багато авторів «Історії міст і сіл Української PCP» змогли використати передану до відділу історії України бібліогр. картотеку про міста й села Галичини, над якою К. працював багато років.

Не лише у довоєн. публікаціях, але й тоді, коли доводилося ра­хуватися з офіц. й неофіц. вимо­гами цензури, дослідж. К. утвер­джували розуміння укр. істор. процесу як рівноряд. й рівновартіс. з істор. розвитком ін. на­родів. Органіч. і самоочевид. для нього україноцентрич. підхід знач­но вплинув на науку та сусп. свідомість, оскільки спри­­ймався не як наповнення факта­­ми вже готової схеми, а як узагальнення істор. джерел. К. починав свою наук. діяльність як учень М. Грушевського і спочатку повністю поділяв його погляди, репрезентативні для народниц. напряму в укр. історіографії. Разом з тим, услід за М. Грушевським деякі питання первісно висвітлював із держав­ниц. позицій. На поч. 1920-х pp. він декларував свою солідарність з державниц. напрямом в укр. історіографії, але на відміну від В. Липинського, С. Томашівського, І.-М. Кревецького та їхніх послідовників не перебільшував впливу народництва і нео­народництва на М. Грушевсько­го й визнавав реал. здобутки народниц. історіографії.

Хоча у працях К. і М. Грушевського акценти не ідентичні, обидва вони не нехтували ані соц. аспектом історії, ані процесами націо- й державотворення. К. підкреслю­вав значення соц. виступів нар. мас, у його дослідж. немає влас­тивої В. Липинському ідеалізації укр. шляхти. Стояв на позиціях нац. солідаризму, але підкреслював не лише необхідність єднання у вирішал. хвилини всіх верств народу, але й той факт, що розмаху нац. рухові надавала активність нар. мас. У конкрет. дослідж. дотримувався пе­реважно засад позитивізму, хо­ча у його узагальнених характеристиках істор. процесу присутній вплив нац. романтизму. Підкреслював він і досягнення історико-культур. школи К. Лам­прехта, уже в рад. час рекомендував своїм учням використовувати підручник Е. Бернгайма – типового репрезентанта неокантіанства в істор. науці. У наук. світі К. відомий насамперед як дослідник та видавець джерел і автор побуд. на їхньому підґрун­ті студій, однак широке громад. визнання у Галичині, а після здо­буття незалежності – і в ін. регіонах України принесли йому підручники, синтетичні огляди осн. проблем нац. історії, а також науково-популярні праці.

Пр.: Археографічні праці Миколи Костомарова // Зап. НТШ. 1918. Т. 126–127; Ставропігійська літографія в рр. 1847–1854. Т. 1. Л., 1921; Історія козаччини. Л., 1922; 1934; Нарис історії українського ловецтва до кінця XVIII в. Л., 1925; Середньовічні монастирі в Га­личині // Зап. Чину св. Василя Ве­ликого. 1926. Вип. 1–2; Остафій Астаматій (Остаматенко), український посол у Туреччині 1670-х рр. // Україна. 1928. Кн. 6(31); Коротка історія Зборова до початку XIX в. Л., 1929; З історії Гуцуль­щини. Л., 1929; Історія українського вій­ська. Л., 1936; 1992; Вінніпеґ, 1953 (спів­авт.); Князь Ярослав Осмомисл (1158–1187). Л., 1937; Історія української коло­нізації. Т. 1. Л., 1938; Зв’язки Західної України з Росією до середини XVII ст.: Нариси. К., 1953; Львів княжих часів // Нариси історії Львова. Л., 1956; Бібліо­­графія історії України в дожовтневий період // УІЖ. 1958. № 5; Стан і завдан­ня української сфрагістики // Там само. 1959. № 1; Документи Богдана Хмельницького (1648–1657). К., 1961 (спів­авт.); Джерела з історії Галичини періоду феодалізму (до 1772 р.). К., 1962; Літописи ХVІ–ХVІІІ ст. в Галичині // Істор. джерела та їх використання. Вип. 1. К., 1964; Адміністративний поділ Укра­їни 1648–1654 // Там само. Вип. 2. К., 1966; До питання про національну самосвідомість українського народу в кінці XVI – на початку XVII ст. // УІЖ. 1966. № 12; Нарис методики історичних досліджень // Там само. 1967. № 2–4, 7– 10; До питання про герб Львова // Арх. України. 1968. № 1; Галицько-Волинське князівство. К., 1984; Л., 1999; Історико-філософічна секція НТШ під керівництвом М. Грушевського у 1894–1913 рр. // Зап. НТШ. 1991. Т. 222; Полуднева Укра­їна в часи Хмельниччини // Укр. археогр. зб. К., 1993. Вип. 2; Львівська Русь у першій половині XVI ст.: Дослідж. і мат. Л., 1994; Універсали Богдана Хмельницького 1648–1657. К., 1998 (спів­авт.).

Літ.: Іван Петрович Крип’якевич: Ко­роткий бібліогр. покажч. Л., 1958; Ісаєвич Я. Іван Крип’якевич (25. VI. 1886) // Укр. календар 1966. Варшава, 1965; Йо­го ж. Архівознавство і джерелознавство в працях І. П. Крип’якевича (до 80-річчя з дня народження) // Арх. України. 1966. № 3; Іван Петрович Крип’якевич: Бібліогр. покажч. Л., 1966; Івасюта М. Іван Петрович Крип’якевич (до 80-річчя з дня народження) // УІЖ. 1966. № 6; Винар Л. Іван Крип’якевич // УІ. 1967. № 1–2; Його ж. Іван Крип’якевич як бібліограф // Сучасність. 1968. № 9; Його ж. Іван Крип’якевич як дослідник української сфрагістики // УІ. 1973. № 1–2; Крип’якевич Р. Історик України // Дзвін. 1990. № 5; Грабовецький В. Іван Крип’якевич – визначний історик Укра­їни: До 110-річчя від дня народж. Ів.-Ф., 1996; Ісаєвич Я. Історія Галицько-Волинської держави Івана Крип’я­кеви­ча // Крип’якевич І. Галицько-Волин. князів­ство. Л., 1999; Дашкевич Я. Іван Крип’я­кевич – історик консервативно-держав­ницької школи // Воля і Батьківщина. 2000. № 1; Сливка Ю. Академік Іван Пет­рович Крип’якевич: Спогади. Л., 2000; Іван Крип’якевич у родинній традиції, науці, суспільстві: Зб. наук. пр. Л., 2001; Архів Івана Крип’якевича: Інвентар. опис. К.; Л., 2005; Дашкевич Я. Іван Кри­п’якевич // Дашкевич Я. Постаті. Л., 2006; 2007.

Я. Д. Ісаєвич

Стаття оновлена: 2014