Захарченко Василь Іванович

Визначення і загальна характеристика

ЗАХА́РЧЕНКО Василь Іванович (13. 01. 1936, с. Гутирівка Полтав. р-ну Полтав. обл. — 05. 12. 2018, Черкаси) — прозаїк, публіцист. Член НСПУ (1966; відновл. 1982). Літ. премії ім. Ю. Яновського (1991, за новелу «Шістнадцять георгіївських кавалерів»), ім. Д. Нитченка (2005), міжнар. укр. премія ім. О. Гірника (2007). Закін. факультет журналістики Київ. університету (1958). Працював за фахом. Від 1969 — у Черкасах. Один із актив. учасників руху шістдесятників. 1972 виключ. із СПУ, 1973 засудж. до 5-ти р. концтаборів. Покарання відбував у Перм. обл. (РФ). Ранні оповідання З. — про 2-у світову війну та її трагедійне відлуння. Він одним із перших в укр. літературі висвітлив явище т. зв. чорних піхотинців — вояків, відправлених на фронт без форми і майже беззбройних. Наскрізною рисою прози З. є її нац. пафос, реаліз. через художнє осмислення проблем нац. пам’яті, вірності родині–родові–народові, що вперше постала у повісті «Стежка» (К., 1968), ідейно-мист. семантика якої типологічно близька семантиці роману «Собор» О. Гончара, виданого того ж року. У нац. безпам’ятстві та відступництві З. вбачає причину тривалої бездержавності України, про що сказав у романах «Великі лови» (ж. «Вітчизна», 1994, № 1–4; К., 2002) та «Прибутні люди» (К., 2004; Державна премія України імені Тараса Шевченка, 1995), створ. на докум. основі про голодомор 1932–33 і політ. репресії 1930–40-х рр. Морал.-етична проблематика домінує у романах «Міра милосердя» та «Клекіт старого лелеки» (обидва опубл. у однойм. зб., К., 1989; літ. премія ім. А. Головка, 1989). Осн. теми публіцистики З. — укр. державність і держ. статус української мови, нац. пріоритети в освіті.

Завантажити статтю