Земельна власність - Енциклопедія Сучасної України
Beta-версія
Земельна власність

ЗЕМЕ́ЛЬНА ВЛА́СНІСТЬ На укр. теренах у часи Київ. Русі велика З. в. зосереджувалася гол. чином у руках князів і бояр. Процес накопичення земель відбувався переважно шляхом загарбання їх у селян-общинників (смердів), а також унаслідок освоєння пустирищ. Велику З. в. мали також монастирі, насамперед завдяки пожалуванням і даруванням (особливо за заповітом). Монголо-татар. поневолення Київ. Русі дещо призупинило процес формування великої З. в., оскільки верховна влада перейшла до ханів і їхніх намісників (баскаків), які контролювали князів і бояр. Більшість руського насел. (окрім духовенства) мусила сплачувати ханові й татар. знаті данину (зокрема поплужне – подать від плуга), а також виконувати обтяжливі повинності. Після занепаду Золотої Орди і зміцнення сусідніх держав велика З. в. на укр. тер. протягом 14 – серед. 17 ст. зосереджувалася у можновладців Литви та Польщі (після 1569 – Речі Посполитої), а також Угорщини й Молдови. 1590 польс. сейм узаконив право короля жалувати шляхті укр. землі, села, містечка і міста в довічну власність. Наприкінці 1647 лише на Наддніпрян. Україні в шляхти та монастирів налічувалося бл. 1400 маєтків. У ході Визв. війни під проводом Б. Хмельницького та в наступні 20 р. сталися істотні зрушення та перерозподіл З. в. Латифундії польс. магнатів, замож. шляхти й катол. монастирів юридично й фактично перейшли в підпорядкування гетьман. уряду. З представників верхівки козацтва, дрібних православ. шляхтичів і духовенства утворилася нова генерація місц. панства. Багато угідь на правах землеволодіння та землекористування захопили посполиті й рядові козаки. Утворився великий держ. земел. фонд (до нього увійшли, серед ін., вільні військ. маєтності, рангові маєтності, слободи). На Пд. України, де були наявні великі масиви незайнятої тер., тривалий час не існувало кріпацтва та панщини. У Закарпатті в 17–18 ст. постали великі латифундії (домінії) угор. магнатів. Після скасування в зх.-укр. регіонах кріпос. права, З. в. окремих панів, Церкви та держави складала 40 % усіх земель. У Рос. імперії маніфестом імператриці Катерини ІІ від 28 червня 1782 надано право власності на надра землі власникам усіх маєтків, указом від 22 вересня 1782 підтверджено виключне право поміщиків на використання лісів, що росли на їхніх землях. Організац.-правова основа для розвитку повномасштаб. приват. власності на землю там виникла внаслідок селян. реформи 1861. Якщо до неї право на володіння землею мали переважно дворяни (див. Дворянство), то впродовж 2-ї пол. 19 – поч. 20 ст. його могли отримати вже і селяни. 1862–1914 площа земель, що перебувала у власності селян, збільшилася в 10 разів, у дворян – скоротилася вдвічі. Після польс. повстання 1863–64 уряд заборонив полякам купувати землю на Правобереж. Україні (заборона поширювалась і на євреїв). Приватизації селян. наділів сприяла Столипін. аграрна реформа. Указом імператора Миколи II від 9 листопада 1906 селянам надано право на закріплення за собою в особисту власність належної їм частини землі. 14 червня 1910 3-я Держ. дума Рос. імперії ухвалила закон «Об изменении и дополнении некоторых постановлений о крестьянском землевладении», яким визнала наділ. землі селян в общинах, що не проводили перерозподілу, спадковими, з правом особистої власності. Принцип. значення для приватизації наділ. землі мав закон «О землеустройстве» від 29 травня 1911. Згідно з ним землевпорядні комісії отримали право виділяти селянам належну кожному з них частину общин. землі в приватну власність без дозволу на це общини. За роки Столипін. аграр. реформи на засадах приват. З. в. створ. 982 тис. хуторів та відрубів.

Рев. перетворення 1917 в Україні знач. мірою стосувалися саме змін у системі існуючих форм З. в. Партії соціаліст. спрямування, що складали організац. основу УЦР, визначили напрями земел. реформ УНР. Після приходу до влади гетьмана П. Скоропадського приватну власність на землю оголошено «фундаментом культури і цивілізації». Наприкінці 1918 відновлено УНР, найвищим органом держ. влади стала Директорія, яка скасувала законодавчі акти Гетьманату, а натомість ухвалила власні, зокрема «Про наділення землею малоземельних та безземельних», «Про додаткове наділення землею козаків Української народної республіканської армії» (січень 1919). Згідно з ними приватну власність на землю знову ліквідовано. Відтепер земля мала надаватися в подвірне користування всім, хто її обробляв, незалежно від статі, віросповідання, національності. Однак хліборобам, які не хотіли воювати «за землю і волю», наділи не виділяли. Козакам війська Директорії, крім «трудової норми», додатково надавали 2 десятини. На укр. землях, підвлад. більшовикам, приватна власність на землю юридично скасована Декретом про землю 1917 (див. Декрети радянської влади), хоча фактично, незважаючи на соціалізацію та націоналізацію, вона продовжувала існувати у вигляді індивід. селян. госп-ва (до поч. колективізації). Право розпоряджатися землею обмежували земел. громади. Дозволено орендувати землю та застосовувати найману працю. Приватну форму власності на землю де-факто замінювало громад. (подвірне, хутірське, посмужне), а також колективне землекористування. В УСРР–УРСР регулювання аграр. відносин відбувалося на організац.-правових засадах Закону УСРР «Про землю» (1920), а також Земел. кодексу 1922 (див. Земельні кодекси) й ін. законодав. актів. Унаслідок суціл. колективізації відбулося усуспільнення (одержавлення) селян. землі, що перебувала в подвір. землекористуванні. Колгоспно-радгоспна система, яка функціонувала на засадах держ. власності на землю, проіснувала на укр. землях до проголошення держ. суверенітету України. Реорганізація цієї системи розпочалася з набуттям чинності 1992 Законів України «Про форму власності на землю» та «Про колективне сільськогосподарське підприємство», а також Земел. кодексу України. Формування земел. приват. власності започаткував Указ Президента України «Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектору економіки» (1999).

Літ.: Венедиктов А. В. Государственная социалистическая собственность. Москва; Ленинград, 1948; Поршнев Б. Ф. Феодализм и народные массы. Москва, 1964; Голобуцький В. О. Економічна історія Української РСР: дожовтневий період. К., 1970; Буганов В. И. и др. Эволюция феодализма в России: социально-экономические проблемы. Москва, 1980; Гуржій О. І. Про характер земельної власності та землеволодіння на Україні за доби пізнього феодалізму // Істор. дослідж. Вітчизн. історія. 1986. Вип. 12.

О. І. Гуржій, В. І. Марочко

Стаття оновлена: 2010