Землі церковні - Енциклопедія Сучасної України
Beta-версія
Землі церковні

ЗЕ́МЛІ ЦЕРКО́ВНІ – землі, що належать церквам та монастирям. Набуття церквою нерухомого майна розпочалося із введенням християнства в Україні-Русі наприкінці 10 ст. Осн. формою забезпечення добробуту церк. орг-ції була десятина (право отримувати десяту частину прибутків, що надходили від князів, данини, суду і мита), запроваджена на всій християнізованій тер. Київ. Русі. Від кін. 11 до 1-ї третини 13 ст. закладено первинну основу церк. землеволодіння. Монгол. навала не зменшила земел. володінь церков та монастирів. Після інкорпорації більшої частини укр. земель до складу Великого князівства Литовського позиції Православ. Церкви послабилися, що негативно позначилося на темпах формування З. ц. Значної підтримки здобула Катол. Церква, володіння якої особливо зросли після прийняття Люблін. унії 1562, коли катол. установам почали передавати землі православ. церков і монастирів. Проголошення Брест. унії 1596 ще більше погіршило становище Православ. Церкви, зокрема майнове. За доби Гетьманщини Православна Церква мала значний вплив і підтримку, примножувала З. ц. Від кін. 17 ст. у справи землеволодіння в Україні почала втручатися Моск. держава. 1685–86 Київ. православна митрополія опинилася під юрисдикцією Моск. патріархії. На той час стосовно З. ц. на тер. Росії діяли постанови Земського Собору 1649, що забороняли церквам та монастирям набувати З. ц. Цар Петро І на поч. 18 ст. підтвердив усі попередні норми, якими церк. установам заборонялося набувати нерухоме майно. Від 1721 упр. З. ц. здійснював спец. держ. орган з церк. справ – Синод. У 1750-х pp. імператриця Єлизавета Петрівна відновила жалувані грамоти церквам та монастирям на володіння землею, повернула їм відчужені землі та подарувала нові. Проте упр. ними залишилося у віданні держави. Катерина II 1764 видала указ про секуляризацію: усі церк. та монастир. землі були передані до держ. казни. На тер. України указ набув чинності 1786. Від 1805, як виняток, церква могла набувати нерухоме майно, але тільки за цар. дозволом. Падіння Рос. імперії 1917 та відновлення укр. державності спричинили суттєві зміни у володінні З. ц. Однак прийняті УЦР, Українською Державою, УНР законодавчі та ін. нормат. акти щодо реформування землеволодіння, зокрема церк., так і не були реалізовані. Церк. землеволодіння в УСРР регулювалося Декретом «Про землю» (1917) та Законом «Про соціалізацію землі» (1918). У березні 1918 на 2-му Всеукр. з’їзді рад прийнято Закон «Про соціалізацію церковних земель в УСРР», який дублював аналог. закони РСФРР. 22 січня 1920 уряд УСРР опублікував «Основні засади організації земельних справ на Україні», у яких підтвердив безоплатну передачу нетруд. земель селянам (закон був затвердж. 4-м З’їздом рад УСРР у травні 1920). 27 травня 1922 ВУЦВК видав «Основний закон про трудове землекористування», а 16 жовтня 1922 схвалив Земел. кодекс УСРР, за яким церк. громадам дозволялася земел. оренда. 15 грудня 1928 ЦВК СРСР видав Закон «Про загальні основи землекористування та землеустрою», що став обов’язковим і в УСРР. Наступні рад. конституції зберегли зазначений режим, за яким власність на землю та церк. споруди, розташ. на ній, належала державі. 23 квітня 1991 ВР УРСР ухвалила Закон України «Про свободу совісті та релігійні організації», де зазначено, що «користування землею релігійні організації здійснюють у порядку, встановленому Земельним кодексом України та іншими законодавчими актами України». Згідно з кодексом, нерухоме майно, що є власністю держави, перебуває у безоплат. користуванні церк. громад християн та ін. конфесій.

Літ.: Лотоцький О. Українські джерела церковного права. Варшава, 1931; Ричка В. М. Про джерела та основні етапи формування церковно-монастирського землеволодіння у Південній Русі (друга половина XI–XVI ст.) // Феодалізм на Україні. К., 1990; Ульяновський В. І. Історія церкви та релігійної думки в Україні. Кн. 1. К., 1994; Релігієзнавство. К., 1998.

О. М. Волощенко-Віслобокова

Стаття оновлена: 2010