Земна кора

Визначення і загальна характеристика

ЗЕМНА́ КОРА́ — зовнішня тверда оболонка Землі, верх­ня частина літосфери. Межує з гідросферою і атмосферою, від мантії Землі від­окремлена Мохоровичича поверх­нею. Термін «З. к.» вперше зʼявився у 18 ст. у працях рос. природодослідника, хіміка, фізика М. Ломоносова, у 19 ст. — англ. природодослідника, геолога Ч. Лайєля. Щодо формува­н­ня та еволюції З. к. існує кілька гіпотез. Більшість дослідників вважають, що виникне­н­ня та послідовне нарощува­н­ня З. к. від­бувалося за рахунок речовини мантії, яка від­окремлювалася в результаті часткового плавле­н­ня, диференціації і дегазації її матеріалу. Початок утворе­н­ня первин. базальт. кори оцінюють у 3,8–4,2 млрд р. Хім. склад З. к.: кисню — 46 %, силіцію — 28 %, алюмінію — 8 %, заліза — 6 %, магнію — 4 %, кальцію — 2,4 %, калію — 2,3 %, натрію — 2,1 %. Склад і будову З. к. ви­вчають за допомогою геол., геохім. та геофіз. досліджень, зокрема сейсміч. методів — глибин. зондува­н­ня та від­бив. хвиль. Роз­виток З. к. ви­значається ендоген. (тектоніч., магматич. і метаморфіч.) та екзоген. (денудац. і акумулятив.) процесами. Будова та склад З. к. неоднорідні під континентами й океанами. Кора океаніч. типу складається з осад. і базальт. шарів, її потуж. 6–11 км; вона до­статньо досліджена у глибоковод. частині западини Чорного моря. З. к. континентів має пере­січну потуж. 30–45 км, зро­стає під гірськими спорудами до 50–70 км. Континентал. З. к. умовно поділяють на осад., граніт. і базальт. шари (два остан­ніх обʼ­єд­нують у поня­т­тя «консолід. кора»). Поділ на граніт. і базальт. шари є дещо за­старілий, оскільки між цими шарами від­сутня межа, яка б мала глобал. пошире­н­ня. В результаті глибин. геофіз. (насамперед сейсміч.) досліджень встановлено, що З. к. має неоднорідно-шарувато-блокову будову, при якій кількість і потужність шарів можуть змінюватися залежно від геол. стану. Між континентал. і океаніч. З. к. існує кілька пере­хід. типів. З. к. України належить до континентал. типу. За даними геофіз. досліджень, у товщі З. к. зафіксовані числен­ні межі від­би­т­тя та заломле­н­ня сейсміч. хвиль, за якими виділяють роз­ділові геол. поверх­ні, а іноді за даними детал. сейсміч. спо­стережень — площини роз­ломів. Осн. межі: поверх­ня дорифей. фундаменту, простежена всюди на глиб. від 0 (УЩ) до 10– 20 км (Дні­пров.-Донец. западина, Пере­дкарпат. прогин), поверх­ня протофундаменту (в центр. і сх. частинах УЩ і на його схилах — на глиб. 5–20 км, під западинами — на більшій глибині); поверх­ня Мохоровичича поширена всюди. Дорифей. фундамент є комплексом значно дис­локованих метаморфіз. порід кислого та серед. складу із густиною 2,61–2,75 г/см³, утворених з первин­но осад. і магматич. товщ. Швидк. пошире­н­ня по­здовж. сейсміч. хвиль в комплексі зро­стає з глибиною від 5,8 до 6,4 км/сек. У нижній частині подекуди зареєстровано інверсію швидкостей. Між поверх­нями протофундаменту та Мохоровичича залягає шар порід серед. і основного складу густиною 2,75–2,95 г/см³; швидк. пошире­н­ня по­здовж. сейсміч. хвиль зро­стає в ньому з глибиною від 6,5 до 7,1–7,4 км/сек. За швидкістю пошире­н­ня пруж. коливань консолідовану З. к. України умовно поділяють на граніт. (5,8–6,9 км/сек.) і базальт. (7,0–7,6 км/сек.) шари. За потужністю в З. к. України пере­важає граніт. шар (сіаліч. тип). З. к. України порушена числен. глибин. роз­ломами різного віку, корі­н­ня яких проникає в мантію. У сукупності із сейсміч. межами та змін. верствуватістю вони ви­значають складну шарувато-блокову будову та різноманітність особливостей геол. роз­витку кори. За геол. і геофіз. даними, зокрема за характером фіз. полів, виділяють тектонічні структури кількох порядків різного генезису та віку. Заг. потуж. З. к. України 25–65 км. У центр. частині України (УЩ і прилеглі структури) ви­окремлюють кілька вузьких субмеридіонал. зон з потовщеною корою (50–65 км), які є «корі­н­ням» ран­ньо­протерозой. гір, зруйнованих згодом денудац. процесами. Значне збільше­н­ня потужності З. к. спо­стерігається під Укр. Карпатами. Найменша товщина З. к. встановлена у Пан­нон. западині (Угорщина), пн.-сх. частина якої знаходиться у межах Укр. Закарпа­т­тя та під Чорним морем. Сучасні уявле­н­ня про будову З. к. від­ображені на тектоніч. карті. Узагальне­н­ня результатів досліджень, одержаних геол., геохім. і геофіз. методами, здійснюють Ін­ститут геофізики НАНУ, Ін­ститут геол. наук НАНУ та Ін­ститут геохімії, мінералогії та рудо­утворе­н­ня НАНУ (усі — Київ).

Літ.: Чекунов А. В. Структура земной коры и тектоника юга Европейской части СССР. К., 1972; Вольвовский И. С. Сейсмические ис­следования земной коры в СССР. Москва, 1973; Бондарчук В. Г. Образование и законы развития земной коры. К., 1975; Деменицкая Р. М. Кора и мантия Земли. Москва, 1975; Строение земной коры и верх­ней мантии Центральной и Восточной Европы. К., 1978; Моралев В. М. Ран­ние этапы эволюции континентальной лито­сферы. Москва, 1986; Сол­логуб В. Б. Лито­сфера Украины. К., 1986; Лито­сфера Центральной и Восточной Европы. К., 1988; Трипольский А. А., Шаров Н. В. Лито­сфера докембрийских щитов северного полушария Земли по сейсмическим дан­ным. Петрозаводск, 2004; Хаин В. Е., Ломизе М. Г. Геотектоника с основами геодинамики. 2-е изд. Москва, 2005; Хаин В. Е., Короновский Н. В. Планета Земля от ядра до ионо­сферы. Москва, 2007; Рудько Г., Адаменко О. Землелогія (еколого-ресурсна без­пека Землі). К., 2009.

О. А. Трипільський

Завантажити статтю