Зміни соціальні - Енциклопедія Сучасної України
Beta-версія
Зміни соціальні

ЗМІ́НИ СОЦІА́ЛЬНІ – процес кількісних або якісних перетворень у соціальній структурі, інститутах, моделях соціальної поведінки та успадкованих культурою цінностях, соціальних відносинах у суспільстві чи у будь-якій організованій спільноті людей. Стан і результати цього процесу оцінюють кількіс. і якіс. показниками. Сучасні наук. уявлення про З. с. ґрунтуються на 4-х базових філос. моделях. Даоїст. модель розглядає зміни як неминучі, природні, постійні, що сприяють гармонізації та часто відбуваються непомітно. Близька до неї гераклітів. модель наголошує на постій. характері змін, пропонуючи організмічну аналогію – щоб залишатися живими, явища повинні постійно змінюватись. В основу геґелів. діалектич. моделі покладено ідею взаємодії протилеж. сил: у межах статич. моменту теза, яка вступає у протиріччя з антитезою, породжує конфлікт, згодом розв’язаний в новому синтезі, що призводить до діалектич. зміни. Т.-С. Кун запропонував власну модель З. с. в аналізі структури наук. революцій, згідно з якою люди не прагнуть відкидати парадигми, що вже не працюють, доти, доки не з’явиться краща парадигма. У 19–20 ст. завдяки інтелектуал. зусиллям філософів, істориків, соціологів, економістів з’явилися різні теор. моделі З. с. До недавнього часу серед них переважали детермініст.-фаталіст. підходи, прихильники яких вважають З. с. процесом, що визначається внутр. чинниками, відбувається у встановленому напрямі та призводить до певного кінц. стану. Як правило, такі процеси мають загалом прогресив. характер і призводять до удосконалення системи сусп. відносин. Критики цих теор. напрямів (К. Поппер, Р. Нісбет) позначали їх термінами «історицизм» і «девелопменталізм». В основу новіт. уявлень про З. с. покладено припущення про наявність відносно самост. логіки в динаміці окремих підсистем сусп-ва, що посилює його рухливість та емерджент. характер його проявів; соціально конструктив. потенціал людських дій, здатний переборювати структурні обмеження системи та стимулювати зародження нових форм сусп. взаємодій; кооп. ефект індивідуал. дій і їх результатів, який накопичується, набуває критич. маси та призводить до якіс. перетворень особистості, соц. спільнот, ін-тів і сусп-ва загалом. Сучасні соціол. теорії, що пояснюють сутність З. с., класифікують за провід. напрямами: функціоналізм, конфліктні, інтерпретативні та синтетичні теорії.

Фунціонал. теорії ґрунтуються на ліній. баченні розвитку сусп-ва та процесу З. с. і наголошу- ють на спрямованості динаміки сусп-ва до порядку, стабільності, рівноваги. У такому тлумаченні З. с. є тимчас. порушеннями структурно-функціонал. усталеності системи. Т. Парсонс в еволюц. теорії динаміки сусп-ва виокремив декілька типів З. с.: пов’язані з підтримкою системи завдяки відновленню її рівноваги; що проявляються у структур. диференціації соц. системи завдяки механізмам функціонал. спеціалізації та розвитку взаємозв’язку між її елементами; пов’язані з адаптив. удосконаленням механізмів інтеграції, координації та контролю завдяки інкорпорації систем. проблем та подальшої структур. диференціації; що впливають на ключові властивості системи (базові культурні цінності, цілі, підсистеми сусп. вироб-ва, розподілу тощо) та призводять до її трансформації. У трансформації традиц. сусп-ва і його переході до сучас. типу виокремлюють універсал. риси еволюц. змін: зміна системи соц. стратифікації (від рабства, станової системи до класової), розвиток бюрократ. орг-ції, культурна легітимація нового структур. порядку, розвиток грош. економіки та ринків, універсалізація соц. норм у системі легал. права, розвиток демократ. зв’язків. Представники теорій масового сусп-ва до таких рис додають неминучу ерозію традиц. форм життя і культури в процесі модернізації; заміщення локал. спільнот анонім., бюрократ. способами соц. зв’язків; послаблення і деперсоналізацію функціонал. взаємозалежності. Згідно з функціонал.-еволюц. поглядом в сусп-ві у процесі розвитку відбуваються такі зміни, внаслідок яких зростає його складність та взаємодія з довкіллям, а отже збільшується можливість рац. вибору, ступ. невизначеності напряму та форм подальшого руху. На відміну від структур. функціоналізму Т. Парсона, неофункціонал. теорії підкреслюють нерівноважність як принцип. рису сусп-ва: в умовах посилення напруги соц. система здатна ініціювати компенсаторні, регулювал., урівноважувал. дії, спрямов. на подолання дезінтегратив. змін (однак такі дії обмежені внутр. можливостями системи). Якщо напруга чи деформація у соц. системі довготривалі, компенсаторні дії не здатні їх подолати, внаслідок чого відбувається зміна або руйнація функціонал. структури та соц. системи загалом. У дослідж. еволюц. змін сусп-ва багато вчених відзначають особливу роль гранич. соц. кумулятив. феноменів як успадк. позасвідомих мотивуючих форм (за К. Юнґом – архетипів). Такі архетипи обумовлюють збереження базових властивостей сусп-ва навіть у період його глибин. трансформації, зокрема О. Донченко вважає, що архетипова форма, в якій концентрується досвід спіл. еволюції (інволюції) сусп-ва з його влас. флуктуаціями на цьому шляху, диктує схильність сусп. поведінки та свідомості до певного типу. Це, у свою чергу, обумовлює граничні можливості З. с. конкрет. сусп-ва. Ін. спробою пояснення З. с. у межах цього теор. напряму є функціонал.-системна теорія Н. Лумана, який відмовився від ідеї нерухомих, заданих наперед структур і виходив з принципу єдності процесів функціонування та розвитку багатоманіт. природ., псих. і соц. систем. Він вважав З. с. результатом постій. самовідтворення (автопоезіса) соц. системи в її розрізненні з ін. системами та довкіллям, що відбувається завдяки дії механізмів самореференції, саморегуляції та функціонал. диференціації і комунікаціям, обмеженим соц. структурами-очікуваннями. Чим інтенсивніші комунікації, тим інтенсивнішим має бути не тільки процес самовідтворення соц. системи, але й вироб-ва змін. Також у процесі еволюц. руху повинне відбуватися не тільки вироб-во певних архетипових форм, глибин. систем. рис сусп-ва, але й розвиток існуючих в ньому сусп. протиріч (така теор. логіка призводить до необхід. синтезу функціонал. ідей з ідеями конфлікт. тлумачення З. с.). Опоненти критикують прихильників функціонал. напряму насамперед за градуал. еволюц. тлумачення З. с., нездатне пояснити рев., фундаментал. зміни, швидкі за часом соц. трансформації та появу нових систем. якостей. Також не враховані екзогенні чинники змін і несприятливі для сусп. системи їх наслідки. Напр., поза межами теорії Н. Лумана залишилися З. с., спричинені позасистем. факторами (рухливі групи інтересів, спонтанно солідарні дії і практики, відповідні конфлікти та ін.), що також відіграють суттєву роль у динаміці сусп-в.

Конфліктні теорії пропонують діалектичні моделі пояснення З. с., де важливу роль відіграє розуміння соц. напруги, конфлікту як іманент. структур. та діяльніс. риси сусп-ва, що виникає внаслідок нерівності в доступі до наяв. у сусп-ві цінностей і яка потребує для свого розв’язання З. с. Вирішення будь-якого конфлікту тимчасове, кожна реструктуров. соц. система містить у собі початки подальшої власної трансформації, що є втіленням діалектич. теорії. За К. Марксом, соц. напруга, яка зрештою провокує систем. конфлікт та зміну сусп.-екон. формації, розвивається у сусп. вироб-ві та проявляється у невідповідності рівня розвитку продуктив. сил характеру існуючих вироб. відносин в сусп-ві. Такий інституц. конфлікт втілюється в соцієтал. конфлікті між класами з протилеж. соц. інтересами. Саме класова боротьба виступає провід. механізмом З. с. і призводить до соц. революцій, які докорінно змінюють формацію сусп-ва (див. Марксизм). Представники ін. теор. варіацій конфлікт. напряму, на противагу тлумаченню К. Маркса, підкреслюють значущість не тільки базисного структурного конфлікту, але й суттєву роль у З. с. конфліктів, що виникають у політ., реліг., етніч. та ідеол. взаємодіях, зокрема М. Вебер вважав класові, статусні (серед них і обумовлені релігією та етніч. приналежністю) й владні конфлікти чинниками З. с. Представники неомарксист. критич. теорії наголошують на значущості культури, символіч. царини ідей та цінностей, які постають важливим інструментом боротьби між соц. групами і продукують солідарність та конфлікт поміж ними. Культура також відіграє роль інструмента соц. контролю, захисту інтересів панівних соц. груп. Боротьба між символіч. системами, як і розчарування в домінуючих ідеях та цінностях, можуть спровокувати системну кризу в сусп-ві та легітимізувати З. с. Натомість Р. Дарендорф, обґрунтовуючи ідею сусп-ва як стабіл. і міцної системи, що існує завдяки соц. контролю, але водночас перманентно переживає серйозні конфлікти, поєднав деякі принцип. ідеї функціоналізму та конфлікт. напряму. Джерелом конфліктів є інтереси соц. груп з різними ролями та статусами, втілені у влад. відносинах та інституціоналізовані в системі впливу (норматив. права на домінацію). Ролі одних груп стосовно влади передбачають конформність, зацікавленість у збереженні існуючого соц. порядку, ін. навпаки пов’язані або з підкоренням, або з протестом проти порядку, що й провокує З. с. На відміну від фаталіст. ідей К. Маркса щодо неминучості рев. змін, сучасні представники конфлікт. напряму наголошують на альтернативності сусп. розвитку, в якому революції не є обов’язк. наслідком вирішення систем. конфліктів. Результатом останніх також може бути відтворення існуючої соц. домінації, соц. безвихідь у сусп. розвитку або поступові реформи й часткові зміни. Конфлікт, як у деструктив., так і у конструктив. його формах, руйнує старий порядок та утворює новий. Такі конфлікти поділяють на нерегульов. (тероризм, саботаж), регульов. соц. нормами (парламент. дебати, екон. бойкот, ринк. конкуренція), інтенсивні (високий ступ. соц. мобілізації, ідеол. та емоц. втягнення), насильниц., плюралізовані, суперпозиц. тощо). Конфлікт. напрям піддають критиці за те, що він залишає поза увагою З. с., які є проявом неінституціоналізов. влад. відносин або не пов’язані з конфліктами (напр., деякі прояви культур. або технол. змін).

Особливістю інтерпретатив. теорій у тлумаченні З. с., що розвинулися слідом за філос. феноменологією та ідеями М. Вебера, є акцентування на способах, за якими діючі суб’єкти визначають ситуації соц. взаємодій, і на впливі таких визначень на їх наслідки. Представники цього напряму (зокрема символічні інтеракціоністи Дж.-Г. Мід, Г. Блумер, феноменологи П. Берґер, А. Шюц, Т. Лукман) вважають З. с. постій. рисою сусп-ва, процесом взаємодій, де реконструюються символічні соц. порядки. У склад. сусп-вах існує тільки частк. згода стосовно того, що конституює об’єктивну соц. реальність. З. с. не обов’язково відбуваються після зміни зовн. чинників життєвого світу людини, а й тоді, коли люди перевизначають ситуації взаємодій у відношенні таких чинників і починають діяти відповідно до оновлених значень. Слабке місце цього теор. напряму – нечіткість у розумінні структур. джерел, завдяки яким здійснюється перевизначення ситуації взаємодії. Він може тяжіти до функціонал. (діючі суб’єкти прагнуть реконструювати соц. реальність у кооперації з ін. діячами) або конфлікт. (у конфлікті до ін.) тлумачень З. с.

Відповідно до синтетич. теор. напряму, що спирається на ідею примирення діяльніс. та структур. поглядів на сусп-во, З. с. – перетворення соц. практик, що виникають у результаті взаємодії між діючими суб’єктами і впливаючими соц. структурами. Структури обумовлюють соц. дії, пропонуючи їм можливості та обмеження. Суб’єкти діють у межах структур, водночас діючі суб’єкти здатні долати структурні обмеження й утворювати нові правила взаємодій. М. Арчер у теорії подвій. морфогенезу зазначила, що дія суб’єктів, обмежених структурами, як пристосовується до останніх, так і переформатовує їх (у цьому ж процесі відбувається зміна структур). Підкреслюючи постійність процесу З. с. як іманент. риси сусп-ва, Е. Гідденс замінив концепт структури динам. поняттям структурації. На постійності З. с. наголошують багато сучас. дослідників. Зокрема А.-В. Етціоні в теорії актив. сусп-ва визначив З. с. як макроскопіч. та перманент. соц. рух, що призводить до інтенсив. постій. самотрансформації сусп-ва. Наявність внутр. механізмів самоперетворення, пов’язаних із взаємодією регулюючих структур і діючих суб’єктів, завдяки яким сусп-во постійно змінюється, аргументував П. Штомпка у теорії соц. становлення. На його думку, історично З. с. охоплюють не тільки діючих суб’єктів, структури і діяльність, дію та практику, природу і свідомість, але й зв’язки поміж усіма ними, способи, за якими вони об’єднуються і своїми діями породжують соц. динаміку. Натомість М. Кроз’є вважав, що зміна не є логіч. етапом неминучого людського розвитку або накладанням кращої (більш рац.) соц. моделі орг-ції, чи навіть природ. результатом боротьби людей та їх відносин впливу, вона є, перш за все, перебудовою системи дії. Суттєві розбіжності існують в тлумаченні чинників З. с. Згідно з матеріаліст. перспективою саме матеріал. фактори сусп. життя (вироб-во, технології) обумовлюють необхідність та спрямованість З. с. Окрім марксист. теорії, що фокусує увагу на факторах екон. вироб-ва, власну матеріаліст. версію пропонує теорія культур. лагу У. Огборна, відповідно до якої матеріал. культура (технології) змінюється швидше, ніж нематеріал. (цінності, норми, ідеали), внаслідок чого неминучі періоди пристосування нематеріал. сфери буття до нових матеріал. умов. Яскравим прикладом ідеаліст. перспективи, що підкреслює значення ідеал., інтелектуал. чинників (цінностей, вірувань, ідеологій), є теорія М. Вебера, за якою саме цінності та вірування (як реліг., так і секулярні), поруч з ін. факторами (на яких наголошував К. Маркс), здійснюють вирішал. вплив на характер і результати процесу З. с. Вирішал. роль цінніс. моделей у розгортанні або блокуванні З. с. аргументував також Р. Інґлегарт у концепції культур. зсувів сучас. сусп-ва. Ідеал. прояви культури здатні впливати на З. с. завдяки механізмам легітимації бажаного напряму змін; забезпечення цінніс. основи соц. солідарності, необхід. для продовження змін (інтеграція, нейтралізація конфліктів, мобілізація соц. сил тощо); висвітлення протиріч та проблем сусп. розвитку.

Принципово різні напрями розвитку З. с. визначені у межах еволюц. (ліній.), цикліч. та діалектич. теор. моделей. Еволюц. модель наголошує на тому, що З. с. є постій., таким, що не повторюється, кумулятив. способом розвитку. Г. Ленськи у теорії істор. розвитку людських сусп-в підкреслив домінуючу роль інновацій у технології екон. вироб-ва, які призводять до збільшення матеріал. ресурсів і способів сусп. життя. На підставі відповід. критерію він виокремив такі стадії істор. З. с.: сусп-во мисливців та збирачів, пасторал. і садівниц. сусп-во, с.-г. й індустр. сусп-ва. М. Вебер у соц. теорії сусп-ва, С. Роккан у теорії істор. розвитку європ. сусп-в і представники сучас. школи урбаністики виокремили особливу дію чинників урбанізації та одвіч. процесу взаємодії між містом і сільс. місцевістю (вплив міста як центру екон. вироб-ва, політ. влади, урбанізов. спільноти). Стадії сусп. розвитку пов’язані з переходом від типів антич. і середньовіч. (характер. сусп. конфлікт у формі селян. бунтів з приводу податків і земел. рент. відносин, конкуренції аристократій та їх династій), комерц. (сусп. конфлікт, пов’язаний з експортно-імпорт. податками в торгівлі, конкуренцією між сім’ями торговців, умовами роботи та платні для ремісників і моряків), індустр. (сусп. конфлікт між промисловцями та пром. робітниками, незамож. фермерами) міст до корпоратив. (децентралізоване індустр. вироб-во, орієнтована на сервіс економіка у 2-й пол. 20 ст., сусп. конфлікт і масові протести навколо проблем міської спільноти, її занепаду) та «світ.» (вплив глобал. економіки, міжнар. банків., торг. та інформ. мереж в останні десятиліття, сусп. конфлікт на ґрунті взаємовідносин між традиц. мешканцями міст та спільнотами мігрантів, непрозорості податк. системи, муніципал. обслуговування тощо) міст. До моделей, що наголошують на цикліч. характері З. с., які повторюються і в межах циклу можуть проявлятися певними фазами, належать теорії зростання, занепаду та зіштовхнення цивілізацій (М. Данилевський, О. Шпенґлер, А. Тойнбі, С. Гантінґтон), теорія еволюції сусп-ва як живого організму Г. Спенсера, теорія соц. та культур. динаміки П. Сорокіна (цикли ідеалізму, гедонізму та матеріалізму з перехід. станами між ними), макротеорії довготривалих циклів і глобал. змін (теорія довгих циклів експансії та стягнення Н. Кондратьєва, теорія циклів екон. та політ. кон’юктури Й.-А. Шумпетера, теорія циклів, що повторюються в межах довготривалих істор. епох Д. Чірота). Особливістю діалектич. моделей є поєднання елементів ліній. і цикліч. тлумачення З. с.: наголошення на спіралеподіб. характері змін; розуміння змін як спроби вирішити протиріччя, що накопичилися в сусп-ві; виокремлення короткострок. повторів у розвитку в межах довготривалих спрямов. змін. Класич. приклад матеріаліст. версії моделі – теорія сусп.-істор. розвитку К. Маркса. В сучас. науці цей напрям розвивається у межах теорії історії структур Ф. Броделя і школи «Анналів», світ-систем. теорії І. Валлерстайна, які розвивають європоцентр. погляд на процеси глобал. З. с. Наприкінці 20 ст. набули розвитку альтернативні тлумачення витоків і спрямування глобал. З. с., що обґрунтовують істор. гегемонію Сх. (азій. сусп-в) у спрямуванні процесу. До найяскравіших представників альтернатив. напряму відносять А.-Ґ. Франка та Дж. Арріґі. Теор. дискусію між сходоцентристами та європоцентристами в тлумаченні глобал. З. с. розвиває укр. соціолог П. Кутуєв. Яскравим прикладом нематеріаліст. версії діалектич. моделей З. с. є теорія Р. Арона, в якій автор аргументував тезу про протиріччя між структур. характеристиками сусп-ва й індивідуал. прагненнями як джерело внутр. протиріч у сучас. сусп-вах. Оригінал. у межах цього напряму вважають теорію розвитку людства М. Грушевського, який обґрунтував неможливість моністич. розуміння історії і визначив протистояння між протилеж. прагненнями до колективізму (солідарності, альтруїзму) та індивідуал. самодостатності (автаркії) осн. джерелом З. с., що відбуваються у формі соц. прогресу. Відтак характер. тенденцією соц. розвитку постає чергування процесів інтеграції та диференціації під впливом різноманіт. комбінації екон., реліг.-психол. та ін. факторів. Проблематику З. с. укр. сусп-ва у процесі сусп. трансформації у пострад. добу досліджували В. Бакіров, Є. Головаха, О. Злобіна, Н. Паніна, О. Куценко, А. Ручка, В. Хмелько. Під сусп. трансформацією розуміють процес відносно швидких глибин. змін сусп-ва у відповідь на вичерпання ресурсів поперед. форми сусп. розвитку. Цей процес підкорюється логіці саморозвитку сусп-ва, у нього втручаються політ. рішення. Факторами трансформації (за О. Куценко) стають об’єктивні закономірності, механізми структур. та культур. упорядкування, обмеження архетипів. У цьому процесі визначена лише відмова сусп-ва від домінуючих у минулому систем. якостей (окремі з яких система може продовжувати відтворювати) і його вихід у поле тяжіння з боку альтернатив. варіацій можливого розвитку. Сила тяжіння тих чи ін. варіацій обумовлена комбінацією усієї сукупності факторів, що діють у т. зв. точці зламу, коли вичерпання ресурсів минулої форми вже є очевидним, сусп. контрольно-управлін. апарат стає нездатним підтримувати стійкість системи, що катастрофічно втрачає свою легітимність, і починається інтенсив. «відхід» сусп-ва від усталених у минулому осн. систем. властивостей. Шляхом порівнял. соціол. дослідж. встановлені принцип. риси посткомуніст. трансформацій: несинхронність змін в інституц. та культур. підсистемах сусп-ва, що руйнує неоліберал. міф про одномоментність ринк. і демократ. «транзиту» шляхом цілеспрямов. реформ із заданими результатами; розходження результатів трансформац. змін у посткомуніст. сусп-вах; підвищення вірогідності встановлення консолідов. демократії в сусп-ві з високими показниками екон. розвитку та за наявності посилення значущості цінностей людської свободи (у протилеж. випадку може відбутися повернення до авторитар. режимів із паралел. розвитком екон. ринку); залежність характеру трансформац. змін від минулого стану сусп-ва, його історико-культур. традицій, спрямованості сусп-ва до свободи; залежність характеру трансформац. змін від консолідації нац. еліт, їх вміння мобілізувати діяльніс., структур. і культур. потенціали сусп-ва на формування та досягнення цілей перетворень; суттєвий вплив екзоген. факторів глобал. капіталізму, регіон. залежності та геополіт. підтримки. Відкритим залишається принцип. теор. питання про те, до якої міри сусп-во може бути трансформованим. Існує декілька поглядів на цю проблему: принципово сусп-во змінити неможливо, оскільки неможливо подолати залежність від базових ін-тів і культури (теорія інституц. матриць К. Поланії, С. Кирдіної; теорія розвитку, залежного від минулого); сусп-во можна докорінно трансформувати, якщо не тільки змінити правила соц. взаємодій, але й «вбудувати» їх у сусп-во (теорія правил і ресурсів Х. Флема та Т. Бьорнс); сусп-во піддається докорін. трансформації завдяки діям соц. суб’єктів, що здійснюються за певними формал. і неформал. правилами та у межах наяв. ресурсів, при цьому діючі суб’єкти здатні змінювати правила і власні стратегії, спрямов. на досягнення когерентності між рухливими інституц. полями, а також глобал. та локал. культурами (теорії неоінституціоналізму Д. Норта, Н. Фліґстіна, А. Сена; теорія соцієтал. трансформації Т. Заславської).

Літ.: M. Crozier, E. Friedberg. L’acteur et le système (les contraintes de l’action collective). Paris, 1977; Штомпка П. Социология социальных изменений / Пер. с англ. Москва, 1996; Головаха Е. И. Трансформирующееся общество. Опыт социологического мониторинга в Украине. К., 1996; Заславская Т. И. Социетальная трансформация российского общества: деятельностно-структурная концепция. Москва, 2002; Посткоммунистические трансформации: векторы, измерения, содержание. Х., 2004; Глобальні модерності / Пер. з англ. К., 2008.

О. Д. Куценко

Стаття оновлена: 2010