Знак і значення - Енциклопедія Сучасної України
Beta-версія
Знак і значення

ЗНАК І ЗНА́ЧЕННЯ Знак – об’єкт будь-якої природи, який вказує на інший об’єкт, відмінний від нього, та замінює його у певних відношеннях. З погляду Ч.-С. Пірса, знаком стає будь-який об’єкт, що сприймається органами чуття, якщо цей об’єкт нас цікавить не сам по собі, а тому, що за ним є щось відмінне від нього самого. Знаками є фотографії, оскільки замінюють об’єкти під кутом зору їх зовн. вигляду. Але зовн. вигляд особи, який дає докум. фотографія, нас цікавить зовсім під ін. кутом зору, ніж у випадку худож. фотографії. У якому відношенні знак замінює те, на що він вказує, залежить від значення знака. Природу знака прагнули розгадати ще античні філософи. Знаком стає об’єкт, що набуває значення. Вивченням знаків займається семіотика, що виникла на поч. 20 ст. Термін «семіотика» уперше використав англ. філософ Дж. Локк, але у ширший наук. обіг він увійшов на поч. 20 ст. завдяки публікаціям Ч.-С. Пірса та Ч.-В. Морріса. Більшість термінів для позначення знака і значення в європ. мовах походить від грец. чи лат. мов: грец. sema (знак), symbolon (символ), лат. signum (знак). Ч.-В. Морріс виокремив три розділи семіотики: а) семантику (зосереджена на з’ясуванні поняття «значення» як ключа для розуміння природи знака); б) синтактику (з’ясування, як з деяких елементів будують знаки чи як з простих знаків утворюють знакові системи); в) прагматику (вивчає використання знаків). Люди відрізняються від ін. живих істот великим обсягом цілеспрямов. використання знаків: це дає підставу називати людину істотою символічною (лат. Homo simbolicus). Але навіть у житті людей усвідомлене використання знаків складає лише частину дії знаків: значна частина дії знаків перебуває за межами усвідомлення або усвідомлюється частково. Семіотика Ч.-С. Пірса лежить у руслі прагматизму та бігевіоризму. Її називають трьохскладовою чи трьохчастинною (тріадичною): пояснення природи знака передбачає виокремлення трьох складників, які він позначив термінами representament, interpretant, object. В укр. мові відповідниками до них можуть бути: «репрезентація», «інтерпретанта» та «об’єкт»; їх позначають також термінами: «знаконосій» (англ. sign vehicle), «смисл» чи, інакше, «сенс» (англ. sense), «референт» (англ. referent). Знаконосієм є деяка цілісність, утворена поєднанням форми і субстанції (матеріалу). Знаконосій є певною репрезентацією знака. Написане і вимовлене слово є різними знаконосіями одного й того ж знака (слова): одне сприймається зором, інше – слухом. Існують певні вимоги щодо якості знаконосія, здатного представляти даний знак. Хоча більшість знаків, які використовують люди, розраховані на особливості їхнього зору та слуху, але дія знаків охоплює також діяльність нерв. системи і психіки, в яких задіяні різні види інтра- та екстрарецепторів. Оскільки будь-який знаконосій є представленням знака, то часто розрізненням знаконосія і знака нехтують. Але таке розрізнення в багатьох випадках є корисним з огляду на те, що заміна одного знаконосія іншим можлива тільки в деяких ситуаціях. У концепції Ч.-С. Пірса різні знаконосії з однаковим значенням представляють один і той самий знак. Однакові знаконосії з різним значенням представляють різні знаки (напр., омоніми). Одиничне представлення З. позначають терміном «екземпляр знака». Слово «людина», написане тут, є одинич. представленням слова «людина», що його містить словник укр. мови. Дещо відмін. підходом у з’ясуванні природи знака і значення є семіотика Ф. де Соссюра, яку він іменував терміном «семіологія» (також стала одним із джерел з’ясування заг. проблем семіотики, але його семіологія спрямована на потреби лінгвіст. семіотики). Вона є двоскладовою (діадичною): засадн. термінами в ній є «означник» (фр. signifiant, англ. signifier) та «означуване» (фр. signifié, англ. signified). При цьому основою мови як знак. системи він вважав усне мовлення, яке є первин. носієм значення; писемна мова під цим кутом зору є похідною. З його погляду, навіть фонема, а не тільки вимовлене слово, у даній мові вже є носієм певного смислового відтінку. А тому слова звичай. мов не є суто умов. знаками. Значення він розглядав як наслідок співвідношень у межах мови як системи значень. Семіотика Ф. де Соссюра стала джерелом літ. семіотики, зокрема структуралізму.

Відповідно до концепції Ч.-С. Пірса, щоб відповісти на питання, що таке знак, потрібно зосередити увагу на з’ясуванні природи значення. Носієм значення у тріадич. схемі Ч.-С. Пірса є інтерпретанта. Знак і значення пов’язані: щось стає знаком, якщо інтерпретується як знак. І якраз унаслідок інтерпретації щось стає знаком, набуває значення. Щоб «танець бджоли» позначав для ін. бджоли шлях до розташування медоносів, ін. бджола повинна сприймати цей танець як знак, а не як хаотичні рухи. Завдяки цій інтерпретації знак замінює дію показування шляху до медоносів; малюнок риби на березі – дію знаходження рибного місця, для того, хто вважає цей малюнок знаком, що має саме такий референт. Ч.-С. Пірс схилявся до розуміння самих знаків і референтів, які вони замінюють, як емпірич. об’єктів – таких, що у певний спосіб сприймають наші органи чуття. Це відповідало емпірич. настанові бігевіоризму. Але він все-таки виходив за межі цієї настанови, припускаючи, що об’єктами, які знак замінює, можуть бути теор. конструкти та різні ментал. об’єкти (почуття, настрої тощо). З погляду Ч.-С. Пірса, джерелом значення є певний спосіб дії того, що виступає у ролі знаконосія (знака). Дію знаків позначив терміном «семіозис». Це поняття розвинув Ч.-В. Морріс: зауваживши, що воно започатковане греками, визначив його як процес, у якому щось функціонує як знак. Щось (знаконосій) стає знаком (набуває значення), якщо починає діяти у певний спосіб. У випадку людини особливий спосіб використання якогось об’єкта є джерелом тієї специфіч. його дії, завдяки якій цей об’єкт набуває значення, стає знаком. Хоча говорять про «дію знака», але в багатьох випадках щось, що почало діяти як знак, насправді залишається цілком пасивним (як слід дикої тварини на лісовій стежці, який для когось може означати наявність певного виду тварин у даному лісі). Ч.-В. Морріс розширив тріадичну схему до п’яти елементів, задіяних у семіозисі: знак, інтерпретатор, інтерпретанта, значення і контекст. Замість терміна «об’єкт» («референт») вживав «десигнат». Уведення понять «інтерпретатор» і «контекст» було важливим доповненням тріадич. схеми Ч.-С. Пірса. Хоча поняття «інтерпретатор» почасти передбачив Ч.-С. Пірс, але Ч.-В. Морріс увів цей термін для пояснення джерела смислу, втіленого в інтерпретанті. Не менш важливим уточненням схеми Ч.-С. Пірса було введення поняття «контекст» у широкому значенні – як сукупність усіх обставин, що впливають чи можуть впливати на значення знака. Якщо йдеться про люд., сусп. середовище, то наявне функціонування різного роду знаків утворює певну семіосферу, в якій живе людина. Ця семіосфера є частиною культури в широкому (антропол.) значенні слова «культура» – усього створеного в додаток до природ. оточення. У даному разі людина є не тільки пасив. реципієнтом знаків чи знак. систем, а їх творцем та інтерпретатором. У процесі люд. спілкування люди хоча й використовують знаки в їх прийнятому значенні, але є актив. учасниками безперерв. процесу їх переінтерпретації. Пояснення цього процесу потребує переходу від семіотики до герменевтики. Дію знаків у житті людей позначають терміном «антропосеміозис», у житті організмів – «біосеміозис»; деякі семіотики говорять про «фітосеміозис» – дію знаків у житті рослин; дія знаків у фіз. процесах (зокрема в електрон. механізмах, напр., комп’ютері) – «фізіосеміозис». Відповідно говорять про біосеміотику, антропосеміотику, фізіосеміотику. Згідно із заг. теорією систем, організми обмінюються із середовищем не лише речовиною та енергією, а також інформацією. Прикладами знаків у «мові» тварин є погрозливі знаки-застереження. Очевидна пов’язаність названих галузей семіотики: знак. діяльність нерв. системи і рецепторів людини містить спіл. елементи з нерв. діяльністю вищих тварин. Усвідомлене та цілеспрямоване використання знаків людиною складає тільки деяку частину антропосеміозису, адже значна частина знак. діяльності на рівні фізіології люд. організму та у псих. і духов. житті людини припадає на неусвідомлену або частково усвідомлену дію знаків. Ч.-В. Морріс все-таки ясно не вказав на особливості тих дій, які щось перетворюють у знак. Сформулюємо питання радикальніше: чи можна в принципі виявити деяку спіл. ознаку у великій різноманітності знаків та їх дій? Семіотик Дж. Ділі вважає, що онтол. статус знака, його природу можна пояснити, якщо вважати, що основою будь-якого знака є не зв’язок (лат. relatio realis), а відношення (лат. relatio rationis). У цьому випадку термін «відношення» (лат. relatio) використано не у значенні деякого реал. зв’язку, а як пов’язування одного з іншим унаслідок зіставлення, що часто здійснюють шляхом виокремлення певного елемента з його реал. зв’язків. Напр., зв’язок причини й наслідку замінюють їх зіставленням, як це маємо у медицині, коли порівняти відмінність підходів до симптомів і синдромів в етіології з підходом у формалізов. симптоматології. У випадку т. зв. умов. знаків зіставлення є наслідком певної домовленості. Ін. семіотики уточнюють поняття «відношення» як основу знака з допомогою поняття «код». Так пояснює природу знака італ. семіотик У. Еко: з його погляду, знак («значуще») – об’єкт будь-якої природи, який завдяки коду вступає у певне відношення з «означуваним». Маємо велику різноманітність кодів у діяльності організмів, інформ. систем, зокрема в житті, та людей: коди нерв. системи, псих. коди (прикладом яких є ґештальти в ґештальт-психології), естет., ідеол. й ін. коди. Процес інтерпретації та переінтерпретації знаків у спілкуванні людей можна описувати як процес кодування, декодування і перекодування знаків. Одначе в багатьох видах діяльності поняття «інтерпретація» («переінтерпретація») має переваги у порівнянні з поняттям «код», бо поняття інтерпретації в герменевтич. значенні слова часто полягає в твор. осмисленні та переосмисленні текстів.

З’ясування значення є предметом семантики як розділу семіотики, термін «семантика» разом із синонімом семасіологія увійшов у вжиток у 19 ст. Семантика була націлена на потреби філософії мови та мовознавства (лінгвіст. семантика); у руслі позитивізму й аналіт. філософії розвивалася логічна семантика, спрямована на потреби аналізу мови науки. Якщо залишити осторонь входження в проблематику логіч. семантики, то все ж варто зауважити, що пояснення природи знака в традиц. логіч. семантиці ґрунтувалося на відношенні іменування, навіть якщо мали на увазі твердження. З цього погляду знаки – імена певних об’єктів – фіз., теор., ментальних, їхніх властивостей, зв’язків, відношень, подій і процесів. Починаючи від Дж.-С. Мілля, імена вважали носіями двох семант. характеристик: вони щось позначають (denote) і водночас співозначають (connote). Заг. ім’я позначає будь-який предмет із класу предметів та неявно співозначає (implies) певну ознаку цих предметів. Iндивідуал. чи власні імена (та ще деякі типи висловів) тільки позначають, але нічого не співозначають: будь-яке власне ім’я нічого не говорить про будь-які ознаки особи (хіба що може вказувати на її стать). Дж.-С. Мілль розумів значення імені як єдність семант. характеристик. З погляду Ґ. Фреґе, ім’я має значення і смисл (нім. Bedentung – Sinn). Ми встановлюємо значення імені, дізнаючись, який об’єкт (предмет) позначає ім’я. Смисл імені – спосіб позначення, що залежить від того, яку лінгвіст. форму обираємо для позначення предмета. «Ранкова зоря» і «вечірня зоря» мають одне і те ж значення (бо позначають один і той самий об’єкт), але мають різний смисл. Індивідуал. (власне) ім’я позначає один і тільки один предмет, заг. ім’я – будь-який предмет з виду (множини) предметів. Iмена, яким не відповідає в реальності жоден предмет, позначають порожній чи нульовий клас. Ін. філософи замість пари термінів денотат/конотат використовували десигнат/інтерпретанта (Ч.-В. Морріс), естенсіонал/інтенсіонал (Р. Карнап), номінат/сенс (А. Черч). Так було засн. трьохскладову семіотику, представлену у певному перетлумаченні також тріадич. схемою Ч.-С. Пірса. У цій семантиці повне значення будь-якого знака містить дві семант. характеристики: а) предметне значення, про який знаємо, коли дізнаємося, на який предмет знак вказує чи який замінює (цей складник значення позначають термінами: «денотат», «значення», «референт», «екстенсіонал»); б) смислове значення, про яке довідуємося, коли знаємо, який додатк. відтінок значення містить даний знак («сенс», «конотат», «інтенсіонал»). Відповідно, наслідуючи Р. Карнапа, говорять про екстенсіонал. чи інтенсіонал. контексти. Наук. мова, за винятком гуманістики, є переважно предметною, екстенсіональною: вона байдужа до смисл. відтінків. У ній заміна одного знака іншим з тим самим денотатом не веде до втрат. Але заміна вислову «ранкова зоря» висловом «вечірня зоря» в поетич. контексті переважно неможлива, адже при цьому втрачається важливий смисл. відтінок. Сказане стосується не тільки вербал. текстів, а всіх мист. «текстів» (у живописі, музиці, театр. виставах тощо), оскільки вони чутливі до смисл. відтінків. Знаки можна класифікувати залежно від практ. потреби. Іноді з’являється потреба розрізняти знаки за тим, які рецептори задіяні в сприйманні знака (екстрарецептори – зір, слух, тактил. відчуття; інтрарецептори – орган. відчуття, уява, сновидіння тощо). Та оскільки знаконосії та дії знаків різноманітні, це дає підставу створювати розгалужені класифікації. В одній з найпростіших класифікацій всі знаки поділяють на три класи: знаки-індекси, іконічні знаки і знаки-символи (умовні знаки). Дія індекса засн. на фактич., реально існуючій суміжності позначника й позначуваного: напр., слова «цей», «той», «такий» у супроводі вказів. жесту, стрілка годинника «вказує» на час, термометр – на т-ру тіла. Роль знаків-індексів часто виконують т. зв. природні знаки: сліди, тіні, відображення, наслідки, що вказують на причину (прискорення пульсу як можливість підвищ. т-ри, дим як наявність вогню). Маємо справу зі знаками найбіднішими на смисл. відтінки, оскільки знак тільки вказує на щось. Дія іконіч. знака заснована на фактич. подібності з означуваним: фотографії, малюнки, схеми, карти тощо вказують на щось, з чим вони схожі. Зрозуміло, що не будь-який знак у вигляді картинки є іконіч. знаком (напр., алегорії). Усе ж у багатьох випадках фотограф, а тим більше живописець, керуються не тільки мотивом схожості, а дивляться на об’єкт під певним кутом зору. У зв’язку з цим навіть докум. фотографія засн. на певних ідеол., соц. чи естет. кодах. Cхожість знака на означуване в іконіч. знаків залежить від вибраного кута зору (геогр. карта, схема, рентґенів. знімок). Символіч. знаками прийнято називати т. зв. умовні знаки, в яких поєднання знака й означуваного ґрунтується на прийнятій згоді, навіть неусвідомленій. У цьому випадку зв’язок знака та означуваного не залежить від фіз. суміжності чи наявності схожості. Вона є наслідком прийнятого правила: не знаючи цього правила, не можна здогадатися про значення знака, бо ж знак ніяк не «натякає» на своє значення (як слово з мови, якої не знаємо). У біосеміотиці та фізіосеміотиці таким правилом є наявність певного коду: фіз. явища (світло, звук тощо) відповід. чином кодує нерв. система. Окрім використання у значенні умов. знака, словом «символ» позначають також знаки етніч., реліг., політ., естет. змісту, які втілюють деякі заг. й важливі сенси (ідеї, уявлення, почуття тощо) у певному знаконосії – слові, малюнку, речі (хрест, прапор). Але це спрощене пояснення природи символа (докладніше природу таких символів з’ясовують у спец. дослідж.). Описана трьохзначна класифікація знаків є спрощенням: докладніший підхід виявляє труднощі з віднесенням певного знака тільки до одного з названих трьох класів. Тому з’являється потреба розробляти складніші, розгалуженіші класифікації.

В. С. Лісовий

Стаття оновлена: 2010