Західноукраїнська Народна Республіка - Енциклопедія Сучасної України
Beta-версія
Західноукраїнська Народна Республіка

ЗАХІДНОУКРАЇ́НСЬКА НАРО́ДНА РЕСПУ́БЛІКА – українська держава. Створ. у листопаді 1918 на зх.-укр. землях, що входили до складу Австро-Угорщини. Де-факто існувала до липня 1919 (евакуація уряду й УГА на тер. УНР), де-юре – до березня 1923, коли Рада представників Антанти надала дозвіл на інкорпорацію Польщею Сх. Галичини. Декларов. тер. – бл. 70 тис. км2 (фактично – бл. 40 тис. км2), насел. – 4 млн осіб. Проголошення держ. незалежності УНР та поразка країн Троїстого союзу в 1-й світ. війні активізували нац.-визв. рух у Сх. Галичині, на Буковині та Закарпатті. 25 березня 1918 у приміщенні Муз. ін-ту ім. Лисенка у Львові відбувся з’їзд 500 укр. представників усіх галиц. партій, які привітали проголошення незалежності УНР та ухвалили резолюцію з вимогами утворити окрему державу з укр. земель Галичини й Буковини, надати нац. меншинам на цій тер. повне забезпечення їхньої нац. автономії та політ. рівноправності, припинити насильниц. полонізацію Холмщини, об’єднати усі нац. сили. У вересні 1918 вимоги об’єднати укр. землі Австро-Угорщини в єдиний корон. край з окремим сеймом та адміністрацією і якомога швидше ратифікувати умови Брестського мирного договору підтримали на масових мітингах і вічах українці Львова та ін. галиц. міст і сіл. Унаслідок наростання нац.-визв. руху народів Австро-Угорщини 16 жовтня 1918 цісар Карл І оголосив про реорганізацію імперії у федеративну державу, в якій кожен народ має право створити на своїй тер. власну державу. З огляду на це 18–19 жовтня 1918 у Львові представниц. зібрання укр. послів до австр. парламенту, Галицького крайового сейму та Крайового сейму Буковини, єпископату, делегатів укр. партій обрало тимчас. укр. парламент – Українську національну раду на чолі з президентом Є. Петрушевичем. До неї також увійшли К. Левицький, Л. Цегельський, О. Назарук, В. Панейко та ін. У маніфесті Укр. нац. рада проголосила на етніч. землях Галичини, Буковини й Закарпаття Українську державу, закликавши до її творення всі нац. меншини краю. Ще у вересні 1918 засн. Центр. військ. ком-т (від 31 жовтня 1918 – Укр. ген. команда), до якого увійшли І. Рудницький, С. Горук, Д. Паліїв, В. Старосольський. Вони розгорнули пропагандист. роботу серед військовиків львів. гарнізону, де служило багато українців із Галичини та Буковини. Ком-т підтримував зв’язки з укр. підрозділами в Перемишлі, Станіславі (нині Івано-Франківськ), Тернополі, містах Коломия (нині Івано-Фр. обл.), Золочів, Броди (нині обидва – Львів. обл.) і з Легіоном УСС у Чернівцях. Наприкінці жовтня 1918 польс. політики також наполегливо готувалися відновити Польс. державу й узаконити свої права на Сх. Галичину. Австр. намісник Галичини генерал К. Гуйн відмовився передати всю повноту влади Укр. нац. раді, тому 31 жовтня 1918 сотник Легіону УСС Д. Вітовський від імені Центр. військ. ком-ту заявив кер-ву Укр. нац. ради, що подальше зволікання не припустиме, інакше владу захоплять поляки. Отримавши згоду на збройне повстання, ком-т розіслав наказ окруж. військ. ком-там (де їх не було – провідникам укр. руху) негайно брати владу в свої руки. У ніч на 1 листопада 1918 укр. військовики встановили контроль над всіма стратег. об’єктами Львова, а на ратуші вивісили синьо-жовтий прапор. Перехід влади до Укр. нац. ради у Галичині (окрім Перемишля) відбувся без знач. опору (в історіографії ці події також називають Листопад. чином). У програм. маніфесті Укр. нац. ради 5 листопада 1918 укр. влада декларувала заг. виборче право, рівність усіх громадян незалежно від віросповідання, мови, стану чи статі перед законом, 8-годин. робочий день, соц. захист людей похилого віку та інвалідів, охорону праці й громад. спокій, проведення аграр. реформи. 9 листопада 1918 сформовано уряд – Державний Секретаріат Західноукраїнської Народної Республіки. Його головою став К. Левицький. 13 листопада 1918 затв. Тимчас. осн. закон про держ. самостійність укр. земель колиш. Австро-Угор. монархії, проголошено ЗУНР. Польс. насел. Львова негативно відреагувало на встановлення укр. влади. Польс. офіцери австр. армії створили збройні підрозділи, які розпочали вуличні бої проти укр. сил. Перші три тижні бойові дії йшли зі змін. успіхом, однак після того, як із Перемишля до Львова залізницею прибуло польс. угруповання (бл. 1,5 тис. вояків), противникові вдалося перехопити ініціативу й змусити 22 листопада 1918 укр. війська відступити зі Львова. Уряд ЗУНР виїхав до Тернополя, який став новою столицею держави. Укр. сили, що вийшли зі Львова, розпочали облогу міста; встановлено 300-кілометрову лінію фронту – від м. Сокаль до м. Турка (нині обидва – Львів. обл.). На поч. січня 1919, після місяч. перебування в Тернополі, центр. органи держави переїхали до Станіслава. В січні–квітні 1919 у 3-х сесіях Укр. нац. ради взяло участь понад 130 делегатів, які створили земел., військ., законодавчу, тех. відбудови, фінанс., шкіл., закордон. справ, сусп. опіки, комунікац., адм. комісії. Тоді ж сформовано новий уряд на чолі з С. Голубовичем, затв. держ. герб (золотий лев на синьому тлі, згодом – тризуб), прапор (блакитно-жовтий) та печатку. В умовах кількаріч. воєн. розрухи уряд і президент особл. увагу зосередили на орг-ції нар. госп-ва та виведенні його з глибокої кризи. Уряд монополізував продаж зерна, хлібопекар. виробів, картоплі, великої і малої рогатої худоби, свиней, шкіри, цукру, сірників, цигарок, спирту, поташу. 4 квітня 1919 запроваджено в обіг спільну з УНР валюту – гривню (дорівнювала австр. короні) й карбованець (дорівнював двом коронам), а через декілька днів регламентовано розподіл м’яса, заборонено випікання хліба без установленого мінімуму (25 %) сурогату, обмежено його продаж у пром. їдальнях (25 г). Укр. влада так і не зуміла взяти під контроль нафтовидобуток (більшість розробок належала іноз. капіталові), хоча і заборонила вивіз нафти. Після тривалих дискусій 14 квітня 1919 ухвалено земел. закон, що визначив основи аграр. реформи, серед яких – ліквідація великого землеволодіння (передбачено поділити ріллю між безземельними по закін. війни). Нац. меншинам гарантовано свободу усного та писем. спілкування з держ. і громад. структурами рідною мовою. Закон про вибори до сейму передбачав заг., таємні та прямі вибори за нац. куріями осіб, не молодших ніж 20 р., зокрема вибори 160-ти депутатів від укр., 33-х – від польс., 27-ми – від євр., 6-ти – від нім. насел. краю (загалом 226 обранців). Право висувати кандидатів у депутати отримали партії і групи виборців за спец. вибор. списками (від 200 осіб). Чл. вибор. комісій складали письм. присяги. Однак заплановані на травень 1919 парламент. вибори не відбулися через наступ польс. війська. Громадянство ЗУНР надавали особам із постій. місцем проживання (не менше 5-ти р.), службу в держ. установах і орг-ціях дозволяли лише після громадян. присяги. Укр. влада прагнула реформувати систему нар. освіти: публічні школи оголошено держ., а вчителів – держ. службовцями, рішенням освіт. органів дозволено засновувати приватні школи, укр. мова стала осн. в усіх держ. школах, за нац. меншинами (поляками та євреями) закріплено право на рідну мову навчання. Спец. законом націоналізовано укр. приватні г-зії в містах Долина, Городенка, Рогатин (нині усі – Івано-Фр. обл.), Копичинці (нині Гусятин. р-ну), Чортків (нині обидва – Терноп. обл.), Яворів (нині Львів. обл.), а також учител. жін. семінарії у Львові, Коломиї та Тернополі. Відкрито посольства ЗУНР в Австрії, Угорщині, Німеччині й дипломат. представництва у Чехо-Словаччині, Канаді, США, Бразилії, Італії та ін. країнах.

Укр. нац. рада 3 січня 1919 урочисто проголосила намір об’єднати ЗУНР з УНР, реалізований у Акті злуки УНР і ЗУНР. До складу Директорії УНР обрано Є. Петрушевича, ЗУНР стала ЗОУНР. Реалізуючи спіл. домовленості, уряд УНР виділив для відбудови прикарп. економіки 500 млн грн. Крім того, він асигнував низку цільових проектів – на відродження т-ва «Сільський господар» (2 млн грн), розвиток укр. шкільництва і Нац. музею у Львові (1 млн грн), відбудову галиц. залізниць, допомогу біженцям, сім’ям загиблих стрільців. До УГА скеровано наддніпрян. підрозділи, групу досвідчених ком-рів (О. Греков, М. Омелянович-Павленко та ін.), боєприпаси, сотні кулеметів, десятки гармат і літаків. У березні 1919 надійшло 730 вагонів цукру, 213 – борошна, 223 – збіжжя, 127 – ін. харчів. У Києві, Одесі, на Херсонщині створювали громад. фонди, загони і корпуси допомоги Галичині, які збирали пожертви, мобілізовували добровольців на захист ЗОУНР. Упродовж грудня 1918 – січня 1919 здійснено реорганізацію УГА, її очолив М. Омелянович-Павленко. Чисельність армії сягнула бл. 100 тис. вояків. Щоб поліпшити переговорні позиції укр. делегації на Париз. мирній конф., де, зокрема, йшлося й про приналежність Галичини, командування укр. армії двічі (у грудні 1918 – січні 1919) організовувало штурм Львова, однак безуспішно. Під час Вовчухівської операції українцям на деякий час вдалося перервати залізнич. зв’язок між Львовом і Перемишлем. Дипломат. делегація ЗУНР, яка у січні 1919 прибула на Париз. мирну конф., деякий час входила до спіл. представництва з УНР. Істот. успіхів у Парижі галиц. дипломати не досягли, оскільки більшість країн-учасниць конф. вважала Польщу надійнішим партнером у боротьбі проти більшов. Росії та набагато потужнішою силою, що зможе протидіяти післявоєн. Німеччині, ніж ЗУНР. Тільки одного разу (21 травня 1919) представників ЗОУНР В. Панейка, М. Лозинського і Д. Вітовського запросили на засідання, щоб почути їхню думку стосовно укр.-польс. війни. Місія УНР–ЗУНР мала лише неофіц. зустрічі та кулуарні розмови з делегатами конференції. Франція категорично відмовила у допомозі, не справдилися сподівання й на Велику Британію та США, політика яких загалом була лояльною до України. Очільники США, Франції та Великої Британії (Т.-В. Вільсон, Ж. Клемансо і Д. Ллойд-Джордж) 19 березня 1919 звернулися з вимогою до укр. і польс. сторін припинити бойові дії й розпочати перемовини. Після деякого вагання уряд ЗУНР погодився припинити бойові дії, а Є. Петрушевич залишив без уваги пропозицію уряду УСРР про спільні дії проти Польщі. Тим часом до Польщі з Франції прибула 80-тис. польс. Армія Галлера. 14–15 травня 1919 поляки розпочали велику наступал. операцію, внаслідок якої частини УГА відступили з околиць Львова на Пд. Тернопільщини, до Дністра. У середині червня 1919 УГА у ході контрнаступу (Чортківська офензива) звільнила Чортків, Тернопіль, Золочів. Укр. сили дійшли до лінії м-ко Букачівці (нині смт Рогатин. р-ну Івано-Фр. обл.) – с. Ожидів (нині Буського р-ну Львів. обл.). Для оптимізації механізмів ухвалення рішень в екстремал. умовах війни уряд передав надзвич. повноваження Є. Петрушевичу, якого оголошено диктатором ЗУНР. Підтягнувши резерви, в липні 1919 польс. війська знову перейшли в наступ. Укр. частини змушені були відступити на Схід. 15–17 липня 1919 підрозділи УГА переправились за р. Збруч, на підконтрол. Директорії УНР територію. 31 серпня 1919 об’єднане укр. військо звільнило від більшовиків Київ. Згодом УГА брала участь у боях з частинами Добровол. армії генерала А. Денікіна в р-ні міст Немирів (нині Вінн. обл.) – Брацлав (нині смт Немирів. р-ну). Наприкінці жовтня 1919 в УГА почалася епідемія тифу. З огляду на трагіч. стан укр. підрозділів, новий командувач армії М. Тарнавський, усупереч наказам С. Петлюри, 6 листопада 1919 на власну відповідальність підписав договір, згідно з яким УГА приєднувалась до Добровол. армії генерала А. Денікіна й відходила в р-н Одеса – м. Балта (нині Одес. обл.) на лікування. У ніч на 16 листопада 1919 Є. Петрушевич через Румунію виїхав до Відня, гол. отаман УНР С. Петлюра – до Польщі. Наміри денікін. командування використати галиц. стрільців на фронті виявились марними. У лютому 1920 з ініціативи стрілец. ревкомів три галиц. бригади влилися до 12-ї і 14-ї рад. армій. На їхній базі створ. 20-тис. Червону УГА, яку очолив В. Порайко. У лютому 1920 підрозділи Червоної УГА вели бої з денікінцями і польс. військами. 23 квітня 1920 дві стрілец. бригади знову перейшли на бік петлюрів. армії, що тоді була союзником поляків, але невдовзі інтерновані польс. владою. Сотні галичан, які залишились у Червоній армії, незабаром відправлені в тюрми Харкова й Одеси, Кожухів. концтабір побл. Москви, табір на Соловец. о-вах у Білому морі (РФ). З огляду на виникнення нової воєнно-політ. ситуації в Центр.-Сх. Європі, насамперед через небезпеку поширення комуніст. режимів, зх. держави схилялися до розв’язання укр.-польс. суперечки за Галичину на користь Польщі. 25 червня 1919 Найвища рада Антанти санкціонувала право Варшави на тимчас. військ. окупацію Сх. Галичини. Підготовлений нею проект статусу Сх. Галичини, котрий передбачав лише 25-річ. мандат на адміністрування Польщі у краю, опротестувала польс. делегація і він не набув чинності (поляки вимагали права на довічне володіння Галичиною). З метою перешкодити інкорпорації укр. земель до складу Речі Посполитої кер-во ЗУНР домагалося від країн Антанти розв’язання сх.-галиц. проблеми на засадах права націй на держ. самовизначення. 23 лютого 1921 париз. сесія Ради Ліги Націй підтвердила тимчас. характер польс. військ. окупації Сх. Галичини. Навесні 1922 долю цих земель обговорювали на Ґенуезькій конференції 1922. 14 березня 1923 Рада представників держав Антанти визнала Сх. Галичину частиною Польщі. Натомість польс. уряд пообіцяв забезпечити нац. меншинам можливості для нац.-культур. розвитку і надати Сх. Галичині автономію, однак не виконав цієї обіцянки. Оголосивши заяву з протестом, 15 березня 1923 екзил. уряд ЗУНР у Відні самоліквідувався.

Літ.: Лозинський М. Галичина в рр. 1918–1920. Відень, 1922; Нью-Йорк, 1970; Кузьма О. Листопадові дні 1918 р. Л., 1931; W. Kutschabsky. Die Westukraine im Kampfe mit Polen und dem Bolschewismus in den Jahren 1918–1923. Berlin, 1934; Карпенко О. Ю. До питання про характер революційного руху в Східній Галичині в 1918 р. // З історії зх.-укр. земель. Вип. 1. К., 1957; Стахів М. Західна Україна: Нарис історії державного будівництва та збройної і дипломатичної оборони в 1919–1923. Т. 1–6. Скрентон, 1958–61; Гуцуляк М. Перший листопад 1918 р. на західних землях України. Нью-Йорк; Ванкувер, 1973; Лисяк-Рудницький І. Між історією й політикою: Ст. до історії та критики укр. сусп.-політ. думки. Мюнхен, 1973; Шанковський Л. Українська Галицька Армія: Воєнно-історична студія. Вінніпеґ, 1974; Л., 1999; Карпенко О. Ю. Листопадова 1918 р. національно-демократична революція на західноукраїнських землях // УІЖ. 1993. № 1; Литвин М., Науменко К. Історія ЗУНР. Л., 1995; Макарчук С. А. Українська республіка галичан: Нариси про ЗУНР. Л., 1997; M. Klimecki. Polsko-ukraińska wojna o Lwów Wschodnią Galicję 1918–1919 r. Aspekty polityczne i wojskowe. Warszawa, 1997; Павлишин О. Державне будівництво ЗУНР–ЗОУНР: проблема національних кадрів // Центр. Рада і укр. державотвор. процес. До 80-річчя створення Центр. Ради: Мат. наук. конф. 20 березня 1997 р. Ч. 1. К., 1997; Литвин М. Українсько-польська війна 1918–1919 рр. Л., 1998; Рубльов О. С., Реєнт О. П. Українські визвольні змагання 1917–1921 рр. К., 1999; Павлишин О. Організація цивільної влади ЗУНР у повітах Галичини (листопад–грудень 1918 р.) // Україна модерна. Ч. 2–3. Л., 1999; Красівський О. Я. Галичина у першій чверті ХХ ст.: Проблеми польсько-українських стосунків. Л., 2000; Західно-Українська Народна Республіка 1918–1923: Док. і мат. Т. 1–2. Ів.-Ф., 2001; Західно-Українська Народна Республіка 1918–1923. Ілюстрована історія. Л., 2008; Західно-Українська Народна Республіка 1918–1923. Уряди. Постаті. Л., 2009.

М. Р. Литвин

Стаття оновлена: 2010