Західноукраїнська Народна Республіка

Визначення і загальна характеристика

ЗАХІДНОУКРАЇ́НСЬКА НАРО́ДНА РЕСПУ́БЛІКА — українська держава. Створена у листопаді 1918 на західноукраїнських землях, що входили до складу Австро-Угорщини. Де-факто існувала до липня 1919 (евакуація уряду й Української галицької армії на території УНР), де-юре — до березня 1923, коли Рада пред­ставників Антанти надала до­звіл на інкорпорацію Польщею Східної Галичини. Декларована територія — бл. 70 тис. км² (фактично — бл. 40 тис. км²), населе­н­ня — 4 млн осіб.

Перед­умови створе­н­ня ЗУНР

Проголоше­н­ня державної незалежності УНР та поразка країн Тро­їстого союзу в 1-й світовій війні активізували національно-визвольний рух у Східній Галичині, на Буковині та Закарпат­ті. 25 березня 1918 у приміщен­ні Музичного ін­ституту ім. Лисенка у Львові від­бувся зʼїзд 500 українських пред­ставників усіх галицьких партій, які привітали проголоше­н­ня незалежності УНР та ухвалили резолюцію з вимогами утворити окрему державу з українських земель Галичини й Буковини, надати національним меншинам на цій території повне забезпече­н­ня їхньої національної автономії та політичної рівноправності, припинити насильницьку полонізацію Холмщини, обʼ­єд­нати усі національні сили. У вересні 1918 вимоги обʼ­єд­нати українські землі Австро-Угорщини в єдиний корон. край з окремим сеймом та адміністрацією і якомога швидше ратифікувати умови Брестського мирного договору під­тримали на масових мітингах і вічах українці Львова та ін. галицьких міст і сіл. Унаслідок наро­ста­н­ня національно-визвольного руху народів Австро-Угорщини 16 жовтня 1918 цісар Карл І оголосив про реорганізацію імперії у федеративну державу, в якій кожен народ має право створити на своїй території власну державу. З огляду на це 18–19 жовтня 1918 у Львові пред­ставницьке зі­бра­н­ня українських послів до ав­стрійського парламенту, Галицького кра­йового сейму та Кра­йового сейму Буковини, єпис­копату, делегатів українських партій обрало тимчасовий український парламент — Українську національну раду на чолі з президентом Є. Петрушевичем. До неї також уві­йшли К. Левицький, Л. Цегельський, О. Назарук, В. Панейко та ін. У маніфесті Українська національна рада проголосила на етнічних землях Галичини, Буковини й Закарпа­т­тя Українську державу, закликавши до її творе­н­ня всі національні меншини краю. Ще у вересні 1918 засновано Центральний військовий комітет (від 31 жовтня 1918 — Українська генеральна команда), до якого вві­йшли І. Рудницький, С. Горук, Д. Паліїв, В. Старосольський. Вони роз­горнули пропагандистську роботу серед військовиків львівського гарнізону, де служило багато українців із Галичини та Буковини. Комітет під­тримував звʼязки з українськими під­роз­ділами в Пере­мишлі, Станіславі (нині Івано-Франківськ), Тернополі, містах Коломия (нині Івано-Фр. обл.), Золочів, Броди (нині обидва — Львів. обл.) і з Легіоном УСС у Чернівцях. На­прикінці жовтня 1918 польські політики також наполегливо готувалися від­новити Польську державу й узаконити свої права на Східну Галичину. Ав­стрійський намісник Галичини генерал К. Гуйн від­мовився пере­дати всю повноту влади Українській національній раді, тому 31 жовтня 1918 сотник Легіону УСС Д. Вітовський від імені Центрального військового комітету заявив керівництву Української національної ради, що подальше зволіка­н­ня не припустиме, інакше владу захоплять поляки. Отримавши згоду на збройне пов­ста­н­ня, комітет ро­зіслав наказ окружним військовим комітетам (де їх не було — провід­никам українського руху) негайно брати владу в свої руки. У ніч на 1 листопада 1918 українські військовики встановили контроль над всіма стратегічними обʼєктами Львова, а на ратуші вивісили синьо-жовтий прапор. Пере­хід влади до Української національної ради в Галичині (окрім Пере­мишля) від­бувся без значного опору (в історіо­графії ці події також називають Листопадним чином).

Проголоше­н­ня ЗУНР та боротьба за Львів

У про­грамному маніфесті Української національної ради 5 листопада 1918 українська влада декларувала загальне виборче право, рівність усіх громадян незалежно від віро­сповіда­н­ня, мови, стану чи статі перед законом, 8-годин­ний робочий день, соціальний захист людей похилого віку та інвалідів, охорону праці й громадський спокій, проведе­н­ня аграрної реформи. 9 листопада 1918 сформовано уряд — Державний Секретаріат Західноукраїнської Народної Республіки. Його головою став К. Левицький. 13 листопада 1918 затверджено Тимчасовий основний закон про державну само­стійність українських земель колишньої Австро-Угорської монархії, проголошено ЗУНР. Польське населе­н­ня Львова негативно від­реагувало на встановле­н­ня української влади. Польські офіцери ав­стрійської армії створили збройні під­роз­діли, які роз­почали вуличні бої проти українських сил. Перші три тижні бо­йові дії йшли зі змін. успіхом, однак після того, як із Пере­мишля до Львова залізницею прибуло польське угрупова­н­ня (бл. 1,5 тис. вояків), противникові вдалося пере­хопити ініціативу й змусити 22 листопада 1918 українські війська від­ступити зі Львова. Уряд ЗУНР ви­їхав до Тернополя, який став новою столицею держави. Українські сили, що ви­йшли зі Львова, роз­почали облогу міста; встановлено 300-кілометрову лінію фронту — від м. Сокаль до м. Турка (нині обидва — Львів. обл.).

Політичний, економічний та соціальний устрій ЗУНР

На початку січня 1919, після місячного пере­бува­н­ня в Тернополі, центральні органи держави пере­їхали до Станіслава. В січні–квітні 1919 у 3-х сесіях Української національної ради взяло участь понад 130 делегатів, які створили земельну, військову, законодавчу, технічну від­будови, фінансових, шкільних, закордон­них справ, су­спільної опіки, комунікаційної, адміністративної комісії. Тоді ж сформовано новий уряд на чолі з С. Голубовичем, затверджено державний герб (золотий лев на синьому тлі, згодом — тризуб), прапор (блакитно-жовтий) та печатку. В умовах кількарічної воєн­ної роз­рухи уряд і президент особливу увагу зосередили на організації народного господарства та виведен­ні його з глибокої кризи. Уряд монополізував продаж зерна, хлібопекарських виробів, картоплі, великої і малої рогатої худоби, свиней, шкіри, цукру, сірників, цигарок, спирту, поташу. 4 квітня 1919 за­проваджено в обіг спільну з УНР валюту — гривню (дорівнювала ав­стрійській короні) й карбованець (дорівнював двом коронам), а через декілька днів регламентовано роз­поділ мʼяса, заборонено випіка­н­ня хліба без установленого мінімуму (25 %) сурогату, обмежено його продаж у промислових їдальнях (25 г). Українська влада так і не зуміла взяти під контроль нафтовидобуток (більшість роз­робок належала іноземному капіталові), хоча і заборонила вивіз нафти. Після тривалих дис­кусій 14 квітня 1919 ухвалено земельний закон, що ви­значив основи аграрної реформи, серед яких — ліквідація великого землеволоді­н­ня (перед­бачено поділити ріллю між без­земельними по закінчен­ню війни). Національним меншинам гарантовано свободу усного та писемного спілкува­н­ня з державними і громадськими структурами рідною мовою. Закон про вибори до сейму перед­бачав загальні, таємні та прямі вибори за національними куріями осіб, не молодших ніж 20 років, зокрема вибори 160-ти депутатів від українського, 33-х — від польського, 27-ми — від єврейського, 6-ти — від німецького населеного краю (загалом 226 обранців). Право висувати кандидатів у депутати отримали партії і групи виборців за спеціальними виборчими списками (від 200 осіб). Члени виборчої комісій складали письмові присяги. Однак заплановані на травень 1919 парламентські вибори не від­булися через на­ступ польського війська. Громадянство ЗУНР надавали особам із по­стійним місцем прожива­н­ня (не менше 5-ти років), службу в державних установах і організаціях до­зволяли лише після громадянської присяги. Українська влада прагнула реформувати систему народної освіти: публічні школи оголошено державними, а вчителів — державними службовцями, ріше­н­ням освітніх органів до­зволено засновувати приватні школи, українська мова стала основною в усіх державних школах, за національними меншинами (поляками та євреями) закріплено право на рідну мову на­вча­н­ня. Спеціальним законом націоналізовано українські приватні гімназії в містах Долина, Городенка, Рогатин (нині усі — Івано-Фр. обл.), Копичинці (нині Гусятин. р-ну), Чортків (нині обидва — Терноп. обл.), Яворів (нині Львів. обл.), а також учительські жіночі семінарії у Львові, Коломиї та Тернополі. Від­крито посольства ЗУНР в Австрії, Угорщині, Німеч­чині й дипломатичні пред­ставництва у Чехо-Словач­чині, Канаді, США, Бразилії, Італії та ін. країнах.

Обʼ­єд­на­н­ня з УНР та поява ЗОУНР

Українська національна рада 3 січня 1919 урочисто проголосила намір обʼ­єд­нати ЗУНР з УНР, реалізований у Акті злуки УНР і ЗУНР. До складу Директорії УНР обрано Є. Петрушевича, ЗУНР стала Західною областю Української Народної Республіки (ЗОУНР), хоча було збережено внутрішнє самоврядува­н­ня, окремі урядові структури та Українську галицьку армію. Реалізуючи спільні домовленості, уряд УНР виділив для від­будови прикарпатської економіки 500 млн грн. Також він асигнував низку цільових проектів — на від­родже­н­ня товариства «Сільський господар» (2 млн грн), роз­виток українського шкільництва і Національного музею у Львові (1 млн грн), від­будову галицьких залізниць, допомогу біженцям, сімʼям загиблих стрільців. До Української галицької армії скеровано над­дні­прянські під­роз­діли, групу досвідчених командирів (О. Греков, М. Омелянович-Павленко та ін.), боє­припаси, сотні кулеметів, десятки гармат і літаків. У березні 1919 наді­йшло 730 вагонів цукру, 213 — борошна, 223 — збіж­жя, 127 — інших харчів. У Києві, Одесі, на Херсонщині створювали громадські фонди, загони і корпуси допомоги Галичині, які збирали пожертви, мобілізовували добровольців на захист ЗОУНР. Упродовж грудня 1918 — січня 1919 здійснено реорганізацію Української галицької армії, її очолив М. Омелянович-Павленко. Чисельність армії сягнула бл. 100 тис. вояків.

Втрата Галичини під час польсько-української війни

Щоб поліпшити пере­говорні позиції української делегації на Паризькій мирній конференції, де, зокрема, йшлося й про належність Галичини, командува­н­ня української армії двічі (у грудні 1918 — січні 1919) організовувало штурм Львова, однак без­успішно. Під час Вовчухівської операції українцям на деякий час вдалося пере­рвати залізничний звʼязок між Львовом і Пере­мишлем. Дипломатична делегація ЗУНР, яка у січні 1919 прибула на Паризьку мирну конференцію, деякий час входила до спільного пред­ставництва з УНР. Істотних успіхів у Парижі галицькі дипломати не досягли, оскільки більшість країн-учасниць конференції вважала Польщу надійнішим партнером у боротьбі проти більшовицької Росії та набагато потужнішою силою, що зможе протидіяти післявоєн­ній Німеч­чині, ніж ЗУНР. Тільки одного разу (21 травня 1919) пред­ставників ЗОУНР В. Панейка, М. Лозинського і Д. Вітовського за­просили на засі­да­н­ня, щоб почути їхню думку стосовно українсько-польської війни. Місія УНР–ЗУНР мала лише неофіційні зу­стрічі та кулуарні роз­мови з делегатами конференції. Франція категорично від­мовила у допомозі, не справдилися сподіва­н­ня й на Велику Британію та США, політика яких загалом була лояльною до України. Очільники США, Франції та Великої Британії (Т.-В. Вільсон, Ж. Клемансо і Д. Ллойд-Джордж) 19 березня 1919 звернулися з вимогою до української і польської сторін припинити бо­йові дії й роз­почати пере­мовини. Після деякого вага­н­ня уряд ЗУНР погодився припинити бо­йові дії, а Є. Петрушевич залишив без уваги пропозицію уряду УСРР про спільні дії проти Польщі. Тим часом до Польщі з Франції прибула 80-тис. польська Армія Гал­лера. 14–15 травня 1919 поляки роз­почали велику на­ступальну операцію, внаслідок якої частини Української галицької армії від­ступили з околиць Львова на Пів­день Тернопільщини, до Дністра. У середині червня 1919 Українська галицька армія у ході контрна­ступу (Чортківська офензива) звільнила Чортків, Тернопіль, Золочів. Українські сили ді­йшли до лінії містечко Букачівці (нині смт Рогатин. р-ну Івано-Фр. обл.) — с. Ожидів (нині Буського р-ну Львів. обл.). Для оптимізації механізмів ухвале­н­ня рішень в екс­тремальних умовах війни уряд пере­дав над­звичайні повноваже­н­ня Є. Петрушевичу, якого оголошено диктатором ЗУНР. Під­тягнувши резерви, в липні 1919 польські війська знову пере­йшли в на­ступ. Українські частини змушені були від­ступити на Схід. 15–17 липня 1919 під­роз­діли Української галицької армії пере­правились за р. Збруч, на під­контрольну Директорії УНР територію. Так керівництво ЗУНР втратило контроль над власними землями і евакуювалося на Поді­л­ля (м. Камʼянець-Подільський), а Галичина опинилась під польською окупацією.

Українська галицька армія (УГА) під час польської окупації ЗОУНР

31 серпня 1919 обʼ­єд­нане українське військо звільнило від більшовиків Київ. Згодом УГА брала участь у боях з частинами Добровольчої армії генерала А. Денікіна в ра­йоні міст Немирів (нині Вінн. обл.) — Брацлав (нині селище Немирів. р-ну). На­прикінці жовтня 1919 в УГА почалася епідемія тифу. З огляду на трагічний стан українських під­роз­ділів, новий командувач армії М. Тарнавський, усупереч наказам С. Петлюри, 6 листопада 1919 на власну від­повід­альність під­писав договір, згідно з яким УГА при­єд­нувалась до Добровольчої армії генерала А. Денікіна й від­ходила в р-н Одеса — м. Балта (нині Одес. обл.) на лікува­н­ня. У ніч на 16 листопада 1919 Є. Петрушевич через Румунію ви­їхав до Відня, головний отаман УНР С. Петлюра — до Польщі. Наміри денікінського командува­н­ня викори­стати галицьких стрільців на фронті виявились марними. У лютому 1920 з ініціативи стрілецьких ревкомів три галицькі бригади влилися до 12-ї і 14-ї радянських армій. На їхній базі створено 20-тисячну Червону УГА, яку очолив В. Порайко. У лютому 1920 під­роз­діли Червоної УГА вели бої з денікінцями і польськими військами. 23 квітня 1920 дві стрілецької бригади знову пере­йшли на бік петлюрівської армії, що тоді була союзником поляків, але не­вдовзі інтерновані польською владою. Сотні галичан, які залишились у Червоній армії, незабаром від­правлені в тюрми Харкова й Одеси, Кожухівський концтабір побл. Москви, табір на Соловецьких о-вах у Білому морі (РФ).

Спроби від­новле­н­ня ЗУНР

Керівництво ЗУНР в еміграції прагнуло від­новити власну державність у Східній Галичині шляхом пере­говорів зі світовими лідерами. Однак з огляду на виникне­н­ня нової воєн­но-політичної ситуації в Центрально-Східній Європі, насамперед через небезпеку пошире­н­ня комуністичних режимів, західні держави схилялися до роз­вʼяза­н­ня українсько-польської суперечки за Галичину на користь Польщі, тому й допустили її захопле­н­ня — 25 червня 1919 Найвища рада Антанти санкціонувала право Варшави на тимчасову військову окупацію Східної Галичини. Під­готовлений нею проект статусу Східної Галичини, котрий перед­бачав лише 25-річний мандат на адмініструва­н­ня Польщі у краю, опротестувала польська делегація, і він не набув чин­ності (поляки вимагали права на довічне володі­н­ня Галичиною). З метою пере­шкодити інкорпорації українських земель до складу Речі Посполитої керівництво ЗУНР домагалося від країн Антанти роз­вʼяза­н­ня східногалицької про­блеми на засадах права націй на державне самови­значе­н­ня. Проте невдачі у боротьбі проти на­ступу більшовицьких військ, денікінців і польської армії та пере­хід УГА на службу до А. Денікіна змусили Директорію піти на по­ступки Польщі, що згодом завершились укла­да­н­ням Варшавського договору. Для уряду ЗУНР позиція Директорії на пере­говорах УНР і Польщі виявилася не­прийнятною, їхні пред­ставники С. Витвицький, А. Горбачевський та М. Новаковський ви­йшли з пере­говорного процесу. 20 грудня 1919 Є. Петрушевич скликав у Відні засі­да­н­ня уряду ЗУНР, на якому було прийнято ріше­н­ня про одно­сторон­нє скасува­н­ня Акта Злуки. Згодом було від­новлено назву держави ЗУНР (у середині 2020 було утворено закордон­ний галицький уряд ЗУНР).

23 лютого 1921 паризька сесія Ради Ліги Націй під­твердила тимчасовий характер польської військової окупації Східної Галичини. Навесні 1922 долю цих земель обговорювали на Ґенуезькій конференції 1922. 14 березня 1923 Рада пред­ставників держав Антанти ви­знала Східну Галичину частиною Польщі. Натомість польський уряд по­обіцяв забезпечити національним меншинам можливості для національно-культурного роз­витку і надати Східній Галичині автономію, однак не виконав цієї обіцянки. Оголосивши заяву з протестом, 15 березня 1923 екзильний уряд ЗУНР у Відні самоліквідувався.

Фотоілюстрації

×

❮ ❯

Завантажити статтю