Збройні сили

Визначення і загальна характеристика

ЗБРО́ЙНІ СИ́ЛИ — ви­значний компонент системи воєн­ної без­пеки держави чи групи держав, що здійснює захист їхнього суверенітету, незалежності, територіальної цілісності й національних інтересів. Збройні сили також залучають для забезпече­н­ня викона­н­ня рішень між­народних організацій (див. Збройні сили ООН), під час ліквідації наслідків гуманітарних і техноген­них ката­строф, стихійних лих та інших над­звичайних ситуацій. Сучасні збройні сили більшості держав світу — Сухопутні війська, Військово-повітряні сили, Військово-морські сили, які поділяють на роди військ (авіація військова, аеромобільні війська, артилерія, танкові війська та інші), спеціальні війська, озброє­н­ня і тил.

В окремих випадках у їхньому складі можуть пере­бувати війська національної гвардії (США), жандармерію (Франція), під­роз­діли територіальної оборони (Німеч­чина) та інші збройні формува­н­ня (внутрішні війська, залізничні війська тощо). Збройні сили сучасних країн мають військові формува­н­ня армії та флоту з централізованим управлі­н­ням, системами комплектува­н­ня, забезпече­н­ня, оснаще­н­ня озброє­н­ням і військовою технікою, регламентованими способами та формами веде­н­ня воєн­них дій (на основі доктрин, директив, статутів і на­станов), від­повід­ною формою одягу та іншими засобами.

Нерегулярні (ір­регулярні) збройні сили (формува­н­ня), як правило, комплектують за добровільними або примусовими принципами на певний період (не­стача резервів, раптова окупація країни, пов­ста­н­ня, політична криза тощо). У них за­звичай від­сутні єдина організаційно-штатна структура й чітко ви­значений порядок проходже­н­ня служби. Враховуючи за­старіле озброє­н­ня й недо­статній рівень під­готовки, ір­регулярні військові формува­н­ня за­стосовують для викона­н­ня допоміжних бо­йових зав­дань (оборона й охорона важливих обʼєктів, контроль території, су­проводже­н­ня вантажів, комен­дантська служба та інші).

Виникне­н­ня збройних сил у світі

Створе­н­ня збройних сил повʼязане з необхідністю захисту ареалу прожива­н­ня племен, етносу та виникне­н­ням рабо­власницьких держав. До війська вербували без­земельних селян, вільновід­пущених і навіть рабів, а згодом залучали іноземних на­йманців (Греція, Персія, Карфаген, Рим. імперія). По­ступово виникли ЗС зі складною структурою й управлі­н­ням, які комплектували за наймом. Найкраще озброєні та на­вчені ЗС на чолі з добре під­готовленим команд. складом на той час мала Римська імперія, де роз­виток воєн­ного мистецтва сягнув найвищого рівня. Чисельність збройних рабо­власницьких держав становила понад 100 тис. вояків (у Рим. імперії — бл. 300 тис.). За феодалізму в Західній Європі в умовах від­носно слабкого державного апарату від­бувся пере­хід від централізованих по­стійних армій до ополче­н­ня васалів і під­васалів, кожен із яких мав власні збройні загони. Навіть під час великих походів чисельність збройних сил не пере­вищувала 60 тис. осіб. На території України особливості війська авто­хтон­ного населе­н­ня зумовлював роз­поділ на роди й племена. У випадку війни члени роду складали окремий під­роз­діл на чолі зі старійшиною або обраним воєначальником (воєводою). Для захисту від нападу противника у важкодо­ступних місцях зводили городища, укріплені одним або декількома земляними валами і зовнішніми ровами (у 5–8 ст. — бл. тис.і городищ), де у випадку небезпеки знаходили притулок мешканці навколишніх поселень.

Збройні сили на українських землях у давнину

Збройні сили Давньої Русі складалися із по­стійних дружин князів та ополче­н­ня («воїнів»), яке у разі потреби набирали з вільних селян і городян. У подальшому найбільш боє­здатну частину збройних сил становила на­ймана варязька дружина, поділена на під­роз­діли по 40–60 вояків (стільки могло роз­міститися в одному човні). Від 11 ст. їхнє місце посіли бояри-земле­власники, які водночас виконували вищі адміністративно-державні функції (озброє­н­ня вояків на українських землях у цей та інші історичні періоди дивіться у стат­ті «Зброя»). Збройні сили складали важко­озброєна дружина (старша і молодша), легко­озброєне народне ополче­н­ня (боє­здатне населе­н­ня певної округи, яке збирав і озброював князь), на­ймані кочові тюркські племена (берендеї, торки та інші), що виконували функції легкої кавалерії. Організаційно військо у бою поділяли на полки (100–200 вояків), його кількість (із ополче­н­ням і кочовиками) інколи сягала кількох десятків тисяч.

Українське військо в складі інших держав

Після входже­н­ня українських земель до складу Польщі, Литви й Угорщини українці служили у складі збройних сил цих країн. На­ступним етапом роз­витку українського війська стало зародже­н­ня і становле­н­ня у 15–17 ст. на Поділ­лі та Пів­ден­ній Київщині козацтва. У 1572 польський король Сигізмунд Другий Август зарахував до збройних сил Речі Посполитої 300 козаків із державною платнею, внесених до особливого списку — реєстру (у різні часи кількість реєстрових козаків сягала 20–40 тис. осіб). Проте більшість становили нереєстрові козаки, які здійснювали сухопутні й морські походи, однак офіційно на військовій службі не пере­бували.

Організація та роз­виток козацького війська

Козацьке військо поділяли на січі, полки, курені та сотні, що одночасно виконували функції адміністративних одиниць. Первісно сформувалися Хортицька, Томаківська, Базавлуцька січі, а також Київський, Пере­яславський, Білоцерківський, Корсунський, Канівський і Черкаський полки (на­звані за місцем роз­ташува­н­ня полкової старшини), у подальшому їхня кількість неодноразово змінювалася. Полки не мали фіксованої структури й чисельності, зокрема за Бог­дана Хмельницького полк складався з двох–трьох куренів і нараховував від 300 до 2 тис. козаків, курінь мав дві–три сотні, сотня — до двохсот козаків. У ході національно-визвольної війни Бог­дан Хмельницький очолив 300-тисячне військо (60 тис. козаків) зі 150 гарматами. У ході ліквідації російським урядом січового козацтва у 1783 році з десяти геть­манських і трьох кін­них полків утворили десять регулярних карабінерних полків російської армії з шестирічним терміном служби.

Українські військові формува­н­ня на початку 20 ст.

Після повале­н­ня самодержавства у Російській імперії (березень 1917) в Києві сформовано Українську Центральну Раду на чолі з М. Грушевським. У військових частинах роз­горнуто широкий процес українізації (най­успішніше — у 34-му армійському корпусі під командува­н­ням генерала П. Скоропадського, який пере­йменовано в Перший Український). На Київщині, Чернігівщині, Полтавщині та інших землях роз­почато створе­н­ня загонів Вільного козацтва. Однак керівництво Української Центральної Ради, де більшість становили соціалісти, вважало, що збройні сили не потрібні, а їхні функції можуть виконувати міліційні формува­н­ня. Через непослідовність дій Української Центральної Ради та під впливом більшовицької та есерівської агітації багато українізованих частин роз­палося. Лише на­прикінці 1917 року створено перші українські (а не українізовані) регулярні частини — Галицько-Буковинський курінь Січових стрільців, Гайдамацький кіш Слобідської України, Республіканський полк, затверджено статут Армії УНР (навесні 1918 року — близько 15 тисяч вояків).

За Геть­мана П. Скоропадського продовжено роз­будову війська Української Народної Республіки, але через протидію німецького уряду вдалося лише ухвалити закон про загальний військовий обовʼязок і затвердити план реорганізації армії, основу якої складали сформовані за попередньої влади Окрема Запорозька дивізія (див. Запорозький корпус), Запорозький і Чорноморський коші. Влітку–восени 1918 року в Києві організовано Сердюцьку дивізію, у Білій Церкві — Окремий загін Січових стрільців.

Із Австро-Угорщини пере­дано Сіру дивізію (утворену з військовополонених українців — вояків російської армії). Роз­почато укомплектува­н­ня добровольцями російських офіцерських дружин, які мали увійти до складу українського війська. Антигеть­манське пов­ста­н­ня під проводом Директорії УНР під­тримали понад 260 тисяч вояків з Окремого загону Січових стрільців, частин Запорозького корпусу й Сердюцької дивізії, що пере­йшли на бік пов­сталих. До них долучилися політично різнорідні пов­станські формува­н­ня: Дні­провська, Чорноморська, Селянська, Волинська, Подільська дивізії, Вільні баталь­йони охорони революції Нестора Махна та інші.

Після повале­н­ня Геть­манату від­новлено збройні сили УНР, а більшість пов­станських загонів самодемобілізувалася. Українську Галицьку Армію — військо Західноукраїнської Народної Республіки — сформовано у грудні 1918 року. Вона мала 3 корпуси по 4 бригади (близько 30 тис. вояків), які разом із формува­н­нями Армії УНР взяли активну участь у Визвольних змага­н­нях 1917–1921 років.

На­прикінці 1917 завдяки активній більшовицькій пропаганді загони Червоної гвардії нараховували до 20 тис. вояків. У нейтральній зоні між Росією і Україною восени 1918 року почалася організація перших українських червоних пов­станських дивізій. У січні 1919 року засновано Український фронт на чолі з В. Антоновим-Овсієнком. Вже 5 лютого оперативні групи фронту захопили Київ. Однак у на­ступні декілька місяців формува­н­ня Українського фронту реорганізовано у 20-у і 14-у армії. Політика «воєн­ного комунізму» при­звела до селянських пов­стань (в липні 1919 року — 207 пов­стань). Загони отаманів Миколи Григорʼєва, Нестора Махна, Юрія Тютюника, Якова Шепеля та інших активно діяли проти радянської влади. У 1920 році організовано 3 бригади Червоної Української Галицької Армії. До червня 1920 радянські армії були змушені вести бо­йові дії на два фронти. Бої завершилися на­прикінці 1921 ліквідацією понад ста пов­станських загонів. Надалі на території УРСР роз­ташовувалися формува­н­ня радянської армії та флоту.

Власні збройні сили («Карпатська Січ») мала Карпатська Україна, що про­існувала від жовтня 1938 до березня 1939. Під час Другої світової війни було створено Перший Український фронт, Другий Український фронт, Третій Український фронт, Четвертий Український фронт. Вони не тільки визволили УРСР, а й роз­громили німецькі війська на більшій частині Східної і Центральної Європи.

У період 1935–1991 на території УРСР були роз­ташовані гарнізони Збройних Сил СРСР.

Воєн­ний потенціал України після від­новле­н­ня незалежності

24 серпня 1991 було ухвалено Акт проголоше­н­ня незалежності України, а разом із ним і — дві По­станови «Про проголоше­н­ня незалежності України» і «Про військові формува­н­ня на Україні», в другій з яких за­значено: «під­порядкувати всі військові формува­н­ня, дис­локовані на території республіки, Верховній Раді України; утворити Міністерство оборони України; урядові України при­ступити до створе­н­ня Збройних Сил України, республіканської гвардії та під­роз­ділу охорони Верховної Ради, Кабінету Міністрів і Національного банку України». Україна успадкувала значну частину воєн­ного потенціалу колишнього СРСР: армію Ракетних військ стратегічного при­значе­н­ня (176 між­континентальних балістичних ракет, близько 2,6 тисяч одиниць тактичної ядерної зброї), 3 повітряні армії (понад 1 тис. бо­йових літаків), окрему армію ППО, 14 мото­стрілецьких, 4 танкових, 3 артилерійські дивізії, 8 артилерійських бригад (9293 танки, 11 346 бо­йових машин), 3 бригади військ спеціального при­значе­н­ня, 9 бригад ППО, 7 полків бо­йових вертольотів тощо. Загальна чисельність військ — близько 900 тис. осіб. В основу процесу роз­будови Збройних Сил України покладено політичне ріше­н­ня стосовно Без­ʼ­ядерного статусу України (до 1996 року з її території вивезено всі ядерні боєзаряди та боє­припаси) й прийнятий Верховною Радою пакет законодавчих актів, серед яких — нова Воєн­на доктрина, Концепція оборони і будівництва Збройних Сил України, Закони «Про оборону України» та «Про Збройні Сили України» (обидва — 1991 рік), а також Будапештський меморандум. Від­бувалося одночасне формува­н­ня правової основи діяльності Збройних Сил України, реорганізація їхньої структури, створе­н­ня від­повід­них систем управлі­н­ня і забезпече­н­ня. Це су­проводжувалося значним скороче­н­ням військових структур, чисельності особового складу, кількості озброє­н­ня та військової техніки. Важливий крок на шляху становле­н­ня Збройних Сил — роз­поділ Чорноморського флоту колишнього СРСР між Україною та РФ.

Збройні Сили України

Організаційно ЗСУ складаються із органів управлі­н­ня, військових формувань та установ і закладів військової освіти. Структуру ЗСУ, чисельність, озброє­н­ня, обсяги фінансува­н­ня затверджує ВР України за по­да­н­ням Президента. Загальне керівництво здійснює Президент як Верховний Головнокомандувач, без­посереднє — начальник Генерального штабу — Головнокомандувач ЗСУ.

Система управлі­н­ня ЗСУ забезпечує планува­н­ня, за­стосува­н­ня та управлі­н­ня угрупова­н­нями військ (сил) у класичних варіантах веде­н­ня широкомас­штабних воєн­них дій. Складається з 4 ланок управлі­н­ня (стратегічна, оперативна, оперативно-тактична, тактична); а також Генерального штабу, 3 командувачів видів ЗСУ, головних управлінь оперативного забезпече­н­ня, озброє­н­ня, тилу, 2 управлінь оперативних командувань, територіальних управлінь, 7 управлінь корпусів.

На початку 2000-х років чисельність ЗСУ сягала 200 тис. осіб, з яких 147 тис. служать у бо­йових частинах (62 %) і частинах та закладах забезпече­н­ня (38 %). За функціональним при­значе­н­ням загальний бо­йовий склад ЗСУ було поділено на Обʼ­єд­нані сили швидкого реагува­н­ня (ОСШР) та Основні сили оборони (ОСО). ОСШР — сили бо­йової готовності, спроможні без до­укомплектува­н­ня виконувати ви­значені зав­да­н­ня. Це ті війська, що здатні негайно реагувати на кризові ситуації (до 30 % від загального бо­йового складу ЗСУ мирного часу). ОСО — сили мобілізаційної готовності, спроможні виконувати зав­да­н­ня після мобілізації та приведе­н­ня у бо­йову готовність (до 70% від загального бо­йового складу ЗСУ мирного часу). Бази, центри, склади, арсенали матеріально-технічного забезпече­н­ня належать до системи забезпече­н­ня жит­тєдіяльності ЗСУ.

• Національний університет оборони України імені Івана Черняховського (Київ);
• Національна академія сухопутних військ імені геть­мана Петра Сагайдачного (Львів);
• Харківський національний університет Повітряних Сил імені Івана Кожедуба;
• Національний університет «Одеська морська академія» (Одеса);
• Військові ін­ститути при технічних університетах (напр., Військовий ін­ститут телекомунікацій та інформатизації при КПІ).

Концепція роз­витку ЗСУ на період 2011-2015 років перед­бачала оптимізацію військового потенціалу шляхом скороче­н­ня особового складу на 20% та ре­структуризації системи управлі­н­ня. Однак в умовах військової за­грози збоку РФ оборон­на політика зосередилася на модернізації озброє­н­ня, закупівлях нових зразків зброї. Значну під­тримку в цьому надали західні партнери України, які сприяли не лише по­стачан­ню техніки та обладна­н­ня, а й організації на­вчальних про­грам для українських військових за кордоном. Починаючи з 2014 року, було активізовано пере­хід на контрактну основу служби, а після повномас­штабного вторгне­н­ня РФ у 2022 році — роз­почато загальнодержавну мобілізацію. Задля посиле­н­ня обороно­здатності держави створено низку нових військових формувань, що до­зволило під­вищити ефективність військових дій та забезпечити кращу організацію оборони. Нині структура ЗСУ охоплює такі роди військ:

• Сухопутні війська (танкові, механізовані, артилерійські види військ тощо).
• Повітряні сили;
• Військово-морські сили;
• Сили спеціальних операцій;
• Десантно-штурмові війська;
• Сили територіальної оборони (створено з початком агресії РФ);
• Сили без­пілотних систем (створено у 2024; перший у світі під­роз­діл, що оперує повітряними, наземними, надводними та під­водними без­пілотниками і роботизованими системами).

Нині Збройні Сили України є однією з найсильніших армій Європи. Вони продемонстрували свою здатність давати від­січ агресору. Попри значні успіхи ЗСУ потребують подальшого роз­витку та модернізації.

В Україні щороку 6 грудня від­значають День Збройних Сил України (у день ухвале­н­ня 1991 року Закону України «Про Збройні сили України»). Ще одним державним святом, заснованим 2014, є День захисників і захисниць України, повʼязаний із вшанува­н­ням сил оборони від російської агресії.

Літ.: Яворницкий Д. История запорожских казаков. С.-Петербург, 1892. Т. 1-2. 1895-1897. Т. 3 українською мовою — Л., 1990–91, т. 1–3; Крипʼякевич І., Гнатевич Б. Історія Українського війська: У 2-х т. Л., 1936. Він­ніпеґ, 1953; Дубрівний П. Сірожупан­ники // За державність. 1964. Зб. 10; Голобуцкий В. Запорожское казачество. К., 1957 (українською мовою — К., 1994); Апанович О. Збройні сили України першої половини XVIII ст. К., 1969; Дорошенко Д. Нарис історії України. Т. 1–2. К., 1992; Гриневич В., Гриневич Л., Якимович Б. та ін. Історія українського війська (1917–1995). Л., 1996; Голубко В. Армія Української Народної Республіки 1917–1918: Утворе­н­ня та боротьба за державу. Л., 1997; Рубльов О., Реєнт О. Українські визвольні змага­н­ня 1917–1921 рр. К., 1999; Тинченко Я. Армии Украины 1917–1920 гг. Москва, 2002; Клочко В. І. Озброє­н­ня та військова справа давнього населе­н­ня України (5000–900 рр. до Р. Х.). К., 2006; Чорний В. Військова організація України: становле­н­ня та пер­спективи роз­витку. Ніжин, 2009; Котляр М. Нариси воєн­ного мистецтва Давньої Русі. К., 2010; Біла книга 2010. Збройні Сили України. К., 2011; Кузьмук О. Формува­н­ня та еволюція Воєн­ної організації (сектору без­пеки і оборони) України (1991–2012). К., 2013; Попко С. Між­народне спів­робітництво Міністерства оборони України та Збройних сил України в 1991–2019 рр. К., 2020.

С. П. Корін­ний

Фотоілюстрації

×

❮ ❯

Завантажити статтю