ЗВЯ́ГЕЛЬ (до 1795 — Возвягль, Взвяголь, Взвягль, Звяголь, Звягель, у 1795–2022 – Ново­град-Волинський) — місто обласного значе­н­ня Житомирської області, райцентр. Має статус історичного населеного місця (від 2001). У 2022 пере­йменовано на історичну назву. На­прикінці 2017 з Ново­град-Волинської міськради та Майстрівської сільської ради (села Майстрів, Майстрова Воля, Маковиці) утворено Ново­град-Волинську міську обʼ­єд­нану територіальну громаду (73,1 км2, 57 289 осіб, з них сільського населе­н­ня — 1181 особа), до якої на початку 2020 долучили Гульську сільську раду (36,875 км2). Роз­ташоване в межах Житомирського Поліс­ся, на р. Случ (притока Горині, басейн Дні­пра), по­близу впаді­н­ня в неї Смілки, за 312 км від Львова, 210 км від Києва та 87 км від обл. центру. Площа 32,77 км2. За пере­писом населе­н­ня 2001, проживали 56 259 осіб (складає 101,8 % до 1989); станом на 1 січня 2020 — 55 790 осіб; пере­важно українці. Міські автобусні пасажирські пере­везе­н­ня здійснюють на 11-ти маршрутах. Є вузлова залізнична станція Ново­град-Волинський І дільниць Коростень–Шепетівка та Рівне–Житомир. Через місто проходить між­народна автострада Київ–Чоп, що на західній межі пере­тинається з регіональною автотрасою Шепетівка–Коростень. Має зручний автообхід протяжністю 15 км, що до­зволяє оминати місто транзитному транс­порту. Неподалік пролягає магістральний нафто­провід «Дружба», нафто­продукто­провід «Самара–Західний напрям» з потужним терміналом на околиці, газо­провід високого тиску. Діє енергетична митниця. У різний час містами-по­братимами стали Долина (Івано-Франківська обл.), Ломжа (Польща), Резекне (Латвія), Рогачов (Білорусь), Суомус­салмі (Фінляндія), Сурамі, Хашурі (обидва — Грузія); деякий період тривали партнерські від­носини з містами Белхатува (Польща) та Курськ (РФ). 

На території міста під охороною пере­буває геологічна памʼятка природи місцевого значе­н­ня — скеля Камʼяний гриб (льодовиковий період). На лівому березі Смілки — памʼятка археології місцевого значе­н­ня поселе­н­ня 11–13 ст. На Звягельщині сталі поселе­н­ня вздовж берегів Случі були вже у період неоліту. Роз­копки 1988–98, 2007–08, 2017–18 на правому березі Случі, за близько 5 км нижче за течією від центру сучасного міста до­зволили локалізувати 2 городища та селище (посад) між ними давньоруської культури (на Пів­ден­ному Сході від с. Чижівка Звягельського р-ну; нині памʼятка археології національного значе­н­ня). Місто («город») Возвягль Болохівської землі вперше згадується під 1257 в Іпатіївському списку Галицько-Волинського літопису в звʼязку із завоюва­н­ням його військом князя Данила Галицького. Нове поселе­н­ня Взвяголь, що вперше зга­дане 1432, виникло на лівому березі Случі (від­повід­но за близько 5 км вище за течією, де донині й роз­ташоване місто). На той час воно входило до складу Великого князівства Литовського. У 2-й половині 15 ст. було власністю князів Звягольських. 1499 маєток Звяголь пере­йшов у володі­н­ня до князя К. Острозького, який 1507 отримав привілей від великого князя Литовського Сиґізмунда І на побудову замку та створе­н­ня міста. Замок було завершено й освячено 1595, але протягом 17–18 ст. його неодноразово добудовували, пере­будо­вували й руйнували. З 3-х боків захищав глибокий рів, з 4-го — скелястий берег Случі. На випадок облоги облаштували під­земний хід. Залишки замку-фортеці збереглися донині (у 1980-х роках була ре­ставрована фортечна стіна й одна з її оборон­них веж, а прилегла до неї територія упорядкована й пере­творена в зону від­починку). За Люблінською унією 1569, у складі Прав­обережної України Звягель пере­йшов під владу Польщі як місто-фортеця Луцького пов. Волинського воєводства. Укріплене місто згадується в акті роз­поділу маєтків князів Острозьких. У 16 ст. жителі пере­важно за­ймалися ремеслами, торгівлею, землеробством. Від­бувалися щотижневі торги та щорічні ярмарки. 1577 тут мешкали 30 ремісників і 50 торговців. На початку Визвободної війни більшість селян і ремісників влилися до військових зʼ­єд­нань Б. Хмельницького. 1648 під проводом місцевого кушніра М. Тиші для походу на Волинь сформувався Звягельський полк, що припинив своє існува­н­ня після укла­да­н­ня Зборівського миру 1649. Внаслідок військових подій 1648–49 місто пере­творилося на руїну. 1649 у Звягелі дис­локувалися окремі сотні Чернігівського і Лубенського полків на чолі з полковником Г. Яцкевичем. У тому ж році із за­провадже­н­ням полкового адміністративно-територіального поділу місто стало центром Звягельського адміністративного полку й утримувало цей статус до 1670. Водночас 1656–59 вдруге функціонував Звягельський військовий полк. 1659 господарями Звягеля стали князі Любомирські. За Андрусівським миром 1667, Звягель повернули до складу Польщі. 1730 споруджено деревʼяний православний собор Вознесі­н­ня Святого Спаса (інша назва — Преображе­н­ня Господнього), близько 1740 — Велику синагогу, близько 1750 — деревʼяну церкву Святої Трійці, 1766 завершено будівництво камʼяного костелу Воздви­же­н­ня Святого Хреста. 1766 в місті було 379 будинків, мешкали 2 тис. осіб. Від 1773 працював один із перших в Україні чавуноливарних заводів. 

Після 2-го поділу Польщі 1793 Звягель пере­йшов до складу Російської імперії. 1795 місто викуп­лено державною казною у М. Зубової (уродженої Любомирської) та ви­значено адмімістративним центром ново­утвореної Волинської губернії. Від 1796 в офіційних документах фігурує вже як Вово­град-Волинський. Від кінця 18 ст. до більшовицького пере­вороту 1917 великими земельними угі­д­дями та багатьма маєтками у місті та навколо нього володіла родина Уварових. 1804 через брак у місті приміщень для адміністративних установ губернським центром став Житомир. Від того ж року до 1923 — повіт. центр. 1806 на Уваровському металоробному заводі за вказівкою М. Кутузова, штаб-квартира якого роз­міщувалася в місті, налагоджено виробництво ядер і картечі для російської армії. У с. Новий Звягель (нині один зі східних міських ра­йонів) у маєтку Уварових діяв винокурний завод, що пізніше був реконстру­йований у спиртовий завод (від середини 20 ст. — завод кормових антибіо­тиків, нині ПАТ «Біо­ветфарм»). 1814 місто від­відав англійський художник, майбутній єпис­коп Калькут­ти Дж.-Т. Джеймс, який виконав перше графічне зображе­н­ня міста. Друге ві­доме зображе­н­ня центру міста зробив польський графік Н. Орда 1872–74 під час подорожі Волин­ню. 1823–25 місто було одним із осередків декабристського руху. Тут засновано Товариство обʼ­єд­наних словʼян, що очолили офіцери 8-ї артилерійської бригади 1-ї армії брати Андрій і Петро Борисови й уродженець міста польський революціонер-демократ Ю. Люблінський. 1825 від­крито церковно-парафіяльну школу, 1832 — повітове училище, якому під­порядковувалися 7 парафіяльних училищ. 1834–36 канцеляристом у Ново­град-Волинському земському суді працював композитор, поет Д. Бонковський. 1838 роз­міри міста складали 284 десятини, проживали 6127 осіб. Тоді ж у місті працювали 3 шкіряних, вапняний, поташний, цегельний і салотопний заводи. 

1846 за зав­да­н­ням Тимчасово комісії для роз­гляду давніх актів в архівах Київської, Подільської і Волинської губерній, створеної при київському генерал-губернаторі, Ново­град-Волинський пов. від­відав Т. Шевченко. Свої враже­н­ня про село неподалік міста він від­образив у повісті «Варнак». Площа міста 1860 зросла до 330 десятин. 1864–67 повітовим суд­дею та директором тюремного від­діле­н­ня працював історик, етно­граф, архео­граф В. Пероговський. 1865 було 386 будинків (з них лише 15 камʼяних), проживали 7514 осіб; 1879 після забудови нових вулиць і кварталів кількість будинків досягла 1047 (зокрема й 39 камʼяних), чисельність населе­н­ня становила 13 479 осіб. У 2-й половині 19 ст. архітектурними домінантами стали культові споруди: соборна церква Преображе­н­ня Господнього (1861), пере­будована церква Святої Трійці (1865), Велика синагога, костел Воздвиже­н­ня Святого Хреста. Також на околиці діяла невелика церква Різдва Пресвятої Богородиці (1833), на території вʼязниці — церква святого архістратига Михаїла (1865). Усі ці храми були знищені у 1-й половині 20 ст. під час посиле­н­ня боротьби комуністичного режиму з релігією та радянсько-нацистської війни. Реформи 1860-х років сприяли роз­витку промислового виробництва. 1868–79 у місті проживала сімʼя видатних діячів української культури Косачів, зокрема 1870–73 — у будинку Окружків (нині памʼятка історії національного значе­н­ня, вул. Соборності, № 76/2; 1963 засновано Українки Лесі Літературно-меморіальний музей), 1873–79 — у будинку Завадських (нині памʼятка історії місцевого значе­н­ня, вул. Косачів, № 5а; 1999 від­крито Музей родини Косачів). Право­знавець, громадський діяч П. Косач працював головою Ново­град-Волинського зʼ­їзду мирових посередників, його дружина О. Драгоманова-Косач (див. Олена Пчілка) тут записувала пісні, обряди, народні звичаї, збирала зразки народних вишивок, а 1925 стала першою жінкою зі зва­н­ням члена-кореспондента ВУАН. Тут у них, окрім Л. Косач-Квітки (Леся Українка), народилися фізик, математик, письмен­ник, пере­кладач М. Косач (Обачний) і письмен­ниця, пере­кладачка, етно­граф О. Косач-Кривинюк. У місто на гостини до Косачів при­їжджали фундатори української громадської сві­домості, фольклористики, археології, літератури та музики М. Драгоманов (брат Олени Пчілки; див. Драгоманови), В. Антонович, М. Старицький, М. Лисенко. 1896 було 19 під­приємств, на яких працювали 118 робітників. За Всеросійським пере­писом населе­н­ня 1897, проживали 15 308 осіб, з них 8275 євреїв. Тут тривалий час існувала звягельська династія євреїв-хасидів Голдманів, з яких 3 особи були звягельськими цадиками. На єврейському кладовищі збереглося похова­н­ня письмен­ника 19 ст. Феєрберга Мордехая-Зеєва. На­прикінці 19 ст. прибуло кілька сотень німецьких і чеських колоністів. 

До початку 1900 у місті вже було 3350 будинків, з них 256 камʼяних. 1901 мешкали 15,3 тис., 1913 — 21,3 тис. осіб. 1912 від­крито прогімназію, 1913 — класичну чоловічу та жіночу гімназії. Діяли вищі початкові жіночі та чоловічі училища, низка приватних на­вчальних закладів. Багато робітників брали участь у революційних подіях 1905. Напередодні 1-ї світової війни у місті працювали 3 чавуноливарні, 3 шкіряні, 2 цегельних заводи, фанерна фабрика, 3 водяні млини, пивоварний завод, кузня, значна кількість приватних майстерень, пекарень та інших ку­старних під­приємств. Місто було у прифронтовій зоні, стало місцем дис­локації значної кількості військових частин. Жителів залучали до спорудже­н­ня оборон­них укріплень вздовж смуги Овруч–Ємільчине. 1915–16 через населений пункт прокладено залізницю Старокостянтинів–Жлобин. Під час воєн­них дій 1918–20 влада змінювалася 12 разів, зокрема місто пере­бувало під контролем більшовицьких, українських, австро-німецьких і польських військ. У серпні 1919 унаслідок ката­строфічної пожежі згоріло близько 1 тис. будинків, центральна частина пере­творилася в руїни. 1920 у місті у складі воюючих армій побували польські державні і політичні діяч Ю.-К. Пілсудський, радянський письмен­ник І. Бабель (Н.-В. згадується у 3-х його оповіда­н­нях) і майбутній маршал Радянського Союзу С. Тимошенко. 27 червня 1920 на декілька десятиліть у місті встановлено більшовицьку владу. 

За польсько-більшовицькою мирною угодою у листопаді 1920 місто пере­йшло до Радянської держави. Першим головою міського революційного комітету був майбутній маршал Радянського Союзу П. Рибалко. 1921 радянський командувач військ України та Криму М. Фрунзе при­ймав тут військовий парад. 1923–25 — місто, райцентр Житомирської округи, 1925–30 — Волинської округи; водночас до 1925 — Волинської губернії. 1923 діяли 6 міських трудових шкіл. Функціонували 2 театри, що згодом обʼ­єд­нали в театр імені Т. Шевченка. 1925 створено міськраду. У 1920-х роках значного пошире­н­ня набули ку­старні ко­оперативні під­приємства та трудові артілі. 1927 на базі механічної майстерні засновано металооб­робний завод; уведено в дію маслозавод. 1929 проживали 15 595, 1936 — 23,7 тис. осіб. 1932–37 населені пункти Ново­град-Волинщини входили до складу Київської, від 1937 — Житомирської області. Жителі потерпали від голодомору 1932–33, за­знали сталінських ре­пресій. У 1930-х роках з Ново­град-Волинщини депортували багато «небажаних елементів» до Сибіру, Уралу, в Архангельську обл., Карелію та Республіку Комі, а також примусово пере­селили значну кількість сімей на території сучасних Дні­пропетровської, Донецької, Запорізької, Луганської і Херсонської області. 1935–58 Ново­град-Волинській міськраді були під­порядковані сільські ради тимчасово роз­формованого Ново­град-Волинського ра­йону. 1936 прокладено залізницю, що звʼязала місто з лінією Житомир–Фастів. У пере­двоєн­ні роки в місті проходили військову службу майбутні маршали А. Єременко (1932–38), К. Рокос­совський (1940–41), В. Толубко (1937–38), працював партизанський діяч, письмен­ник Д. Медведєв (1933–34). До 1939 збудовано комплекс військово-інженерних споруд Ново­град-Волинського укріпра­йону № 7, що входив до складу т. зв. Лінії Сталіна та ві­ді­грав значну роль в обороні міста 1941 (збереглися артилерійські напів­капонір № 306, пункт спо­стереже­н­ня з бронековпаком № 457, залізничний міст через Случ із вбудованим кулеметним капоніром в опорі). Від 8 липня 1941 до 3 січня 1944 — під німецькою окупацією. 1941 та 1942 у місті бував публіцист, письмен­ник У. Самчук, який працював редактором газети «Волинь». 1942–43 за під­тримки німецької влади виходив часопис «Звягельське слово». Понад 500 осіб брали участь у радянському під­пільному русі. Нацисти вбили тут близько 44 тис. військовополонених і цивільних осіб, з них кілька тисяч євреїв. На фронтах другої світової війни загинули 3814 ново­град-волинців. Під час оборони міста 1941 та його звільне­н­ня 1944 загинули 952 радянські воїни. Є 22 братські і 27 окремих могил. 14 військових частин удостоєні почесної назви «Ново­град-Волинські». 

У воєн­ні роки були зруйновані мости через Случ, хлібозавод, будівлі колишнього повітового ка­значейства та Великої синагоги. Згоріло без­ліч деревʼяних будинків, з єврейського кладовища знято велику кількість могильних плит для ремонту доріг. У січні 1944 дис­локувався штаб 1-го Українського фронту, де бували радянські військові діячі М. Ватутін, Г. Жуков; тоді ж як кореспондент газети «Червона зірка» при­їздив російський письмен­ник А. Платонов. У на­ступному місяці з метою пере­вірки стану визволених міст прибув М. Хрущов. 1944 від­будовано 70 під­приємств і установ міста. 1945 житловий фонд налічував 1345 будівель. 

У повоєн­ні роки в результаті активної забудови міста набув сучасного ви­гляду. По­ступово у межі міста уві­йшли села Лубчиці, Смолка, хутори Лідівка, Конотоп, Мочихвіст, Плетянка. 1959 проживали 27,6 тис. осіб. На початку 1960-х років нараховувалося 1 пʼяти-, 10 чотирьох-, 5 три- і 34 двоповерхові житлові будинки. У 1960–80-х роках введено в екс­плуатацію мʼясокомбінат, сироробний комбінат, плодоовочеконсервний завод, швейну фабрику «Полісянка», заводи металовиробів і залізобетон­них кон­струкцій, реконстру­йовано меблеву фабрику. 2001 центральну вул. Леніна пере­йменовано на Т. Шевченка, 2015 декомунізовано ще 24 вулиці, 2016 — 16 вулиць з від­повід­ними провулками. Нині, окрім одного з найдавніших міських під­приємств «Біо­ветфарм» (виготовляє препарати на основі авермектинів для захисту тварин і рослин від шкідників; обсяг реалізації за 2019 становив 11,5 млн грн), працюють: Ново­град-Волинський завод сільгоспмашин (засновано 1907; с.-га техніка, електрошафи для будівництва, металокон­струкції для телекомунікаційного обладна­н­ня; 52,0 млн грн), Ново­град-Волинський хлібозавод (1944; понад 100 найменувань продукції, з них 28 хлібо- і 58 здобнобулочних; 91,4 млн грн), Ново­град-Волинська виробничо-комерційна фірма «Леся» (веде свою історію від Ново­град-Волинської швейної фабрики, що діяла від 1965; верх­ній одяг, брюки; 111,2 млн грн), Ново­град-Волинська меблева фабрика «Мірт» (1991; спальні, вітальні, кабінети, кухні, бібліотеки, двері, сходи, конференц-столи, під­вісні стелі та ін. меблі унікального дизайну з дорогоцін­ної деревини; 163,7 млн грн), під­приємства «Нові ласощі — Житомир» (1994; зефір, кекси, цукерки, вафлі та дропси; 226,7 млн грн), «Новофарм-Біо­синтез» (1996; інфузійні й інʼєкційні роз­чини; 281,6 млн грн), виробнича дільниця «Укрмедпак» товариства з обмеженою від­повід­альністю «Юнік Фарма» (1999; ковпачки для закупорюва­н­ня флаконів з лікарськими засобами; 9,6 млн грн), під­приємство «Ready Garment Technology-Україна» (2004–15 — «Новотекс»; поши­т­тя чоловічих штанів та обробле­н­ня готових виробів з текс­тилю; 120,6 млн грн), виробниче обʼ­єд­на­н­ня «Техна» (2004 на базі ремонтно-механічного заводу; кліткове устаткува­н­ня для промислового птахівництва та невеликих фермерських господарств; 207,7 млн грн), під­приємства «Ековудс» (2010; паркет, паливні брикети та лісоматеріали для роз­палюва­н­ня камінів; 20,0 млн грн), «Факро-ТЛ» (2012; дахові вікна та сходи на горище; 41,4 млн грн). Функціонують промислово-економічний технікум, медичний і економіко-гуманітарний коледжі, професійний ліцей. 

У місті — 3 загальноосвітні ліцеї (зокрема й № 1 імені Лесі Українки), 8 загальноосвітніх шкіл (зокрема й № 10 художньо-естетичного профілю), до­шкільний Центр роз­витку дитини та 11 дитсадків; Палац дітей та молоді, Центр науково-технічної творчості учнівської молоді, Дитячо-юнацький клуб фізичної під­готовки. Серед установ міського від­ділу культури та туризму — Ново­град-Волинський крає­знавчий музей, міський Палац культури імені Лесі Українки (понад 20 р. очолював композитор, диригент, заслужений працівник культури України І. Мамайчук), школа мистецтв, центральна міська бібліотека імені Ю. Ковальського, центральна дитяча бібліотека імені Олени Пчілки, 5 бібліотек-філій (зокрема й № 5 для юнацтва). Здобули популярність колективи Палацу культури імені Лесі Українки: аматорський (засновано 1949, від 1959 — народний) і молодіжний (1978) театри (в обох нині керівник — В. Ольшевський), ансамбль пісні і танцю «Поліс­ся» (1959, від 1960 — народний; художній керівник і хор­мейстер — заслужений працівник культури України М. Артемюк, балет­мейстер — А. Дірко), дитячий хорео­графічний ансамбль «Веселка» (1974, від 1987 — народний; К. Рудакова), хор ветеранів праці (1982, до 1999 ви­ступав при гарнізон­ному Будинку офіцерів), вокальний ансамбль «Хміль» (2000, від 2003 — народний; в обох — заслужений працівник культури України М. Куркач), вокальне тріо «Віра» (1988, від 1991 — народний), дитячий фольклорний ансамбль «Ор­дана» (1998, від 2002 — народний; в обох — заслужений працівник культури України В. Матвійчук), муніципальний духовий оркестр (2008; О. Гурбан). Також від 2007 концертує клуб «Рок-молодь». Народні камерні колективи школи мистецтв: ансамбль «Classik» (керівник — Л. Хмелевська) та хор вчителів (Л. Адамович). 1987 започатковане Між­народне свято літератури і мистецтв «Лесині джерела». 

Є міський парк культури та від­починку. ЗМІ: газети «Лесин край» (міськра­йон­на), «Звягель», «Час плюс», «Час Поліс­ся»; місцеве телебаче­н­ня «Студія Калина». Лікувальні установи: філія Житомирського обласного центру крові, від­діле­н­ня гемодіалізу, міськра­йон­не стоматологічне і територіальне медичне обʼ­єд­на­н­ня, міський Центр первин­ної медико-санітарної допомоги, обласний спеціалізований Будинок дитини. Діють від­діле­н­ня: «Державного оща­дбанку України», «Креді Агріколь банку», «Приватбанку», «Райф­файзен банку “Аваль”», «Укргазбанку», «Укрсиб­банку», «Укрсоцбанку». Готелі: «Городок», «Леон», «Тополя»; мотелі: «Зу­стріч», «Перлина». 

Потреби вірян забезпечують 23 релігійні громади, з них 7 православних, 2 РКЦ, 1 УГКЦ (парафія Благовіще­н­ня Пресвятої Богородиці), 13 проте­стантського спрямува­н­ня (зокрема євангельських християн-баптистів, християн віри євангельської, повного Євангелія, адвентистів сьомого дня, свідків Єгови). За роки незалежності України в місті зведено православні Свято-Михайлівський і Свято-Троїцький собори, Свято-Георгіївська, Свято-Миколаївська, Свято-Петропавлівська і Свято-Преображенська церкви, костели Воздвиже­н­ня Хреста Господнього та Христа Царя всесвіту. 2001 засновано монастир згромадже­н­ня сестер Божого серця Ісуса РКЦ. 

Памʼятки архітектури місцевого значе­н­ня: поштова станція (кінець 1840-х років), Лубчицький млин (1868), палац Мезенцева (кінець 19 ст., 1903), млин І. Селіванова (початок 20 ст.), залізничний вокзал (1914), житловий будинок на вул. Соборності, № 2 (1933–34), Будинок офіцерів (1936–37), кінотеатр імені Щорса (нині молодіжний центр на вул. Шевченка, № 5; 1939–41). Встановлено памʼятники Лесі Українці (1987) та Т. Шевченку (2001; обидва — памʼятки монументального мистецтва місцевого значе­н­ня), погру­д­дя Лесі Українки (1971); меморіал жертвам голодомору та політичних ре­пресій (1992), меморіальний комплекс на честь танкістів, які від­значилися тут в боях з німецькими загарбниками (1977; у центрі — постамент з танком ІС-3), памʼятники жертвам фашизму (1996), вчителю (2011), меморіал воїнам, які загинули за незалежність та територіальну цілісність України (2015); памʼятні знаки на честь пере­бува­н­ня 1846 у місті Т. Шевченка (1992), козакам Звягельського полку (2009), на місці зруйнованого Спасо-Преображенського собору (2011), на честь 20-річчя та 25-річчя («Гармата») Пере­моги над нацизмом, на місці спале­н­ня радянських під­пільників (1991), воїнам-землякам, радянським військовополоненим (обидва — 1995), «МіГ-19», радянським воїнам-визволителям, працівникам хлібозаводу, вчителям і учням, які загинули в роки другої світової війни (усі — 1975), воїнам-афганцям (1990), жертвам Чорнобильської ката­строфи (1996, 2006) та ін. 

Народні майстри: І. Баранський, Л. Заїка (обидва — різьбле­н­ня на дереві), І. Голеня (ліпле­н­ня з глини, живопис), Т. Дмитрук (флористика), В. Назаревич, С. Скворцова (обидві — бісероплеті­н­ня), І. Пінкусевич (вишива­н­ня та вироби з тополиного пуху). Серед видатних уродженців — філософ О. Новицький, художник І. Ярмохович (обидва — 19 ст.); хімік-технолог, академік АН УРСР Б. Лисін, ентомолог, член-кореспондент НАНУ В. Корнєєв, лікарі Г. Буренко, В. Іванов, І.-Р. Кодельський, В. Лу­кʼянчук, фізіолог С. Гройсман, історик М. Бармак, археолог Д. Березовець, літературо­знавець О. Боронь, фахівець у галузі оптичного приладобудува­н­ня Л. Борисюк, кібернетик М. Вертузаєв, математик О. Гомілко, фахівець у галузі електротехніки у США Дж. Мільман, фізик В. Покровський, фахівець у галузі гідротермодинаміки М. Приходько, економісти С. Кораблін, В. Чижова; поет, драматург, пере­кладач П. Градов, журналіст А. Людвіполь; мистецтво­­знавці В. Голунський, Р. Михайлова; художник монументально-декоративного мистецтва В. Грицюк, художниця декоративно-ужиткового мистецтва, живописець Т. Іл­ляхова, живописець, графік О. Лісовий, майстриня художнього ткацтва Т. Неровня, живописець Л. Трофимчук; архітектор В. Коломієць; режисер фестивалів, концертних про­грам, театралізованих ви­став, народний артист УРСР Б. Шарварко, режисер, заслужений діяч мистецтв України О. Бойцов, актриса, радіорежисер Г. Гвать, актриси театру та кіно народні артисти РФ О. Яковлєва та заслужений артист УРСР О. Амінова, актор, заслужений артист України О. Меленевський; спів­ачка, заслужений артист УРСР С. Вегерчук, композитор В. Ольшевський; єпис­коп РПЦ (без­патріаршої) Аркадій (Карпинський); спортс­мени О. Дідовець (гирьовий спорт), С. Круликовсь­кий (триразовий чемпіон і дворазовий володар Кубка СРСР з футболу), заслужений тренер України О. Сазонов (вільна боротьба); учасники 2-ї світової вій­ни, Герої Радянського Союзу А. Бурковський, Ю. Горбко, П. Сірагов. У 1920-х роках у трудовій школі на­вчався письмен­ник, літературо­знавець Е. Кончак, у 1950-х роках на Всесоюзних курсах під­готовки керівників художньої самодіяльності — хоровий диригент, композитор, народний артист УРСР А. Пашкевич. З містом повʼязані життя та діяльність історика, академік НАНУ, Героя України В. Литвина, дипломата Б. Тарасюка; лікаря В. Маленького; поетеси, прозаїка, літературного критика С. Антонишин, військовика, журналіста, письмен­ника С. Куца, поетеси Н. Талько-Петрук, прозаїка, поета Г. Хіміча; Героїв Радянського Союзу І. Ведмеденка, Й. Костюка, Ф. Липаткіна, І. Распопова, О. Філософова, М. Шевченка, Г. Шостацького, кавалера 5-ти медалей «За від­вагу» П. Петльован­ного. 2015 командир механізованого баталь­йону 30-ї окремої механізованої бригади С. Собко та командир механізованого роти механізованого баталь­йону В. Гринюк за мужність та вдале керівництво під час боїв на Донбасі удостоєні зва­н­ня Героя України.