Звягель
ЗВЯ́ГЕЛЬ (до 1795 — Возвягль, Взвяголь, Взвягль, Звяголь, Звягель, у 1795–2022 – Новоград-Волинський) — місто обласного значення Житомирської області, райцентр. Має статус історичного населеного місця (від 2001). У 2022 перейменовано на історичну назву. Наприкінці 2017 з Новоград-Волинської міськради та Майстрівської сільської ради (села Майстрів, Майстрова Воля, Маковиці) утворено Новоград-Волинську міську обʼєднану територіальну громаду (73,1 км2, 57 289 осіб, з них сільського населення — 1181 особа), до якої на початку 2020 долучили Гульську сільську раду (36,875 км2). Розташоване в межах Житомирського Полісся, на р. Случ (притока Горині, басейн Дніпра), поблизу впадіння в неї Смілки, за 312 км від Львова, 210 км від Києва та 87 км від обл. центру. Площа 32,77 км2. За переписом населення 2001, проживали 56 259 осіб (складає 101,8 % до 1989); станом на 1 січня 2020 — 55 790 осіб; переважно українці. Міські автобусні пасажирські перевезення здійснюють на 11-ти маршрутах. Є вузлова залізнична станція Новоград-Волинський І дільниць Коростень–Шепетівка та Рівне–Житомир. Через місто проходить міжнародна автострада Київ–Чоп, що на західній межі перетинається з регіональною автотрасою Шепетівка–Коростень. Має зручний автообхід протяжністю 15 км, що дозволяє оминати місто транзитному транспорту. Неподалік пролягає магістральний нафтопровід «Дружба», нафтопродуктопровід «Самара–Західний напрям» з потужним терміналом на околиці, газопровід високого тиску. Діє енергетична митниця. У різний час містами-побратимами стали Долина (Івано-Франківська обл.), Ломжа (Польща), Резекне (Латвія), Рогачов (Білорусь), Суомуссалмі (Фінляндія), Сурамі, Хашурі (обидва — Грузія); деякий період тривали партнерські відносини з містами Белхатува (Польща) та Курськ (РФ).
На території міста під охороною перебуває геологічна памʼятка природи місцевого значення — скеля Камʼяний гриб (льодовиковий період). На лівому березі Смілки — памʼятка археології місцевого значення поселення 11–13 ст. На Звягельщині сталі поселення вздовж берегів Случі були вже у період неоліту. Розкопки 1988–98, 2007–08, 2017–18 на правому березі Случі, за близько 5 км нижче за течією від центру сучасного міста дозволили локалізувати 2 городища та селище (посад) між ними давньоруської культури (на Південному Сході від с. Чижівка Звягельського р-ну; нині памʼятка археології національного значення). Місто («город») Возвягль Болохівської землі вперше згадується під 1257 в Іпатіївському списку Галицько-Волинського літопису в звʼязку із завоюванням його військом князя Данила Галицького. Нове поселення Взвяголь, що вперше згадане 1432, виникло на лівому березі Случі (відповідно за близько 5 км вище за течією, де донині й розташоване місто). На той час воно входило до складу Великого князівства Литовського. У 2-й половині 15 ст. було власністю князів Звягольських. 1499 маєток Звяголь перейшов у володіння до князя К. Острозького, який 1507 отримав привілей від великого князя Литовського Сиґізмунда І на побудову замку та створення міста. Замок було завершено й освячено 1595, але протягом 17–18 ст. його неодноразово добудовували, перебудовували й руйнували. З 3-х боків захищав глибокий рів, з 4-го — скелястий берег Случі. На випадок облоги облаштували підземний хід. Залишки замку-фортеці збереглися донині (у 1980-х роках була реставрована фортечна стіна й одна з її оборонних веж, а прилегла до неї територія упорядкована й перетворена в зону відпочинку). За Люблінською унією 1569, у складі Правобережної України Звягель перейшов під владу Польщі як місто-фортеця Луцького пов. Волинського воєводства. Укріплене місто згадується в акті розподілу маєтків князів Острозьких. У 16 ст. жителі переважно займалися ремеслами, торгівлею, землеробством. Відбувалися щотижневі торги та щорічні ярмарки. 1577 тут мешкали 30 ремісників і 50 торговців. На початку Визвободної війни більшість селян і ремісників влилися до військових зʼєднань Б. Хмельницького. 1648 під проводом місцевого кушніра М. Тиші для походу на Волинь сформувався Звягельський полк, що припинив своє існування після укладання Зборівського миру 1649. Внаслідок військових подій 1648–49 місто перетворилося на руїну. 1649 у Звягелі дислокувалися окремі сотні Чернігівського і Лубенського полків на чолі з полковником Г. Яцкевичем. У тому ж році із запровадженням полкового адміністративно-територіального поділу місто стало центром Звягельського адміністративного полку й утримувало цей статус до 1670. Водночас 1656–59 вдруге функціонував Звягельський військовий полк. 1659 господарями Звягеля стали князі Любомирські. За Андрусівським миром 1667, Звягель повернули до складу Польщі. 1730 споруджено деревʼяний православний собор Вознесіння Святого Спаса (інша назва — Преображення Господнього), близько 1740 — Велику синагогу, близько 1750 — деревʼяну церкву Святої Трійці, 1766 завершено будівництво камʼяного костелу Воздвиження Святого Хреста. 1766 в місті було 379 будинків, мешкали 2 тис. осіб. Від 1773 працював один із перших в Україні чавуноливарних заводів.
Після 2-го поділу Польщі 1793 Звягель перейшов до складу Російської імперії. 1795 місто викуплено державною казною у М. Зубової (уродженої Любомирської) та визначено адмімістративним центром новоутвореної Волинської губернії. Від 1796 в офіційних документах фігурує вже як Вовоград-Волинський. Від кінця 18 ст. до більшовицького перевороту 1917 великими земельними угіддями та багатьма маєтками у місті та навколо нього володіла родина Уварових. 1804 через брак у місті приміщень для адміністративних установ губернським центром став Житомир. Від того ж року до 1923 — повіт. центр. 1806 на Уваровському металоробному заводі за вказівкою М. Кутузова, штаб-квартира якого розміщувалася в місті, налагоджено виробництво ядер і картечі для російської армії. У с. Новий Звягель (нині один зі східних міських районів) у маєтку Уварових діяв винокурний завод, що пізніше був реконструйований у спиртовий завод (від середини 20 ст. — завод кормових антибіотиків, нині ПАТ «Біоветфарм»). 1814 місто відвідав англійський художник, майбутній єпископ Калькутти Дж.-Т. Джеймс, який виконав перше графічне зображення міста. Друге відоме зображення центру міста зробив польський графік Н. Орда 1872–74 під час подорожі Волинню. 1823–25 місто було одним із осередків декабристського руху. Тут засновано Товариство обʼєднаних словʼян, що очолили офіцери 8-ї артилерійської бригади 1-ї армії брати Андрій і Петро Борисови й уродженець міста польський революціонер-демократ Ю. Люблінський. 1825 відкрито церковно-парафіяльну школу, 1832 — повітове училище, якому підпорядковувалися 7 парафіяльних училищ. 1834–36 канцеляристом у Новоград-Волинському земському суді працював композитор, поет Д. Бонковський. 1838 розміри міста складали 284 десятини, проживали 6127 осіб. Тоді ж у місті працювали 3 шкіряних, вапняний, поташний, цегельний і салотопний заводи.
1846 за завданням Тимчасово комісії для розгляду давніх актів в архівах Київської, Подільської і Волинської губерній, створеної при київському генерал-губернаторі, Новоград-Волинський пов. відвідав Т. Шевченко. Свої враження про село неподалік міста він відобразив у повісті «Варнак». Площа міста 1860 зросла до 330 десятин. 1864–67 повітовим суддею та директором тюремного відділення працював історик, етнограф, археограф В. Пероговський. 1865 було 386 будинків (з них лише 15 камʼяних), проживали 7514 осіб; 1879 після забудови нових вулиць і кварталів кількість будинків досягла 1047 (зокрема й 39 камʼяних), чисельність населення становила 13 479 осіб. У 2-й половині 19 ст. архітектурними домінантами стали культові споруди: соборна церква Преображення Господнього (1861), перебудована церква Святої Трійці (1865), Велика синагога, костел Воздвиження Святого Хреста. Також на околиці діяла невелика церква Різдва Пресвятої Богородиці (1833), на території вʼязниці — церква святого архістратига Михаїла (1865). Усі ці храми були знищені у 1-й половині 20 ст. під час посилення боротьби комуністичного режиму з релігією та радянсько-нацистської війни. Реформи 1860-х років сприяли розвитку промислового виробництва. 1868–79 у місті проживала сімʼя видатних діячів української культури Косачів, зокрема 1870–73 — у будинку Окружків (нині памʼятка історії національного значення, вул. Соборності, № 76/2; 1963 засновано Українки Лесі Літературно-меморіальний музей), 1873–79 — у будинку Завадських (нині памʼятка історії місцевого значення, вул. Косачів, № 5а; 1999 відкрито Музей родини Косачів). Правознавець, громадський діяч П. Косач працював головою Новоград-Волинського зʼїзду мирових посередників, його дружина О. Драгоманова-Косач (див. Олена Пчілка) тут записувала пісні, обряди, народні звичаї, збирала зразки народних вишивок, а 1925 стала першою жінкою зі званням члена-кореспондента ВУАН. Тут у них, окрім Л. Косач-Квітки (Леся Українка), народилися фізик, математик, письменник, перекладач М. Косач (Обачний) і письменниця, перекладачка, етнограф О. Косач-Кривинюк. У місто на гостини до Косачів приїжджали фундатори української громадської свідомості, фольклористики, археології, літератури та музики М. Драгоманов (брат Олени Пчілки; див. Драгоманови), В. Антонович, М. Старицький, М. Лисенко. 1896 було 19 підприємств, на яких працювали 118 робітників. За Всеросійським переписом населення 1897, проживали 15 308 осіб, з них 8275 євреїв. Тут тривалий час існувала звягельська династія євреїв-хасидів Голдманів, з яких 3 особи були звягельськими цадиками. На єврейському кладовищі збереглося поховання письменника 19 ст. Феєрберга Мордехая-Зеєва. Наприкінці 19 ст. прибуло кілька сотень німецьких і чеських колоністів.
До початку 1900 у місті вже було 3350 будинків, з них 256 камʼяних. 1901 мешкали 15,3 тис., 1913 — 21,3 тис. осіб. 1912 відкрито прогімназію, 1913 — класичну чоловічу та жіночу гімназії. Діяли вищі початкові жіночі та чоловічі училища, низка приватних навчальних закладів. Багато робітників брали участь у революційних подіях 1905. Напередодні 1-ї світової війни у місті працювали 3 чавуноливарні, 3 шкіряні, 2 цегельних заводи, фанерна фабрика, 3 водяні млини, пивоварний завод, кузня, значна кількість приватних майстерень, пекарень та інших кустарних підприємств. Місто було у прифронтовій зоні, стало місцем дислокації значної кількості військових частин. Жителів залучали до спорудження оборонних укріплень вздовж смуги Овруч–Ємільчине. 1915–16 через населений пункт прокладено залізницю Старокостянтинів–Жлобин. Під час воєнних дій 1918–20 влада змінювалася 12 разів, зокрема місто перебувало під контролем більшовицьких, українських, австро-німецьких і польських військ. У серпні 1919 унаслідок катастрофічної пожежі згоріло близько 1 тис. будинків, центральна частина перетворилася в руїни. 1920 у місті у складі воюючих армій побували польські державні і політичні діяч Ю.-К. Пілсудський, радянський письменник І. Бабель (Н.-В. згадується у 3-х його оповіданнях) і майбутній маршал Радянського Союзу С. Тимошенко. 27 червня 1920 на декілька десятиліть у місті встановлено більшовицьку владу.
За польсько-більшовицькою мирною угодою у листопаді 1920 місто перейшло до Радянської держави. Першим головою міського революційного комітету був майбутній маршал Радянського Союзу П. Рибалко. 1921 радянський командувач військ України та Криму М. Фрунзе приймав тут військовий парад. 1923–25 — місто, райцентр Житомирської округи, 1925–30 — Волинської округи; водночас до 1925 — Волинської губернії. 1923 діяли 6 міських трудових шкіл. Функціонували 2 театри, що згодом обʼєднали в театр імені Т. Шевченка. 1925 створено міськраду. У 1920-х роках значного поширення набули кустарні кооперативні підприємства та трудові артілі. 1927 на базі механічної майстерні засновано металообробний завод; уведено в дію маслозавод. 1929 проживали 15 595, 1936 — 23,7 тис. осіб. 1932–37 населені пункти Новоград-Волинщини входили до складу Київської, від 1937 — Житомирської області. Жителі потерпали від голодомору 1932–33, зазнали сталінських репресій. У 1930-х роках з Новоград-Волинщини депортували багато «небажаних елементів» до Сибіру, Уралу, в Архангельську обл., Карелію та Республіку Комі, а також примусово переселили значну кількість сімей на території сучасних Дніпропетровської, Донецької, Запорізької, Луганської і Херсонської області. 1935–58 Новоград-Волинській міськраді були підпорядковані сільські ради тимчасово розформованого Новоград-Волинського району. 1936 прокладено залізницю, що звʼязала місто з лінією Житомир–Фастів. У передвоєнні роки в місті проходили військову службу майбутні маршали А. Єременко (1932–38), К. Рокоссовський (1940–41), В. Толубко (1937–38), працював партизанський діяч, письменник Д. Медведєв (1933–34). До 1939 збудовано комплекс військово-інженерних споруд Новоград-Волинського укріпрайону № 7, що входив до складу т. зв. Лінії Сталіна та відіграв значну роль в обороні міста 1941 (збереглися артилерійські напівкапонір № 306, пункт спостереження з бронековпаком № 457, залізничний міст через Случ із вбудованим кулеметним капоніром в опорі). Від 8 липня 1941 до 3 січня 1944 — під німецькою окупацією. 1941 та 1942 у місті бував публіцист, письменник У. Самчук, який працював редактором газети «Волинь». 1942–43 за підтримки німецької влади виходив часопис «Звягельське слово». Понад 500 осіб брали участь у радянському підпільному русі. Нацисти вбили тут близько 44 тис. військовополонених і цивільних осіб, з них кілька тисяч євреїв. На фронтах другої світової війни загинули 3814 новоград-волинців. Під час оборони міста 1941 та його звільнення 1944 загинули 952 радянські воїни. Є 22 братські і 27 окремих могил. 14 військових частин удостоєні почесної назви «Новоград-Волинські».
У воєнні роки були зруйновані мости через Случ, хлібозавод, будівлі колишнього повітового казначейства та Великої синагоги. Згоріло безліч деревʼяних будинків, з єврейського кладовища знято велику кількість могильних плит для ремонту доріг. У січні 1944 дислокувався штаб 1-го Українського фронту, де бували радянські військові діячі М. Ватутін, Г. Жуков; тоді ж як кореспондент газети «Червона зірка» приїздив російський письменник А. Платонов. У наступному місяці з метою перевірки стану визволених міст прибув М. Хрущов. 1944 відбудовано 70 підприємств і установ міста. 1945 житловий фонд налічував 1345 будівель.
У повоєнні роки в результаті активної забудови міста набув сучасного вигляду. Поступово у межі міста увійшли села Лубчиці, Смолка, хутори Лідівка, Конотоп, Мочихвіст, Плетянка. 1959 проживали 27,6 тис. осіб. На початку 1960-х років нараховувалося 1 пʼяти-, 10 чотирьох-, 5 три- і 34 двоповерхові житлові будинки. У 1960–80-х роках введено в експлуатацію мʼясокомбінат, сироробний комбінат, плодоовочеконсервний завод, швейну фабрику «Полісянка», заводи металовиробів і залізобетонних конструкцій, реконструйовано меблеву фабрику. 2001 центральну вул. Леніна перейменовано на Т. Шевченка, 2015 декомунізовано ще 24 вулиці, 2016 — 16 вулиць з відповідними провулками. Нині, окрім одного з найдавніших міських підприємств «Біоветфарм» (виготовляє препарати на основі авермектинів для захисту тварин і рослин від шкідників; обсяг реалізації за 2019 становив 11,5 млн грн), працюють: Новоград-Волинський завод сільгоспмашин (засновано 1907; с.-га техніка, електрошафи для будівництва, металоконструкції для телекомунікаційного обладнання; 52,0 млн грн), Новоград-Волинський хлібозавод (1944; понад 100 найменувань продукції, з них 28 хлібо- і 58 здобнобулочних; 91,4 млн грн), Новоград-Волинська виробничо-комерційна фірма «Леся» (веде свою історію від Новоград-Волинської швейної фабрики, що діяла від 1965; верхній одяг, брюки; 111,2 млн грн), Новоград-Волинська меблева фабрика «Мірт» (1991; спальні, вітальні, кабінети, кухні, бібліотеки, двері, сходи, конференц-столи, підвісні стелі та ін. меблі унікального дизайну з дорогоцінної деревини; 163,7 млн грн), підприємства «Нові ласощі — Житомир» (1994; зефір, кекси, цукерки, вафлі та дропси; 226,7 млн грн), «Новофарм-Біосинтез» (1996; інфузійні й інʼєкційні розчини; 281,6 млн грн), виробнича дільниця «Укрмедпак» товариства з обмеженою відповідальністю «Юнік Фарма» (1999; ковпачки для закупорювання флаконів з лікарськими засобами; 9,6 млн грн), підприємство «Ready Garment Technology-Україна» (2004–15 — «Новотекс»; пошиття чоловічих штанів та оброблення готових виробів з текстилю; 120,6 млн грн), виробниче обʼєднання «Техна» (2004 на базі ремонтно-механічного заводу; кліткове устаткування для промислового птахівництва та невеликих фермерських господарств; 207,7 млн грн), підприємства «Ековудс» (2010; паркет, паливні брикети та лісоматеріали для розпалювання камінів; 20,0 млн грн), «Факро-ТЛ» (2012; дахові вікна та сходи на горище; 41,4 млн грн). Функціонують промислово-економічний технікум, медичний і економіко-гуманітарний коледжі, професійний ліцей.
У місті — 3 загальноосвітні ліцеї (зокрема й № 1 імені Лесі Українки), 8 загальноосвітніх шкіл (зокрема й № 10 художньо-естетичного профілю), дошкільний Центр розвитку дитини та 11 дитсадків; Палац дітей та молоді, Центр науково-технічної творчості учнівської молоді, Дитячо-юнацький клуб фізичної підготовки. Серед установ міського відділу культури та туризму — Новоград-Волинський краєзнавчий музей, міський Палац культури імені Лесі Українки (понад 20 р. очолював композитор, диригент, заслужений працівник культури України І. Мамайчук), школа мистецтв, центральна міська бібліотека імені Ю. Ковальського, центральна дитяча бібліотека імені Олени Пчілки, 5 бібліотек-філій (зокрема й № 5 для юнацтва). Здобули популярність колективи Палацу культури імені Лесі Українки: аматорський (засновано 1949, від 1959 — народний) і молодіжний (1978) театри (в обох нині керівник — В. Ольшевський), ансамбль пісні і танцю «Полісся» (1959, від 1960 — народний; художній керівник і хормейстер — заслужений працівник культури України М. Артемюк, балетмейстер — А. Дірко), дитячий хореографічний ансамбль «Веселка» (1974, від 1987 — народний; К. Рудакова), хор ветеранів праці (1982, до 1999 виступав при гарнізонному Будинку офіцерів), вокальний ансамбль «Хміль» (2000, від 2003 — народний; в обох — заслужений працівник культури України М. Куркач), вокальне тріо «Віра» (1988, від 1991 — народний), дитячий фольклорний ансамбль «Ордана» (1998, від 2002 — народний; в обох — заслужений працівник культури України В. Матвійчук), муніципальний духовий оркестр (2008; О. Гурбан). Також від 2007 концертує клуб «Рок-молодь». Народні камерні колективи школи мистецтв: ансамбль «Classik» (керівник — Л. Хмелевська) та хор вчителів (Л. Адамович). 1987 започатковане Міжнародне свято літератури і мистецтв «Лесині джерела».
Є міський парк культури та відпочинку. ЗМІ: газети «Лесин край» (міськрайонна), «Звягель», «Час плюс», «Час Полісся»; місцеве телебачення «Студія Калина». Лікувальні установи: філія Житомирського обласного центру крові, відділення гемодіалізу, міськрайонне стоматологічне і територіальне медичне обʼєднання, міський Центр первинної медико-санітарної допомоги, обласний спеціалізований Будинок дитини. Діють відділення: «Державного ощадбанку України», «Креді Агріколь банку», «Приватбанку», «Райффайзен банку “Аваль”», «Укргазбанку», «Укрсиббанку», «Укрсоцбанку». Готелі: «Городок», «Леон», «Тополя»; мотелі: «Зустріч», «Перлина».
Потреби вірян забезпечують 23 релігійні громади, з них 7 православних, 2 РКЦ, 1 УГКЦ (парафія Благовіщення Пресвятої Богородиці), 13 протестантського спрямування (зокрема євангельських християн-баптистів, християн віри євангельської, повного Євангелія, адвентистів сьомого дня, свідків Єгови). За роки незалежності України в місті зведено православні Свято-Михайлівський і Свято-Троїцький собори, Свято-Георгіївська, Свято-Миколаївська, Свято-Петропавлівська і Свято-Преображенська церкви, костели Воздвиження Хреста Господнього та Христа Царя всесвіту. 2001 засновано монастир згромадження сестер Божого серця Ісуса РКЦ.
Памʼятки архітектури місцевого значення: поштова станція (кінець 1840-х років), Лубчицький млин (1868), палац Мезенцева (кінець 19 ст., 1903), млин І. Селіванова (початок 20 ст.), залізничний вокзал (1914), житловий будинок на вул. Соборності, № 2 (1933–34), Будинок офіцерів (1936–37), кінотеатр імені Щорса (нині молодіжний центр на вул. Шевченка, № 5; 1939–41). Встановлено памʼятники Лесі Українці (1987) та Т. Шевченку (2001; обидва — памʼятки монументального мистецтва місцевого значення), погруддя Лесі Українки (1971); меморіал жертвам голодомору та політичних репресій (1992), меморіальний комплекс на честь танкістів, які відзначилися тут в боях з німецькими загарбниками (1977; у центрі — постамент з танком ІС-3), памʼятники жертвам фашизму (1996), вчителю (2011), меморіал воїнам, які загинули за незалежність та територіальну цілісність України (2015); памʼятні знаки на честь перебування 1846 у місті Т. Шевченка (1992), козакам Звягельського полку (2009), на місці зруйнованого Спасо-Преображенського собору (2011), на честь 20-річчя та 25-річчя («Гармата») Перемоги над нацизмом, на місці спалення радянських підпільників (1991), воїнам-землякам, радянським військовополоненим (обидва — 1995), «МіГ-19», радянським воїнам-визволителям, працівникам хлібозаводу, вчителям і учням, які загинули в роки другої світової війни (усі — 1975), воїнам-афганцям (1990), жертвам Чорнобильської катастрофи (1996, 2006) та ін.
Народні майстри: І. Баранський, Л. Заїка (обидва — різьблення на дереві), І. Голеня (ліплення з глини, живопис), Т. Дмитрук (флористика), В. Назаревич, С. Скворцова (обидві — бісероплетіння), І. Пінкусевич (вишивання та вироби з тополиного пуху). Серед видатних уродженців — філософ О. Новицький, художник І. Ярмохович (обидва — 19 ст.); хімік-технолог, академік АН УРСР Б. Лисін, ентомолог, член-кореспондент НАНУ В. Корнєєв, лікарі Г. Буренко, В. Іванов, І.-Р. Кодельський, В. Лукʼянчук, фізіолог С. Гройсман, історик М. Бармак, археолог Д. Березовець, літературознавець О. Боронь, фахівець у галузі оптичного приладобудування Л. Борисюк, кібернетик М. Вертузаєв, математик О. Гомілко, фахівець у галузі електротехніки у США Дж. Мільман, фізик В. Покровський, фахівець у галузі гідротермодинаміки М. Приходько, економісти С. Кораблін, В. Чижова; поет, драматург, перекладач П. Градов, журналіст А. Людвіполь; мистецтвознавці В. Голунський, Р. Михайлова; художник монументально-декоративного мистецтва В. Грицюк, художниця декоративно-ужиткового мистецтва, живописець Т. Ілляхова, живописець, графік О. Лісовий, майстриня художнього ткацтва Т. Неровня, живописець Л. Трофимчук; архітектор В. Коломієць; режисер фестивалів, концертних програм, театралізованих вистав, народний артист УРСР Б. Шарварко, режисер, заслужений діяч мистецтв України О. Бойцов, актриса, радіорежисер Г. Гвать, актриси театру та кіно народні артисти РФ О. Яковлєва та заслужений артист УРСР О. Амінова, актор, заслужений артист України О. Меленевський; співачка, заслужений артист УРСР С. Вегерчук, композитор В. Ольшевський; єпископ РПЦ (безпатріаршої) Аркадій (Карпинський); спортсмени О. Дідовець (гирьовий спорт), С. Круликовський (триразовий чемпіон і дворазовий володар Кубка СРСР з футболу), заслужений тренер України О. Сазонов (вільна боротьба); учасники 2-ї світової війни, Герої Радянського Союзу А. Бурковський, Ю. Горбко, П. Сірагов. У 1920-х роках у трудовій школі навчався письменник, літературознавець Е. Кончак, у 1950-х роках на Всесоюзних курсах підготовки керівників художньої самодіяльності — хоровий диригент, композитор, народний артист УРСР А. Пашкевич. З містом повʼязані життя та діяльність історика, академік НАНУ, Героя України В. Литвина, дипломата Б. Тарасюка; лікаря В. Маленького; поетеси, прозаїка, літературного критика С. Антонишин, військовика, журналіста, письменника С. Куца, поетеси Н. Талько-Петрук, прозаїка, поета Г. Хіміча; Героїв Радянського Союзу І. Ведмеденка, Й. Костюка, Ф. Липаткіна, І. Распопова, О. Філософова, М. Шевченка, Г. Шостацького, кавалера 5-ти медалей «За відвагу» П. Петльованного. 2015 командир механізованого батальйону 30-ї окремої механізованої бригади С. Собко та командир механізованого роти механізованого батальйону В. Гринюк за мужність та вдале керівництво під час боїв на Донбасі удостоєні звання Героя України.






. 193941.jpg)










