Здоров’я охорона

ЗДОРО́ВʼЯ ОХОРО́НА — система державних і громадських заходів політичного, економічного, правового, соціального, наукового, культурного, освітнього, організаційного, технічного, санітарно-гігієнічного, протиепідемічного, медичного характеру, спрямованих на збереже­н­ня і зміцне­н­ня здоровʼя, збільше­н­ня тривалості активного життя й під­вище­н­ня праце­здатності, створе­н­ня сприятливих умов побуту та праці, забезпече­н­ня гармонійного фізичного й психічного роз­витку дітей і під­літків, запобіга­н­ня роз­витку хвороб та їхнє лікува­н­ня. Поня­т­тя «З. о.» від­різняють від вужчого поня­т­тя «мед. допомога», яке трактують як систему спец. мед. заходів і засобів, що сприяють збережен­ню та зміцнен­ню здоровʼя, запобіган­ню захворюва­н­ням, попереджен­ню втрати праце­здатності й перед­час. смерті, забезпечують виявле­н­ня, лікува­н­ня та реабілітацію хворих.

Організація З. о. в Україні ґрунтується на «Основах законодавства про охорону здоровʼя» (1992), що проголошують право кожної людини на З. о., яке під­тверджує й гарантує ст. 49 Кон­ституції України (1996). Його забезпечує держ. фінансува­н­ня від­повід. соц.-екон., мед.-сан. і оздоровчо-профілакт. про­грам. За Кон­ституцією України, держава повин­на створювати умови для ефектив. без­коштов. (у держ. та комунал. закладах З. о.) і до­ступ. для всіх громадян мед. обслуговува­н­ня, сприяти роз­витку лікув. закладів усіх форм власності. Профілакт. спрямованість держ. політики в галузі З. о. від­ображено в Законах України «Про охорону навколишнього природного середовища», «Про запобіга­н­ня захворюван­ню на син­дром набутого імунодефіциту (СНІД) та соціальний захист населе­н­ня» (обидва — 1991), «Про охорону праці», «Про охорону атмо­сферного повітря», «Про державну допомогу сімʼям з дітьми» (усі — 1992), «Про фізичну культуру і спорт» (1993), «Про забезпече­н­ня санітарного та епідемічного благополуч­чя населе­н­ня» (1994), «Про викори­ста­н­ня ядерної енергії та радіаційну без­пеку», «Про заходи протидії незакон­ному обігу наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів та зло­вживан­ню ними» (обидва — 1995), «Про без­печність та якість харчових продуктів» (1997), «Про захист людини від впливу іонізуючого ви­промінюва­н­ня», «Про від­ходи» (обидва — 1998), «Про захист населе­н­ня від інфекційних хвороб», «Про захист населе­н­ня і територій від над­звичайних ситуацій техноген­ного та природного характеру», «Про курорти» (усі — 2000), «Про охорону дитинства», «Про боротьбу із захворюва­н­ням на туберкульоз» (обидва — 2001), «Про питну воду та питне водопо­стача­н­ня» (2002), «Про заходи щодо попередже­н­ня та зменше­н­ня вжива­н­ня тютюнових виробів і їх шкідливого впливу на здоровʼя населе­н­ня» (2005) тощо. Заг. керівництво З. о. здійснює МОЗ України. У його структурі — департаменти роз­витку мед. допомоги, материнства, дитинства та санатор. забезпече­н­ня, організації сан.-епідем. на­гляду, упр. та контролю якості мед. послуг, регулюва­н­ня політики у сфері обігу лікар. засобів та продукції у системі З. о., економіки, фінансів та бухгалтер. звітності, кадрової політики та запобіга­н­ня корупції, юрид. упр., упр. освіти та науки, економіки мед. страхува­н­ня та соц. про­грам, стратег. планува­н­ня та аналіт. забезпече­н­ня, моніторингу та су­проводу держ. про­грам, від­діли тендер. процедур, мед.-соц. екс­пертизи, між­нар. звʼязків та євроінтеграції, контрол.-ревізій. та ін. Нині триває чергове реформува­н­ня упр., зокрема ви­окремлено держ. сан. інспекцію тощо.

В обл., Києві та Севастополі працюють упр. З. о. обл. (міських) держ­адміністрацій, нач. яких при­значають самі адміністрації за погодже­н­ням із МОЗ України. Вони здійснюють адм. і фінанс.-госп. упр. мед. закладами. Аналогічну роль виконує МОЗ АР Крим. У складі упр. функціонують від­діл. лікув.-профілакт. роботи, мед. допомоги дітям і матерям, фінанс.-екон., мед. кадрів тощо. У містах керівництво З. о. здійснюють від­повід­ні від­діли (упр.) виконав. комітетів міськрад, у р-нах великих міст — виконав. комітетів райрад або ген. дир. територ. мед. обʼ­єд­нань, яких при­значають від­повід­ні ради за погодже­н­ням із вищими органами упр. З. о. У сільс. р-нах керівництво З. о. забезпечують райдерж­адміністрації, які делегують частину своїх повноважень у цій галузі гол. лікарям центр. рай. лікарень. Кер-во окремими мед. закладами (лікарнями, поліклініками, диспансерами тощо) здійснюють гол. лікарі, при­значені від­повід. органами упр. З. о. Не­зважаючи на зміни в упр., зокрема у порядку фінансува­н­ня мед. закладів, воно залишається централіз., адм.-командні методи домінують над економічними. МОЗ України під­порядковано 25 НДІ та центрів, АМНУ — 35 ін­ститутів пере­важно клін. профілю. Підпр-ва фармацевт., мед.-інструм. та мікробіол. пром-стей, мед. приладобудува­н­ня нині мають різні форми власності та під­порядкува­н­ня, але працюють під контролем МОЗ. Деякі мін-ва та ві­домства (МО, МВС, Міністерство транс­порту і звʼязку, СБУ тощо) й окремі під­приємства мають власні мед. служби, проте нині існує тенденція до створе­н­ня єдиного мед. простору з метою раціоналізації на­да­н­ня мед. допомоги. Первин­ну мед. допомогу в містах надають терапевти, педіатри, акушери-гін­екологи, які працюють за дільнич. принципом (від­повід­но, 1700 дорослих, 800 дітей, 3300 жінок дітородного віку), спеціаліз. (вторин­ну і третин­ну) — лікарі поліклінік і стаціонарів міських лікарень або спеціаліз. лікарень та диспансерів. Сільс. насел. отримує мед. допомогу за принципом етапності: долікар. — у фельдшер.-акушер. пунктах, первин­ну кваліфіковану — у сільс. лікар. амбулаторіях або дільнич. лікарнях, спеціаліз. (вторин­ну) — у центр. рай. лікарнях, вузькоспеціаліз. і висококваліфіковану (третин­ну) — в обл. лікарнях та спеціаліз. лікув.-профілакт. закладах обл. центрів. З метою під­вище­н­ня до­ступності кваліфікованої мед. допомоги для кожної сімʼї, якості та ефективності мед. послуг, раціоналізації викори­ста­н­ня ресурсів галузі від 2000 здійснюють широке впровадже­н­ня сімей. медицини в систему З. о. Первин­ну мед. допомогу міському і сільс. насел. надає сімей. лікар, який повинен обслуговувати 1400–1500 міських або 1100–1200 сільс. жителів різного віку. Станом на 2009 первин­ну мед.-сан. допомогу на засадах сімей. медицини надавали 4404 мед. заклади. Для на­да­н­ня екс­треної мед. допомоги у містах і сільс. місцевості створ. мережу спец. закладів — станцій (від­діл.) і лікарень швидкої мед. допомоги, а також станцій пере­лива­н­ня крові. Значна кількість міських і сільс. жителів отримує висококваліфіковану мед. допомогу в консультатив. поліклініках і клініках мед. ВНЗів та НДІ, спеціаліз. консультативно-діагност. центрах. Для на­да­н­ня мед. допомоги при захворюва­н­нях, що мають особливе соц. значе­н­ня, діють спеціаліз. диспансери — туберкульозні, дерматовенерол., психоневрол., онкол., ендокринол., кардіол. та ін. Для на­да­н­ня мед. допомоги за місцем роботи на великих під­приємствах створ. мед.-сан. частини, в утриман­ні яких бере участь адміністрація під­приємства; на менших — організовують лікар. або фельдшер. пункти З. о., які перед­усім надають невід­кладну допомогу і здійснюють профілакт. заходи. Санаторно-курортну допомогу діти і хворі на туберкульоз одержують без­коштовно в санаторіях системи МОЗ, ін. хворі — в санаторіях проф­спілок або деяких ві­домств, часто на пільг. умовах, здебільшого за рахунок фонду соц. страхува­н­ня. Запобіж. і поточ. сан. на­гляд, організацію протиепідем. роботи забезпечує сан.-епідеміол. служба, осн. закладами якої є СЕС різних рівнів і категорій у всіх р-нах та містах. Нині у системі З. о. України значну роль ві­ді­грають такі громад. організації, як Товариство Червоного хреста, проф­спілки мед. працівників, фахові наук.-мед. товариства (асоц.), Всеукр. лікар. товариство, Асоц. лікарів України.

За офіц. даними, З. о. фінансується майже повністю за рахунок держ. бюджету. Де­структивні процеси в економіці, скороче­н­ня виробництва, висока та нерівномірна інфляція, гальмува­н­ня екон. реформ при­звели до скороче­н­ня коштів на його фінансува­н­ня. Проте обсяги видатків на З. о., їхня питома вага до ВВП і заг. обсягу видатків бюджету України по­ступово зро­стає (див. Табл. 1).

За даними ВООЗ, частка витрат на З. о. від ВВП становила від 6,9 % у Великій Британії, 7,2 % у Скандинав. країнах до 10,5 % у Німеч­чині. Частка заг. витрат на З. о. від ВВП у країнах ЄС — у середньому 8,4 %, у країнах Центр. і Сх. Європи та нових незалеж. державах не пере­вищує 6,9 % (Чехія, 2007). В Україні офіційно від­соток видатків до ВВП становив 3,9 (2007), проте заг. аналіз Нац. рахунків З. о. 2003–07 свідчить, що на З. о. фактично виділяють бл. 7 % від ВВП (2007 — 6,8 %). При цьому приватні витрати становлять майже 38–39 % від зведених витрат на З. о., а кошти держ. і місц. бюджетів — прибл. 58 % цих витрат. Структуру витрат на З. о. наведено у Табл. 2. Оплата праці мед. персоналу і нині залишається однією з найнижчих серед ін. галузей, що стримує динаміку екон. роз­витку галузі, роз­виток ринку мед. послуг та призводить до втрати стимулювал. функції зарплати.

Станом на 2008 мережа лікув.-профілакт. закладів, що надають мед. допомогу міському та сільс. насел., нараховувала 2792 лікарні і 7323 амбулаторно-поліклін. заклади (з них у системі МОЗ, від­повід­но, 2537 і 6888, для порівня­н­ня — 3766 і 6423 у 1991). Кількість стаціонар. мед. закладів зменшується не лише через криз. явища в економіці та З. о., а й через пріоритет. роз­виток амбулаторно-поліклін. допомоги, укрупне­н­ня або ліквідацію малопотуж. (пере­важно сільс.) лікарень, раціоналізацію стаціонар. та спеціаліз. мед. допомоги. Заг. кількість лікарень складали 539 міських, 96 дит. міських, 123 спеціаліз., 25 обл., 29 дит. обл., 472 центр. рай., 142 рай., 580 дільнич., 92 психіатр. та наркол., 14 лікарень швидкої мед. допомоги, 369 диспансерів, 89 полог. будинків, 32 шпиталі для інвалідів 2-ї світової війни. Їхній фонд становив 436 436 ліжок (зокрема 402 955 ліжок у системі МОЗ, для порівня­н­ня — 671 096 у 1991), на яких шпиталізовано 9828,5 тис. осіб (порівняно з 12 579,5 тис. осіб 1991; рівень шпиталізації знизився до 22,5 %). Забезпеченість стаціонар. ліжками від 1991 також знижувалася і 2008 у середньому становила 87,67 на 10 тис. осіб, коливаючись у різних регіонах від 75,41 (Житомир. обл.) до 113,45 (Черніг. обл.) на 10 тис. осіб (див. Табл. 5). Осн. показники викори­ста­н­ня стаціонар. ліжок поліпшилися (2010): середня кількість днів зайнятості ліжка — 329,43; середня кількість днів пере­бува­н­ня хворого на ліжку — 12,45; обіг ліжка — 26,46. У 2008 у системі МОЗ діяли 6888 амбулаторно-поліклін. закладів, з них при міських лікарнях — 611, обл. — 26, центр. рай. — 473, дит. міських — 114, дільнич. — 580, полог. будинках — 89, диспансерах — 369, самост. поліклінік і амбулаторій — 3386, стоматол. поліклінік — 317, лікар. пунктів З. о. — 143, а також 988 станцій (від­діл.) швидкої мед. допомоги, зокрема самост. — 111. Заг. чисельність лікарів (без стоматологів) 2008 у системі МОЗ становила 196,2 тис. осіб (42,62 на 10 тис. осіб) і 430,1 тис. серед. мед. працівників (93,57 на 10 тис. осіб). Динаміку забезпеченості насел. України осн. мед. кадрами описано у Табл. 6, 8. Осн. обсяг первин. мед. допомоги дорослим і дітям в амбулаторно-поліклін. закладах надають дільничні терапевти й педіатри, а також сімейні лікарі, чисельність яких по­ступово зро­стає і 2009 досягла 8367 осіб (1,82 на 10 тис. осіб). Вони працюють у 4404 закладах первин. мед. сан. допомоги пере­важно в сільс. місцевості (89,5 %). Хоча потреба в сімей. лікарях задоволена лише на 23,9 %, за офіц. даними, вони обслуговують 38,47 % населе­н­ня. Лікарі й провізори здобувають спец. освіту в 15 мед. ВНЗах (університети та академії), під­порядк. МОЗ України, а також на мед. ф-тах Ужгород., Харків., Дні­проп., Сум. університетів Міністерства освіти і науки України, в приват. ВНЗах — Мед. університеті Укр. асоц. нар. медицини й Ін­ституті екології і медицини (обидва — Київ) та ін. Під­вище­н­ня кваліфікації забезпечують Нац. (Київ), Харків. та Запоріз. мед. академії післядиплом. освіти, а також факультети післядиплом. освіти ін. ВНЗів. Під­готовку серед. мед. персоналу (молодших спеціалістів) здійснюють у 108 держ. і 8 приват. ВНЗах 1–2-го рівнів акредитації (коледжі, училища).

Широка мережа мед. закладів у містах і сільс. місцевості, велика кількість лікарів, високий рівень забезпеченості насел. лікарняними ліжками і лікарями різних спеціальностей є позитив. рисами З. о. в Україні, проте від­сутність наук. об­ґрунтува­н­ня, спрямованість на екс­тенсив. шлях роз­витку, недо­статнє фінансува­н­ня, незадовільне матеріал.-тех. забезпече­н­ня мед. закладів, особливо сучас. лікув.-діагност. апаратурою, низький рівень і недосконала система оплати праці мед. працівників зумовили недоліки, які по­глиблюють нерац. викори­ста­н­ня коштів, зокрема через надмірну спеціалізацію та без­під­ставне роз­шире­н­ня стаціонар. допомоги за рахунок амбулаторно-поліклін. допомоги, особливо її первин. ланки — дільнич. служби. Держ. монополія на на­да­н­ня мед. допомоги, від­сутність ін. форм власності й конкуренції в З. о., некваліфіковане, надто централіз. упр. і незацікавленість більшості мед. працівників у результатах діяльності при­звели до суперечностей між принципами, часто декларованими з політ. метою, і недо­стат. засобами забезпече­н­ня соц. та мед. потреб, повʼязаних із неефектив. економікою. Система З. о. виявилася не­придат. для сприя­н­ня наук.-тех. по­ступу. Втратили значе­н­ня і пере­стали діяти принцип профілакт. спрямованості й диспансер. метод мед. обслуговува­н­ня, помітно погіршилася якість мед. допомоги та знизився рівень задоволе­н­ня нею пацієнтів. Стан здоровʼя насел. України залежить не тільки від якості мед. допомоги, а й від порівняно низьких матеріал. і культур. рівнів життя, незадовіл. умов праці та побуту, не­якіс. харчува­н­ня, пошире­н­ня шкідливих звичок (тютюнопалі­н­ня, алкоголізм, нарко- і токсикоманія), викори­ста­н­ня від­сталих, екологічно небезпеч. технологій, від­сутності ефектив. засобів зне­шкодже­н­ня шкідливих речовин і захисту від них, техноген. за­брудне­н­ня довкі­л­ля, по­глибленого наслідками аварії на ЧАЕС. Де­структивні процеси в економіці, скороче­н­ня виробництва, явище гіперінфляції, гальмува­н­ня екон. реформ найбільше вплинули на демогр. ситуацію. Негативні тенденції почали проявлятися ще в серед. 60-х — на поч. 70-х рр. 20 ст. Вони повʼязані з інтенсив. урбанізацією, складнощами адаптації колиш. сільс. жителів до нового життя, механізацією, хімізацією та автоматизацією виробництва, зміною фіз. навантажень на інтелектуал. та емоц., зро­ста­н­ням інформ. напруженості тощо. На ці процеси сут­тєво впливають такі чин­ники, як по­старі­н­ня насел. і демогр. втрати України в 1-й пол. 20 ст., зокрема під час 1-ї та 2-ї світ. воєн, голодоморів 1921–23, 1932–33, 1946–47. Спочатку в сільс. місцевості, а від 1991 — в усій країні негативну спрямованість динаміки народжуваності та смертності характеризують від­ʼємні коефіцієнти природ. приросту насел. (див. Табл. 13).

Ці процеси по­значилися на серед. очікуваній тривалості життя, яка порівняно з 1990 зменшилася у чоловіків від 65,7 до 63,8 р., у жінок — від 75,0 до 74,9 р. (2008). Аналогічні закономірності — в сусід. країнах, які протягом багатьох років мали спільну з Україною історію (див. Табл. 3, 4). Най­інформативнішим показником стану здоровʼя є захворюваність насел., від якої залежить рівень смертності і яка найчутливіше від­ображає вплив довкі­л­ля та діяльності системи З. о. За умов до­ступності мед. допомоги в Україні первин­ну захворюваність і поширеність хвороб ви­вчають пере­важно за даними звернень по мед. допомогу. Первин­на захворюваність насел. України 2010 становила 72,3 тис. випадків на 100 тис. осіб. У її структурі домінували хвороби органів диха­н­ня, системи кровообігу, сечо­статевої системи, травми й отрує­н­ня, які разом становили 64,5 % (див. Табл. 9).

У 1998–2010 захворюваність збільшилася на 13,5 %. Найвищими темпами зро­стали показники захворюваності на хвороби системи кровообігу, сечо­статевої, ендокрин. систем, роз­лади харчува­н­ня й імунітету, ускладне­н­ня вагітності, пологів та післяполог. періоду, ново­утворе­н­ня тощо. Зменшилася кількість випадків хвороб органів диха­н­ня, інфекц. і паразитар. захворювань. Поширеність хвороб 2010 становила 186,8 тис. випадків на 100 тис. осіб. У її структурі пере­важали хвороби системи кровообігу (30,6 %), органів диха­н­ня (20,6 %), травле­н­ня (9,6 %). За період 1998–2010 цей показник збільшився на 41,4 %. Щодо хроніч. неінфекц. хвороб особливу увагу приділяють про­блемам зниже­н­ня поширеності хвороб системи кровообігу (особливо гіпертон., цереброваскуляр., ішеміч. хвороби серця), органів диха­н­ня і травле­н­ня, патологій кістк.-мʼязової системи та сполуч. тканини, травм і отруєнь. До важливих соц. про­блем належать зро­ста­н­ня захворюваності на зло­якісні ново­утворе­н­ня, роз­лади психіки і поведінки, алкоголізм, наркоманію, цукр. діабет, алергічні роз­лади, зокрема бронхіал. астму. 2010 захворюваність на зло­якісні ново­утворе­н­ня становила 341,2 на 100 тис. осіб, її поширеність — 2159,4 на 100 тис. осіб, смертність від цієї хвороби — 192,4 випадки на 100 тис. осіб. Захворюваність на роз­лади психіки і поведінки 2010 становила 421,5 на 100 тис. осіб, поширеність — 4651,2 на 100 тис. осіб. 2007 на обліку пере­бувало 2729,3 хворих на 100 тис. осіб з цим діа­гнозом. 2007 діа­гноз алкоголізму й алкогол. психозів уперше в житті встановлено у 127,4 випадках на 100 тис. осіб, наркоманії та токсикоманії — у 12,5 випадках, на обліку пере­бувало, від­повід­но, 1378,1 і 184,1 на 100 тис. осіб. Серед інфекц. захворювань знач. вплив на стан здоровʼя дітей і дорослих мають грип та гострі ре­спіраторні, кишк. інфекції, вірусні гепатити, дифтерія, проте найбільшу соц. за­грозу становлять ВІЛ-інфекція та СНІД і туберкульоз. 2009 чисельність осіб з уперше встановленим діа­гнозом ВІЛ-інфекції та СНІДу, від­повід­но, становила 43,2 і 9,7 на 100 тис. осіб, а поширеність цієї патології — 220,9 і 25,8 на 100 тис. насел., 2010 первин­на захворюваність на актив. туберкульоз становила 68,4 на 100 тис. насел., а поширеність — 171,8 на 100 тис. населе­н­ня. Показники первин. захворюваності й поширеності хвороб від­різняються у вікових групах (див. Табл. 10).

Серед первин. захворюваності у дітей пере­важають хвороби органів диха­н­ня, нерв. системи й органів чуття, шкіри і під­шкір. клітковини, інфекц. та паразитарні хвороби. У під­літків найчастіше зу­стрічаються хвороби органів диха­н­ня, шкіри і під­шкір. клітковини, кістк.-мʼязової системи та сполуч. тканини, травле­н­ня, травми й отрує­н­ня; в осіб праце­здат. віку — хвороби органів диха­н­ня, нерв. системи та органів чуття, сечо­статевої системи, травми й отрує­н­ня, хвороби системи кровообігу, шкіри і під­шкір. клітковини; у літніх людей — хвороби органів диха­н­ня, системи кровообігу, нерв. системи та органів чуття, зокрема органа зору. У структурі поширеності хвороб у дітей домінують захворюва­н­ня органів диха­н­ня, нерв. системи, органів чуття, травле­н­ня; у під­літків — хвороби органів диха­н­ня, нерв. системи, органів чуття, травле­н­ня, ендокрин., кістк.-мʼязової систем, сполуч. тканини, роз­лади харчува­н­ня, поруше­н­ня обміну речовин та імунітету. Серед осіб праце­здат. віку поширені хвороби системи кровообігу, органів диха­н­ня, сечо­статевої, нерв. систем, органів чуття, травле­н­ня, кістк.-мʼязової системи і сполуч. тканини, у літніх людей домінують хвороби системи кровообігу, також поширені хвороби органів диха­н­ня, травле­н­ня, нерв. системи та органів чуття. В Україні по­стійно зменшується кількість абортів, яка 2010 становила 13,4 на 1 тис. жінок віком 15–49 р. і 33,46 на 100 пологів порівняно з від­повід. показниками 56,5 і 144,0 у 1995. При цьому зріс рівень поширеності жін. запал. захворювань статевих органів, без­плі­д­дя. Актуал. про­блемами є невиношува­н­ня вагітності, екс­трагенітал. патології у вагітних, анемії, захворюва­н­ня нирок і системи кровообігу. Кількість інвалідів в Україні на поч. 2006 — 2 495 241 особа (53,3 особи на 1 тис. насел.), серед них 1-ї групи — 337 711 осіб (19 %), 2-ї — 1 128 415 осіб (45 %), 3-ї — 906 475 осіб (36 %) та 122 640 дітей-інвалідів. Кількість вперше ви­знаних інвалідами 2007 становила 43,7 осіб на 10 тис. насел., з них унаслідок заг. захворюва­н­ня — 38,0 на 10 тис. насел., зокрема праце­здат. віку — 56,2 на 10 тис. насел. цього віку. Із заг. кількості 7,3 тис. осіб ви­знані інвалідами внаслідок трудового каліцтва або профес. захворювань (див. Табл. 7). Соц. допомогу інвалідам і пенсіонерам надає мережа сцеціаліз. закладів системи Міністерства праці і соц. політики України. Діють 750 територіал. центрів соц. обслуговува­н­ня пенсіонерів, 905 центрів (від­діл.) для на­да­н­ня соц. допомоги вдома самот. літнім і хворим людям. У складі Товариства Червоного хреста працює патронажна служба (бл. 3200 спів­роб.), яка щорічно обслуговує бл. 400 тис. осіб. В Україні функціонують 314 будинків-інтернатів для людей похилого віку та інвалідів на 55,8 тис. місць, зокрема 9,0 тис. місць для дітей-інвалідів. Мед. обслуговува­н­ня в цих закладах забезпечують бл. 1 тис. лікарів і 3 тис. медсестер. Одним з показників здоровʼя є показник втрачених років здорового життя, який дає можливість ви­значити від­носну роль осн. груп стійких порушень здоровʼя та інвалідності й гол. ризики щодо тягаря хвороб чоловіків та жінок (див. Табл. 11, 12).

Необхідність реформува­н­ня системи З. о. в Україні зумовлюють кардинал. соц.-екон. зміни, криз. екол. та демогр. ситуації, скороче­н­ня виробництва, зниже­н­ня рівня і погірше­н­ня якості життя більшості громадян, незадовіл. стан здоровʼя насел., недо­статність фінанс. та матеріал. ресурсів галузі. Здійсне­н­ня реформ потребує комплексу заг.-держ. заходів, спрямованих на роз­виток нац. економіки, під­вище­н­ня матеріал. і культур. рівнів життя різних верств насел., подола­н­ня екол. кризи, транс­формації сві­домості й поведінки людей на турботу про власне здоровʼя та здоровʼя своїх дітей. До першочерг. заходів у реформуван­ні З. о. належать забезпече­н­ня її багатока­нал. фінансува­н­ня з по­ступовим за­провадже­н­ням системи обовʼязкового мед. страхува­н­ня; ре­структуризація мед. допомоги з пріоритет. роз­витком первин. мед.-сан. допомоги, впровадже­н­ням принципів сімей. медицини, раціоналізацією спеціаліз. і стаціонар. допомоги, упорядкува­н­ням мережі, структури й функцій закладів З. о.; створе­н­ня ефектив. системи матеріал. і морал. стимулюва­н­ня мед. працівників, оплати їхньої праці залежно від обсягу, якості й результатів роботи; роз­робле­н­ня і впровадже­н­ня в практику ефектив. мед. технологій, роз­виток фармацевт. промисловості й мед. приладобудува­н­ня, удосконале­н­ня системи медикаментоз. і матеріал.-тех. забезпече­н­ня; правове забезпече­н­ня З. о., зокрема захист прав пацієнтів і мед. працівників; створе­н­ня систем контролю якості мед. допомоги та інформ. забезпече­н­ня галузі З. о. на основі сучас. компʼютер. техніки; удосконале­н­ня форм і методів упр. З. о. тощо.

Завантажити статтю