Здоров’я психічне

ЗДОРО́ВʼЯ ПСИХІ́ЧНЕ — стан повноцін­ної психічної діяльності людини, що забезпечує саморегуляцію психофізіологічних функцій організму і самореалізацію особистості в су­спільстві; характеристика індивіда, яку використовують у психології для оцінюва­н­ня повноцін­ності його психічного життя та встановле­н­ня необхідності на­да­н­ня психологічної допомоги. Ві­домо декілька під­ходів до ви­значе­н­ня поня­т­тя З. п., у кожному з яких за основу взято різні сторони нормал. й аномал. функціонува­н­ня психіки. У психіатрії його трактують як від­сутність псих. захворювань і ступ. ризику їх виникне­н­ня. Прихильники бігевіоризму ви­значають З. п. через поня­т­тя рівноваги з середовищем, використовуючи такі критерії, як адаптація, стабільність, продуктивність тощо. У 1960-х рр. на базі ідей гуманіст. і екзистенціал. психології сформовано концепцію т. зв. позитив. душев. здоровʼя, яке описують, за­стосовуючи поня­т­тя самореалізації, само­актуалізації (К. Ґольдштайн, А. Маслоу, К. Бюлер), повноцін­ності людської діяльності (К. Роджерс), автентичності (Дж. Бюджентал) та ін. За багаторівневою моде­л­лю З. п. (В. Братусь), його найвищий рівень, повʼязаний з особистіс. самови­значе­н­ням і осмисле­н­ням дійсності, зі ставле­н­ням до себе та до інших, регулює нижчі рівні, які характеризують ступ. адаптації й психофізіол. стан. ВООЗ ви­значила 7 компонентів З. п.: усві­домле­н­ня по­стійності та ідентичності фіз. і псих. «Я», по­стійність пере­живань у подіб. ситуаціях, критичне ставле­н­ня до себе і влас. діяльності, адекватність псих. реакцій на вплив середовища, здатність керувати своєю поведінкою від­повід­но до встановлених норм, планува­н­ня влас. жит­тєдіяльності і її реалізація, вмі­н­ня змінювати поведінку залежно від зміни жит­тєвих об­ставин. За Законом України «Про психіатричну допомогу» (2000), особу вважають такою, яка не має псих. роз­ладу, доки його наявність не буде доведено на під­ставах та в порядку, перед­бачених цим Законом та ін. Законами України, а встановле­н­ня діа­гнозу псих. захворюва­н­ня належить до компетенції лікаря-психіатра або комісії лікарів-психіатрів. Рос. психіатр К. Ушаков виділив такі критерії З. п.: причин­на зумовленість псих. явищ, їхня упорядкованість, від­повід­на віку людини зрілість почут­тів, макс. на­ближе­н­ня субʼєктив. образів до обʼєктів дійсності, що від­ображаються, гармонія між від­ображе­н­ням об­ставин дійсності та ставле­н­ням людини до них, від­повід­ність реакцій (фіз. і псих.) силі й частоті зовн. по­дразників, критич. під­хід до жит­тєвих об­ставин, здатність до самоскеровува­н­ня поведінки згідно з нормами, що склалися в різних колективах, адекватність реакцій сусп. об­ставинам (соц. середовищу), почу­т­тя від­повід­альності за членів сімʼї, по­стійність та ідентичність пере­живань за однотипних об­ставин, здатність змінювати спосіб поведінки від­повід­но до змін жит­тєвих ситуацій, самоствердже­н­ня в колективі (сусп-ві) без шкоди для решти його членів, умі­н­ня планувати і реалізувати свій жит­тєвий шлях та ін. Укр. дослідники М. Бачерников, В. Петленко і Є. Щербина ви­значили З. п. як від­носно стійкий стан особистості, який дає їй змогу усві­домлено, враховуючи свої фіз. й псих. можливості, а також природні та соц. умови, задовольняти індивід. і сусп. (колективні) біол. та соц. потреби на основі нормал. функціонува­н­ня психофіз. систем. С. Болтівець за­пропонував категорію якості З. п. — індивід. властивість особистості забезпечувати власну цілісність, адекватну внутр. природі. Формува­н­ня особистості, роз­виток людини в онтогенезі шляхом навч. і вихова­н­ня є процесом утворе­н­ня певного типу якості З. п., оскільки результатом є певна система псих. самоорганізації й саморегуляції індивіда. Якщо мета вихова­н­ня, включаючи власне учі­н­ня і навч. як пере­дачу систематиз. досвіду, й виховні ідеали, обрані за еталон для псих. самоорганізації людини, виявляються повністю або частково невід­повід­ними природі індивіда, особистість за­знає псих. травм впродовж подальшого життя. Втрата сформованих властивостей псих. самоорганізації особистості змінює структуру якості З. п. і може зменшувати психол. захищеність, активність, самооцінку, впевненість у своїх силах, але не є еквівалентом псих. роз­ладу або захворюва­н­ня. У таких випадках втрачені властивості компенсують психол. (корекцій., реабілітац., релаксац. та ін.) і пед. (навч., вихов.), а не медикаментоз. засобами. Психотерапевт. допомога може бути спрямована як на усуне­н­ня симптомів псих. і соматич. порушень, так і на зниже­н­ня впливу захворюва­н­ня на соц. функціонува­н­ня індивіда, на упорядкува­н­ня його почут­тів та думок, а також на подола­н­ня жит­тєвих стереотипів і за­охоче­н­ня до творчості.

За даними ВООЗ, кожен третій мешканець України має від­хиле­н­ня у стані З. п. Їхніми проявами є неврози, де­пресія, вегетосудин­на дистонія тощо. Такі хворобливі психоемоц. стани впливають на фіз. здоровʼя і можуть при­звести до серц.-судин. захворювань, роз­ладів у функціонуван­ні органів та систем усього організму. Патол. психоемоц. стан людини знижує рівень праце­здатності, погіршує стосунки з колегами, членами родини, близькими та рідними людьми, статеві від­носини тощо. У сучас. психології та психіатрії фахівці значну увагу приділяють З. п. дітей різних вікових груп та чин­никам середовища, що їх детермінують, зокрема ви­вчають взаємозвʼязок психоемоц. роз­витку дитини з її мікросередовищем — дитсадком, школою, друзями, сімʼєю. Нині зафіксовано значне пошире­н­ня серед дітей захворювань, які раніше були властиві лише дорослим, котрі по­стійно пере­бувають у стрес. ситуаціях. На пі­знав.-емоц. сферу дитини негативно впливає від­сутність у неї позитив. контактів у дитсадку. Це призводить до формува­н­ня дит. фобій, негатив. ставле­н­ня до установи, невротич. реакцій. Так, 70–80% досліджуваних до­шкільнят мають нерв.-псих. від­хиле­н­ня і потребують втруча­н­ня психотерапевта або психолога. Вихованцям дит. будинків необхідна психотерапевт. допомога у всіх випадках, що зумовлює необхідність подальшого наук. об­ґрунтува­н­ня про­блеми. Важливу роль у З. п. здоровʼя особистості ві­ді­грає школа. Кількість здорових дітей зменшується під час на­вча­н­ня. Причинами погірше­н­ня З. п. у шкіл. віці вважають непідготовленість дитини до навч., не­сприятливі стосунки вчителів і учнів, страх покара­н­ня й отрима­н­ня незадовіл. оцінки, не­здатність засвоювати шкіл. матеріал, пере­втома, ін. псих. чин­ники, що призводять до шкіл. дезадаптації. Наслідками такої дезадаптації можуть бути агресивність, де­пресія, від­мова від­відувати уроки, занижена самооцінка. До формува­н­ня т. зв. шкіл. тривожності й невротич. захворювань іноді призводить агресія з боку батьків школяра. У під­літк. віці поведінк. роз­лади та поруше­н­ня емоц. сфери можуть бути зумовлені ендокрин. пере­будовою і до­зріва­н­ням організму, а також між­особистіс. стосунками.

Завантажити статтю