Зелений Клин

ЗЕЛЕ́НИЙ КЛИН — українська історична назва пів­ден­ної частини російського Далекого Сходу. Охоплює територію Приморщини й Амурщини (сучасні Приморський і Хабаровський краї, Амурська область та Єврейська автономна область Російської Федерації), які на­прикінці 19 — на початку 20 ст. компактно заселили українські пере­селенці. Первісно ця назва стосувалася пів­ден­ної частини Приморської області — Пів­ден­но-Ус­сурійського краю, що частково збігається з територією сучасного Приморського краю РФ, згодом вона поширилася на територію Пів­ден­ного Далекого Сходу разом з Амурщиною. Інколи її вживають на по­значе­н­ня всієї території Далекого Сходу разом із Сахаліном, Камчаткою та Охотським узбереж­жям. Походже­н­ня цієї назви повʼязане з яскраво-зеленим кольором місцевої рослин­ності й гео­графічним роз­ташува­н­ням Пів­ден­но-Ус­сурійського краю у формі клину між Китаєм та Японським морем. Подібні назви за­стосовують і до інших регіонів компактного поселе­н­ня українців на колонізованих ними територіях поза межами етнічних земель (Малиновий Клин — Кубань, Жовтий Клин — Надволжя, Сірий Клин — Пів­ден­ний Захід Сибіру та Пів­нічний Казах­стан). Стосовно українських поселень на Зелений Клин також використовували назви «Нова Україна», «Зелена Україна», «Далеко­східна Україна», остан­ню зокрема в кінці Володимира Іл­ліча-Світича «Дальневосточная Украина» (К., 1905).

До пів­нічно-східних ра­йонів регіону українці потрапили ще у 2-й половині 18 ст., коли царський уряд заслав на Камчатку учасників гайдамацького руху (Коліївщини). Тут із них та якутських козаків утворено камчатське козацтво, яке згодом за­знало значної метисації з місцевим тубільним населе­н­ням, внаслідок чого на початку 20 ст. лише наявність у мові камчатських козаків окремих українських слів свідчила про їхнє українське походже­н­ня. У 1863–64 роках вихідці з Полтавської губернії заснували в Амурській області перші українські села — Троїцьке (1863), Середнєбільське та Новотроїцьке (1864). Вони пере­сувалися валками через весь Сибір, тому шлях до Зеленого Клину тривав кілька років. Ді­ставалися у цей час українці й Приморщини. За даними А. Меньщикова, серед пере­селенців, які оселилися тут в період до 1883 року, вони становили 27,7 %. Початок масового пере­селе­н­ня українців до Зеленого Клину повʼязаний із налагодже­н­ням пере­везе­н­ня морським шляхом — пароплавами з Одеси. Так, 13 і 20 квітня 1883 року до Владивостока прибули перші два пароплави, на яких знаходилося 1,5 тисячі селян-пере­селенців (від­повід­но 724 та 780 осіб) із Суразького, Чернігівського, Сосницького і Мглинського повітів Чернігівської губернії. Вони заснували в Приморщині села Іванівка, Жарикове, Григорівка, Павлівка, Борисівка, Воздвиженка, Миколаївка, Майхинське, Попова Гора. Загалом у 1883–1901 роках до Пів­ден­но-Ус­сурійського краю морем пере­везено 55 208 осіб, ще 10 965 осіб прибуло суходолом. У 1883–1900 роках до Приморської області пере­селено 46 256 вихідців з українських губерній, які складали 67,4 % усіх пере­селенців цього етапу. Більшість з них заселяла родючі землі Приханкайської низовини. Згідно з пере­писом 1897 року, на Зеленому Клині мешкало 56 778 українців, які складали 18,3 % населе­н­ня краю: в Амурській області — 21 096 (17,5 %), Приморській — 33 326 (19,3 %), на Сахаліні — 2368 (8,4 %) осіб. У ході пере­пису етнічну приналежність ви­значали за рідною мовою. Враховуючи те, що частина українців унаслідок реальної мовної асиміляції або через лінгвістичну плутанину (в царській Росії не ви­знавали існува­н­ня само­стійної української мови, а так зване малоросійське наріч­чя вважали діалектом російської мови) могла на­звати своєю рідною мовою російську, фактична чисельність українського населе­н­ня пере­вищувала офіційно зафіксовану. З побудовою на­прикінці 19 ст. Транс­сибірської магістралі та Китайсько-Східної залізниці пере­везе­н­ня пере­селенців морем 1902 року припинено. Від­тоді вони рухалися залізницею, що сут­тєво збільшило їхній приплив.

1901–1916 до Зеленого Клину пере­селилося 185 135 вихідців з українських губерній (60,5 % усіх пере­селенців), зокрема до Приморської області — 121 639 (61,5 %), Амурської — 63 496 (58,5 %). За даними В. Кабузана, 1883–1916 до Приморської області з українських губерній пере­селилося 167 899 осіб (63,1 % від загальної кількості пере­селенців), зокрема із Чернігівської (22,9 %), Київської (20,6 %), Полтавської (9,3 %), Подільської (4,2 %), Волинської (3,6 %), Харківської (2,0 %), Катеринославської (0,4 %); до Амурської області — 81 571 особа (51,1 %), зокрема з Полтавської (26,3 %), Київської (6,1 %), Харківської (5,7 %), Чернігівської (5,0 %), Подільської (4,0 %), Катеринославської (2,5 %), Херсонської (0,7 %), Таврійської (0,7 %). Також зафіксовано 39 вихідців з Холмщини і 7 — з Волині. Загалом 1883–1916 за офіційними даними до Зеленого Клину пере­їхало 249 465 українців (58,6 % від усіх селян-пере­селенців). Українці складали певну частину й серед вихідців з етнічно мішаних регіонів: Бес­сарабії, Дону, Кубані, Курської і Воронезької губерній (38 201 особа), а також серед пере­селенців, місце виходу яких залишилося неві­домим (86 193 особи). З урахува­н­ням цього їхня частка серед пере­селенців до Зеленого Клину складала не менш ніж 70–75 % для Приморщини та 50 % для Амурщини. Під час пере­селе­н­ня українці під­шукували природне оточе­н­ня, близьке до умов місць виходу, тому намагалися селитися в без­лісних долинах, які нагадували степовий ландшафт України. Їхній основний потік скеровано до Пів­ден­но-Ус­сурійського краю, де були землі, найбільш придатні для землеробства (складали тут 60–90 % населе­н­ня). Натомість у тайгових ра­йонах Нижнього Амуру, на Сахаліні та Камчатці мешкало лише 2,7 тисячі українців (4,6 % населе­н­ня), пере­важно колишніх каторжан і їхніх нащадків. Помітний український етнічний компонент був присутній в амурському і ус­сурійському козацтві, до складу яких уві­йшли кубанські й донські козаки українського походже­н­ня, пере­селені до Далекого Сходу, та пред­ставники козачого стану з Лів­обережної України. Крім того, українці складали значну частину залізничників, які мешкали на станціях уздовж залізниць.

Згідно з пере­писом 1917, на Зеленому Клині проживала 421 тисяча українців (39,9 % населе­н­ня краю), зокрема в Приморській області — 270,7 тисячі (48,2 % населе­н­ня), в Амурській області — 147,4 тисячі (43,2 %). На момент його проведе­н­ня майже половина дорослого чоловічого населе­н­ня була від­сутня через мобілізацію до війська. 1917–1918 значна частина мобілізованих повернулася до місць прожива­н­ня, що зафіксовано пере­писом 1923. Від­повід­но мала б зрости й кількість українського населе­н­ня, однак пере­пис 1923 засвідчив зменше­н­ня чисельності українців на Зеленому Клині до 346 059 осіб (33,7 % населе­н­ня), пере­пис 1926 — до 303 259 (24,4 %). Як і раніше, пере­важна більшість (близько 90 %) мешкала у сільській місцевості. Сут­тєве скороче­н­ня кількості українців на Далекому Сході не можна пояснити ні міграційними (помітні міграційні зруше­н­ня, особливо в сільській місцевості, в цей період від­сутні), ні природними асиміляційними (вони не можуть мати на­стільки стрімкий характер) процесами. Єдине поясне­н­ня — маніпуляції влади. Так, у ході пере­пису 1923 від­повід­но до офіційної установки українцями записували лише осіб, народжених на українських землях, а їхніх нащадків, які народилися на Зеленому Клині, вважали росіянами. Разом з цим, в умовах недо­статньої сформованості етнічної сві­домості українського селянства, пере­писувачі не наголошували на необхідності чіткого ви­значе­н­ня національності селянами, яким казали, що можна записуватися і росіянами, і українцями, оскільки це, мовляв, одне й те саме. Ре­пресії, роз­горнуті більшовиками проти діячів українського національного руху на Далекому Сході після встановле­н­ня тут 1922 радянської влади, спричинили сві­доме приховува­н­ня українцями своєї справжньої етнічної належності.

Натомість однією з головних під­став для збереже­н­ня та подальшого національного роз­витку українського населе­н­ня була компактність його роз­селе­н­ня на нових теренах — характерна ознака колонізації українцями Зеленого Клину. Хоча роз­селе­н­ня від­бувалося без урахува­н­ня етнічного походже­н­ня та територіальної приналежності у минулому, українці селилися пере­важно групами. Часто вони від­мовлялися від кращої ділянки, де жили чужонаціональні поселенці, та їхали на гірші землі, але до своїх земляків. Унаслідок цього у сільській місцевості по­ставали практично суцільні масиви компактних українських поселень, що найбільш притаман­не для Приморщини. Через гомоген­ність українських сіл Приморщини й, частково, Амурщини існува­н­ня станових та етноконфесійних барʼєрів (значну частину сільського російського населе­н­ня становили козаки та старовіри, а в Амурщині ще й сектанти), між­етнічні шлюби українців із росіянами були утруднені. У цих регіонах, як і на інших колонізованих землях у Сибіру та Турке­стані, українські пере­селенці намагалися від­творити середовище, що максимально нагадувало залишену батьківщину.

Вже на­прикінці 19 ст. степовий про­стір Пів­ден­но-Ус­сурійського краю за характером місцевості, типом побудов та пере­важаючому населен­ню нагадував Україну. Схильність українців до традицій виявилася навіть у топоніміці, яка по­вторювала топоніміку місць виходу пере­селенців. У цей період зафіксовано існува­н­ня на Зеленому Клину населених пунктів під на­звами Чернігівка (3 села), Пере­яславка, Ромни, Українка, Тавричанка, Костянтино­градівка, Краснопі­л­ля (усі — по 2 села), Київ, Хрещатик, Полтавка, Харкове, Василькове, Біла Церква, Катеринославка, Камʼянець-Подільське, Житомирка, Золотоношка, Каховка, Тараща, Черкасове, Новоумань, Новоямпіль, Гайворон, Хмельницьке, Крим тощо. Українські селяни привнесли з собою традиційні способи веде­н­ня господарства (землеробство, городництво, садівництво) та свій господарський уклад. Збереже­н­ня традицій господарської діяльності виявлялося у складі вирощуваних культур (російські селяни традиційно сіяли жито, українці — пшеницю, навіть у не­сприятливих для неї умовах), викори­стан­ні робочої худоби (пошире­н­ня волів, особливо на першому етапі пере­селе­н­ня) та інших. Етно­графічні особливості українського населе­н­ня полягали не лише у виборі роду занять чи специфіці господарської діяльності, але й у різних елементах матеріальної та духовної культури — типі будівель, одягу, роз­мовній мові, жит­тєвому устрої тощо. У господарському укладі та побуті перші пере­селенці з України зберегли багато характерних ознак української сільської культури — хати-мазанки, садки, квітники та городи біля хат, планува­н­ня вулиць, внутрішнє облаштува­н­ня житла, господарське та хатнє майно, інвентар, одяг. Не­зважаючи на те, що Зелений Клин багатий лісом, українці спочатку будували пере­важно традиційні для степових та лісо­степових регіонів хати-мазанки з глини із земляною долівкою та дахом, критим соломою, або хати з тонкого лісу, однак згодом, під впливом місцевих кліматичних особливостей та господарських вимог, почали зводити деревʼяні хати, які ззовні за українською традицією обмазували глиною та білили крейдою (така хата — найпоширеніший тип житла українських пере­селенців). По­ступово змінився характер на­двірних будівель, за­знав транс­формації традиційний одяг (його витіснив сибірський сільський з фабричних матеріалів). Важливим етно­стабілізуючим чин­ником стала традиційна духовна культура. Досить чітке уявле­н­ня про фольклорно-етно­графічний комплекс зберігалося у сві­домості не лише першого поколі­н­ня пере­селенців, але й ще однієї генерації. Характеризуючи духовний роз­виток українських пере­селенців на початку 20 ст., поряд із прихильністю до традицій сучасники під­креслювали їхню особливу релігійність та, разом з тим, низький рівень письмен­ності.

Згідно з офіційними даними пере­пису 1897, рівень письмен­ності українців у Приморщині складав 26,9 % серед чоловіків та 2,7 % серед жінок, тоді як у росіян — від­повід­но 47,1 % та 19,1 %. Низький рівень письмен­ності українського населе­н­ня значною мірою спричиняла від­сутність шкіл з українською мовою на­вча­н­ня. За під­сумками пере­пису 1926, письмен­ними були лише 42,6 % українського населе­н­ня Зеленого Клину. Поруч із високим рівнем збереже­н­ня традиційної української матеріальної та духовної культури у сільській місцевості Приморщини й Амурщини в 1-шій половині 20 ст. широко побутувала українська мова. Під час пере­пису 1926 її ви­знали рідною 51,7 % українців Зеленого Клину (162 998 осіб). Українські говірки від­значалися широкою різноманітністю як за своїм характером, так і за станом. Найбільшої мовної асиміляції за­знало малочисельне українське населе­н­ня, яке тривалий час мешкало в російськомовному оточен­ні (Забайкальщина, Нижній Амур, Сахалін), найкраще українські говірки збереглися в ра­йонах найбільш пізнього (Зейська, Хабаровська, Камчатська округи) та компактного (Амурська, Владивостоцька) поселе­н­ня українців. Масово використовували українську мову в Приморщині: 1926 року в Калінінському ра­йоні ви­знали її рідною 79,5 % українців, Спаському — 62,2 %, Ханкайському — 55 %, Чернігівському — 51,4 %, Іванівському — 50,9 %. Тут чітко простежувалися й межі пошире­н­ня пів­ден­них і пів­нічних говірок української мови. Але українська мова на Зеленому Клині традиційно була мовою родин­ного спілкува­н­ня та внутрішнього селянського життя й побуту. Більш-менш добре говорили українською мовою пред­ставники старшої генерації, які виїхали з України дорослими, але й вони вживали багато слів з російської мови та її сибірських говірок. Пред­ставники молодшої генерації, які народилися вже на Зеленому Клині, насамперед завдяки російській школі та контактам із зовнішнім світом за межами села, сприяли поширен­ню російської мови серед українського населе­н­ня. За пере­писом 1926, вміли читати й писати рідною мовою лише 2,1 % українського населе­н­ня Зеленого Клину (6691 особа). Не­зважаючи на це, навіть у 1920-і роки у Приморщині випадки, коли молодь в українських родинах зовсім не говорила українською мовою, були швидше винятками. На­прикінці 19 — на початку 20 ст. на повсякден­ному рівні, особливо в ра­йонах компактного прожива­н­ня, існувало досить чітке роз­різне­н­ня українців і росіян. Більше того, на Зеленому Клині мало місце взаємне тяжі­н­ня до обмеже­н­ня побутових контактів між ними. Навіть на мішаних в етнічному від­ношен­ні теренах українці мешкали в окремих поселе­н­нях або в окремих частинах поселень, які виразно від­різнялися своїм ви­глядом та побутом. Ставле­н­ня пере­селенців до етнічної батьківщини — України — виявлялося не стільки в національних, скільки в земляцько-провінційних формах, що від­ображало рівень роз­витку національної сві­домості українського селянства. Яскраво виражена но­стальгія за нею була притаман­на не тільки пере­селенцям остан­нього етапу, які недавно прибули в край та погано влаштувалися тут, але й досить заможним старожилам, що вже мешкали на Зеленому Клині тривалий час. Як правило, вони не вважали себе по­стійними мешканцями Далекого Сходу, а роз­раховували розбагатіти тут і повернутися на батьківщину. Українське селянство Зеленого Клину стійко зберігало традиційну етнічну культуру та мову. На противагу селянам, пред­ставники українських міських прошарків (головним чином службовці державних або приватних установ) за­знавали швидкої русифікації. Цей процес властивий для великих міст — важливих адміністративних і промислових осередків (Владивосток, Хабаровськ, Благовєщенськ), які роз­по­всюджували офіційну російську культуру. Нові міські поселе­н­ня Приморщини, що виникли на основі колишніх українських сіл — Нікольськ-Ус­сурійський (нині Ус­сурійськ), Спаськ (нині Спаськ-Дальній), Іман,– мали чисельніше українське населе­н­ня та типовий український зовнішній ви­гляд. Урбанізацію регіону на початку 20 ст. су­проводжувало пере­міще­н­ня до міст вихідців із села — носіїв національного менталітету й традиційної культури. Саме пред­ставники нових міських прошарків (дрібні службовці, вчителі, військові) селянського походже­н­ня склали соціальне під­ґрунтя для виникне­н­ня на Зеленому Клині українських національних організацій.

Один із перших виявів українського культурного життя на Зеленому Клині — заснува­н­ня у Владивостоці 1893 року українського хору, а також гастролі українських театральних трупи К. Мирославського (від 1898 року) і К. Кармелюка-Каменського (від 1912 року), що спричинило появу низки аматорських театральних труп і гуртків. У 1907 році виникла перша українська національна організація — Владивостоцька студентська українська громада (голова — К. Андрущенко, секретар — Б. Воблий), створена при місцевому Східному ін­ституті, та Український клуб у місті Харбін (нині Китай). Після заборони діяльності студентської громади у 1909 році у Владивостоці засновано Український гурток (керівники — І. Мостипан, І. Антонюк, Ю. Глушко), який напів­легально діяв до 1917 року. Напередодні Першої світової війни у Нікольську-Ус­сурійському В. Ткалич та Ю. Глушко організували книжковий кіоск, через який поширювали українську періодику та літературу (такий кіоск був і у Владивостоці). Єдиною легальною українською організацією у цей період на Зеленому Клині став Український клуб, створений у 1911 році у Благовєщенську (серед керівництва — Л. Глібоцький, М. Мацюк, О. Грищенко, Л. Шаля, Під­гаєцький). Після Лютневої революції 1917 року та організації УЦР у Києві українські громади виникли в усіх містах Зеленого Клину — Владивостоці, Нікольську-Ус­сурійському, Імані, Хабаровську, Ніколаєвську-на-Амурі, Благовєщенську, Свободному, Читі, Верх­нєудинську, Петропа­вловську-Камчатському, а також у багатьох селах і на залізничних станціях. Основним зав­да­н­ням було обʼ­єд­нати найширші кола українського населе­н­ня, незалежно від соціального стану, фаху, політичних пере­конань, для пред­ставництва й захисту національних інтересів. Громади за­ймалися просвітницькою і політичною діяльністю, здійснювали українізацію військових під­роз­ділів російської армії, створювали українські школи (першу українську школу на Далекому Сході від­крито ще восени 1916 року у Харбіні, 1917–18 — у Хабаровську та Владивостоці), бібліотеки, читальні, театральні гуртки та хори, ко­оперативи, вели видавничу діяльність, брали участь у виборах до органів місцевого самоврядува­н­ня. У цей час по­стали професійні національні організації — Далеко­східна Українська учительська спілка (голова — О. Ступак), Українська Далеко­східна театрально-артистична спілка, Далеко­східна Українська поштово-теле­графна спілка (голова — І. Булах), Далеко­східна Українська залізнична спілка (голова — Г. Кравченко); та місцеві організації загальноукраїнських політичних партій — УСДРП й УПСР у Владивостоці, які обʼ­єд­нували, від­повід­но, 200 та 150 членів. Активну культурно-просвітницьку діяльність на Зеленому Клині проводили філії товариства «Просвіта», створені у Благовєщенську (1917, голова — Я. Кушнаренко), Владивостоці (початок 1918, голови — М. Нерода, Ю. Глушко, І. Гадзаман, Ф. Ковтун), Нікольську-Ус­сурійському (1920, голова — І. Журавель), Хабаровську (кінець 1920, голова — Й. Андрі­йов), Свободному (1920, голова — І. Мостипан). 1917 року у Владивостоці виник гурток українців-середньо­шкільників «Українікум». За його прикладом у Нікольську-Ус­сурійському 1920 року організовано гурток української молоді «По­ступ» (голова — І. Коломієць), який 1921 року пере­творено на Спілку української молоді, що видавала свій друкований орган — газету «Юнак». У серпні 1917 року від­крито український клуб «Затишок» у Хабаровську, восени 1917 року (завдяки матеріальній допомозі С. Ніжинецького) — клуб «Українська хата» у Нікольську-Ус­сурійському, в січні 1918 року — аналогічний клуб у Владивостоці (голова — Д. Боровик).

У період занепаду української діяльності 1921–1922 років громадське життя було сконцентровано навколо українських клубів, які орієнтувалися пере­важно на роз­важальні форми роботи й організацію до­зві­л­ля. Другий рівень організаційної структури українського національного руху на Зеленому Клині у 1918–1922 роках становили Українські окружні ради — територіальні органи національного самоврядува­н­ня, що обʼ­єд­нували й координували діяльність українських організацій на території Владивостоцького, Нікольськ-Ус­сурійського, Іманського, Хабаровського повітів, Сахалінської і Камчатської областей. В Амурській області діяли Благовєщенська та Свободненська окружні ради, а також Амурська обласна українська рада (голови — О. Петрушенко, Р. Барилович), обрана 1917 року на Амурському українському обласному зʼ­їзді за участі близько 200 делегатів. У тому ж році вона висунула свій список на виборах до Всеросійських установчих зборів (О. Володько, Л. Король, Г. Рудиков, Я. Ситницький). Один із важливих напрямів діяльності окружних рад — реєстрація українського населе­н­ня і видача від­повід­них посвідчень згідно з ріше­н­ням 3-го Українського Далеко­східного зʼ­їзду. Вищим українським пред­ставницьким та законодавчим органом на Зеленому Клині у 1918–1922 роках стала Українська Далеко­східна кра­йова рада, що провела три сесії у Владивостоці (листопад 1918, травень 1919, листопад 1920). Основні зав­да­н­ня: керівництво діяльністю окружних і кра­йових українських організацій, пошире­н­ня національної й політичної сві­домості, під­несе­н­ня культурно-освітнього рівня та матеріального добробуту українського населе­н­ня, захист його інтересів перед кра­йовою та місцевою владою. У своїй діяльності рада повин­на була керуватися по­становами Українських Далеко­східних зʼ­їздів, погоджуючи їх з державними актами уряду та по­становами законодавчих органів Сибіру й України. Без­посередньо очолювали український громадсько-політичний та культурно-просвітницький рух на Зеленому Клині Тимчасовий Далеко­східний Український кра­йовий комітет і його на­ступник — Український Далеко­східний секретаріат (у листопаді 1922 року заарештований більшовиками), від­повід­ні про­грами роз­робляли учасники чотирьох Українських Далеко­східних зʼ­їздів.

Перший Український Далеко­східний зʼїзд від­бувся 11–14 червня 1917 року в Нікольську-Ус­сурійському (голова — А. Романюк, за­ступник голови — О. Ступак, секретарі — П. Василенко, А. Ременяка, І. Ігнатенко). У його роботі взяли участь 53 делегати та близько 100 гостей, які пред­ставляли понад 20 громадських і військових українських організацій Далекого Сходу. Зʼїзд висловився за пере­творе­н­ня Росії на федеративно-демократичну республіку із на­да­н­ням національно-територіальної автономії Україні та її колоніям, під якими ро­зуміли землі, де компактно мешкали українці в межах Росії (одна з таких колоній — Зелений Клин); окреслив широкий план роз­витку громадського життя у краї, що перед­бачав створе­н­ня національно-культурних організацій, заснува­н­ня українських шкіл і бібліотек, ви­да­н­ня газет, журналів, літератури рідною мовою. В умовах наро­ста­н­ня революційного радикалізму і, від­повід­но, хаосу та анархії, які особливо посилилися після більшовицького пере­вороту 1917 року, проголоше­н­ня УНР сут­тєво вплинуло на позицію українських організацій Зеленого Клину в умовах громадянської війни у Росії.

Другий Український Далеко­східний зʼїзд від­бувся 4–7 січня 1918 року в Хабаровську (голова — М. Нерода, секретар — Г. Мелашич). У його роботі взяли участь понад 50 делегатів з Приморщини, Амурщини, Маньчжурії, Забайкальщини та Камчатки. Одним із центральних питань на зʼ­їзді стало пита­н­ня поверне­н­ня пере­селенців в Україну зі сподіва­н­ням отримати земельний наділ у ході ліквідації поміщицького землеволоді­н­ня. Проголоше­н­ня 22 січня 1918 року незалежності УНР ще більше актуалізувало його.

Третій Український Далеко­східний зʼїзд від­бувся 7–12 квітня 1918 року в Хабаровську (голова — Ю. Глушко, за­ступники голови — В. Ки­йович, І. Ткаченко, секретарі — Д. Боровик, А. Радіонов). Із 80-ти делегатів 50 пред­ставляли селян, решта — залізничників і міську інтелігенцію. Зʼїзд за­пропонував проголосити Зелений Клин колонією України, ухвалив ріше­н­ня звернутися до українського уряду з проха­н­ням зареєструвати членів Українського Далеко­східного секретаріату як урядових осіб УНР, надіслав теле­граму на українсько-російські пере­говори з вимогою взяти до уваги далеко­східні українські інтереси. Ідея проголоше­н­ня Зеленого Клину колонією України об­умовила й по­становку пита­н­ня про державно-правовий статус українського населе­н­ня Зеленого Клину. Антибільшовицькі на­строї українських організацій посилилися внаслідок агресії Радянської Росії проти УНР взимку 1918 року, тому в умовах іноземної інтервенції (роз­почалася на Далекому Сході в квітні 1918 року) вони дотримувалися нейтралітету й закликали українців не втручатися у боротьбу. Після закінче­н­ня роботи зʼ­їзду до Києва направлено делегацію Маньчжурської української окружної ради на чолі з П. Твердовським, який звернувся до українського уряду з клопота­н­ням про те, щоб він, за домовленістю з урядом РСФРР, ви­знав Зелений Клин колонією України. Об­ставини, які склалися на той час, не дали змоги під­няти це пита­н­ня на пере­говорах, однак згідно з одним із пунктів мирного договору головам українських окружних рад, які існували на території РСФРР, на­дано консульські повноваже­н­ня із захисту прав та інтересів українських громадян, а П. Твердовський отримав від Міністерства закордон­них справ Української Держави повноваже­н­ня українського консула на Далекому Сході із резиденцією в Харбіні (його повноваже­н­ня під­твердив нарком закордон­них справ РСФРР Г. Чичерін). Після повале­н­ня радянської влади у Сибіру та на Далекому Сході Тимчасовий сибірський уряд грамотою від 7 липня 1918 року гарантував усім народам повну недоторкан­ність їхніх громадянських, політичних і національних прав й по­обіцяв забезпечити пред­ставництво в Сибірській обласній думі та Всесибірських установчих зборах.

У звʼязку з проголоше­н­ням Тимчасового сибірського урядом мобілізації, особливої актуальності набуло створе­н­ня українських військових формувань з метою захисту українського населе­н­ня і його прав. Правовою під­ставою для цього став указ Тимчасового сибірського уряду від 31 липня 1918 року, який перед­бачав проведе­н­ня призову осіб польської, української та інших національностей в частини, організовані за національною ознакою. Формува­н­ням українських військових частин активно за­ймався П. Твердовський. Навесні 1919 року у Владивостоці створено 1-й Український Далеко­східний новозапорозький курінь вільного козацтва (командир — капітан Микитенко). Але оскільки Український Далеко­східний секретаріат об­умовив викори­ста­н­ня українських частин за необхідності тільки для захисту від зовнішнього ворога, верховний правитель адмірал О. Колчак видав роз­порядже­н­ня роз­формувати українські під­роз­діли. Особовий склад українського куреня у Владивостоці (150 козаків та 27 старшин), який від­мовився виконати роз­порядже­н­ня, 20 червня 1919 року заарештовано за звинуваче­н­ням у більшовицьких на­строях. Спроби від­новити український курінь на початку 1920 року після повале­н­ня колчаківського режиму не мали успіху. Низку важливих принципових питань роз­глянуто на 4-му (Над­звичайному) Українському Далеко­східному зʼ­їзді (голова — М. Новицький, за­ступник голови — Ф. Стешко, Ф. Тоцький, секретар — Д. Боровик, С. Кукуруза), що про­йшов 25 жовтня — 1 листопада 1918 року у Владивостоці. Більше третини учасників становили делегати від Маньчжурії, були пред­ставлені також Владивосток, Нікольськ-Ус­сурійський, Хабаровськ, але від­сутні делегати від Забайкальщини та від селянства. Зʼїзд звернувся до країн Антанти з вимогою ви­знати державну незалежність України; ухвалив «Українську декларацію до народів світу», яку роз­по­всюджено українською, французькою, англійською і російською мовами, де оприлюднив свою позицію з найбільш актуальних питань — про ставле­н­ня до політики більшовиків та німецької окупації України; ви­знав неможливим масове поверне­н­ня українських пере­селенців в Україну, оскільки воно стало б першим історичним прикладом деколонізації, протилежним історико-соціальним законам і шкідливим для самих пере­селенців і для Української Держави в умовах її незакріпленого політичного ладу та слабкого державного бюджету; ви­значив державний правовий статус українців Зеленого Клину як місцевих громадян української національності та проголосив їхнє право на культурно-національну автономію. Ці положе­н­ня закріплені в Кон­ституції національно-культурної автономії (самоврядува­н­ня) українства на Далекому Сході, яку затвердила 30 травня 1919 року 2-а сесія Української Далеко­східної кра­йової ради, що від­булася 27–31 травня 1919 року у Владивостоці. У ній взяли участь пред­ставники Владивостоцької, Нікольськ-Ус­сурійської, Іманської, Хабаровської, Свободненської, Забайкальської і Маньчжурської українських окружних рад. Юрисдикцію Кон­ституції поширено на території Забайкальської, Амурської, Приморської, Сахалінської, Камчатської областей і Маньчжурії. Згідно з її положе­н­нями, національно-культурна автономія українців на Далекому Сході перед­бачала створе­н­ня на кошти державного та кра­йового бюджетів повного циклу освітніх закладів з українською мовою на­вча­н­ня; право українців проходити військову службу тільки в українських військових частинах; ви­зна­н­ня української мови кра­йовою: викори­ста­н­ня її в усіх офіційних установах, причому місцеві земства в тих округах, де українці складали більшість населе­н­ня, повин­ні використовувати українську мову як у внутрішньому діловодстві, так і у зовнішніх зносинах; право організованого українства в особі кра­йової та окружних рад направляти своїх пред­ставників до кра­йової влади та її обласних органів для захисту національно-культурних інтересів українського населе­н­ня; право вільної самоорганізації українського населе­н­ня Далекого Сходу у своєму внутрішньому житті на місцевому, окружному і загально-далеко­східному рівнях. Законодавче закріпле­н­ня права на національно-культурну автономію реалізоване лише 1920–22 у період існува­н­ня Далеко­східної Республіки (ДСР). У складі Міністерства з національних справ ДСР у травні 1921 року утворено український від­діл, який очолив голова Забайкальської української окружної ради П. Марчишин, українські окружні ради на території Амурської і Приамурської областей ДСР отримали статус органів національно-культурної автономії. Одним із пріоритетних напрямів діяльності українського від­ділу Міністерства з національних справ ДСР стала організація системи національної освіти. Загалом 1921–22 у ДСР від­крито близько 60 українських шкіл (на­вчалося понад 1900 осіб); у Хабаровській учительській семінарії, де половину учнів складали українці, діяли українські педагогічні курси (25 учнів і 2 викладачі), на яких окремим предметом викладали україно­знавство; роз­почала роботу українська учительська семінарія у Свободному. Роз­витку українського шкільництва заважав брак вчителів, під­ручників і коштів, які від­находили самі українські організації. У Приморщині, де мешкала найбільша частина українського населе­н­ня Зеленого Клину і яка за період існува­н­ня ДСР фактично до її складу не входила, українські школи в селах так і не були створені. На її території 1921–22 діяли Українські національні комітети, які намагалися під­мінити собою українські структури, що існували раніше. Виникне­н­ня комітетів повʼязане з грамотою, на­даною восени 1920 року голові Українського Далеко­східного кра­йового ко­оперативу «Чумак» П. Горовому отаманом Г. Семеновим (гарантувала українцям Далекого Сходу право на національно-культурну автономію).

На початку 1921 року були організовані комітети у Владивостоці (голова — Є. Геруцький) та Нікольську-Ус­сурійському (голова — В. Мигулін). П. Горовий пропонував сформувати на Далекому Сході нову козачо-селянську державність шляхом обʼ­єд­на­н­ня українського населе­н­ня з ус­сурійським, амурським та забайкальським козачо-бурятським. Однак така пропозиція зу­стріла неодно­значне ставле­н­ня з боку української громадськості та керівництва українського національного руху й при­звела до його фактичного роз­колу з цього пита­н­ня. Значно роз­винулася 1919–1922 року на Зеленому Клині українська кооперація, покликана задовольняти економічні потреби українського населе­н­ня, сприяти його культурному роз­витку. Українські ко­оперативи діяли у Нікольську-Ус­сурійському («Гайдамака», голова — І. Журавель), Хабаровську («Запорожець», голова — Г. Без­рученко), Благовєщенську («Українець»), Свободному («Хлібороб», голова — Кирпиченко), Читі («1-й Український»), Харбіні («Згода», голова — Й. Осипенко), на станції Маньчжурія («Шлях», голова — П. Летута). 1921 року їх пере­творено на від­діли Українського Далеко­східного кра­йового ко­оперативу «Чумак». Крім того, від­крито від­діли в Імані (завідувач — П. Поліщук), Хабаровську (завідувач — Г. Могилецький), Шанхаї (уповноважений — І. Луговий) і Токіо (уповноважений — Є. Коломієць). Вагомий вплив на роз­виток національної культури українців мала у цей час українська періодика. 1917–1922 років виходили українські газети «Українець на Зеленому Клині» (1917–1920, редактор — Д. Боровик), «Щире слово» (1919–1920, редактори — І. Гадзаман, А. Онуфрієнко), «Українська думка» (1921, редактор — Й. Кошевий), «Громадська думка» (1921, редактор — Т. Ковтун), «Известия Дальневосточного Украинского пресс-бюро» (редактор — І. Світланов) у Владивостоці, «Хвилі України», «Ранок» (обидві — 1917), «Нова Україна» (1918) в Хабаровську, «Українська Амурська справа» (1917, редактор — Я. Ситницький), «Амурський українець» (1920) у Благовєщенську, «Зоря» (1920–1921) та «Українське життя» (1921, редактор обох — В. Мигулін) у Нікольську-Ус­сурійському.

Українське книгови­да­н­ня організовували Далеко­східне видавниче товариство імені Т. Шевченка (1918) у Хабаровську, Український Далеко­східний видавничий союз (1920) та Українське Далеко­східне кра­йове ко­оперативно-видавниче товариство імені Т. Шевченка (1921) у Владивостоці, видавництва «Сяйво» (1920) та «Січ» (1921) у Нікольську-Ус­сурійському. Від­носно вільний роз­виток українського національного руху на Зеленому Клині припинено після ліквідації у листопаді 1922 року Далеко­східної Республіки. Більшовики закрили практично всі українські організації, заарештували їхніх керівників і активістів, конфіскували майно. Водночас припинили існува­н­ня й створені у ДСР українські школи. У січні 1924 року в Читі від­бувся судовий процес, на якому роз­глянуто справу 22-х провід­них діячів українського національного руху, звинувачених у під­тримці контр­революційних сил (урядів П. Скоропадського та С. Петлюри) шляхом організації українських націоналістичних угруповань та білоукраїнських військових формувань, а також у спів­праці з місцевими контр­революційними силами (отаманом Г. Семеновим) та між­народною буржуазією з наміром від­окремити Далекий Схід від Російської Соціалістичної Федеративної Радянської Республіки. Однак через слабку доказову базу 8 обвинувачуваних виправ­дано, 14 — засуджено до різних термінів увʼязне­н­ня, пере­важно не­значних (від 1-го до 3-х років). Лише П. Горового, який без­посередньо вів пере­говори з отаманом Г. Семеновим, засуджено до смертної кари, заміненої на 10 років по­збавле­н­ня волі.

Від­тоді й до 1931 року більшовики не роз­глядали українців Зеленого Клину як національну меншину (вважали їх росіянами), тому ніякої роботи із задоволе­н­ня національно-культурних потреб не проводили, хоча водночас від­повід­ну роботу вели з корейським, китайським і тубільним населе­н­ням. Це зумовлювало нижчий рівень письмен­ності українців порівняно з росіянами, зокрема, в Приморській губернії у першій половині 1920-х років серед росіян було 54,8 % письмен­них, серед українців — 37,7 %; в Амурській та Забайкальській губерніях володіли грамотою 26,2 % українців. Лише під тиском центру місцеві органи влади 1931–1932 років при­ступили до реалізації у Далеко­східному краї політики українізації, внаслідок чого Чернігівський, Ханкайський, Спаський, Калінінський, Шмаковський, Івановський, Яковлєвський ра­йони Приморщини та Олександрівський і Завитинський ра­йони Амурського округу, де пере­важало українське населе­н­ня, пере­творено в українські національні ра­йони, у яких усе діловодство, систему освіти, ра­йон­ні газети пере­ведено на українську мову.

У Михайловському ра­йоні Приморщини, Івановському, Мазановському, Тамбовському ра­йонах Амурщини, як ра­йонах часткової українізації, створено бюро пере­кладів для обслуговува­н­ня українського населе­н­ня рідною мовою. У Хабаровську виходила газета «Соціалістична пере­будова», в Благовєщенському агропедагогічному ін­ституті від­крито українське від­діле­н­ня, у Спаську — український педагогічний технікум, який заплановано пере­творити в український педагогічний ін­ститут. Спаськ мав стати також і базою для Українського державного пере­сувного театру. Однак за прямою вказівкою Й. Сталіна по­становою ЦК ВКП(б) від 15 грудня 1932 року політику українізації припинено, а всі українські культурно-просвітні установи в РСФРР ліквідовано.

Тільки в роки Другої світової війни у Владивостоці деякий час вели українські радіопередачі, 1946–1952 роках при Приморській кра­йовій філармонії діяв Український музично-драматичний ансамбль. Від­сутність будь-яких можливостей для задоволе­н­ня національно-культурних потреб (національних шкіл, преси, професійних закладів культури) спричинила неухильне скороче­н­ня частки українців у населен­ні Зеленого Клину за від­носної стабільності його загальної чисельності, що забезпечив по­стійний приплив у регіон українців з УРСР у 1920–1980-х роках. Вони потрапляли до Зеленого Клину, рятуючись від примусової колективізації, голодомору 1932–1933 років, голоду 1946–1947 років; як вʼязні ГУЛАГу та примусово депортовані; у рамках організованого пере­селе­н­ня до сільської місцевості; як військовослужбовці й молоді фахівці за роз­поділом після закінче­н­ня вищих і середніх на­вчальних закладів; за організаційними наборами для роботи в морі та рибній промисловості; за комсомольськими путівками на будівництво промислових обʼєктів; у індивідуальному порядку в пошуках високих заробітків.

Нові поколі­н­ня українців, які по­стійно прибували до краю, за­знавали швидкої русифікації, а їхні діти вже зараховували себе до росіян. Тому нинішнє українське населе­н­ня Зеленого Клину становлять пере­важно особи, які народилися в Україні, — пере­селенці остан­ніх десятиріч. При цьому значну частину населе­н­ня Далекого Сходу складають русифіковані нащадки українських пере­селенців 19–20 ст. Вони вважають себе росіянами, але зберігають певні українські риси в ментальності, мові, духовній і матеріальній культурі, зокрема в сучасному російськомовному просторіч­чі сільського населе­н­ня Приморського краю та Амурської області присутні деякі українські лексичні й граматичні особливості. Після роз­паду СРСР і від­новле­н­ня незалежності України від­булося сут­тєве скороче­н­ня припливу українських мі­грантів до Далекого Сходу, частина українців повернулася на батьківщину. Нині за наявних асиміляційних тенденцій існує за­гроза швидкого зникне­н­ня українського населе­н­ня Зеленого Клину. Її під­тверджують дані пере­пису населе­н­ня 2002 року (зміну кількості українського населе­н­ня Далекого Сходу див. у Таблиці).

Ката­строфічно зменшилася кількість українців, які володіють рідною мовою. Так, якщо за пере­писом 1989 практично половина (48,5 %) українського населе­н­ня Приморського краю володіла українською мовою (34,2 % ви­знали її рідною, 14,3 % вільно володіли нею як другою мовою), то за даними 2002 українську ви­знали рідною лише 11,9 % українців Приморського краю (кількість скоротилася з 89 768 до 11 224 осіб). Функціонува­н­ня української мови в регіоні у сучасних умовах обмежене побутовим спілкува­н­ням окремих осіб старшого поколі­н­ня — мешканців сільської місцевості, які народилися в Україні. Серед причин зменше­н­ня кількості українців — від­сутність від­повід­них ін­ститутів етнізації і багатолітня практика нівелюва­н­ня національних особливостей з метою створе­н­ня «нової історичної спільноти» людей у радянський період. Збереже­н­ня та від­родже­н­ня української культури ставили за мету діяльності українські національно-культурні організації, що виникли на Зеленому Клині — Центр української культури А. Криля «Горлиця» (веде свою історію від хору «Горлиця»), Спаське товариство української культури «Зелений Клин», Українське товариство «Веселка», Товариство української культури Хабаровського краю «Зелений Клин» та інші (у Владивостоці, Ус­сурійську, Спаську-Дальному, Хабаровську, місті Завитинськ, на Сахаліні). З метою ко­ординації діяльності українських організацій Далекого Сходу 1993 проведено 5-й Український Далеко­східний зʼїзд. Від 2002 організовують Далеко­східні фестивалі української культури «Наша дума — наша пісня» (остан­ній — 2009 у Хабаровську). Від­булися також 2 Хабаровські і 4 Приморські кра­йові фестивалі української культури. 2003 Далекий Схід від­відала делегація Української всесвітньої ко­ординаційної ради на чолі з М. Горинем, яка побувала у Приморському і Хабаровському краях, на Камчатці та Сахаліні.

Фотоілюстрації

×

❮ ❯

Завантажити статтю