Зелений клин - Енциклопедія Сучасної України
Beta-версія
Зелений клин

ЗЕЛЕ́НИЙ КЛИН – українська історична назва південної частини російського Далекого Сходу. Охоплює тер. Приморщини й Амурщини (сучасні Примор. і Хабаров. краї, Амурська область та Євр. автономна обл. РФ), які наприкінці 19 – на поч. 20 ст. компактно заселили укр. переселенці. Первісно ця назва стосувалася пд. частини Примор. обл. – Пд.-Уссурій. краю, що частково збігається з тер. сучас. Примор. краю РФ, згодом вона поширилася на тер. Пд. Далекого Сх. включно з Амурщиною. Інколи її вживають на позначення всієї тер. Далекого Сх. разом із Сахаліном, Камчаткою та Охот. узбережжям. Походження цієї назви пов’язане з яскраво-зеленим кольором місц. рослинності й геогр. розташуванням Пд.-Уссурій. краю у формі клину між Китаєм та Япон. морем. Подібні назви застосовують і до ін. регіонів компакт. поселення українців на колонізов. ними тер. поза межами етніч. земель (Малиновий Клин – Кубань, Жовтий Клин – Надволжя, Сірий Клин – Пд. Зх. Сибіру та Пн. Казахстану). Стосовно укр. поселень на З. К. також використовували назви «Нова Україна», «Зелена Україна», «Далекосхідна Україна», останню зокрема в кн. В. Ілліча-Світича «Дальневосточная Украина» (К., 1905). До пн.-сх. р-нів регіону українці потрапили ще у 2-й пол. 18 ст., коли царський уряд заслав на Камчатку учасників гайдамац. руху (Коліївщини). Тут із них та якут. козаків утворено камчат. козацтво, яке згодом зазнало знач. метисації з місц. тубіл. насел., внаслідок чого на поч. 20 ст. лише наявність у мові камчат. козаків окремих укр. слів свідчила про їхнє укр. походження. 1863–64 вихідці з Полтав. губ. заснували в Амур. обл. перші укр. села – Троїцьке (1863), Середнєбільське та Новотроїцьке (1864). Вони пересувалися валками через весь Сибір, тому шлях до З. К. тривав кілька років. Діставалися у цей час українці й Приморщини. За даними А. Меньщикова, серед переселенців, які оселилися тут в період до 1883, вони становили 27,7 %. Поч. масового переселення українців до З. К. пов’язаний із налагодженням перевезення мор. шляхом – пароплавами з Одеси. Так, 13 і 20 квітня 1883 до Владивостока прибули перші два пароплави, на яких знаходилося 1,5 тис. селян-переселенців (відповідно 724 та 780 осіб) із Сураз., Черніг., Сосниц. і Мглин. пов. Черніг. губ. Вони заснували в Приморщині села Іванівка, Жарикове, Григорівка, Павлівка, Борисівка, Воздвиженка, Миколаївка, Майхинське, Попова Гора. Загалом 1883–1901 до Пд.-Уссурій. краю морем перевезено 55 208 осіб, ще 10 965 осіб прибуло суходолом. 1883–1900 до Примор. обл. переселено 46 256 вихідців з укр. губерній, які складали 67,4 % усіх переселенців цього етапу. Більшість з них заселяла родючі землі Приханкай. низовини. Згідно з переписом 1897, на З. К. мешкало 56 778 українців, які складали 18,3 % насел. краю: в Амур. обл. – 21 096 (17,5 %), Примор. – 33 326 (19,3 %), на Сахаліні – 2368 (8,4 %) осіб. У ході перепису етнічну приналежність визначали за рідною мовою. Враховуючи те, що частина українців унаслідок реал. мовної асиміляції або через лінгвіст. плутанину (в царській Росії не визнавали існування самост. укр. мови, а т. зв. малорос. наріччя вважали діалектом рос. мови) могла назвати своєю рідною мовою рос., фактична чисельність укр. насел. перевищувала офіційно зафіксовану. З побудовою наприкінці 19 ст. Транссибір. магістралі та Китай.-Сх. залізниці перевезення переселенців морем 1902 припинено. Відтоді вони рухалися залізницею, що суттєво збільшило їхній приплив. 1901–16 до З. К. переселилося 185 135 вихідців з укр. губерній (60,5 % усіх переселенців), зокрема до Примор. обл. – 121 639 (61,5 %), Амур. – 63 496 (58,5 %). За даними В. Кабузана, 1883–1916 до Примор. обл. з укр. губ. переселилося 167 899 осіб (63,1 % від заг. кількості переселенців), зокрема із Черніг. (22,9 %), Київ. (20,6 %), Полтав. (9,3 %), Поділ. (4,2 %), Волин. (3,6 %), Харків. (2,0 %), Катеринослав. (0,4 %); до Амур. обл. – 81 571 особа (51,1 %), зокрема з Полтав. (26,3 %), Київ. (6,1 %), Харків. (5,7 %), Черніг. (5,0 %), Поділ. (4,0 %), Катеринослав. (2,5 %), Херсон. (0,7 %), Таврій. (0,7 %). Також зафіксовано 39 вихідців з Холмщини і 7 – з Волині. Загалом 1883–1916 за офіц. даними до З. К. переїхало 249 465 українців (58,6 % від усіх селян-переселенців). Українці складали певну частину й серед вихідців з етнічно мішаних регіонів: Бессарабії, Дону, Кубані, Курс. і Воронез. губ. (38 201 особа), а також серед переселенців, місце виходу яких залишилося невідомим (86 193 особи). З урахуванням цього їхня частка серед переселенців до З. К. складала не менш ніж 70–75 % для Приморщини та 50 % для Амурщини. Під час переселення українці підшукували природне оточення, близьке до умов місць виходу, тому намагалися селитися в безліс. долинах, які нагадували степ. ландшафт України. Їхній осн. потік скеровано до Пд.-Уссурій. краю, де були землі, найбільш придатні для землеробства (складали тут 60–90 % насел.). Натомість у тайгових р-нах Нижнього Амуру, на Сахаліні та Камчатці мешкало лише 2,7 тис. українців (4,6 % насел.), переважно колиш. каторжан і їхніх нащадків. Поміт. укр. етніч. компонент був присутній в амур. і уссурій. козацтві, до складу яких увійшли кубан. й донські козаки укр. походження, переселені до Далекого Сх., та представники козачого стану з Лівобереж. України. Крім того, українці складали значну частину залізничників, які мешкали на станціях уздовж залізниць. Згідно з переписом 1917, на З. К. проживала 421 тис. українців (39,9 % насел. краю), зокрема в Примор. обл. – 270,7 тис. (48,2 % насел.), в Амур. обл. – 147,4 тис. (43,2 %). На момент його проведення майже половина дорослого чол. насел. була відсутня через мобілізацію до війська. 1917–18 значна частина мобілізованих повернулася до місць проживання, що зафіксовано переписом 1923. Відповідно мала б зрости й кількість укр. насел., однак перепис 1923 засвідчив зменшення чисельності українців на З. К. до 346 059 осіб (33,7 % насел.), перепис 1926 – до 303 259 (24,4 %). Як і раніше, переважна більшість (бл. 90 %) мешкала у сільс. місцевості. Суттєве скорочення кількості українців на Далекому Сх. не можна пояснити ні міграц. (помітні міграц. зрушення, особливо в сільс. місцевості, в цей період відсутні), ні природ. асиміляц. (вони не можуть мати настільки стрімкий характер) процесами. Єдине пояснення – маніпуляції влади. Так, у ході перепису 1923 відповідно до офіц. установки українцями записували лише осіб, народжених на укр. землях, а їхніх нащадків, які народилися на З. К., вважали росіянами. Разом з цим, в умовах недостат. сформованості етніч. свідомості укр. селянства, переписувачі не наголошували на необхідності чіткого визначення національності селянами, яким казали, що можна записуватися і росіянами, і українцями, оскільки це, мовляв, одне й те саме. Репресії, розгорнуті більшовиками проти діячів укр. нац. руху на Далекому Сх. після встановлення тут 1922 рад. влади, спричинили свідоме приховування українцями своєї справж. етніч. приналежності.

Етнічні процеси, що відбувалися у середовищі укр. насел. З. К. у 1-й чв. 20 ст., характеризували дві протилежні тенденції: одна з них – стійке збереження традицій та своєї етніч. самобутності, інша – поступова русифікація. Об’єктивно процесу асиміляції сприяла близькість походження, мови та культури росіян і українців, а також соц.-екон. чинники, що нівелювали етнічні відмінності. Важливу роль відігравала й русифікатор. політика царського уряду, який не визнавав українців окремим народом, тому в офіц. статистиці до 1917 їх записували в графу «росіяни» (цим обумовлена недостовірність даних офіц. статистики щодо чисельності українців на Далекому Сх. як у дорев. період, так і в перші роки рад. влади). Відірваність від етніч. батьківщини, регіон. та етнічна розмаїтість, спільність соц.-екон. розвитку, тісні госп. і шлюбні стосунки сільс. насел. З. К. за повної відсутності будь-яких умов для збереження та розвитку етніч. самобутності українців (нац. шкіл, літ-ри та періодики рідною мовою) сприяли етніч. асиміляції. Натомість однією з гол. підстав для збереження та подальшого нац. розвитку укр. насел. була компактність його розселення на нових теренах – характерна ознака колонізації українцями З. К. Хоча розселення відбувалося без урахування етніч. походження та територ. приналежності у минулому, українці селилися переважно групами. Часто вони відмовлялися від кращої ділянки, де жили чужонац. поселенці, та їхали на гірші землі, але до своїх земляків. Унаслідок цього у сільс. місцевості поставали практично суцільні масиви компакт. укр. поселень, що найбільш притаманне для Приморщини. Через гомогенність укр. сіл Приморщини й, частково, Амурщини існування станових та етноконфес. бар’єрів (значну частину сільс. рос. насел. становили козаки та старовіри, а в Амурщині ще й сектанти), міжетнічні шлюби українців із росіянами були утруднені. У цих регіонах, як і на ін. колонізов. землях у Сибіру та Туркестані, укр. переселенці намагалися відтворити середовище, що максимально нагадувало залишену батьківщину. Вже наприкінці 19 ст. степ. простір Пд.-Уссурій. краю за характером місцевості, типом побудов та переважаючому насел. нагадував Україну. Схильність українців до традицій виявилася навіть у топоніміці, яка повторювала топоніміку місць виходу переселенців. У цей період зафіксовано існування на З. К. насел. пунктів під назвами Чернігівка (3 села), Переяславка, Ромни, Українка, Тавричанка, Костянтиноградівка, Краснопілля (усі – по 2 села), Київ, Хрещатик, Полтавка, Харкове, Василькове, Біла Церква, Катеринославка, Кам’янець-Подільське, Житомирка, Золотоношка, Каховка, Тараща, Черкасове, Новоумань, Новоямпіль, Гайворон, Хмельницьке, Крим тощо. Укр. селяни привнесли з собою традиц. способи ведення госп-ва (землеробство, городництво, садівництво) та свій госп. уклад. Збереження традицій госп. діяльності виявлялося у складі вирощуваних культур (рос. селяни традиційно сіяли жито, укр. – пшеницю, навіть у несприятливих для неї умовах), використанні робочої худоби (поширення волів, особливо на першому етапі переселення) та ін. Етногр. особливості укр. насел. полягали не лише у виборі роду занять чи специфіці госп. діяльності, але й у різних елементах матеріал. та духов. культури – типі будівель, одягу, розмов. мові, життєвому устрої тощо. У госп. укладі та побуті перші переселенці з України зберегли багато характер. ознак укр. сільс. культури – хати-мазанки, садки, квітники та городи біля хат, планування вулиць, внутр. облаштування житла, госп. та хатнє майно, інвентар, одяг. Незважаючи на те, що З. К. багатий лісом, українці спочатку будували переважно традиц. для степ. та лісостеп. регіонів хати-мазанки з глини із земляною долівкою та дахом, критим соломою, або хати з тонкого лісу, однак згодом, під впливом місц. клімат. особливостей та госп. вимог, почали зводити дерев’яні хати, які ззовні за укр. традицією обмазували глиною та білили крейдою (така хата – найпоширеніший тип житла укр. переселенців). Поступово змінився характер надвір. будівель, зазнав трансформації традиц. одяг (його витіснив сибір. сільс. з фабрич. матеріалів). Важливим етностабілізуючим чинником стала традиц. духовна культура. Досить чітке уявлення про фольклорно-етногр. комплекс зберігалося у свідомості не лише першого покоління переселенців, але й ще однієї генерації. Характеризуючи духов. розвиток укр. переселенців на поч. 20 ст., поряд із прихильністю до традицій сучасники підкреслювали їхню особливу релігійність та, разом з тим, низький рівень письменності. Згідно з офіц. даними перепису 1897, рівень письменності українців у Приморщині складав 26,9 % серед чоловіків та 2,7 % серед жінок, тоді як у росіян – відповідно 47,1 % та 19,1 %. Низький рівень письменності укр. насел. знач. мірою спричиняла відсутність шкіл з укр. мовою навчання. За підсумками перепису 1926, письменними були лише 42,6 % укр. насел. З. К. Поруч із високим рівнем збереження традиц. укр. матеріал. та духов. культури у сільс. місцевості Приморщини й Амурщини в 1-й пол. 20 ст. широко побутувала укр. мова. Під час перепису 1926 її визнали рідною 51,7 % українців З. К. (162 998 осіб). Укр. говірки відзначалися широкою різноманітністю як за своїм характером, так і за станом. Найбільшої мовної асиміляції зазнало малочисел. укр. насел., яке тривалий час мешкало в російськомов. оточенні (Забайкальщина, Нижній Амур, Сахалін), найкраще укр. говірки збереглися в р-нах найбільш пізнього (Зейська, Хабаров., Камчат. округи) та компакт. (Амур., Владивостоц.) поселення українців. Масово використовували укр. мову в Приморщині: 1926 в Калінін. р-ні визнали її рідною 79,5 % українців, Спаському – 62,2 %, Ханкай. – 55 %, Черніг. – 51,4 %, Іванів. – 50,9 %. Тут чітко простежувалися й межі поширення пд. і пн. говірок укр. мови. Але укр. мова на З. К. традиційно була мовою родин. спілкування та внутр. селян. життя й побуту. Більш-менш добре говорили укр. мовою представники старшої генерації, які виїхали з України дорослими, але й вони вживали багато слів з рос. мови та її сибір. говірок. Представники молодшої генерації, які народилися вже на З. К., насамперед завдяки рос. школі та контактам із зовн. світом за межами села, сприяли поширенню рос. мови серед укр. населення. За переписом 1926, вміли читати й писати рідною мовою лише 2,1 % укр. насел. З. К. (6691 особа). Незважаючи на це, навіть у 1920-і рр. у Приморщині випадки, коли молодь в укр. родинах зовсім не говорила укр. мовою, були швидше винятками. Наприкінці 19 – на поч. 20 ст. на повсякден. рівні, особливо в р-нах компакт. проживання, існувало досить чітке розрізнення українців і росіян. Більше того, на З. К. мало місце взаємне тяжіння до обмеження побут. контактів між ними. Навіть на мішаних в етніч. відношенні теренах українці мешкали в окремих поселеннях або в окремих частинах поселень, які виразно відрізнялися своїм виглядом та побутом. Ставлення переселенців до етніч. батьківщини – України – виявлялося не стільки в нац., скільки в земляц.-провінц. формах, що відображало рівень розвитку нац. свідомості укр. селянства. Яскраво виражена ностальгія за нею була притаманна не тільки переселенцям останнього етапу, які недавно прибули в край та погано влаштувалися тут, але й досить заможним старожилам, що вже мешкали на З. К. тривалий час. Як правило, вони не вважали себе постій. мешканцями Далекого Сх., а розраховували розбагатіти тут і повернутися на батьківщину. Укр. селянство З. К. стійко зберігало традиц. етнічну культуру та мову. На противагу селянам, представники укр. міських прошарків (гол. чином службовці держ. або приват. установ) зазнавали швидкої русифікації. Цей процес властивий для великих міст – важливих адм. і пром. осередків (Владивосток, Хабаровськ, Благовєщенськ), які розповсюджували офіц. рос. культуру. Нові міські поселення Приморщини, що виникли на основі колиш. укр. сіл – Нікольськ-Уссурійський (нині Уссурійськ), Спаськ (нині Спаськ-Дальній), Іман,– мали чисельніше укр. насел. та типовий укр. зовн. вигляд. Урбанізацію регіону на поч. 20 ст. супроводжувало переміщення до міст вихідців із села – носіїв нац. менталітету й традиц. культури. Саме представники нових міських прошарків (дрібні службовці, вчителі, військові) селян. походження склали соц. підґрунтя для виникнення на З. К. укр. нац. орг-цій.

Один із перших проявів укр. культур. життя на З. К. – заснування у Владивостоці 1893 укр. хору, а також гастролі укр. театр. труп К. Мирославського (від 1898) і К. Кармелюка-Каменського (від 1912), що спричинило появу низки аматор. театр. труп і гуртків. 1907 виникла перша укр. нац. орг-ція – Владивостоц. студент. укр. громада (голова – К. Андрущенко, секр. – Б. Воблий), створена при місц. Сх. ін-ті, та Укр. клуб у м. Харбін (нині Китай). Після заборони діяльності студент. громади 1909 у Владивостоці засн. Укр. гурток (кер. – І. Мостипан, І. Антонюк, Ю. Глушко), який напівлегально діяв до 1917. Напередодні 1-ї світ. війни в Нікольську-Уссурійському В. Ткалич та Ю. Глушко організували книжк. кіоск, через який поширювали укр. періодику та літ-ру (такий кіоск був і у Владивостоці). Єдиною легал. укр. орг-цією у цей період на З. К. став Укр. клуб, створений 1911 у Благовєщенську (серед кер-ва – Л. Глібоцький, М. Мацюк, О. Грищенко, Л. Шаля, Підгаєцький). Після Лютн. революції 1917 й орг-ції УЦР у Києві укр. громади виникли в усіх містах З. К. – Владивостоці, Нікольську-Уссурійському, Імані, Хабаровську, Ніколаєвську-на-Амурі, Благовєщенську, Свободному, Читі, Верхнєудинську, Петропавловську-Камчатському, а також у багатьох селах і на залізнич. станціях. Осн. завдання – об’єднати найширші кола укр. насел., незалежно від соц. стану, фаху, політ. переконань, для представництва й захисту нац. інтересів. Громади займалися просвітн. і політ. діяльністю, здійснювали українізацію військ. підрозділів рос. армії, створювали укр. школи (першу укр. школу на Далекому Сх. відкрито ще восени 1916 у Харбіні, 1917–18 – у Хабаровську та Владивостоці), б-ки, читальні, театр. гуртки та хори, кооперативи, вели видавн. діяльність, брали участь у виборах до органів місц. самоврядування. У цей час постали профес. нац. орг-ції – Далекосх. Укр. учител. спілка (голова – О. Ступак), Укр. Далекосх. театр.-артист. спілка, Далекосх. Укр. поштово-телегр. спілка (голова – І. Булах), Далекосх. Укр. залізнична спілка (голова – Г. Кравченко); та місц. орг-ції заг.-укр. політ. партій – УСДРП й УПСР у Владивостоці, які об’єднували, відповідно, 200 та 150 чл. Активну культурно-просвітн. діяльність на З. К. проводили філії т-ва «Просвіта», створені у Благовєщенську (1917, голова – Я. Кушнаренко), Владивостоці (поч. 1918, голови – М. Нерода, Ю. Глушко, І. Гадзаман, Ф. Ковтун), Нікольську-Уссурійському (1920, голова – І. Журавель), Хабаровську (кін. 1920, голова – Й. Андрійов), Свободному (1920, голова – І. Мостипан). 1917 у Владивостоці виник гурток українців-середньошкільників «Українікум». За його прикладом у Нікольську-Уссурійському 1920 організовано гурток укр. молоді «Поступ» (голова – І. Коломієць), який 1921 перетвор. на Спілку укр. молоді, що видавала свій друк. орган – г. «Юнак». У серпні 1917 відкрито укр. клуб «Затишок» у Хабаровську, восени 1917 (завдяки матеріал. допомозі С. Ніжинецького) – клуб «Укр. хата» у Нікольську-Уссурійському, в січні 1918 – аналог. клуб у Владивостоці (голова – Д. Боровик). У період занепаду укр. діяльності 1921–22 громад. життя було сконцентров. навколо укр. клубів, які орієнтувалися переважно на розважал. форми роботи й орг-цію дозвілля. Другий рівень організац. структури укр. нац. руху на З. К. 1918–22 становили Укр. окружні ради – територ. органи нац. самоврядування, що об’єднували й координували діяльність укр. орг-цій на тер. Владивостоц., Нікольськ-Уссурій., Іман., Хабаров. пов., Сахалін. і Камчат. областей. В Амур. обл. діяли Благовєщен. та Свободнен. окружні ради, а також Амур. обл. укр. рада (голови – О. Петрушенко, Р. Барилович), обрана 1917 на Амур. укр. обл. з’їзді за участі бл. 200 делегатів. У тому ж році вона висунула свій список на виборах до Всерос. установ. зборів (О. Володько, Л. Король, Г. Рудиков, Я. Ситницький). Один із важливих напрямів діяльності окруж. рад – реєстрація укр. насел. і видача відповід. посвідчень згідно з рішенням 3-го Укр. Далекосх. з’їзду. Вищим укр. представниц. та законодав. органом на З. К. 1918–22 стала Укр. Далекосх. крайова рада, що провела три сесії у Владивостоці (листопад 1918, травень 1919, листопад 1920). Осн. завдання: кер-во діяльністю окруж. і крайових укр. орг-цій, поширення нац. й політ. свідомості, піднесення культ.-осв. рівня та матеріал. добробуту укр. насел., захист його інтересів перед крайовою та місц. владою. У своїй діяльності рада повинна була керуватися постановами Укр. Далекосх. з’їздів, погоджуючи їх з держ. актами уряду та постановами законодав. органів Сибіру й України. Безпосередньо очолювали укр. громад.-політ. та культурно-просвітн. рух на З. К. Тимчас. Далекосх. Укр. крайовий ком-т і його наступник – Укр. Далекосх. секретаріат (у листопаді 1922 заарешт. більшовиками), відповідні програми розробляли учасники 4-х Укр. Далекосх. з’їздів. 1-й Укр. Далекосх. з’їзд відбувся 11–14 червня 1917 в Нікольську-Уссурійському (голова – А. Романюк, заст. голови – О. Ступак, секр. – П. Василенко, А. Ременяка, І. Ігнатенко). У його роботі взяли участь 53 делегати та бл. 100 гостей, які представляли понад 20 громад. і військ. укр. орг-цій Далекого Сх. З’їзд висловився за перетворення Росії на федеративно-демократ. респ. із наданням нац.-територ. автономії Україні та її колоніям, під якими розуміли землі, де компактно мешкали українці в межах Росії (одна з таких колоній – З. К.); окреслив широкий план розвитку громад. життя у краї, що передбачав створення нац.-культур. орг-цій, заснування укр. шкіл і б-к, видання газет, журналів, літ-ри рідною мовою. В умовах наростання рев. радикалізму і, відповідно, хаосу та анархії, які особливо посилилися після більшов. перевороту 1917, проголошення УНР суттєво вплинуло на позицію укр. орг-цій З. К. в умовах громадян. війни у Росії. 2-й Укр. Далекосх. з’їзд відбувся 4–7 січня 1918 в Хабаровську (голова – М. Нерода, секр. – Г. Мелашич). У його роботі взяли участь понад 50 делегатів з Приморщини, Амурщини, Маньчжурії, Забайкальщини та Камчатки. Одним із центр. на з’їзді стало питання повернення переселенців в Україну зі сподіванням отримати земел. наділ у ході ліквідації поміщиц. землеволодіння. Проголошення 22 січня 1918 незалежності УНР ще більше актуалізувало його. 3-й Укр. Далекосх. з’їзд відбувся 7–12 квітня 1918 в Хабаровську (голова – Ю. Глушко, заст. голови – В. Кийович, І. Ткаченко, секр. – Д. Боровик, А. Радіонов). Із 80-ти делегатів 50 представляли селян, решта – залізничників і міську інтелігенцію. З’їзд запропонував проголосити З. К. колонією України, ухвалив рішення звернутися до укр. уряду з проханням зареєструвати чл. Укр. Далекосх. секретаріату як уряд. осіб УНР, надіслав телеграму на укр.-рос. переговори з вимогою взяти до уваги далекосх. укр. інтереси. Ідея проголошення З. К. колонією України обумовила й постановку питання про держ.-правовий статус укр. насел. З. К. Антибільшов. настрій укр. орг-цій посилився внаслідок агресії Рад. Росії проти УНР взимку 1918, тому в умовах іноз. інтервенції (розпочалася на Далекому Сх. в квітні 1918) вони дотримувалися нейтралітету й закликали українців не втручатися у боротьбу. Після закінчення роботи з’їзду до Києва направлено делегацію Маньчжур. укр. окруж. ради на чолі з П. Твердовським, який звернувся до укр. уряду з клопотанням про те, щоб він, за домовленістю з урядом РСФРР, визнав З. К. колонією України. Обставини, які склалися на той час, не дали змоги підняти це питання на переговорах, однак згідно з одним із пунктів мирного договору головам укр. окруж. рад, які існували на тер. РСФРР, надано консул. повноваження із захисту прав та інтересів укр. громадян, а П. Твердовський отримав від МЗС Української Держави повноваження укр. консула на Далекому Сх. із резиденцією в Харбіні (його повноваження підтвердив нарком закордон. справ РСФРР Г. Чичерін). Після повалення рад. влади у Сибіру та на Далекому Сх. Тимчас. сибір. уряд грамотою від 7 липня 1918 гарантував усім народам повну недоторканність їхніх громадян., політ. і нац. прав й пообіцяв забезпечити представництво в Сибір. обл. думі та Всесибір. установ. зборах.

У зв’язку з проголошенням Тимчас. сибір. урядом мобілізації, особливої актуальності набуло створення укр. військ. формувань з метою захисту укр. насел. і його прав. Правовою підставою для цього став указ Тимчас. сибір. уряду від 31 липня 1918, який передбачав проведення призову осіб польс., укр. та ін. національностей в частини, організов. за нац. ознакою. Формуванням укр. військ. частин активно займався П. Твердовський. Навесні 1919 у Владивостоці створ. 1-й Укр. Далекосх. новозапороз. курінь вільного козацтва (ком-р – капітан Микитенко). Але оскільки Укр. Далекосх. секретаріат обумовив використання укр. частин за необхідності тільки для захисту від зовн. ворога, верхов. правитель адмірал О. Колчак видав розпорядження розформувати укр. підрозділи. Особовий склад укр. куреня у Владивостоці (150 козаків та 27 старшин), який відмовився виконати розпорядження, 20 червня 1919 заарештовано за звинуваченням у більшов. настроях. Спроби відновити укр. курінь на поч. 1920 після повалення колчаків. режиму не мали успіху. Низку важливих принцип. питань розглянуто на 4-му (Надзвич.) Укр. Далекосх. з’їзді (голова – М. Новицький, заст. голови – Ф. Стешко, Ф. Тоцький, секр. – Д. Боровик, С. Кукуруза), що пройшов 25 жовтня –1 листопада 1918 у Владивостоці. Більше третини учасників становили делегати від Маньчжурії, були представлені також Владивосток, Нікольськ-Уссурійський, Хабаровськ, але відсутні делегати від Забайкальщини та від селянства. З’їзд звернувся до країн Антанти з вимогою визнати держ. незалежність України; ухвалив «Українську декларацію до народів світу», яку розповсюджено укр., франц., англ. і рос. мовами, де оприлюднив свою позицію з найбільш актуал. питань – про ставлення до політики більшовиків та нім. окупації України; визнав неможливим масове повернення укр. переселенців в Україну, оскільки воно стало б першим істор. прикладом деколонізації, протилеж. істор.-соц. законам і шкідливим для самих переселенців і для Української Держави в умовах її незакріпленого політ. ладу та слабкого держ. бюджету; визначив держ.-правовий статус українців З. К. як місц. громадян укр. національності та проголосив їхнє право на культурно-нац. автономію. Ці положення закріплені в Конституції нац.-культур. автономії (самоврядування) українства на Далекому Сх., яку затвердила 30 травня 1919 2-а сесія Укр. Далекосх. крайової ради, що відбулася 27–31 травня 1919 у Владивостоці. У ній взяли участь представники Владивостоц., Нікольськ-Уссурій., Іман., Хабаров., Свободнен., Забайкал. і Маньчжур. укр. окруж. рад. Юрисдикцію Конституції поширено на тер. Забайкал., Амур., Примор., Сахалін., Камчат. обл. і Маньчжурії. Згідно з її положеннями, нац.-культурна автономія українців на Далекому Сх. передбачала створення на кошти держ. та крайового бюджетів повного циклу освіт. закладів з укр. мовою навч.; право українців проходити військ. службу тільки в укр. військ. частинах; визнання укр. мови крайовою: використання її в усіх офіц. установах, причому місц. земства в тих округах, де українці складали більшість насел., повинні використовувати укр. мову як у внутр. діловодстві, так і у зовн. зносинах; право організов. українства в особі крайової та окруж. рад направляти своїх представників до крайової влади та її обл. органів для захисту нац.-культур. інтересів укр. насел.; право вільної самоорганізації укр. насел. Далекого Сх. у своєму внутр. житті на місц., окруж. і заг.-далекосх. рівнях. Законодавче закріплення права на нац.-культурну автономію реалізоване лише 1920–22 у період існування Далекосх. Респ. (ДСР). У складі Мін-ва з нац. справ ДСР у травні 1921 утворено укр. відділ, який очолив голова Забайкал. укр. окруж. ради П. Марчишин, укр. окружні ради на тер. Амур. і Приамур. обл. ДСР отримали статус органів нац.-культур. автономії. Одним із пріоритет. напрямів діяльності укр. відділу Мін-ва з нац. справ ДСР стала орг-ція системи нац. освіти. Загалом 1921–22 у ДСР відкрито бл. 60 укр. шкіл (навчалося понад 1900 осіб); у Хабаров. учител. семінарії, де половину учнів складали українці, діяли укр. педкурси (25 учнів і 2 викл.), на яких окремим предметом викладали українознавство; розпочала роботу укр. учител. семінарія у Свободному. Розвитку укр. шкільництва заважав брак вчителів, підручників і коштів, які віднаходили самі укр. орг-ції. У Приморщині, де мешкала найбільша частина укр. насел. З. К. і яка за період існування ДСР фактично до її складу не входила, укр. школи в селах так і не були створені. На її тер. 1921–22 діяли Укр. нац. ком-ти, які намагалися підмінити собою укр. структури, що існували раніше. Виникнення ком-тів пов’язане з грамотою, наданою восени 1920 голові Укр. Далекосх. крайового кооперативу «Чумак» П. Горовому отаманом Г. Семеновим (гарантувала українцям Далекого Сх. право на нац.-культурну автономію). На поч. 1921 організовано ком-ти у Владивостоці (голова – Є. Геруцький) та Нікольську-Уссурійському (голова – В. Мигулін). П. Горовий пропонував сформувати на Далекому Сх. нову козачо-селян. державність шляхом об’єднання укр. насел. з уссурій., амур. та забайкал. козачо-бурятським. Однак така пропозиція зустріла неоднозначне ставлення з боку укр. громадськості та кер-ва укр. нац. руху й призвела до його фактич. розколу з цього питання. Значно розвинулася 1919–22 на З. К. укр. кооперація, покликана задовольняти екон. потреби укр. насел., сприяти його культур. розвитку. Укр. кооперативи діяли у Нікольську-Уссурійському («Гайдамака», голова – І. Журавель), Хабаровську («Запорожець», голова – Г. Безрученко), Благовєщенську («Українець»), Свободному («Хлібороб», голова – Кирпиченко), Читі («1-й Український»), Харбіні («Згода», голова – Й. Осипенко), на ст. Маньчжурія («Шлях», голова – П. Летута). 1921 їх перетворено на відділи Укр. Далекосх. крайового кооперативу «Чумак». Крім того, відкрито відділи в Імані (зав. – П. Поліщук), Хабаровську (зав. – Г. Могилецький), Шанхаї (уповноважений – І. Луговий) і Токіо (уповноважений – Є. Коломієць). Вагомий вплив на розвиток нац. культури українців мала у цей час укр. періодика. 1917–22 виходили укр. газети «Українець на Зеленому Клинi» (1917–20, ред. – Д. Боровик), «Щире слово» (1919–20, ред. – І. Гадзаман, А. Онуфрієнко), «Українська думка» (1921, ред. – Й. Кошевий), «Громадська думка» (1921, ред. – Т. Ковтун), «Известия Дальневосточного Украинского пресс-бюро» (ред. – І. Світланов) у Владивостоці, «Хвилi України», «Ранок» (обидві – 1917), «Нова Україна» (1918) в Хабаровську, «Українська Амурська справа» (1917, ред. – Я. Ситницький), «Амурський українець» (1920) у Благовєщенську, «Зоря» (1920–21) та «Українське життя» (1921, ред. обох – В. Мигулін) у Нікольську-Уссурійському. Укр. книговидання організовували Далекосх. видавн. т-во ім. Т. Шевченка (1918) у Хабаровську, Укр. Далекосх. видавн. союз (1920) та Укр. Далекосх. крайове кооп.-видавн. т-во ім. Т. Шевченка (1921) у Владивостоці, вид-ва «Сяйво» (1920) та «Січ» (1921) у Нікольську-Уссурійському. Відносно вільний розвиток укр. нац. руху на З. К. припинено після ліквідації в листопаді 1922 ДСР. Більшовики закрили практично всі укр. орг-ції, заарештували їхніх керівників і активістів, конфіскували майно. Водночас припинили існування й створені в ДСР укр. школи. У січні 1924 в Читі відбувся судовий процес, на якому розглянуто справу 22-х провід. діячів укр. нац. руху, звинувачених у підтримці контррев. сил (урядів П. Скоропадського та С. Петлюри) шляхом орг-ції укр. націоналіст. угруповань та білоукр. військ. формувань, а також у співпраці з місц. контррев. силами (отаманом Г. Семеновим) та міжнар. буржуазією з наміром відокремити Далекий Сх. від РСФРР. Однак через слабку доказову базу 8 обвинувачуваних виправдано, 14 – засудж. до різних термінів ув’язнення, переважно незнач. (від 1-го до 3-х р.). Лише П. Горового, який безпосередньо вів переговори з отаманом Г. Семеновим, засуджено до смерт. кари, заміненої на 10 р. позбавлення волі. Відтоді й до 1931 більшовики не розглядали українців З. К. як нац. меншину (вважали їх росіянами), тому ніякої роботи із задоволення нац.-культур. потреб не вели, хоча водночас проводили відповідну роботу з корей., китай. і тубіл. населенням. Це зумовлювало нижчий рівень письменності українців порівняно з росіянами, зокрема в Примор. губ. у 1-й пол. 1920-х рр. серед росіян було 54,8 % письменних, серед українців – 37,7 %; в Амур. і Забайкал. губ. володіли грамотою 26,2 % українців. Лише під тиском центру місц. органи влади 1931–32 приступили до реалізації у Далекосх. краї політики українізації, внаслідок чого Черніг., Ханкай., Спас., Калінін., Шмаков., Іванов., Яковлєв. р-ни Приморщини й Олександрів. і Завитин. р-ни Амур. округу, де переважало укр. насел., перетворено в укр. нац. р-ни, у яких все діловодство, систему освіти, рай. газети переведено на укр. мову. В Михайлов. р-ні Приморщини, Іванов., Мазанов., Тамбов. р-нах Амурщини, як р-нах частк. українізації, створ. бюро перекладів для обслуговування укр. насел. рідною мовою. У Хабаровську виходила г. «Соціалістична перебудова», в Благовєщен. агропед. ін-ті відкрито укр. відділ., у Спаську – укр. пед. технікум, який заплановано перетворити в укр. пед. ін-т. Спаськ мав стати також і базою для Укр. держ. пересув. театру. Однак за прямою вказівкою Й. Сталіна постановою ЦК ВКП(б) від 15 грудня 1932 політику українізації припинено, а всі укр. культурно-просвітні установи в РСФРР ліквідовано. Тільки в роки 2-ї світ. війни у Владивостоці деякий час вели укр. радіопередачі, 1946–52 при Примор. крайовій філармонії діяв Укр. муз.-драм. ансамбль.

Відсутність будь-яких можливостей для задоволення нац.-культур. потреб (нац. школи, преси, профес. закладів культури) спричинила неухильне скорочення частки українців у насел. З. К. за віднос. стабільності його заг. чисельності, що забезпечив постій. приплив у регіон українців з УРСР у 1920–80-х рр. Вони потрапляли до З. К., рятуючись від примус. колективізації, голодомору 1932–33, голоду 1946–47; як в’язні ГУЛАГу та примусово депортовані; у рамках організов. переселення до сільс. місцевості; як військовослужбовці й молоді фахівці за розподілом після закін. вищих і середніх навч. закладів; за організац. наборами для роботи в морі та рибній пром-сті; за комсомол. путівками на буд-во пром. об’єктів; у індивід. порядку в пошуках високих заробітків. Нові покоління українців, які постійно прибували до краю, зазнавали швидкої русифікації, а їхні діти вже зараховували себе до росіян. Тому нинішнє укр. насел. З. К. становлять переважно особи, які народилися в Україні, – переселенці останніх десятиріч. При цьому значну частину насел. Далекого Сх. складають русифіков. нащадки укр. переселенців 19–20 ст. Вони вважають себе росіянами, але зберігають певні укр. риси в ментальності, мові, духов. і матеріал. культурі, зокрема в сучас. російськомов. просторіччі сільс. насел. Примор. краю та Амур. обл. присутні деякі укр. лексичні й грамат. особливості. Після розпаду СРСР і відновлення незалежності України відбулося суттєве скорочення припливу укр. мігрантів до Далекого Сх., частина українців повернулася на батьківщину. Нині за наяв. асиміляц. тенденцій існує загроза швидкого зникнення укр. насел. З. К. Її підтверджують дані перепису насел. 2002 (зміну кількості укр. насел. Далекого Сх. див. у Табл.).

Катастрофічно зменшилася кількість українців, які володіють рідною мовою. Так, якщо за переписом 1989 практично половина (48,5 %) укр. насел. Примор. краю володіла укр. мовою (34,2 % визнали її рідною, 14,3 % вільно володіли нею як другою мовою), то за даними 2002 укр. визнали рідною лише 11,9 % українців Примор. краю (кількість скоротилася з 89 768-ми до 11 224-х осіб). Функціонування укр. мови в регіоні у сучас. умовах обмежене побут. спілкуванням окремих осіб старшого покоління – мешканців сільс. місцевості, які народилися в Україні. Серед причин зменшення кількості українців – відсутність відповід. ін-тів етнізації і багатолітня практика нівелювання нац. особливостей з метою створення «нової істор. спільноти» людей у рад. період. Збереження та відродження укр. культури ставили за мету діяльності укр. нац.-культурні орг-ції, що виникли на З. К. – Центр укр. культури А. Криля «Горлиця» (веде свою історію від хору «Горлиця»), Спаське т-во укр. культури «Зелений Клин», Укр. т-во «Веселка», Т-во укр. культури Хабаров. краю «Зелений Клин» та ін. (у Владивостоці, Уссурійську, Спаську-Дальному, Хабаровську, м. Завитинськ, на Сахаліні). З метою координації діяльності укр. орг-цій Далекого Сх. 1993 проведено 5-й Укр. Далекосх. з’їзд. Від 2002 організовують Далекосх. фестивалі укр. культури «Наша дума – наша пісня» (останній – 2009 у Хабаровську). Відбулися також 2 Хабаров. і 4 Примор. крайових фестивалі укр. культури. 2003 Далекий Сх. відвідала делегація Укр. всесвіт. координац. ради на чолі з М. Горинем, яка побувала у Примор. і Хабаров. краях, на Камчатці та Сахаліні.

Літ.: Буссе Ф. Ф. Переселение крестьян морем в Южно-Уссурийский край. С.-Петербург, 1896; Меньщиков А. Материалы по обследованию крестьянских хозяйств Приморской области. Старожилы-стодесятинники. Саратов, 1911. Т. 1; Саратов, 1912. Т. 3; Владивосток, 1914. Т. 5; Л-ко М. Українство на Далекому Сході // Нова Україна. Календар на рік 1921-ший. Владивосток, 1921; Шимонович І. Зелений Клин – Нова Україна. Л., 1924; Георгиевский А. П. Русские на Дальнем Востоке. Владивосток, 1926. Вып. 1; Арсеньев В. К. Быт и характер народностей Дальневосточного края. Владивосток; Хабаровск, 1928; Новицький М. Зелений Клин (Приморщина). Х., 1928; Георгиевский А. П. Диалектология Дальневосточного края в связи с этнологией. Владивосток, 1930; Свит И. В. Украинский Дальний Восток (Зеленая Украина). Харбин, 1934; Олесiюк Т. Зелена Україна. О., 1944; Марунчак М. Українцi в СССР поза кордонами УРСР. Вiннiпеґ, 1974; Кабузан В. М. Дальневосточный край в ХVII – начале ХХ вв. (1640–1917): Историко-демогр. очерк. Москва, 1985; Черная Н. В. Украинское население России и СССР за пределами Украины (ХVIII–ХХ вв.) // Динамика численности и размещение. Расы и народы. Москва, 1991. Вып. 21; Аргудяева Ю. В. Крестьянская семья украинцев в Приморье (80-е гг. ХIХ – начало ХХ вв). Москва, 1993; Чорномаз В. Українці на Далекому Сході (1883–1922) // СС. 1993. № 2; Траф’як М. Зелений Клин // Сучаснiсть. 1996. № 3–4; Нам И. В. Культурно-национальная автономия в истории России: Документал. антология. Т. 2. Томск, 1999; Сергійчук В. Українська соборність. Відродження українства в 1917–1920 роках. К., 1999; Його ж. «Українізація» Росії. Полiтичне ошуканство українцiв росiйською бiльшовицькою владою в 1923–1932 роках. К., 2000; Чернолуцкая Е. Н. Представители народов бывшей Российской империи в Приморье в новых политических условиях (1917–1922 гг.) // Адаптация этнических мигрантов в Приморье в ХХ в. Владивосток, 2000; Попок А. Українськi поселення на Далекому Сходi: Iстор.-соцiол. нарис. К., 2001; Ващук А. С., Чернолуцкая Е. Н., Королева В. А. и др. Этномиграционные процессы в Приморье в ХХ в. Владивосток, 2002; Украинцы на Дальнем Востоке: история и современность: Мат. 1-й и 2-й Междунар. научно-практ. конф. Владивосток, 2009; Черномаз В. А. Украинское национальное движение на Дальнем Востоке (1917–1922 гг.). Владивосток, 2009.

В. А. Чорномаз

Стаття оновлена: 2010