Знання

ЗНАННЯ́ — сукупність ві­домостей, набутих у процесі повсякден­ного досвіду, на­вча­н­ня та спеціальних способів дослідже­н­ня. Роз­різняють З.: а) повсякден­не, здобуте внаслідок повсякден­ного жит­тєвого досвіду, починаючи з ран­нього дитинства; б) спеціальне, зокрема наукове, яке здобувають спеціальними методами, фіксують за допомогою спеціальних мов і засвоюють шляхом на­вча­н­ня як особливого способу діяльності; в) практичне, яке виявляється в З. та умін­ні щось робити, належним чином поводитися та діяти у певній ситуації. 

Практичне З. може бути як повсякден­ним, так і професійним (на­приклад, володі­н­ня спеціальними умі­н­нями та технологіями). У роз­різнен­ні повсякден­ного і наукового З. йдеться про взаємоповʼязані, але від­мін­ні способи засвоє­н­ня, здобува­н­ня та фіксува­н­ня З. За допомогою першого кожен з нас оволодіває початковими навичками мови, запамʼятовує і зберігає в памʼяті враже­н­ня, значе­н­ня термінів, знаків, почутих чи прочитаних текс­тів, ді­знається завдяки власному досвіду та від інших ві­домості про властивості речей, звʼязки між речами і подіями, засвоює практичне З. 

Поня­т­тя «зна­н­ня» повʼязане із запамʼятовува­н­ням та збереже­н­ням чогось у памʼяті. Навіть у випадку практичного З. зберіга­н­ня набутих звичок можна вважати різновидом памʼяті. Вина­йде­н­ня різних способів фіксува­н­ня З. полегшило збереже­н­ня, накопиче­н­ня і пере­дава­н­ня З. Ви­вчаючи З., науковці ви­окремлюють три основні значе­н­ня: 

1. зна­н­ня обʼєктне, зна­н­ня-впі­зна­н­ня; 
2. зна­н­ня пропозиційне (від лат. propositio — рече­н­ня, твердже­н­ня; «Я знаю, що Київ роз­ташований на Дні­прі»); 
3. зна­н­ня практичне, зна­н­ня-умі­н­ня («Я знаю, як це зробити»). 

У деяких європейських мовах для по­значе­н­ня З. як впі­зна­н­ня використовують одне слово, а у двох інших значе­н­нях — інше (франц. connaître/savoir, нім. kennen/wissen). В англійській мові у всіх трьох значе­н­нях вживають слово knowledge, різницю між ними по­значають додава­н­ням сполучників of, that, how. В українській мові у першому випадку використовують прямий додаток «знаю щось», у двох інших — «знаю, що …» і «знаю, як …». Оскільки два інші значе­н­ня слова «зна­н­ня» можна звести до пропозиційного (хоча це пита­н­ня дис­кусійне), то це до­зволяє об­ґрунтувати загальне поня­т­тя про З. 

У пошуку загального поня­т­тя «зна­н­ня» вказують пере­важно на Платона, який ви­значив зна­н­ня (грец. έπισήμη) як виправ­дану віру, на противагу просто вірі (докса). Ви­значе­н­ня Платона є до­статньо широким і чин­ним у випадку різних видів З. Справді, про З. із певності можемо казати, коли існує спосіб пере­вірки наявності певного З. Слово «пере­вірка» прямо вказує, що зі З. маємо справу тоді, коли людина здатна виправдати, під­твердити свою віру у те, що вона знає. Спосіб пере­вірки чи під­твердже­н­ня має бути надіндивідуальним, інтерсубʼєктивним, прийнятним для інших людей. Таке поня­т­тя З. охоплює різні значе­н­ня слова «зна­н­ня» у звичних мовах і використовується у педагогічній практиці, де важливим показником засвоє­н­ня З. є від­повід­ні способи пере­вірки. Зро­зуміло, що для практичного З. недо­статньо, щоб учень роз­казав про послідовність дій, оскільки це ще не свідчить, що він має зна­н­ня-умі­н­ня, від­повід­ні практичні навички. 

Ми користуємося великим обсягом З., за пере­вірку яких не від­повід­аємо: в одних випадках кажемо, що йдеться про загальнові­домі факти, поня­т­тя, ідеї, гіпотези, теорії, в ін. — посилаємося на певне джерело інформації. Іноді комусь із нас вказують на помилку, що стала наслідком викори­ста­н­ня ненадійної джерела інформації. «Загальнові­доме» часто ставлять під пита­н­ня, зокрема окремі наук. поня­т­тя, теорії, гіпотези. У сучасних дослідже­н­нях зга­дане ви­значе­н­ня З. Платоном пред­ставляють як таке, що містить три складники: 

• існує певний стан речей — p; 
• деякий субʼєкт S (особа чи група осіб), по-перше, вірить у p (вірить, що стан речей є саме таким, а не іншим); 
• по-друге, S здатний навести надійні докази (під­стави), чому він вірить у р. 

Оста­н­ня вимога стала у новітніх епістемології предметом дис­кусії. Ві­домі випадки, коли певне наукове від­кри­т­тя стало наслідком хибної гіпотези (алхімія та ідея флогістону) або здогаду, інтуїції, коли належне об­ґрунтува­н­ня певного наук. від­кри­т­тя було за­пропоноване згодом. Фактично оцінка того, що є З., а що ні, багатомірна. Часом вирішальною є практична ефективність, хоча їй може бракувати теоретичного об­ґрунтува­н­ня. У деяких теоріях наголошують, що в принципі не існує З., істин­ність якого була б доведена остаточно і назавжди. Будь-яке зна­н­ня не гарантоване від спростува­н­ня (концепція фалібелізму). Найбільш ві­дома серед них — еволюційна епістемологія К. Поп­пера. Не­зважаючи на її критику, теза, що здобу­т­тя З. зорієнтоване на високий ступінь вірогідності, а не на знаходже­н­ня непорушного фундаменту, більше від­повід­ає способу здобу­т­тя як повсякден­ного, так і наукового З. Як показав Т. Кун у досліджен­ні з соціології З., науковці оцінюють, що є З. у даній галузі, керуючись від­повід­ними парадигмами. Навіть якщо їхньою попередньою на­становою є ви­пробува­н­ня різних методологій, вони, зрештою, змушені від­давати пере­вагу одним методологіям, на противагу іншим. Сказане не означає, що загальне поня­т­тя «зна­н­ня» і його об­ґрунтува­н­ня є чимось зайвим, але воно є радше певною регулятивною ідеєю, що за­знає змін разом зі зміною обсягу З. 

Поня­т­тя «зна­н­ня» (поряд з іншими найбільш засадничими — «буття», «сві­домість», «ро­зумі­н­ня», «істина», «цін­ність») належить до граничних понять мисле­н­ня, які змінюються разом з історичною зміною усві­домле­н­ня нами самих себе і світу, в якому живемо. Радикальне роз­шире­н­ня обсягу поня­т­тя «зна­н­ня» від­булося внаслідок критики природоцентричної епістемології, виразником якої був перед­усім позитивізм та логічний позитивізм. По­стала про­блема, на­скільки можливе об­ґрунтува­н­ня цін­ностей як основи етики, нормативних засад гуманітарних наук та як спів­від­носяться обʼєктивне й субʼєктивне в інтер­претаціях. Істини природничих наук цін­нісно-нейтральні: їх з однаковим успіхом можна використовувати для досягне­н­ня як доброї, так і злої мети. 

Тим часом гуманітарне З., зокрема й філософія, не є цін­нісно-нейтральним. Хоча гуманітарні науки містять також цін­нісно-нейтральне З., але водночас вони від­повід­ають на пита­н­ня вибору кращих жит­тєвих пер­спектив особами, націями, цивілізаціями і людством загалом. Вони націлені на об­ґрунтува­н­ня цін­ностей, зокрема на зміну цін­нісних пере­конань, особливо в ситуаціях радикальних су­спільних пере­творень (на­приклад, пере­хід від тоталітарної імперії, якою був СРСР, до національної і демократичної держави). 

Зміни у масовій сві­домості по­страждалих су­спільств незалежних держав, що виникли внаслідок роз­паду СРСР, мають характер симбіо­зу успадкованих способів мисле­н­ня з певними елементами оновле­н­ня. Йдеться про утвердже­н­ня універсалістської макроетики, покликаної регулювати взаємини між культурами, націями та цивілізаціями в епоху «після імперій». Така етика містить на­станову, що обовʼязком сучасної людини є не тільки захист природної, а й культурної різноманітності світу, перед­усім захист самобутніх культур від по­глина­н­ня їх сильнішими. На­станови універсалістської макроетики мали б спонукати українців до від­родже­н­ня культурної самобутності та утвердже­н­ня національної ідентичності. Однією з причин, чому цього не від­бувається, є те, що гуманітарне З., пропоноване у системі освіти України (за винятком окремих ентузіастів), не націлене на пере­творе­н­ня у су­спільній сві­домості та цін­нісних пере­кона­н­нях по­страждалих су­спільств.