ЗООПСИХОЛО́ГІЯ (від зоо… і психологія) — наука, що ви­вчає психіку тварин, її прояви, походже­н­ня і роз­виток. З. повʼязана з екологією тварин, нейрофізіологією, фізіологією тварин та ін. науками. Результати зоопсихол. дослідж. за­стосовують в ін. роз­ділах психології (зокрема у порівняльній психології), в антропології, а також у тваринництві, звірівництві, дресируванні тощо. Психіка зумовлює поведінку тварин та ви­значає їхні реакції на довкі­л­ля. Перші дослідж. психіки й поведінки тварин повʼяз. із прагне­н­ням людини пі­знати себе (праці Сократа, Аристотеля та ін. давньогрец. мислителів). Предметом наук. ви­вче­н­ня вони стали на­прикінці 19 ст. Термін «З.» за­стосовують від 1890-х рр. Важливу роль у формуван­ні науки ві­діграли ідеї Ч. Дарвіна, ви­значивши 3 осн. напрями її роз­витку: ви­вче­н­ня еволюц. аспекту поведінки, ролі інстинктів в індивід. поведінці, спільності поведінки людини й тварин. Перші систематичні дослідж. поведінки тварин належать франц. ентомологу Ж.-А. Фабру. У подальшому їх продовжили англ. біо­лог Дж. Гакслі, швейцар. лікар О.-А. Форель, амер. біо­лог Ж. Льоб, нім. вчений Я. фон Ікскюль, австрієць К. Лоренц та ін. На екс­периментах із тваринами базувалася рефлекторна концепція, роз­роблена І. Па­вловим, В. Бехтеревим та Ч.-С. Шер­рінґтоном. Основи З. у Росії, а від­повід­но й Україні, що входила до її складу, заклав ві­домий зоолог В. Ваґнер, який деякий час працював на Севастоп. біол. станції (нині Ін­ститут біо­логії пд. морів НАНУ). Знач. внесок у її роз­виток зробили М. Войтоніс, І. Беріташвілі, М. Ваґнер та ін. Уже на­прикінці 19 ст. ви­окремилися 2 під­ходи у ви­значен­ні методів і предмету ви­вче­н­ня науки. Прихильники першого доводили можливість дослідж. псих. процесів тварин за аналогією з людською психікою на основі спо­стережень за їхньою поведінкою та фізіологією. Гол. увагу вони зосереджували на інтелекті, екс­траполяції, здатності до узагальнень. Пред­ставники другого під­ходу від­несли псих. діяльність до понять, які не під­лягають ви­вчен­ню, оскільки її не можна спо­стерігати без­посередньо. У звʼязку з цим З. обмежували ви­вче­н­ням поведінки, що є результатом псих. діяльності. На­прикінці 1930-х рр. другий під­хід став домінуючим у Європі й Америці. До 1950-х рр. сформувалися 2 осн. напрями у дослідж. поведінки тварин — амер. порівнял. психологія і європ. етологія, що згодом набула роз­витку і в США. На­прикінці 1960-х рр. термін «З.» як заг. назву всіх напрямів ви­вче­н­ня поведінки і психіки тварин витіснило з наук. обігу поня­т­тя «когнітивна етологія». На противагу етології ви­окремився бігевіоризм. У 1970-х рр. екс­перименти з навч. мавп мовлен­ню за допомогою візуал. символів, започатковані амер. психологами Р. і Б. Ґарднерами, сприяли від­новлен­ню наук. інтересу до психіки тварин. Від кін. 20 ст. З. роз­вивається як комплексна дисципліна. Одним з її сучас. напрямів є екол. етологія, пред­ставники якої продовжують дослідж. етологів, враховуючи при цьому зміни середовища та всі варіанти при­стосувань до нього у межах біо­ценозів. Крім того, нині набула пошире­н­ня психоморфологія, яка досліджує внутр. процеси, що зумовлюють певні форми поведінки. Метод інформ. моделюва­н­ня психіки, поширений у психоморфології, є основою корекції психіки тварин і вет. психоневрології.