Зоотехнія

ЗООТЕХНІ́Я (від зоо… і грец. τέχνη — майстерність) — наука, що ви­вчає еволюцію, роз­робляє методи роз­веде­н­ня і раціонального викори­ста­н­ня сільськогосподарських тварин. Серед зав­дань З. — роз­робле­н­ня науково об­ґрунтованих заходів з роз­витку практ. тварин­ництва і впровадже­н­ня про­гресив. технологій виробництва високо­якіс. тварин­ниц. продукції, насамперед, харч. при­значе­н­ня (молоко, мʼясо, яйця), а також сировини для пере­роб. галузей промисловості (вовна, шкіра). Одним з найважливіших пріоритетів вітчизн. З. є об­ґрунтува­н­ня стратег. положень продовол. без­пеки незамін. продуктів харчува­н­ня людини. Зоотех. основи сталого роз­витку тварин­ництва перед­бачають збереже­н­ня цін­ного генофонду с.-г. тварин, його доцільну рекон­струкцію на основі нових методів селекції та біо­технології, при­множе­н­ня і рац. викори­ста­н­ня корм. ресурсів, упровадже­н­ня системи упр. виробництвом тварин­ниц. продукції та її якістю на основі екологічно без­печ. технологій. З. поділяють на заг. і спеціальну. Перша роз­робляє заг. принципи роз­веде­н­ня, годівлі, утрима­н­ня й рац. викори­ста­н­ня с.-г. тварин різних видів, порід і гібридів. Осн. її роз­діли: роз­веде­н­ня с.-г. тварин та біо­технологія від­творе­н­ня поголівʼя, годівля с.-г. тварин і технологія кормів, утрима­н­ня с.-г. тварин (зоогігієна) тощо. Спец. З. опрацьовує теор. пита­н­ня й практ. заходи з веде­н­ня окремих галузей тварин­ництва — молоч. і мʼясного скотарства, свинарства, птахівництва, вівчарства, конярства, кролівництва, бджільництва та ін. Сучасна З. базується на досягне­н­нях суміж. наук (генетика, фізіологія, біохімія, біотехнологія та ін.) і галузей науки, тісно повʼязаних з нею (екологія, ветеринарна медицина тощо).

Зародже­н­ня З. повʼязують з початком доместикації тварин. Перші ві­домості про особливості їхньої кон­ституції, рекомендації з до­гляду, годівлі й роз­множе­н­ня містять праці антич. вчених (Гіп­пократ, М.-Т. Вар­рон). У 14 ст. набули пошире­н­ня дослідж., повʼяз. з викори­ста­н­ням коней у війську (напр., трактат араб. вченого А. Бекра про екс­терʼєр коня). У формуван­ні З. на­прикінці 17 — на поч. 18 ст. значну роль ві­діграло виведе­н­ня у Великій Британії чистокров. верхової породи коней. Як самост. наука З. ви­окремилася у 18 ст. у звʼязку з успіхами природо­знавства і роз­витком товар. тварин­ництва. Великий вплив на її становле­н­ня мали праці Ч. Дарвіна, Ж.-Л. Бюф­фона, А. Век­керліна, А. Теєра, С. Райта, Г. Натузіуса, Г. Зет­тегаста, О. Кельнера. У 20 ст. роз­витку З. сприяли наук. досягне­н­ня у галузі генетики. На поч. 21 ст. провід­ні позиції у світі за рівнем зоотех. дослідж. за­ймають США (молочне і мʼясне скотарство, птахівництво), Нідерланди (молочне скотарство й птахівництво), Канада, Швеція, Німеч­чина (молочне скотарство), Австрія, Франція (мʼясне скотарство), Данія (свинарство), Велика Британія (свинарство, вівчарство) та ін. Серед гол. світ. наук. центрів з ви­вче­н­ня про­блем З. — Швец. с.-г. університет (м. Уп­псала), Нідерланд. університет (м. Ваґнінґен), Держ. університет шт. Айова (США). Дослідж. із З. координують між­нар. організації — Європ. асоц. тварин­ників, Між­нар. асоц. з покраще­н­ня молоч. худоби та ін. Основи вітчизн. зоотех. науки заклали укр. та рос. вчені О. Мід­дендорф, Є. Бог­данов, О. Малигонов, М. Дяков, М. Чирвинський, П. Кулешов, М. Придорогін, Ю. Лискун. Засн. З. в Росії й Україні став М. Ліванов (1751–1800) — автор першого під­ручника з цієї про­блеми («Руководство к ра­зведению и поправлению домашнего скота», С.-Петербург, 1794). Знач. внесок у її роз­виток належить П. Широких, О. Бондаренку, О. Браунеру та ін. Сучасні основи теорії і практики породотвор. процесу в тварин­ництві об­ґрунтував М. Іванов. Його вче­н­ня роз­винули А. Редькін, Л. Гребень, М. Потьомкін, М. Кравченко, О. Яценко, Ф. Ейснер, Ф. Почерняєв, М. Зубець, В. Буркат, В. Рибалко та ін. Досягне­н­ня вітчизн. З. з фізіології, біо­хімії, живле­н­ня та годівлі с.-г. тварин і технології кормів повʼязані з наук. школами І. Бельговського, П. Пшеничного, Й. Даниленка, С. Ґжицького, Ф. Палфія, П. Лагодюка та ін. Засн. методу штуч. осімені­н­ня, який є осн. у системі від­творе­н­ня с.-г. тварин у світі, став І. Іванов. Згодом сформовано наук. біо­технол. школи з ре­продуктології, штуч. осімені­н­ня і транс­плантації ембріонів с.-г. тварин І. Смирнова, О. Квасницького, Ф. Осташка, В. Коваленка, М. Без­углого. Укр. дослідника П. Прокоповича (1775–1850) вважають основоположником наук. бджільництва у світ. практиці. До кін. 19 ст. зоотех. дослідж. були зосереджені пере­важно в освіт. закладах агроном. спрямува­н­ня і на дослід. полях Полтав., Катеринослав., Поділ., Черніг., Київ., Харків. губ. Упродовж 20 ст. створ. мережу спеціаліз. н.-д. установ і навч. закладів. Серед них — Ін­ститути УААН: тварин­ництва степ. р-нів «Асканія-Нова» (Чаплин. р-н Херсон. обл.), рибного господарства, бджільництва (обидва — Київ), біо­логії тварин (Львів), птахівництва (с. Бірки Зміїв. р-ну Харків. обл.), роз­веде­н­ня і генетики тварин (с. Чубинське Борис­піл. р-ну Київ. обл.), свинарства (Полтава), тварин­ництва (смт Кулиничі Харків. р-ну Харків. обл.), тварин­ництва центр. р-нів (Дні­пропетровськ), кормів (Він­ниця). Апробацію та впровадже­н­ня наук. досягнень у тварин­ництво здійснюють регіонал. ін­ститути агро­пром. виробництва й обл. с.-г. дослідні станції УААН. Вагомий внесок у роз­виток зоотех. науки, під­готовку фахівців належить ВНЗам. Результати наук. дослідж. з про­блем З. висвітлюють ж. «Вісник аграрної науки», «Тварин­ництво України», а також темат. наук. збірники.

Літ.: Иванов М. Ф. Из­бран­ные сочинения. Т. 1–3. Москва, 1949–50; Чирвинский Н. П. Из­бран­ные сочинения. Т. 1–2. Москва, 1949–51; Свечин К. Б. Введение в зоотехнию. Москва, 1977; Буркат В. П., Бородай І. С. Історичні аспекти роз­витку теорії селекції у скотарстві України. К., 2006.

Г. О. Бог­данов

Завантажити статтю