З
Визначення і загальна характеристика
З — десята літера української абетки. Є в усіх алфавітах, створених на основі слов’яно-кириличної графіки. Назва літери «зе» вживається як іменник середнього роду. Буває велика і мала, має рукописну й друковану форми. За накресленням — це видозмінений варіант кириличної літери « Ꙁ» («зємлѧ»), що походить від греко-візантійської «ζ» («дзета»). У староукраїнській графіці мала варіанти написання, зумовлені типом письма та належністю писаря до писемної школи, що разом з іншими ознаками допомагає визначити час і місце написання пам’ятки. У 16 ст. з’явилася друкована форма літери. У сучасній українській літературній мові позначає шумний дзвінкий щілинний передньоязиковий свистячий приголосний звук, що має кореляти за дзвінкістю/глухістю — звук [с]; може бути твердим і м’яким. З — прийменник, що разом з іменником служить для вираження об’єктних відношень. У старослов’янській писемності мала числове значення «сім», оскільки після літери «е» («єсть») з числовим значенням «п’ять» у кириличній абетці стояла «s» («зѣло») зі значенням «шість». Входить до складу диграфа дз. В українській мові використовується при класифікаційному поділі зі значенням «десятий»: параграф «З» розділу А. При цифровий нумерації вживають як додаткову диференційну ознаку, коли низка предметів має однаковий номер, наприклад, ділянка 14з.
Додаткові відомості
Завантажити статтю
