З - Енциклопедія Сучасної України
Beta-версія
З

З – десята літера української абетки. Є в усіх алфавітах, створених на основі слов’ян.-кирилич. графіки. Назва літери [зе] вживається як іменник серед. роду. Буває велика і мала, має рукописну й друковану форми. За накресленням – це видозмінений варіант кирилич. літери «Ȥ» («зємлѧ»), що походить від греко-візант. «ȥ» («дзета»). У староукр. графіці мала варіанти написання, зумовлені типом письма та належністю писаря до писем. школи, що разом з ін. ознаками допомагає визначити час і місце написання пам’ятки. У 16 ст. з’явилася друкована форма літери. У сучас. укр. літ. мові позначає шумний дзвінкий щілинний передньоязиковий свистячий приголос. звук, що має корелята за дзвінкістю/глухістю – звук [с]; може бути твердим і м’яким. З – прийменник, що разом з іменником служить для вираження об’єкт. відношень. У старослов’ян. писемності мала числове значення «сім», оскільки після літери «» («єсть») з числ. значенням «п’ять» у кирилич. абетці стояла «» («зѣло») зі значенням «шість». Входить до складу диграфа дз. В укр. мові використовується при класифікац. поділові зі значенням «десятий»: параграф «З» розділу А. При цифр. нумерації вживається як додатк. диференц. ознака, коли низка предметів має однаковий номер, напр., ділянка 14з.

М. Г. Железняк

Стаття оновлена: 2010