ЗАБАЙКА́ЛЬЩИНА — iсторико-гео­графiчний регiон у Росiйськiй Федерацiї. На його території роз­ташувалася Республіка Бурятія та Забайкальський край (до 2008 — Читинська область й Агінський Бурятський автономний округ). Сучасний Забайкальський край межує з Амурською областю, Іркутською областю, Республікою Бурятія та Якутія, має зовнішній кордон із Китаєм і Монголією. Площа 431,5 тис. км2. Населе­н­ня 1 млн 117 тис. осіб (2009): росіяни — 1 млн 62 тис., буряти — 115 606, українці — 12 033 особи та ін. 1851–1921 в адміністративному вiдношен­нi Забайкальщина пере­бувала у складі Забайкальської області, що мала площу 550 тис. км2 із населе­н­ням 893 тис. осіб (1912). Першими українцями, якi потрапили до Забайкальщини ще у 17 ст., стали козаки, засланi царським урядом до Сибiру, зокрема 1672 до м. Нижньо-Селенгинськ заслано геть­мана Лiв­обережної України Д. Многогрiшного. Українські поселе­н­ня тут зʼявилися у 19 ст. За пере­писом 1923 на території Забайкальської губернії мешкало 493 531 росіянин (у селах — 392 528), 10 605 українців (у селах — 6554), близько 8-ми тис. бурятів, 5783 єврея, 4859 китайців, 2791 білорус, 2788 татар, 2774 поляки, 537 корейців; у Читинському повіті — 5743 українці: в м. Чита — 1790, Нерчинському повіті — 1552 (у м. Нерчинськ — 97), Сретенському — 1245 (м. Сретенськ — 444), Борзянському — 1239 (м. Борзя — 314), м. Петровськ-Заводський (нині м. Петровськ-Забайкальський) — 826. За пере­писом 1926 у Читинському і Сретенському округах Далеко­східного краю проживало 352 423 росіянина, 10 235 українців (у Читинському окрузі — 7718, Сретенському — 2517), 1746 білорусів та ін.; у Бурят-Монгольській АРСР, що за­ймала західну частину Забайкальщини, — 524 102 особи (росіяни — 49,2 %, буряти — 43,9 %), серед них українців — 1723 особи (1291 — у селах, 432 — у містах), поляків — 3621, євреїв — 3199, тунгусів — 3013, татар — 2963, ін. — 1243. Центром роз­селе­н­ня українцiв у Забайкальщині в цей перiод став Ульотовський район Читинської округи, де вже існували старi українські села Миколаївське (2874 мешканцi), Танга, частково — Горекацан, Аблатукан. Також українським було с. Миколаївське (429 мешканцiв) в Олександро-Заводському ра­йоні. У цих населених пунктах внаслiдок тривалого прожива­н­ня серед росiйськомовного населе­н­ня українцi вже на той час за­знали значної мовної асимiляцiї. Граматична побудова їхньої мови та лексика на­близилися до говорiв мiсцевого російського населе­н­ня, однак збереглися певні українські фонетичні, морфологічні і лексичні особливості. В інших ра­йонах Забайкальщини українцi мешкали пере­важно по лiнiї Забайкальської залiзницi, де складали значну частину залiзничних службовцiв. За мiсцем походже­н­ня серед забайкальських українцiв пере­важали вихідці з Київської, Чернiгiвської, Полтавської, Волинської, Подiльської губерній. Пiд час 1-ї свiтової вiйни на території Забайкальщини роз­міщено декiлька десяткiв тисяч вiйськовополонених німецьких і австро-угорських армiй: Чита — 32,5 тис., ст. Березовка — 27,5 тис., м. Верх­нєудинськ (нині м. Улан-Уде) — 8,5 тис. та ін. Серед них було багато українців із західноукраїнських земель. Вони взяли активну участь у дiяльності мiсцевих українських організацій. Цi подiї частково описанi в романi В. Несторовича «Серця i буревiї» (Чикаґо, 1965), в основі якого — його особисті спогади. 1918 у Читі створено Забайкальську українську окружну раду — територiальний орган нацiонального самоврядува­н­ня українського населе­н­ня Забайкальщини, що обʼ­єд­нувала українські громади в Читi, Верх­нєудинську, на ст. Березовка, Борзя, Слюдянка, Хiлок тощо. 11 липня 1920 отаман Забайкальського козачого вiйська Г. Семенов на проха­н­ня ради надав українцям право самови­значе­н­ня на національно-звичаєвих принципах і до­зволив роз­почати на мiсцях організацію національного управлi­н­ня. Член ради 1918 — В. Козак (голова), Г. Котницький (секретар), О. Кузурман-Ященко, Г. Левченко, К. Тишкевич, 1920 — К. Тишкевич (голова), В. Козак (за­ступник голови), С. Левицький. Головами ради до 1922 також були С. Шведин і П. Марчишин, який 1921 став керівником українського вiд­дiлу та за­ступником мiнiстра мiнiстерства національних справ Далеко­східної Республіки (за його сприя­н­ня від­крито низку українських шкіл). С. Шведина уряд УНР роз­глядав як кандидата на посаду українського консула на Далекому Сходi. 1922 членів ради заарештовано більшовиками. На Читинському процесі 1924 за звинуваче­н­ням у спів­праці з отаманом Г. Семеновим їх засуджено до різних термінів увʼязне­н­ня. Влітку того ж року в Читі створено губернський робітничий Забайкальський український клуб.