Забайкальщина - Енциклопедія Сучасної України
Beta-версія
Забайкальщина

ЗАБАЙКА́ЛЬЩИНА – iсторико-географiчний регiон у Росiйськiй Федерацiї. На його тер. розташ. Респ. Бурятія та Забайкал. край (до 2008 – Читин. обл. й Агін. Бурят. автоном. округ). Сучас. Забайкал. край межує з Амурською областю, Іркут. обл., Респ. Бурятія та Якутія, має зовн. кордон із Китаєм і Монголією. Пл. 431,5 тис. км2. Насел. 1 млн 117 тис. осіб (2009): росіяни – 1 млн 62 тис., буряти – 115 606, українці – 12 033 особи та ін. 1851–1921 в адм. вiдношеннi З. перебувала у складі Забайкал. обл., що мала пл. 550 тис. км2 із насел. 893 тис. осіб (1912). Першими українцями, якi потрапили до З. ще у 17 ст., стали козаки, засланi царським урядом до Сибiру, зокрема 1672 до м. Нижньо-Селенгинськ заслано гетьмана Лiвобереж. України Д. Многогрiшного. Укр. поселення тут з’явилися у 19 ст. За переписом 1923 на тер. Забайкал. губ. мешкало 493 531 росіянин (у селах – 392 528), 10 605 українців (у селах – 6554), бл. 8-ми тис. бурятів, 5783 єврея, 4859 китайців, 2791 білорус, 2788 татар, 2774 поляки, 537 корейців; у Читин. пов. – 5743 українці: в м. Чита – 1790, Нерчин. пов. – 1552 (у м. Нерчинськ – 97), Сретен. – 1245 (м. Сретенськ – 444), Борзян. – 1239 (м. Борзя – 314), м. Петровськ-Заводський (нині м. Петровськ-Забайкальський) – 826. За переписом 1926 у Читин. і Сретен. округах Далекосх. краю проживало 352 423 росіянина, 10 235 українців (у Читин. окрузі – 7718, Сретен. – 2517), 1746 білорусів та ін.; у Бурят-Монгол. АРСР, що займала зх. частину З., – 524 102 особи (росіяни – 49,2 %, буряти – 43,9 %), серед них українців – 1723 особи (1291 – у селах, 432 – у містах), поляків – 3621, євреїв – 3199, тунгусів – 3013, татар – 2963, ін. – 1243. Центром розселення українцiв у З. в цей перiод став Ульотов. р-н Читин. округи, де вже існували старi укр. села Миколаївське (2874 мешканцi), Танга, частково – Горекацан, Аблатукан. Також укр. було с. Миколаївське (429 мешканцiв) в Олександро-Завод. р-нi. У цих насел. пунктах внаслiдок тривалого проживання серед росiйськомов. насел. українцi вже на той час зазнали знач. мовної асимiляцiї. Грамат. побудова їхньої мови та лексика наблизилися до говорiв мiсц. рос. насел., однак збереглися певні укр. фонет., морфол. і лексичні особливості. В iн. р-нах З. українцi мешкали переважно по лiнiї Забайкал. залiзницi, де складали значну частину залiзнич. службовцiв. За мiсцем походження серед забайкал. українцiв переважали вихідці з Київ., Чернiг., Полтав., Волин., Подiл. губ. Пiд час 1-ї свiт. вiйни на тер. З. розміщено декiлька десяткiв тис. вiйськовополонених нiм. і австро-угор. армiй: Чита – 32,5 тис., ст. Березовка – 27,5 тис., м. Верхнєудинськ (нині м. Улан-Уде) – 8,5 тис. та ін. Серед них було багато українців із зх.-укр. земель. Вони взяли активну участь у дiяльності мiсц. укр. орг-цiй. Цi подiї частково описанi в романi В. Несторовича «Серця i буревiї» (Чикаґо, 1965), в основі якого – його особисті спогади. 1918 у Читі створ. Забайкал. укр. окружну раду – територ. орган нац. самоврядування укр. насел. З., що об’єднувала укр. громади в Читi, Верхнєудинську, на ст. Березовка, Борзя, Слюдянка, Хiлок тощо. 11 липня 1920 отаман Забайкал. козачого вiйська Г. Семенов на прохання ради надав українцям право самовизначення на нац.-звичаєвих принципах і дозволив розпочати на мiсцях орг-цію нац. управлiння. Чл. ради 1918 – В. Козак (голова), Г. Котницький (секр.), О. Кузурман-Ященко, Г. Левченко, К. Тишкевич, 1920 – К. Тишкевич (голова), В. Козак (заст. голови), С. Левицький. Головами ради до 1922 також були С. Шведин і П. Марчишин, який 1921 став кер. укр. вiддiлу та заст. мiнiстра мiн-ва нац. справ Далекосх. Респ. (за його сприяння відкрито низку укр. шкіл). С. Шведина уряд УНР розглядав як кандидата на посаду укр. консула на Далекому Сходi. 1922 чл. ради заарешт. більшовиками. На Читин. процесі 1924 за звинуваченням у співпраці з отаманом Г. Семеновим їх засудж. до різних термінів ув’язнення. Влітку того ж року в Читі створ. губерн. робітн. Забайкал. укр. клуб.

В. А. Чорномаз

Стаття оновлена: 2010