Забєла-Врубель Надія Іванівна - Енциклопедія Сучасної України
Beta-версія
Забєла-Врубель Надія Іванівна

ЗАБЄ́ЛА-ВРУ́БЕЛЬ Надія Іванівна (справж. – Забіла; 20. 03(01. 04). 1868, м. Ковно, нині Каунас, Литва – 21. 06 (04. 07). 1913, С.-Петербург) – співачка (лірико-колоратурне сопрано). Дружина М. Врубеля, небога П. Забіли (Забелло). Закін. Київ. ін-т шляхет. дівчат (викл. М. Лисенко), С.-Петербур. консерваторію (1891; викл. Н. Ірецька, О. Палечек). Удосконалювала майстерність у М. Маркезі в Парижі. Дебютувала 1893 у Києві (трупа І. Сєтова), згодом працювала у Харкові й Тифлісі (нині Тбілісі). Солістка Маріїн. опери (С.-Петербург, 1895–96, 1904–11), Опери С. Мамонтова (Москва, 1897–1902). З.-В. – перша виконавиця провід. партій в операх М. Римського-Корсакова, зокрема Віри («Бояриня Віра Шелога», 1898), Марфи («Царева наречена», 1899), Царівни Ненаглядної краси («Кощій Безсмертний», 1902). В останні роки життя виступала з концертами, де виконувала твори рос. композиторів, переважно М. Римського-Корсакова, який присвятив їй романси «Іще я повен, о друже мій милий» та «Німфа» (вірші А. Майкова). Голос З.-В. вирізнявся красивим «сріблястим» тембром, лірич. м’якістю, емоц. насиченістю. Образ співачки втілений у картині «Царівна-Лебідь» М. Врубеля (1900).

Партії: Антоніда, Горислава («Руслан і Людмила» М. Глінки), Іоланта, Тетяна («Іоланта», «Євгеній Онєгін» П. Чайковського), Маша («Дубровський» Е. Направника), Тамара («Демон» А. Рубінштейна), Недда («Паяци» Р. Леонкавалло), Ельза («Лоенґрін» Р. Ваґнера), Віолетта («Травіата» Дж. Верді).

Літ.: Ф[и]ндейзен Н. Современные артисты. Н. И. Забела // РМГ. 1900. № 4; Надежда Ивановна Забела-Врубель: Некролог // Там само. 1913. № 7; Копосова-Держановская Е. В. Замечательная русская певица // Сов. музыка. 1948. № 4; Янковский М. Н. И. Забела-Врубель. Москва, 1953; Барсова Л. Врубель и Забела: Глазами современников. Ленинград, 1982; Карасев П. Римский-Корсаков, Врубель и Забела-Врубель // Н. А. Римский-Корсаков. Москва, 2000; Рахліна Л. Врубель и Забела // Viva! Биография. 2006. №6.

І. М. Сікорська

Стаття оновлена: 2010