Заборона української мови - Енциклопедія Сучасної України
Beta-версія
Заборона української мови

ЗАБОРО́НА УКРАЇ́НСЬКОЇ МО́ВИ. В історії відомі приклади, коли панівна нація забороняла автохтон. населенню певного регіону, краю або й країни, що втратила державність, вживання рідної мови. Однак небагато в історії цивілізації випадків, коли заборона вживання рідної мови налічує сотні років і відображена в десятках уряд. актів, законів. Укр. мова століттями зазнавала таких утисків. Влада розуміла, що заборона мови призведе до її нівелювання, заміни іншою, зумовить зникнення нації або втрати її самобут. рис, виродження та асиміляцію. Після підписання Б. Хмельницьким 1654 у Переяславі договору з рос. царем розпочато наступ на укр. книжку. 1693 прийнято закон, що забороняв ввозити до Москов. держави укр. видання. Тоді ж було запроваджено цензуру для контролю за діяльністю укр. книговидавців. 1709 видано указ про обов’язк. цензурування в Москві всіх укр. книжок. За правління Петра І видано серію указів, одним з яких (1720) повністю заборонено друкування книг укр. мовою. Розуміючи роль і вагу освіти, царизм, позбавивши укр. народ влас. книги, циркуляром 1784 заборонив викладання укр. мовою у Києво-Могилян. академії та ввів обов’язкову рос. мову в усіх уч-щах імперії. Ще раніше початк. освіту в Україні також зобов’язано провадити рос. мовою. Усе, що впливало на розвиток укр. мови (книгодрукування, освіта, художня літ-ра, театр, преса), постійно перебувало «під опікою» цар. уряду. Спец. таєм. наказами цензурі було дозволено навіть з істор. документів вилучати місця, де згадано про укр. мову чи укр. народ. В одного з найчисельніших народів Рос. імперії до 19 ст. не було перекладу Святого Письма рідною мовою (заборону аргументували укр. сепаратизмом). Особливо негативну роль в історії укр. мови й культури загалом відіграли два цар. укази 19 ст. Перший, виданий 1863 і відомий як Валуєв. циркуляр, забороняв друкувати укр. мовою букварі, навч. посібники, наук. видання, періодику. Виняток було зроблено лише для творів худож. літ-ри, але їх цензурували. У циркулярі зазначено, що «никакого малороссійскаго языка не было, нѣтъ и быть не можетъ». Цей документ не лише припинив видання книжок укр. мовою, а й спричинив закриття укр. неділ. шкіл. Ін. розпорядженням уряду цар. Росії, спрямов. на заборону друкування і поширення книжок укр. мовою, а також своєрід. доповненням Валуєв. циркуляра став указ 1876, який назвали Емським (підписаний імператором Олександром ІI у нім. містечку Емс). Підставою для його появи були доноси помічника попечителя Київ. шкіл. округу М. Юзефовича про т. зв. українофіл. рух, тому цей документ ще називають «указом Юзефовича». Його не розглядали ні в Держ. Раді, ні в РМ, він був виданий фактично поза чинним законодавством. Указом заборонялося: 1) ввозити на тер. Рос. імперії книжки й брошури укр. мовою; 2) без цензурування в Гол. упр. у справах друку видавати оригін. твори й переклади укр. мовою, крім: а) істор. документів і пам’яток (зі збереженням правопису оригіналів); б) творів белетристики (без відступу від загальноприйнятого рос. правопису); 3) ставити театр. вистави та влаштовувати читання укр. мовою, а також друкувати укр. тексти до нот. Наслідком такої політики уряду цар. Росії стало припинення діяльності Пд.-Зх. відділу Геогр. т-ва, закриття г. «Кіевскій телеграфъ», звільнення з роботи деяких викл. Ун-ту св. Володимира у Києві, зокрема Д. Чубинського, М. Драгоманова. Уже наступ. року не було надруковано жодної книжки укр. мовою. У 1880–90 видано кілька додатк. указів, що посилювали репресивні заходи щодо укр. культури. Було заборонено укр. книжки для дітей, на істор. теми та з життя інтелігенції. Піддавали остракізмові такі слова, як «Україна», «Запорозька Січ», «козак», що вважали нецензурними. Доходило до абсурд. ситуацій: укр. слова викреслювали з оповідань, писаних по-російськи, в концертах укр. пісні співали в перекладі рос. чи франц. мовами. М. Лисенкові запропонували змінити назву опери «Чорноморці». Викладання в школах укр. мовою було заборонено, з бібліотек вилучено книжки, написані укр. мовою або авторами-українофілами, замінено вчителів українців на росіян. Публікацію граматики укр. мови відхилено з огляду на те, що безглуздо друкувати граматику мови, якої не існує. Указ по-різному сприйняли громад. та наук. кола в Україні. М. Драгоманов змушений емігрувати за кордон, де за дорученням «Громади» та її фінанс. підтримки заснував однойм. часопис, що став вільною трибуною для укр. наук. і культурниц. думки. Чимало українофілів вірили: якщо не ставити політ. вимог, а обмежитися культурниц. діяльністю, то можна уникнути репресій. По-іншому сприйняли указ рос. шовіністи, котрі шкодували, що він не був послідовно втілений у життя й що 1881 було знято заборону з театр. вистав укр. мовою та дозволено друкувати укр. словники. Емський указ діяв 30 р., втратив чинність (але не скасов. офіційно) лише після 1905, коли було затв. нові правила книгодрукування в Рос. імперії. Навіть після того, як закон засудили науковці Імператор. АН Росії (Ф. Корш, П. Фортунатов, О. Шахматов та ін. підготували доповідну записку «Объ отмѣнѣ стѣсненій малорусскаго пѣчатнаго слова», 1905), уряд заявив, що відміняти його передчасно. У рад. період, прикриваючись лицемір. гаслом про «дружбу й братерство народів СРСР», влада продовжила імпер. політику асиміляції й русифікації, що отримала назву лінгвоцид. Див. також Етноцид.

Літ.: Железняк М. Українська мова за царату // Трибуна лектора. 1990. № 6; Кубайчук В. Хронологія мовних подій в Україні (зовнішня історія української мови). К., 2004; Українська мова у ХХ сторіччі: історія лінгвоциду: Док. і мат. К., 2006; Чи є російська мова руською: Зб. ст. К., 2008.

С. І. Очеретянко, Л. В. Рябець

Стаття оновлена: 2010