Забужко Оксана Стефанівна
ЗАБУ́ЖКО Оксана Стефанівна (19. 09. 1960, Луцьк) — письменниця, філософ, громадська діячка. Кандидат філософських наук (1987). Член Українського ПЕН-клубу (1992–2010, віце-президент), АУП (1997). Орден княгині Ольги 3-го ступеня (2009). Почесний доктор Львівського університету (2023). Народилася в родині філологів, батько був репресований наприкінці 1940-х рр. 1968 переїхала з родиною до Києва, де закінчила філософський факультет Університету (1982). Викладала естетику та історію культури у Київській консерваторії (1986–88). Від 1988 — в Інституті філософії НАНУ (Київ): від 1992 — старший науковий співробітник. 1992 і 1994 перебувала в університетах США (Пенсильванський, Гарвардський, Піттсбурський) як «запрошений письменник» та Фулбрайтівський стипендіат. 1996 позиціонувала себе як перший професійний український письменник нової генерації. Член Наглядової ради Міжнародного фонду «Відродження» (від 2002), Національної ради з питань культури і духовності при Президентові України (2006–10).
Почала друкувати вірші на початку 1970-х рр. Збірку «Весняна акварель» підготовлено до друку у видавництві «Молодь» 1973, але не видано через активізацію переслідувань національної інтелігенції, жертвою яких став і її батько. Повноцінно увійшла в літературний процес разом із поколінням вісімдесятників. Збірки поезій «Травневий іній» (1985), «Диригент останньої свічки» (1990), «Автостоп» (1994, з передмовою Ю. Шевельова; усі — Київ), «Новий закон Архімеда» (Х., 2000) притаманний високий рівень емоційності та майже безпрецедентна для української поезії відвертість висловлення почуттів, прагнення осмислити трагічність буття української людини 20 ст., яскрава метафоричність. У низці культурологічних праць («Дві культури», 1990; «Філософія української ідеї та європейський контекст: Франківський період», 1992; «Шевченків міф України: Спроба філософського аналізу», 1997), статтях, що спричинили громадський резонанс (більшість увійшла до збірки «Хроніки від Фортінбраса: Вибрана есеїстика 90-х», 1999; усі — Київ), Забужко зробила спробу аналізу процесів духовної колоніалізації України, деконструювати комплекс національної меншовартості, розвинути тези про самостійний розвиток української культури в європейському та світовому контекстах, побудувати альтернативну до «народницького» дискурсу схему тяглості української духовної традиції.
На початку 1990-х рр. Забужко (разом з В. Агеєвою, Т. Гундоровою, С. Павличко) стала однією з головних представниць народжуваного феміністичного дискурсу української гуманітарної науки. У романі «Польові дослідження з українського сексу» (К., 1996; неодноразово перевиданий, як також перекладено 14-ма мовами), повістях «Інопланетянка», «Дівчатка», «Я, Мілена» та ін. подала зразки гострого аналізу психології людини посттоталітарної доби в стилі постмодерністської прози і феміністичної критики. Згідно з письменницею, основним вибором української людини 20 ст. був вибір між «не-буттям» і «буттям-що-вбиває». Поява роману з одного боку продемонструвала можливість комерційно успішного україномовного бестселера (навіть на тлі видавничого колапсу 1990-х рр.), а з другого — спричинила гостру критику прихильників «патріархальних цінностей» у житті й літературі. Наслідком став гострий конфлікт її з традиційним середовищем СПУ і скандальна полеміка довкола її наступної книги «Шевченків міф України: Спроба філософського аналізу». З виходом у Канаді книги вибраних віршів та есеїв Забужко англійською мовою «A Kingdom of Fallen Statues» («Королівство повалених статуй», Торонто, 1996; Поет. премія Канади 1997 за кращу книгу зарубіжного автора) утвердилася присутність письменниці на міжнародних книжкових ринках (загалом вірші перекладено понад 30-ма мовами, прозові книги виходили угорською, чеською, російською, польською, болгарською, німецькою, шведською, італійською, румунською, англійською, голландською, турецькою, фарсі мовами).
У книзі «Notre Dame d’Ukraine: Українка в конфлікті міфологій» (К., 2007; премія фундації О. і Т. Антоновичів 2008) письменниця зробила спробу реконструкції численних дотеперішніх «міфів» про Лесю Українку («народницьку», «націоналістичну» і «радянську») і натомість по-новому поглянути на письменницю як на «аристократку і єретичку, спадкоємицю древнього лицарського роду і продовжувачку гностичної традиції»; у написаній на межі наукового дослідження й «інтелектуального детективу» книзі виведено початковий проект модернізації України з традицій козацької старшини, згодом інкорпоровано у «малоросійське дворянство», і простежено історію витіснення цього проекту в 20 ст. іншим — російсько-радянським.
У романі-епопеї «Музей покинутих секретів» (К., 2009) відтворено широку панораму українського життя від часів 2-ї світової війни й боротьби УПА і до наших днів. Своє листування з Ю. Шевельовим Забужко упорядкувала з коментарями в кн. «Вибране листування на тлі доби: 1992–2002» (К., 2011), що є важливим документом для вивчення української інтелектуальної історії 20 ст. Книга «Український палімпсест» («Ukraiński palimpsest») (2013), написана спільно з І. Хруслінською, стала для поляків джерелом знань про Україну. Переклала зі старофранцузької мови вибрані катрени Нострадамуса, з англійської — вірші С. Плят та роман П. Сміта «Місто Ангелів» (1986), з російської — книгу білоруської письменниці С. Алексієвич «Чорнобиль: Хроніка майбутнього» (1998; обидва — Київ). За філософською есеїстикою Забужко знято стрічку «Хроніки від Фортінбраса» (2001, реж. О. Чепелик, Київ. студія хронік.-документальних фільмів). На її вірші в США і Канаді написано кілька ораторій та оперу «Клітемнестра» (композитор В. Балей), прозові твори («Польові дослідження з українського сексу», «Казка про калинову сопілку» та ін.) ставляться на театральних сценах України, Польщі, Чехії, Нідерландів.
Додаткові відомості
- Основні твори
- Казка про калинову сопілку: Повість. К., 2000; 2001; Репортаж із 2000-го року. К., 2001; Вибрана проза. Х., 2003; Сестро, сестро: Повісті та оповідання. К., 2003; 2004; 2006; 2009; Друга спроба: Вибране. К., 2005; 2009; Let My People Go: 15 текстів про укр. революцію. К., 2005; 2006; Книга Буття, Глава четверта. К., 2008.
Рекомендована література
- Агеєва В. Жінка-авторка як інопланетянка. Літературний скандал як проблема рецепції. Казка про нежіночий простір // Агеєва В. Жіночий простір: Фемініст. дискурс укр. модернізму. К., 2003;
- Скуратівський В. Нельотна погода. Замість передмови та замість монографії // Забужко О. Сестро, сестро. К., 2003;
- Тебешевська-Качак Т. Автобіографізм як принцип нарації та характеротворення у прозі Оксани Забужко // СіЧ. 2004. Ч. 2;
- Філоненко С. Концепція особистості жінки в українській жіночій прозі 90-х років XX століття. К.; Ніжин, 2006;
- Партач Н. Інтелектуальний роман Оксани Забужко // ДТ. 2007, 20 жовт.;
- Ушкалов Л. Дзеркала Оксани Забужко // Ушкалов Л. Сковорода та інші: Причинки до історії укр. літ-ри. К., 2007;
- V. Chernetsky. Confronting traumas: The gendered/nationed body as narrative and spectacle // V. Chernetsky. Mapping Postcommunist Cultures: Russia and Ukraine in the Context of Globalization. Montreal, 2007;
- Крупка М. Українська жіноча проза: Дві епохи, дві версії. Р., 2008;
- Шерех (Шевельов) Ю. Куди пролягає траса // Шевельов Ю. З історії незакінченої війни. К., 2009;
- A. Hrycak, M. G. Rewakowicz. Feminism, intellectuals and the formation of micro-publics in postcommunist Ukraine // Studies in East European Thought. 2009. Vol. 61, № 4;
- M. Bohachevsky-Chomiak. «Notre Dame d’Ukraine: Ukrajinka v konflikti mifolohii» by Oksana Zabuzhko // Slavic Review. 2009. Vol. 68, № 3;
- Герасимчук Л. Новітній український Музей // Укр. літ. газета. 2010, 16 квіт.;
- Кононенко Є. Дама з химерами // Критика. 2010. Ч. 7–8;
- Мариничева Е. Разминированная память // Дружба народов. 2010. № 9.
Завантажити статтю
Людина 
 Volodimirivna.jpg)
