Забужко Оксана Стефанівна

ЗАБУ́ЖКО Оксана Стефанівна (19. 09. 1960, Луцьк) — письмен­ниця, філософ, громадська діячка. Кандидат філософських наук (1987). Член Українського ПЕН-клубу (1992–2010, віце-президент), АУП (1997). Орден княгині Ольги 3-го ступеня (2009). Почесний доктор Львівського університету (2023). Народилася в родині філологів, батько був ре­пресований на­прикінці 1940-х рр. 1968 пере­їхала з родиною до Києва, де закінчила філософський факультет Університету (1982). Викладала естетику та історію культури у Київській консерваторії (1986–88). Від 1988 — в Ін­ституті філософії НАНУ (Київ): від 1992 — старший науковий спів­робітник. 1992 і 1994 пере­бувала в університетах США (Пенсильванський, Гарвардський, Піт­тсбурський) як «за­прошений письмен­ник» та Фулбрайтівський стипендіат. 1996 позиціонувала себе як перший професійний український письмен­ник нової генерації. Член На­глядової ради Між­народного фонду «Від­родже­н­ня» (від 2002), Національної ради з питань культури і духовності при Президентові України (2006–10).

Почала друкувати вірші на початку 1970-х рр. Збірку «Весняна акварель» під­готовлено до друку у видавництві «Молодь» 1973, але не ви­дано через активізацію пере­слідувань національної інтелігенції, жертвою яких став і її батько. Повноцін­но уві­йшла в літературний процес разом із поколі­н­ням вісімдесятників. Збірки поезій «Травневий іній» (1985), «Диригент остан­ньої свічки» (1990), «Автостоп» (1994, з перед­мовою Ю. Шевельова; усі — Київ), «Новий закон Архімеда» (Х., 2000) притаман­ний високий рівень емоційності та майже без­прецедентна для української поезії від­вертість висловле­н­ня почут­тів, прагне­н­ня осмислити трагічність буття української людини 20 ст., яскрава метафоричність. У низці культурологічних праць («Дві культури», 1990; «Філософія української ідеї та європейський контекст: Франківський період», 1992; «Шевченків міф України: Спроба філософського аналізу», 1997), ста­т­тях, що спричинили громадський резонанс (більшість уві­йшла до збірки «Хроніки від Фортінбраса: Ви­брана есе­їстика 90-х», 1999; усі — Київ), Забужко зробила спробу аналізу процесів духовної колоніалізації України, деконструювати комплекс національної меншовартості, роз­винути тези про само­стійний роз­виток української культури в європейському та світовому контекс­тах, побудувати альтернативну до «народницького» дискурсу схему тяглості української духовної традиції.

На початку 1990-х рр. Забужко (разом з В. Агеєвою, Т. Гундоровою, С. Павличко) стала однією з головних пред­ставниць народжуваного феміністичного дискурсу української гуманітарної науки. У романі «Польові дослідже­н­ня з українського сексу» (К., 1996; неодноразово пере­ви­даний, як також пере­кладено 14-ма мовами), повістях «Інопланетянка», «Дівчатка», «Я, Мілена» та ін. подала зразки гострого аналізу психології людини пост­тоталітарної доби в стилі постмодерністської прози і феміністичної критики. Згідно з письмен­ницею, основним вибором української людини 20 ст. був вибір між «не-бу­т­тям» і «бу­т­тям-що-вбиває». Поява роману з одного боку продемонструвала можливість комерційно успішного україномовного бестселера (навіть на тлі видавничого колапсу 1990-х рр.), а з другого — спричинила гостру критику прихильників «патріархальних цін­ностей» у житті й літературі. Наслідком став гострий конфлікт її з традиційним середовищем СПУ і скандальна полеміка довкола її на­ступної книги «Шевченків міф України: Спроба філософського аналізу». З виходом у Канаді книги ви­браних віршів та есеїв Забужко англійською мовою «A Kingdom of Fallen Statues» («Королівство повалених статуй», Торонто, 1996; Поет. премія Канади 1997 за кращу книгу зарубіжного автора) утвердилася присутність письмен­ниці на між­народних книжкових ринках (загалом вірші пере­кладено понад 30-ма мовами, прозові книги виходили угорською, чеською, російською, польською, болгарською, німецькою, шведською, італійською, румунською, англійською, гол­ландською, турецькою, фарсі мовами).

У книзі «Notre Dame dʼUkraine: Українка в конфлікті міфологій» (К., 2007; премія фундації О. і Т. Антоновичів 2008) письмен­ниця зробила спробу рекон­струкції числен­них дотеперішніх «міфів» про Лесю Українку («народницьку», «націоналістичну» і «радянську») і натомість по-новому по­глянути на письмен­ницю як на «аристократку і єретичку, спадкоємицю древнього лицарського роду і продовжувачку гностичної традиції»; у написаній на межі наукового дослідже­н­ня й «інтелектуального детективу» книзі виведено початковий проект модернізації України з традицій козацької старшини, згодом інкорпоровано у «малоросійське дворянство», і простежено історію витісне­н­ня цього проекту в 20 ст. іншим — російсько-радянським.

У романі-епопеї «Музей покинутих секретів» (К., 2009) від­творено широку панораму українського життя від часів 2-ї світової війни й боротьби УПА і до наших днів. Своє листува­н­ня з Ю. Шевельовим Забужко упорядкувала з коментарями в кн. «Ви­бране листува­н­ня на тлі доби: 1992–2002» (К., 2011), що є важливим документом для ви­вче­н­ня української інтелектуальної історії 20 ст. Книга «Український палімпсест» («Ukraiński palimpsest») (2013), написана спільно з І. Хруслінською, стала для поляків джерелом знань про Україну. Пере­клала зі старофранцузької мови ви­брані катрени Нострадамуса, з англійської — вірші С. Плят та роман П. Сміта «Місто Ангелів» (1986), з російської — книгу білоруської письмен­ниці С. Алексієвич «Чорнобиль: Хроніка майбутнього» (1998; обидва — Київ). За філософською есе­їстикою Забужко знято стрічку «Хроніки від Фортінбраса» (2001, реж. О. Чепелик, Київ. студія хронік.-документальних фільмів). На її вірші в США і Канаді написано кілька ораторій та оперу «Клітемнестра» (композитор В. Балей), прозові твори («Польові дослідже­н­ня з українського сексу», «Казка про калинову сопілку» та ін.) ставляться на театральних сценах України, Польщі, Чехії, Нідерландів.

Завантажити статтю