Забужко Оксана Стефанівна - Енциклопедія Сучасної України
Beta-версія
Забужко Оксана Стефанівна

ЗАБУ́ЖКО Оксана Стефанівна (19. 09. 1960, Луцьк) – письменниця, філософ, громадська діячка. Канд. філос. н. (1987). Чл. Укр. ПЕН-клубу (1992, віце-президент), АУП (1997). Орден княгині Ольги 3-го ступ. (2009). Народилася в родині філоло-гів, батько був репресов. наприкінці 1940-х рр. 1968 переїхала з родиною до Києва, де закін. філос. ф-т Ун-ту (1982). Викладала естетику та історію культури у Київ. консерваторії (1986–88). Від 1988 – в Ін-ті філософії НАНУ (Київ): від 1992 – ст. н. с. 1992 і 1994 перебувала в ун-тах США (Пенсильван., Гарвард., Піттсбур.) як «запрошений письменник» та Фулбрайтів. стипендіат. 1996 позиціонувала себе як перший професій. укр. письменник нової генерації. Чл. Нагляд. ради Міжнар. фонду «Відродження» (від 2002), Нац. ради з питань культури і духовності при Президентові України (2006–10). Почала друкувати вірші на поч. 1970-х рр. Зб. «Весняна акварель» підготовлено до друку у вид-ві «Молодь» 1973, але не видано через активізацію переслідувань нац. інтелігенції, жертвою яких став і її батько. Повноцінно увійшла в літ. процес разом із поколінням вісімдесятників. Зб. поезій «Травневий іній» (1985), «Диригент останньої свічки» (1990), «Автостоп» (1994, з передмовою Ю. Шевельова; усі – Київ), «Новий закон Архімеда» (Х., 2000) притаманний високий рівень емоційності та майже безпрецедентна для укр. поезії відвертість висловлення почуттів, прагнення осмислити трагічність буття укр. людини 20 ст., яскрава метафоричність. У низці культурол. праць («Дві культури», 1990; «Філософія української ідеї та європейський контекст: Франківський період», 1992; «Шевченків міф України: Спроба філософського аналізу», 1997), статтях, що спричинили громад. резонанс (більшість увійшли до зб. «Хроніки від Фортінбраса: Вибрана есеїстика 90-х», 1999; усі – Київ), З. зробила спробу аналізу процесів духов. колоніалізації України, деконструювати комплекс нац. меншовартості, розвинути тези про самостій. розвиток укр. культури в європ. та світ. контекстах, побудувати альтернативну до «народниц.» дискурсу схему тяглості укр. духов. традиції. На поч. 1990-х рр. З. (разом з В. Агеєвою, Т. Гундоровою, С. Павличко) стала однією з гол. представниць народжуваного фемініст. дискурсу укр. гуманітар. науки. У романі «Польові дослідження з українського сексу» (К., 1996; неодноразово перевиданий, як також переклад. 14-ма мовами), повістях «Інопланетянка», «Дівчатка», «Я, Мілена» та ін. подала зразки гострого аналізу психології людини посттоталітар. доби в стилі постмодерніст. прози і фемініст. критики. Згідно з З., осн. вибором укр. людини 20 ст. був вибір між «не-буттям» і «буттям-що-вбиває». Поява роману з одного боку продемонструвала можливість комерційно успішного україномов. бестселера (навіть на тлі видавн. колапсу 1990-х рр.), а з другого – спричинила гостру критику прихильників «патріархал. цінностей» у житті й літ-рі. Наслідком став гострий конфлікт З. з традиц. середовищем СПУ і скандал. полеміка довкола її наступ. кн. «Шевченків міф України: Спроба філософського аналізу». З виходом у Канаді кн. вибр. віршів та есеїв З. англ. мовою «A Kingdom of Fallen Statues» («Королівство повалених статуй», Торонто, 1996; Поет. премія Канади 1997 за кращу книгу зарубіж. автора) утвердилася присутність письменниці на міжнар. книжк. ринках (загалом вірші З. перекладено понад 30-ма мовами, проз. книги виходили угор., чес., рос., польс., болгар., нім., швед., італ., румун., англ., голланд., турец., фарсі мовами). У кн. «Notre Dame d’Ukraine: Українка в конфлікті міфологій» (К., 2007; премія фундації О. і Т. Антоновичів 2008) З. зробила спробу реконструкції числен. дотеперіш. «міфів» про Лесю Українку («народниц.», «націоналіст.» і «рад.») і натомість по-новому поглянути на письменницю як на «аристократку і єретичку, спадкоємицю древнього лицарського роду і продовжувачку гностичної традиції»; у напис. на межі наук. дослідж. й «інтелект. детективу» книзі виведено початк. проект модернізації України з традицій козац. старшини, згодом інкорпоров. у «малорос. дворянство», і простежено історію витіснення цього проекту в 20 ст. іншим – рос.-радянським. У романі-епопеї «Музей покинутих секретів» (К., 2009) відтворено широку панораму укр. життя від часів 2-ї світ. війни й боротьби УПА і до наших днів. Своє листування з Ю. Шевельовим З. упорядкувала з коментарями в кн. «Вибране листування на тлі доби: 1992–2002» (К., 2011), що є важл. документом для вивчення укр. інтелект. історії 20 ст. Переклала зі старофранц. мови вибр. катрени Нострадамуса, з англ. – вірші С. Плят та роман П. Сміта «Місто Ангелів» (1986), з рос. – кн. білорус. письменниці С. Алексієвич «Чорнобиль: Хроніка майбутнього» (1998; обидва – Київ). За філос. есеїстикою З. знято стрічку «Хроніки від Фортінбраса» (2001, реж. О. Чепелик, Київ. студія хронік.-докум. фільмів). На її вірші в США і Канаді написано кілька ораторій та оперу «Клітемнестра» (композитор В. Балей), проз. твори («Польові дослідження з українського сексу», «Казка про калинову сопілку» та ін.) ставляться на театр. сценах України, Польщі, Чехії, Нідерландів.

Тв.: Казка про калинову сопілку: Повість. К., 2000; 2001; Репортаж із 2000-го року. К., 2001; Вибрана проза. Х., 2003; Сестро, сестро: Повісті та оповідання. К., 2003; 2004; 2006; 2009; Друга спроба: Вибране. К., 2005; 2009; Let My People Go: 15 текстів про укр. революцію. К., 2005; 2006; Книга Буття, Глава четверта. К., 2008.

Літ.: Агеєва В. Жінка-авторка як інопланетянка. Літературний скандал як проблема рецепції. Казка про нежіночий простір // Агеєва В. Жіночий простір: Фемініст. дискурс укр. модернізму. К., 2003; Скуратівський В. Нельотна погода. Замість передмови та замість монографії // Забужко О. Сестро, сестро. К., 2003; Тебешевська-Качак Т. Автобіографізм як принцип нарації та характеротворення у прозі Оксани Забужко // СіЧ. 2004. Ч. 2; Філоненко С. Концепція особистості жінки в українській жіночій прозі 90-х років XX століття. К.; Ніжин, 2006; Партач Н. Інтелектуальний роман Оксани Забужко // ДТ. 2007, 20 жовт.; Ушкалов Л. Дзеркала Оксани Забужко // Ушкалов Л. Сковорода та інші: Причинки до історії укр. літ-ри. К., 2007; V. Chernetsky. Confronting traumas: The gendered/nationed body as narrative and spectacle // V. Chernetsky. Mapping Postcommunist Cultures: Russia and Ukraine in the Context of Globalization. Montreal, 2007; Крупка М. Українська жіноча проза: Дві епохи, дві версії. Р., 2008; Шерех (Шевельов) Ю. Куди пролягає траса // Шевельов Ю. З історії незакінченої війни. К., 2009; A. Hrycak, M. G. Rewakowicz. Feminism, intellectuals and the formation of micro-publics in postcommunist Ukraine // Studies in East European Thought. 2009. Vol. 61, № 4; M. Bohachevsky-Chomiak. «Notre Dame d’Ukraine: Ukrajinka v konflikti mifolohii» by Oksana Zabuzhko // Slavic Review. 2009. Vol. 68, № 3; Герасимчук Л. Новітній український Музей // Укр. літ. газета. 2010, 16 квіт.; Кононенко Є. Дама з химерами // Критика. 2010. Ч. 7–8; Мариничева Е. Разминированная память // Дружба народов. 2010. № 9.

М. В. Стріха

Стаття оновлена: 2010