Євреї

ЄВРЕ́Ї Етнонім «Є.» (від арамей. «ебер», тобто той, хто при­йшов до Ханаану — стародавня назва тер. сучас. Ізраїлю, Лівану та Сирії з ін. боку р. Євфрат) у Біблії вперше вживаний стосовно праотця Авраама (від давньоєвр. — батько багатьох). Ін. версія походже­н­ня — від «єгудит», «юдей» — повʼязана з державою Юдея (10–6 ст. до н. е.), де мешкало племʼя («коліно») Юди. У давньорус. мову термін «Є.» як назва певного етносу при­йшов від церк.-словʼян. із середньогрец., в укр. — від зх.-словʼян. мов. Ще одне етнічне імʼя — «жид» (італ. giudeo, від лат. judaeus) — походить від гебрей. імені Юда, що означає славетний, хвалений (в укр. мову запозичене із польс.). Проте нині загально­вживаним і політично коректним вважають етнонім «Є.». Перші ві­домості про Є. на теренах сучас. України містяться в джерелах, в яких йдеться про античні держави Пн. Причорноморʼя часів понтій. царя Мітрідата VI Євпатора (109–63 рр. до н. е.). Різні джерела пові­домляють також про існува­н­ня юдей. громад у Пантікапеї та ін. містах Боспору Кім­мерій. (1–8 ст.), Феодосії (4 ст.), Херсонесі Таврій. (2–8 ст.). Серед виявлених написів на мармурових плитах є пові­домле­н­ня про євр. молитовні будинки — синагоги (рештки однієї з них роз­копано в Херсонесі). Пита­н­ня про час появи Є. у перед­гірʼях Пд.-Зх. Криму залишається дис­кусій. від серед. 19 ст. На думку А. Фірковича, вони оселилися тут ще за Ахеменідів (6–4 ст. до н. е.), пізніше від­булася по­ступова асиміляція — спочатку з таврами та скіфами, а в ран­ньому середньовіч­чі — з тюркомов. етносами, особливо з хозарами, в ході якої Є. зберігали свою доталмудичну давньобіблій. віру й, водночас, пере­йняли госп.-побут. навички та тюрк. мову місц. населе­н­ня. Внаслідок цього сформувалася етноконфес. група караїмів. Один із над­гробків караїм. некрополя побл. Чуфут-Кале у т. зв. Йосафат. долині А. Фіркович датував першими столі­т­тями н. е. Середньовічна історія євр. народу на укр. землях повʼязана з існува­н­ням Хозар. каганату — держави, до складу якої від кін. 7 до кін. 9 або серед. 10 ст. входили практично вся тер. сучас. Лів­обереж. України із Києвом та Крим. Очевидно, наверне­н­ня хозар в юдаїзм роз­почалося в Даге­стані (нині Респ. Даге­стан, РФ) ще до 30-х pp. 8 ст. За даними різних джерел, у Терській Хозарії юдаїзм прийняв місц. князь Булан (змінивши імʼя на біблійне Сабріель) з усім своїм двором. За онука Булана — Обадії — бл. 799–809 рр. юдаїзм став офіц. держ. релігією Волз. Хозарії, що зумовило наверне­н­ня до нього верхівки каганату й насел. міських центрів. Місце та час прийня­т­тя юдаїзму верхівкою хозар донині остаточно не встановлені. Одне із нечислен. документал. джерел — листува­н­ня хозар. царя Йосифа з радником халіфа Кордови (нині місто в Іспанії) Хасдаєм ібн-Шапрутом (датоване 60-ми pp. 10 ст.), що містить ві­домості про числен­ну євр. громаду Києва. Після паді­н­ня Хозар. каганату внаслідок походів великих князів київ. Святослава Ігоровича та Володимира Святославича євр. громади існували в прибереж. містах Криму й Таман. п-ва. Частина Є. Хозарії оселилася в містах Київ. Русі, зокрема Києві, чисельно поповнивши вже існуючу там євр. громаду. Київ був одним із перших сх.-словʼян. міст, де мешкала євр. громада. Від 10 ст. тут почали оселятися купці-Є. — раʼ­данити. Про хозар.-євр. присутність у Києві свідчать літописні назви двох кварталів міста — «Козари» на Подолі та «Жидове» у Верх­ньому місті. Біля остан. збудовано браму — «Жидів. ворота» (неподалік від сучас. Львів. пл.). Найдавнішим документом з ві­домостями про хозар.-євр. громаду Києва є «Київ. лист», написаний у 10 ст. на стародав. івриті. Авторитетне візант. джерело 2-ї пол. 10 ст. наводить другу назву Києва — Самбат, етимологія якого, ймовірно, єврейська. Окремі історики, зокрема О. Пріцак, під­тримують гіпотезу про хозар. походже­н­ня Києва. Від кін. 11 ст. на тер. Київ. Русі почали пере­селятися Є. із Зх. Європи, які тікали від пере­слідувань хрестоносців. Зро­стан­ню їхньої чисельності у великих містах сприяло також те, що великі князі київ. Ізяслав Ярославич і Святополк Ізяславич під­тримували торгівлю та фінанс. діяльність Є. Під час соц. заворушень Є., як заможна верства насел., подекуди ставали обʼєктом виявле­н­ня ворожнечі. Так, 1113 у ході пов­ста­н­ня в Києві за­знало істот. руйнувань «Жидове», за часів великого князя київ. Володимира Мономаха Є. ви­гнано з Києва.

Після монголо-татар. завоюва­н­ня Криму та Київ. Русі екон. вплив Є. як посередників у торгівлі на цих землях значно зріс, що засвідчує процвіта­н­ня місц. євр. общин до татаро-литов. війни 1396–99. Ви­гна­н­ня Є. із зх.-європ. країн у 13–14 ст. зумовило їхню міграцію на Сх. через Австрію, Угорщину, Чехію, Моравію до Польщі та Осман. імперії. В цей період, особливо після по­глина­н­ня Галиц. Русі, починає зро­стати кількість Є. і на укр. землях. Перші згадки про них у Львові датовані 1356, Дрогобичі (нині місто Львів. обл.) — 1404, Під­гайцях (нині місто Терноп. обл.) — 1420. У 1500 Є. мешкали в 18-ти містах Руського воєводства. Характерні назви вулиць і май­данів засвідчують наявність тут великих євр. громад. З появою прибульців-Є. з Німеч­чини — ашкеназі — євр. говір (стародав. іврит) і давньорус. мову, що ними послуговувалися місц. Є. (т. зв. сефарди), по­ступово замінив ідиш — діалект верх­ньонім. мови зі знач. вкрапле­н­нями івриту та словʼян. мов. Окремі міські громади Є., які з часів Казимира ІІІ Великого за привілеями 1364 і 1367 користувалися протекцією польс. уряду, подекуди мали знач. вплив, напр., дрогоб. лихвар кін. 14 — поч. 15 ст. Волчко кредитував польс. королів. Там, де в руках замож. Є. по­ступово зосередилося лихварство й накопичилися чималі капітали, почав швидко роз­виватися грош. обіг. Так, у Львові на­прикінці 14 — на поч. 15 ст. між місц. та іноз. купцями існували роз­винуті грош. від­носини з усталеною процедурою кредит. операцій, зокрема у сфері комерц. кредиту. У 2-му Литов. статуті (1566) соц. статус Є. (а також мусульман і татар) ви­значено як статус «нехристиянина» («басурманина»), «простої людини», «не шляхтича». Хоча саме Є. були провід­никами урбанізації містечок Великого князівства Литовського, вони ніколи не мали статусу міщан (а лише мешканців) і на них не поширювалося маґдебур. право. Від­хід Є. від юдаїзму та хреще­н­ня, від­повід­но до статей 3-го Литов. статуту (1588), кардинально змінювали його соц. становище — зрівнювали у правах з християнином і навіть виводили у благород. стан. Подібна традиція т. зв. нобілітації Є. шляхом хреще­н­ня існувала й раніше. Одним із найбільш ві­домих прозелітів (від грец. ᴨροδήλυτος — новонавернений), який зробив блискучу карʼєру, став син київ. Є. Йозефа Рябея (Рябчика) Авраам Юзефович, великий під­скарбій Великого князівства Литовського. Після одного з татар. набігів на Київ він пере­їхав до Берестя (нині м. Брест, Білорусь), став замож. під­приємцем, охрестився, а 1507 отримав при­значе­н­ня на службу держ. під­скарбія. Згідно з указом великого князя литов. Олександра (1495; від 1501 також і польс. король) Є. отримали автоном. місц. уряд (кагал, від давньоєвр. kahal — зі­бра­н­ня, громада), що мав самоврядні права в галузі освіти, суду, реліг. справ, соц. забезпече­н­ня тощо. Від серед. 16 ст. і до 1763 центр. органом євр. життя був Ваад (рада) 4-х земель — Великої Польщі, Малої Польщі, Червоної Русі (Галичини) та Волині. Найбільша міграція Є. на укр. землі почалася після Люблін. унії 1569 (повʼязана з освоє­н­ням польс. шля­хтою нових земель). 1569–1648 їхня кількість в Україні зросла від 4-х до майже 51-ї тис. осіб. Єврейство було роз­селене у 115-ти містах і містечках Київ., Поділ., Волин. та Брацлав. воєводств. У ході роз­шире­н­ня володінь польс. знаті на укр. землях Є. зайняли посади панських управителів маєтків і збирачів податків, стали орендарями, торгівцями, посередниками, пере­купниками, шинкарями, мірошниками, винокурами. Не­звична для цих місцевостей активна євр. під­приємливість одразу ж при­звела до конфліктів з місц. під­приємниц. громадою, зокрема в Києві (1619), Богуславі, Борис­полі (нині обидва — міста Київ. обл.) та Житомирі (після 1619). Потребуючи грошей, шляхта та королів. намісники дедалі частіше пере­давали в оренду замож. євр. під­приємцям окремі населені пункти, а подекуди й цілі староства. В руках Є.-орендарів у різні періоди пере­бували Житомир., Корсун., Богуслав., Любец. староства. В приват. володі­н­нях і королівщинах орендарі намагалися за короткий термін отримати великі прибутки, стягуючи мито всупереч звичаю та впроваджуючи наднормові роботи й податки. З часом у руках Є. зосередилася вся оренда млинів і корчем, а також госп.-пром. діяльність — випалюва­н­ня поташу, варі­н­ня селітри, рибальство, купівля й пере­продаж мислив. товарів. Спів­праця Є. з польс. шляхтичами зумовила зро­ста­н­ня юдофобії в Україні. На думку Н. Яковенко, Є.-орендарі пере­ключили на себе напругу у взаєминах, що завжди існувала між власниками та під­даними, а оскільки таке пере­ключе­н­ня мало ще й реліг.-нац. складову, то чужинці-Є. стали особливо ненависними. На поч. Нац. революції 1648–76 євр. насел. (бл. 51 тис. осіб) за­знало числен. погромів (Є. також виселяли або примусово навертали у православʼя). За роки війни майже 300 євр. громад припинили своє існува­н­ня, при цьому загинув кожен другий їх член. Трагедія єврейства в Україні від­ображена у багатьох євр. хроніках, зокрема уродженця Острога (нині місто Рівнен. обл.) Н. Ган­новера, вперше опублікована у Венеції 1653. Зборів. договір 1649 проголосив козац. землі вільними від євр. присутності. Після Андрусів. договору (пере­мирʼя) 1667 між Рос. державою та Річчю Посполитою межі заборони на прожива­н­ня юдеїв пере­несено ще далі на Зх., оскільки Лів­обережна Україна та Київ ві­ді­йшли до Росії. Тривалий час Є. не зараховували на козац. службу, однак уже за часів геть­манува­н­ня І. Мазепи, коли напруга у взаєминах дещо ослабла, до козац. реєстру потрапила значна кількість євр. родин — Лейбенків, Жидченків, Ушеренків, Пере­христів та ін. (найчастіше у подяку за кредитува­н­ня геть­ман. адміністрації). Прийнявши православʼя та уві­йшовши до козац. старшини, євр. родини породичалися з ві­домими старшин. родами, стали невід­ʼєм. частиною укр. еліти. Багато пред­ставників цих старшин. родів — Боруховичі, Герцики, Крижанівські, Магеровські-Пере­хрести, Марковичі, Пере­хрести-Осиповичі — ві­діграли значну роль в укр. історії та культурі. На укр. землях, що згідно з Андрусів. договором (пере­мирʼям) 1667 були повернуті до складу Польщі, від­новлено євр. самоврядува­н­ня. Король Ян II Казимир Ваза до­зволив Є., наверненим у православʼя, повернутися до юдаїзму. Скасовано заборони торгувати під час християн. свят, під­тверджено деякі привілеї, внаслідок чого більшість Є., які під час війни покинули домівки, повернулися на місця свого поперед. прожива­н­ня. Від­новле­н­ня євр. громад на Поділ­лі від­бувалося й після пере­ходу остан­нього 1672 під владу Осман. імперії, оскільки турец. уряд ставився до них лояльно. По­ступову стабілізацію їх життя на терені Польщі засвідчують пере­писи євр. насел. 1764–65: кількість Є. на під­влад. Польщі укр. землях 1765 становила майже 150 тис. осіб. Однак під час Гайдамач­чини (зокрема Коліївщини 1768) євр. громади Прав­обереж. України знову за­знали тяжких втрат. У серед. 17 ст. на Поділ­лі по­стало реліг.-містичне євр. віровче­н­ня — хасидизм, одним із засн. якого був Баал Шем Тов з Меджибожа (нині смт Летичів. р-ну Хмельн. обл.).

Масове роз­селе­н­ня Є. у Росії зумовлене поділами Польщі 1772, 1793, 1795. Внаслідок цього у межі її кордонів уві­йшла значна частина польс. тер., де мешкало понад 900 тис. Є. Специфіка роз­селе­н­ня Є. полягала у тому, що їх зараховували до станів міщан і купців, яким, згідно з адм. заходами уряду, до­зволялося селитися лише у містах. Пере­селе­н­ня торговців-Є. у міста та конкуренція з їхнього боку спричинили не­вдоволе­н­ня рос. купців. 21 грудня 1791 Катерина II видала указ, згідно з яким Є. надалі заборонялося записуватися в стан купців у внутр. рос. містах і портах, проте до­зволялося користуватися правами міщанства у Білорусі та Катеринослав. намісництві Таврій. губ. Так почала формуватися смуга осілості, до якої на укр. теренах згодом уві­йшли Волин., Поділ., Катеринослав., Київ. (окрім Києва), Херсон. (окрім Миколаєва), Таврій. (окрім Севастополя), Полтав. (окрім козац. і держ. сіл) та Черніг. губ. За даними пере­пису 1897, на цих тер. мешкало 1 644 488 Є., причому пере­важна більшість — у містечках. Традиц. залишилися й сфери соц.-профес. діяльності єврейства: понад 40 % були зайняті у торгівлі, 35 % — у промисловості (з них 10 % — робітники, 20 % — ку­старі, 5 % — власники невеликих під­приємств, ремісники), 3–4 % — у с. госп-ві, бл. 5 % пере­бували на держ. службі та за­ймалися «вільними професіями» (лікарі, право­знавці, літератори), решта — службовці приват. компаній, служителі реліг. культу, військовослужбовці, особи без певних занять, наймити. Важливу роль у роз­витку місц. екон. життя ві­діграли заможні євр. під­приємці: 1872 їм належало майже 90 % винокурень, 56 % лісопилок, 48 % виробництва тютюну, 33 % цукроварень. Добре ві­домі імена цукрозаводчиків Бродських, Гальперіних та ін. У торгівлі зерном в Україні єврейство мало міцні позиції в таких нових комерц. центрах, як Кременчук (нині місто Полтав. обл.), Бердичів (нині місто Житомир. обл.) і Одеса. Остан­ню за чисельністю мешканців-Є. вважали третім містом у світі після Нью-Йорка та Варшави. Не­зважаючи на існуючі офіц. заборони, Є. продовжували за­йматися й орендою землі. 1872 на Київщині, Поділ­лі, Волині вони, орендуючи в 914-ти маєтках 516 958 дес. землі, сплачували поміщикам 1509 тис. рублів і отримували прибуток 3600 тис. рублів. Водночас числен­ні дис­кримінац. заборони зумовлювали по­стійне зубожі­н­ня знач. мас єврейства. За інформацією Євр. колонізац. товариства, 1898 нужден­ні Є. складали у Волин. і Черніг. губ. 17 %, Таврій. — 16 %, Катеринослав., Київ., Поділ., Полтав., Херсон. — бл. 20 % від їх заг. кількості. Гол. осередком євр. життя залишалася громада (кагал), що у 18 ст. мала широкі права. Без до­зволу кагалу (і від­повід. внесків до його каси) не можна було від­кривати приватні молитовні будинки, школи, ритуал. лазні. Кагал ви­значав чисельність меламедів (учителів) та учнів, встановлював порядок проведе­н­ня реліг. ритуалів, на­глядав за орг-цією весіль, сімей. бенкетів, точністю мір і ваги, здійснював духовне й, частково, громадян. судочинства (вексел. та карні справи Є. пере­дані заг. судочинству). У ві­дан­ні кагалу пере­бували синагоги, в кожній з них діяли школи для хлопчиків — хедери (від давньоєвр. — кімната). Великі громади мали також єшиви — вищі реліг. навч. заклади для під­готовки рабинів. Під егідою громад функціонували числен­ні організації, що надавали благодійну допомогу лікарням, притулкам та богадільням, їдальням тощо. Є. нерідко допомагали християнам, напр., під час голоду 1891 євр. громада Ромен (нині місто Сум. обл.) зібрала для голодуючих селян 1000 рублів, Проскурова (нині Хмельницький) і Нової Ушиці (нині смт Хмельн. обл.) — по 500 рублів. Період ліберал. політики часів імператора Олександра І, коли Є. отримали деякі права, змінився реакцією після вступу на престол Миколи І. За­провадже­н­ня 1827 натурал. військ. повин­ності, примус. призов на військ. службу Є.-під­літків (кантоністи), ви­гна­н­ня Є. з Києва, Херсона, Севастополя, заборона кагалу (1844), публіч. викори­ста­н­ня ідишу та івриту були спрямов. на асиміляцію єврейства. За часів правлі­н­ня імператора Олександра II низка законів і роз­поряджень сут­тєво поліпшила становище Є.: обмежена рекрут. повин­ність, до­зволена держ. служба та прожива­н­ня поза смугою осілості для певних категорій євр. насел., на­дані права обирати та бути обраними до земств, євр. діти отримали до­ступ до світської освіти. Однак після вбивства народовольцями Олександра II (1881) євр. громади знову від­чули на собі числен­ні обмеже­н­ня й тиск з боку влади, зокрема щодо екон. діяльності, реліг. та общин. життя. «Времен­ными правилами» від 3 травня 1882 введені заборони на професії, прожива­н­ня у селах, від­сотк. норма в навч. закладах, обмеже­н­ня прав у торгівлі, промислах, оренді, скасува­н­ня або обмеже­н­ня вибор. прав (не поширювалися лише на Є., які пере­ходили у православʼя). Оста­н­ня чв. 19 — поч. 20 ст. по­значилися хвилею євр. погромів у Росії. 1881 вони від­булися у 150-ти насел. пунктах 6-ти губерній, 1882 — у Балті (нині місто Одес. обл.), 1883 — у Катеринославі (нині Дні­пропетровськ). Широкий сусп. резонанс мав погром у Кишиневі 1903. Після ви­да­н­ня маніфесту імператора Миколи II від 17(30) жовтня 1905 з обіцянкою дарува­н­ня політ. свобод і склика­н­ня Думи у 28-ми рос. губерніях вчинено 690 погромів, більшість з яких спровокували за повної без­діяльності з боку влади «чорносотенці» — чл. рос. монархіч. й ультранаціоналіст. організацій «Союз руського народу», «Союз Михаїла Архангела», «Союз руських людей» та ін. Протистояти погромникам намагалися загони євр. само­оборони, створені у Миколаєві, Одесі, Києві, Єлисавет­граді (нині Кірово­град) та ін. Апофеозом політики держ. антисемітизму в Рос. імперії став судовий процес у Бейліса справі. Ре­пресивні дії царського уряду спричиняли масову еміграцію Є. (1881–1914 — понад 1,2 млн осіб) і водночас сприяли посилен­ню сіонізму. Засн. «духов.» сіонізму А. Га-Ам народився на Київщині; уродженцями укр. земель були ві­домі поети Х.-Н. Бялик і С. Черняховський, які писали на івриті та своєю творчістю істотно вплинули на зро­ста­н­ня євр. нац. сві­домості. Про­грам. документом сіоніст. руху стала праця одес. лікаря Л. Пінскера «Autoemanzipation» («Автоемансипація», Берлін, 1882). У 1882–84 бл. 60-ти чл. харків. організації «Білу» пере­селилися до Палестини, поклавши поч. першому в новій історії масовому пере­селен­ню Є. Центр сіоніст. партії «Ховевей Ціон» від 1884 роз­ташовувався в Одесі, 1890 тут організов. Товариство допомоги Є. — хліборобам і ремісникам у Сирії та Палестині. Від 1897 у Києві, Харкові, Одесі й ін. містах діяли сіоніст. гуртки, пред­ставники яких взяли участь у створен­ні всесвіт. «Сіоніст. організації» на 1-му Сіоніст. кон­гресі в Базелі (Швейцарія). Царська влада, що спочатку нейтрально ставилася до сіоністів, 1903 заборонила їхню діяльність. Популяр. серед частини єврейства, особливо молоді, були ідеї марксизму та народництва. Від 1880-х pp. у Кременчуці, Полтаві, Ніжині діяли нелегал. євр. рев. товариства, гуртки самоосвіти соціаліст. спрямува­н­ня. 1900–01 у Катеринославі Б.-Д. Борохов і Ш. Добін заснували організацію «Поалей Ціон» («Робітники Сіону»), що згодом оформилася в Євр. с.-д. робітн. партію «Поалей Ціон». Царська влада намагалася проти­ставити під­піл. євр. робітн. руху про­урядову Євр. незалежну робітн. партію: до літа 1903 її місц. від­діл. створ. в Одесі, Києві, Харкові, Катеринославі. Є. брали також активну участь у заг.-рос. рев. організаціях. 1898 делегатами 1-го зʼ­їзду РСДРП стали пред­ставники від київ. «Рабочей газеты» Б. Ейдельман і Н. Вигдорчик, 1903 2-го — Л. Дейч, Л. Троцький та ін. У складі РСДРП до 1903 пере­бував БУНД, перші осередки якого створ. у Кременчуці, Одесі, Бердичеві, Житомирі, Києві, Катеринославі.

Серед насел. Галичини, яка після 1-го поділу Польщі 1772 уві­йшла до складу Австрії, Є. становили 7 %. Соц. структура єврейства була диференці­йована, а екон. і громадян. права вкрай обмежені. Для зменше­н­ня природ. приросту Є., дотримуючись практики Чехії та Моравії, імператриця Марія-Терезія до­зволила створювати сімʼї лише з ві­дома чиновників намісництва, хоча чимало молодих брали шлюб без держ. реєстрації. Обмежувалася й екон. діяльність Є. Імператор Йосиф II вніс істотні зміни в становище єврейства: 19 жовтня 1781 опубліковано його патент (указ), згідно з яким Є. отримали право за­йматися всіма ремеслами та мистецтвами, орендувати землі для веде­н­ня господарства; скасовано закони, що вимагали від них носити чорні лапсердаки і капелюхи; ліквідовано обмеже­н­ня реліг. прав юдеїв — толерант. патент («едикт терпимості») 1789 певною мірою сприяв зрівнян­ню в сусп. правах Є. з ін. громадянами. Водночас у Львові вони могли проживати лише в р-ні колиш. ґетто та на деяких навколиш. вулицях. Поза ґетто мали право оселятися тільки багаті Є. та ті, які мали вищу освіту. Намагаючись ліквідувати від­окремленість євр. громад, Йосиф II 7 серпня 1785 видав указ про ліквідацію автономії кагалів, 18 лютого 1788 — про призов євр. юнаків на військ. службу. За часів імператорів Леопольда II та Франца І уряд знову за­провадив низку дис­кримінац. заходів щодо Є.: обмежені права на свободу віро­сповіда­н­ня, заборонені видача земел. ділянок, торгівля аптекар. крамом, служба в міських адміністраціях, шкіл. ві­домствах, суд. органах, праця у цехах і гільдіях, ви­да­н­ня та імпорт кабаліст. і хасид. літ-ри. 1846 у Галичині мешкало 335 000 Є., 1869 в Зх. Галичині — 147 356, у Сх. — 428 077, 1900 — від­повід­но 192 371 та 618 751. Заг. частка сільс. і міських Є. щодо всього насел. сіл та міст склала у Сх. Галичині від­повід­но 12,9 та 38,7 %. На поч. 20 ст. у 4-х комітатах Закарпа­т­тя (Берез., Мармарос., Ужан., Угочан.) проживало 128,8 тис. Є. (15 % від заг. кількості насел.). Під час кон­ституц. змін 1867 в імперії Габсбурґів скасовані обмеже­н­ня для єврейства. 1873 активісти «Шомер Ісраель» заснували Центр. вибор. комітет галиц. Є. і, ви­ступаючи єдиним блоком з пред­ставниками укр. громадськості, на виборах провели в парламент 5 депутатів. У про­грамі засн. 1893 Євр. нац. партії Галичини від­ображені дві тенденції галиц. сіоністів: захист політ., соц. й екон. інтересів Є. у Галичині та створе­н­ня євр. держави в Палестині. Вплив сіоністів істотно посилився після виходу книги Т. Герцля «Der Judenstaat» («Єврейська держава», Ві­день, 1896). На виборах 1907 сіоністи провели у парламент 4-х депутатів, які утворили єдиний парламент. клуб. Не­зважаючи на значні успіхи, ідеї сіонізму не стали домінуючим рухом серед єврейства, як і їхня протилежність — ідеї асиміляторства (значна пере­шкода остан­ньому — належність більшості галиц. Є. до хасидизму). В 90-х pp. 19 ст. у Львові, Дрогобичі, Стрию (нині місто Львів. обл.) по­стали євр. робітн. гуртки соціаліст. спрямува­н­ня. У Львові 1891 засн. робітн. союз «Яд Хазака», в Кракові, Пере­мишлі та Станіславі (нині Івано-Франківськ) 1896 — «Брідерлехкайт». Ці союзи вважали себе частинами Галиц. с.-д. партії. Хоча від­носини Є. з українцями в Австро-Угорщині також не були дружніми, кривавих сутичок між ними на зразок тих, що мали місце у Рос. імперії, тут не траплялося. Багато Є. мешкали у селах й послуговувалися українською мовою як рідною, проте пере­важна більшість проживала у містах й орієнтувалася на польс. культуру. Соц.-екон. негаразди в Галичині на­прикінці 19 — на поч. 20 ст. спричинили масову еміграцію Є. Лише до США 1890–1900 емігрувало майже 100 тис. осіб, 1900–07 — понад 125 тис.

Значно вплинула на долю єврейства Росії та Австро-Угорщини 1-а світова війна. На її поч. євр. громади обох країн активно під­тримали патріот. гасла своїх урядів. У Росії на сторінках євр. преси зʼявилися стат­ті во­йовничо-патріот. змісту, в синагогах проводили богослужі­н­ня про дарува­н­ня пере­моги рос. зброї, зокрема в Одесі кантор і хор виконали гімн «Боже, Царя храни!» та «Славься», після чого від­булася маніфестація Є. вулицями міста. За роки війни бл. 400 тис. Є. мобілізов. до рос. армії, багато з них від­значилися у боях й отримали нагороди (2500 стали георгієв. кавалерами). Асимільов. й германізов. євр. еліта Габсбур. монархії під­тримала владу частково тому, що ворогом Австро-Угорщини була антисеміт. Росія, а частково й через те, що активна позиція у війні обіцяла євр. громаді повне й остаточне ви­зна­н­ня в монархії. Загалом до австро-угор. армії мобілізов. бл. 300 тис. Є., за виявлені мужність і звитягу 76 з них отримали вищу нагороду Австро-Угорщини — Золоту медаль за хоробрість, 22 — орден Заліз. корони 3-го кл., бл. 25-ти тис. стали у період війни офіцерами, 25 — генералами. Однак 1-а світова війна не випра­вдала сподівань Є. на позитивні зміни. У Росії, особливо після поразок 1-ї пол. 1915, значно посилилися антиєвр. на­строї. Є. почали звинувачувати у шпигунстві на користь Німеч­чини, рев. роз­кла­дан­ні армії. Зросла антисеміт. агітація у пресі, водночас друк пові­домлень про героїзм Є. на фронтах забороняла цензура. В армії виходили від­верто антиєвр. накази та роз­порядже­н­ня, зокрема надісланий влітку 1915 Гол. упр. Ген­штабу «Пере­чень во­просов об отношении евреев к теперешней войне», який командува­н­ня частин використовувало для збира­н­ня інформації про шкідливість пере­бува­н­ня Є. у ЗС. Схожі процеси від­бувалися і в Австро-Угорщині, де поширювалися стереотипні звинуваче­н­ня Є. у боягузстві, зрадництві, збагачен­ні за рахунок війни. При цьому так само як у Росії, влада нічого не робила, щоб захистити су­спільство від проявів антисемітизму. Бо­йові дії, що їх вели ворогуючі сторони, за­вдали знач. збитків цивіл. євр. насел., яке проживало в прифронт. місцевостях. Числен. погромами, вбивствами, нище­н­ням синагог су­проводжувався вступ рос. військ до Сх. Галичини та Буковини після пере­моги у Галицькій битві. Після від­ступу австро-угор. армії біженці-Є. тікали до Угорщини, Чехії, Моравії, Верх­ньої Австрії. У свою чергу рос. військ. командува­н­ня під приводом захисту тилу від потенційно ворожих елементів депортувало Є. у від­далені від фронту губернії Рос. імперії — Нижньогород., Пензен., Єнісейську. Війна практично зруйнувала традиц. спосіб життя єврейства, посиливши в ньому, з одного боку, асиміляц. процеси, з ін. — нац. рухи. Радикалізація між­етніч. взаємин в умовах війни, масові погроми обʼєктивно сприяли роз­по­всюджен­ню серед Є. сіоніст. і ліворадикал., соціаліст. на­строїв.

Після повале­н­ня у ході Лютн. революції 1917 рос. самодержавства Тимчас. уряд скасував усі антисеміт. закони та надав Є. рівні з ін. народами Росії громадян., політ. і нац. права. Революція дала потуж. поштовх роз­виткові євр. політ., сусп. й культур. життя. Тисячі т-в, клубів, гуртків по всій країні сприяли від­роджен­ню євр. мови, історії та культури. Євр. політ. організації та партії ви­йшли з під­пі­л­ля, сотні політкаторжан-Є. повернулися із засла­н­ня, у містечках проходили вибори до євр. громад. органів. По всіх фронтах прокотилася хвиля мітингів і зі­брань Є.-військовиків, почалося їхнє обʼ­єд­на­н­ня в спілки. Важливою подією стало утворе­н­ня в Києві Спілки Є.-воїнів Київ. військ. округу. Євр. політ. партії делегували пред­ставників в укр. органи влади, однак загалом ви­ступали проти поруше­н­ня цілісності Росії, оскільки це при­звело б до роз­риву тісних звʼязків між євр. громадами, роз­діленими держ. кордонами. До складу Малої ради уві­йшло 16 пред­ставників від євр. організацій і партій, в УЦР їм від­ведено 50 місць. У складі Ген. Секретаріату створ. Ген. секретарство з між­нац. справ, де перед­бачена посада товариша (заст.) ген. секр. з між­нац. справ із євр. питань. Після проголоше­н­ня УНР у листопаді 1917 статус товаришів ген. секр. з між­нац. справ під­вищено до рівня повноправ. ген. секретарів. Згодом утворено Ген. секретарство євр. справ на чолі із М. Зільберфарбом. У Раді нар. міністрів УНР працювали ві­домі євр. діячі С. Ґольдельман, А. Марґолін, М. Рафес та ін. Ліберал. закони Тимчас. уряду, про­гресивна нац. політика УЦР сприяли роз­виткові євр. культури на укр. землях. На поч. 1918 у Києві утворено Товариство сприя­н­ня роз­виткові євр. культури (Культурліга). Яскравим свідче­н­ням плідної укр.-євр. спів­праці стало прийня­т­тя УЦР 9(22) січня 1918 Закону «Про національно-персональну автономію», що за своїм лібералізмом був без­прецедент. у модер. законодавстві (скасов. після геть­ман. пере­вороту). Однак від­мова євр. партій в УЦР під­тримати IV Універсал про держ. незалежність України стала причиною погірше­н­ня укр.-євр. стосунків. Тим часом євр. політ. партії завершили роботу з під­готовки виборів до Євр. тимчас. парламенту. 24–26 серпня 1918 у Києві чл. громад. рад обрали Євр. нац. секретаріат (Ваад Гапоель га-Леумі) — верхов. виконав. орган Тимчас. нац. зборів Є. України. Із 125-ти чл. 67 пред­ставляли сіоністів, 23 — Бунд, 12 — Фарейнігте, 4 — Фолькспартай, 19 — ін. політ. сили. За під­сумками виборів створ. Малі нац. збори з 25-ти чл. на пропорц. основі та коаліц. секретаріат. Певними здобутками по­значене в цей період євр. культурне життя — 9 червня 1918 засн. Єврейський народний університет. У період Визв. змагань 1917–21 єврейство було пред­ставлене в усіх політ. таборах, що виборювали владу в Україні: багато євр. громад.-політ. діячів виявили прагне­н­ня до тісної спів­праці з укр. владою (у складі Директорії УНР активно діяло Мін-во євр. справ), водночас частина зрусифіков. євр. інтелігенції під­тримувала білий рух, серед ідеологів махнов. руху — Є.-анархісти П. Аршинов, В. Волін, М. Черняк, Л. Зіньковський, А. Бу­данов. У нац. складі найвищої парт. еліти РКП(б) 1917–19 Є. становили 27,8 % і посідали друге місце після росіян (44,4 %). Заг.-ві­домими стали імена більшов. вождів Л. Троцького, Я. Свердлова, Г. Зіновʼєва, М. Урицького та ін. 19 січня (1 лютого) 1918 з метою впливу на євр. бідноту РНК РСФРР створила Комісаріат у євр. нац. справах (Євком), який мав статус від­ділу в керованому Й. Сталіним Наркоматі у справах національностей. Євком, очолюваний більшовиком С. Диманштейном, провадив доволі активну роботу з пропаганди ідей більшовизму серед Є. і боровся з антисемітизмом. На поч. липня 1918 він скликав зʼїзд пред­ставників усіх євр. громад, на якому обрано Центр. бюро з ко­ординації роботи всіх євр. організацій у країні. Знач. мірою ця робота зводилася до закри­т­тя й ліквідації громад., культур. і госп. євр. організацій, непідконтрол. більшовикам. У червні 1918 з метою пошире­н­ня серед євр. насел. мовою ідиш комуніст. ідеології та залуче­н­ня Є. до соціаліст. будівництва почалося створе­н­ня євр. комуніст. секцій (євсекцій) у РКП(б). На­прикінці Визв. змагань 1917–21 на бік більшовиків пере­йшла значна частина чл. євр. соціаліст. партій — недавніх союзників УЦР. В УСРР у травні 1919 утвор. окрему Євр. комуніст. спілку на основі Комбунду та ін. груп Бунду, а також Обʼ­єд­наної євр. соціаліст. робітн. партії, до керівництва якої уві­йшли М. Рафес, А. Мережин, А. Чемериський та ін. У червні 1919, згідно з ріше­н­ням 2-ї конф. євсекцій, Комфарбанд ліквідовано, у липні 1920 його чл. уві­йшли до КП(б)У. Не­зважаючи на це, багато Є. лишалися байдужими до більшов. справи: 1918–19 їхній від­соток у Червоній армії був не­значним; 1920, після проведе­н­ня масової мобілізації, він ледь сягнув 1,3 % при заг. кількості Є. у складі насел. всіх рад. респ. у 4 %. Воєн­ні дії 1918–20 обернулися жахливою трагедією для євр. громади України. Приналежність частини Є. до того чи ін. ворогуючого табору, проголоше­н­ня євр. громадами нейтралітету не рятували від погромів. За неповними даними, у 1917 — на поч. 1921 в 524-х насел. пунктах України різними військ. угрупова­н­нями вчинено 1236 погромів, внаслідок чого загинуло від 30-ти до 60-ти тис. осіб. У деяких місцях погромникам намагалися протистояти стихійно створювані загони євр. само­оборони. Євр. пред­ставники в урядах УНР, РСФРР та УСРР ініціювали благодійну допомогу Є., що по­страждали від погромів. Значну роль у цьому ві­діграли Всеукр. євр. громад. комітет допомоги Є., які по­страждали від погромів, згодом — Американський жидівський роз­подільчий комітет («Джойнт»).

Дії більшовиків, спрямов. на викоріне­н­ня релігії, зокрема юдаїзму, «червоний терор» проти великих і дрібних власників (серед яких було чимало Є.), за­провадже­н­ня «воєн­ного комунізму», ліквідація багатопартійності руйнували життя євр. громад. 1920–21 з УСРР виїхало за кордон бл. 200 тис. Є. Кількість біженців була б ще більшою, якби з ініціативи Гол. бюро євсекцій при ЦК РКП(б) рад. уряд не вжив адм. заходів для гальмува­н­ня еміграц. потоку. У роки голоду 1921–23 в УСРР єврейство землероб. колоній та дрібних містечок по­страждало як і пред­ставники ін. нац. меншин. Згідно з даними Всеукр. пере­пису насел. 1926 на терені УСРР мешкало 1 574 391 Є., що становило 5,4 % заг. кількості насел. республіки. 74,4 % проживало у містах, 22,6 % — у сільс. місцевості. За умов НЕПу від­булося певне оздоровле­н­ня екон. життя євр. громад, в містечках роз­вивалося ку­старне виробництво. 1922–34 більш ніж у 3,5 раза зросла чисельність Є.-хліборобів, що стало наслідком реалізації держ. про­грами аграризації єврейства. Для створе­н­ня євр. колоній 1925–26 виділено бл. 109-ти тис. дес. землі у пд. регіонах України й 58,4 тис. дес. — у Криму. Протягом 1920-х pp. створ. 162 нові євр. колонії в Запоріз., Криворіз., Маріуп., Мелітоп., Одес., Херсон. округах. Керував пере­селе­н­ням Комітет із земле­впорядкува­н­ня євр. трудящих, екон. допомогу надавали «Агро-Джойнт», Євр. колонізац. товариство, Товариство земле­впорядкува­н­ня євр. трудящих та ін. 1928 Президія ЦВК СРСР виділила для заселе­н­ня Є. р-н річок Біра та Біджан (обидві — притоки Амура). Упродовж 1928–33 з України та Білорусі до Бір­обіджану (нині адм. центр. Євр. автоном. обл. РФ) прибули понад 20 тис. Є., проте більше половини з них згодом повернулися на місця поперед. прожива­н­ня. Проголоше­н­ня 12-м зʼ­їздом РКП(б) 1923 курсу на коренізацію започаткувало проведе­н­ня в СРСР нац. реформи, яка перед­бачала залуче­н­ня пред­ставників корін. національності до органів держ. упр., створе­н­ня мережі освіт. закладів, установ науки й культури, газет і журналів, роз­виток книговидавничої справи нац. мовами тощо. В УСРР коренізація набула насамперед форми українізації, однак поряд із цим від­повід­ні заходи проводилися й серед нац. меншин, зокрема Є. (в компарт. і рад. органах респ. перед­бачене утворе­н­ня нац. структур. під­роз­ділів). З поч. 1920-х pp. офіц. робота зосереджена в Гол. бюро євсекцій ЦК КП(б)У та від­повід. бюро євсекцій губерн. комітетів КП(б)У. Існувало також Центр. євр. бюро при Наркомосі УСРР, євр. бюро або інспекції при губерн., містечк. та повіт. від­ділах нар. освіти. 1924 роз­почала діяльність Центр. комісія у справах нац. меншин (ЦКНМ) при ВУЦВК, у штаті якої перед­бачене утворе­н­ня євр. секції. Дещо пізніше під­роз­діли ЦКНМ при ВУЦВК організов. при окруж. і рай. виконкомах. Водночас при містечк. радах (пере­важно у фінанс., земел. від­ділах тощо) діяли євр. «нац. столи». Функціонували євр. судові камери, євр. під­ра­йони міліції. В контекс­ті адм.-територ. реформи тривала організація нац. сільс., містечк. рад. 1925 в УСРР налічувалося 19 євр. сільс. і стільки ж містечк. рад, 1929 — від­повід­но 92 і 66. 1927 на Херсонщині засн. Калініндорф. євр. нац. р-н, 1929 на Запоріж­жі по­став Новозлатопол., 1930 — Сталіндорф. євр. нац. р-ни. До 1931 нац. ра­йонува­н­ням в УСРР охоплено 250 тис. Є. — 14,2 % їх заг. кількості. У Крим. Автоном. Соціаліст. Рад. Респ. сформовано два євр. нац. р-ни — Фрайдорф. (1931) і Лариндорф. (1935). Створе­н­ня євр. нац. під­роз­ділів у держ. органах УСРР і Криму сприяло поліпшен­ню задоволе­н­ня культур. і госп. потреб єврейства, однак ці держ. структури так і не стали повноцін. пред­ставниц. органами широких мас євр. насел., оскільки формувалися в умовах диктатури правлячої комуніст. партії, а, отже, ви­ступали провід­никами саме її інтересів. Гол. знаря­д­дям «комунізації» укр. єврейства за доби коренізації продовжували залишатися євсекції. Під їхнім по­стій. на­глядом пере­бували реліг.-культурні ін­ституції, які столі­т­тями регулювали соц. й духовне життя єврейства. Значна увага приділялася також витіснен­ню з широкого вжитку івриту як «реакц.-клерикал. мови». Навіюван­ню нових комуніст. цін­ностей сприяла нова євр. освіта, установи якої пере­бували у ві­дан­ні Наркомосу УСРР. 1928–29 у 475-ти євр. школах УСРР на­вчалося 70,5 тис. дітей, у 39-ти школах змішаного типу — 11,5 тис.; 1931 діяло 3 пед., 5 с.-г., 20 індустр. євр. технікумів. Абсолютна більшість євр. трудових шкіл існувала в місцях компактного прожива­н­ня єврейства. Там, де євр. сімʼї мешкали некомпактно, нац. школи або взагалі не створювалися, або існували в дуже не­знач. кількості, що сприяло мовній асиміляції єврейства. Разом з тим, у серед. 1920-х рр. 38 тис. євр. дітей УСРР взагалі не від­відували держ. шкіл, від­даючи пере­вагу навч. у під­піл. хедерах. В умовах коренізації певних успіхів досягла видавн. справа. Друком літ-ри мовою ідиш спочатку опікувалося кооп. видавництво Культурліги, згодом — Держ. видавництво України та Всеукр. філія Центр. видавництва народів СРСР. 1930 мовою ідиш ви­дано 419 найменувань книг і період. вид. заг. накладом 2,6 млн прим. Сповненим ідей. протиборства було євр. наук. життя. Не­зважаючи на досить плідну діяльність Гебра­їстичної історико-архео­графічної комісії при ВУАН (зі­бра­н­ня унікал. колекції документал. матеріалів з історії та культури Є. України за 1519–1919, публікація наук. збірників), Гол. бюро євсекцій ЦК КП(б)У ставилося до неї негативно й ініціювало заснува­н­ня 1926 Каф. євр. культури. Зуси­л­лями керівництва остан­ньої 1929 Гебра­їст. історико-археогр. комісію ліквідовано. У складі самої каф. в 1920-х — на поч. 1930-х рр. працювали талановиті науковці, зокрема Н. Штіф — знавець літ-ри 15–18 ст. мовою ідиш, Е. Спів­ак — лінгвіст, С. Боровий — історик. У 1920-х рр. тривало становле­н­ня молодих пролетар. письмен­ників і поетів, готових «служити пером» більшов. владі (І. Фефер, І. Кіпніс, Н. Лурʼє та ін.), поряд з ними все ще творили «ідейно не­стійкі» літератори, які намагалися ди­станціюватися від політики. Когорту остан­ніх на­прикінці 1920-х рр. поповнили Д. Бергельсон, Д. Гофштейн, Л. Квітко, П. Маркіш, Дер Ністер та ін., котрі повернулися з еміграції. В міру посиле­н­ня ре­пресив. тиску більшов. влади поділ між «пролетар.» та «ідейно не­стійкими» письмен­никами й поетами ставав дедалі більш умовним. Рад. влада вживала цілеспрямов. заходів для централізації євр. театр. справи та встановле­н­ня політ. контролю над театр. репертуаром. Заборона євр. «бурж.-клерикал.» по­становок і натомість навʼязува­н­ня «героїко-рев.» та ате­їст. тематики спричинили згорта­н­ня діяльності одних євр. театр. колективів та зміну ідей. облич­чя інших. 1925 у Харкові на базі ліквідов. театр. студії Культурліги по­став Харків. євр. театр, першою по­становкою якого стала антиреліг. пʼєса Е. Лойтера «Пурим-Шпиль». У на­ступні роки держ. євр. театри засн. також у Києві (1928) й Одесі (1933). Натомість створений у Києві 1922 стаціонар. євр. театр «Кунст-Вінкл» («Куточок мистецтва») 1928 пере­творився з стаціонар. на пере­сувний, а 1931 припинив своє існува­н­ня. Київ. євр. театр 1934 обʼ­єд­нався з Харків., що пере­їхав до Києва. Подібні процеси від­бувалися в худож.-мист. житті. Після встановле­н­ня рад. влади багато талановитих євр. художників виїхали за кордон. Ті митці, які залишилися в СРСР або повернулися з еміграції під впливом успіхів коренізації (І. Рабинович, О. Тишлер, Т. Фраєрман, Й. Чайков, Н. Шифрін), були змушені при­стосовуватися до існуючих реалій — ідеол. обмежень і ви­зна­н­ня лише тих творів, у яких у райдужних тонах змальовувалися успіхи соціалізму. У 1920-і рр. соцреалізм у СРСР ще не став єдиним напрямом рад. мистецтва, тому євр. художники мали можливість зображати дійсні картини традиц. життя євр. містечок. Політика влади, спрямов. на руйнацію традицій, викликала опір частини євр. спільноти. Нес­прийня­т­тя цієї політики проявлялося у зро­стан­ні еміграц. на­строїв: 1925 певною лібералізацією еміграц. політики рад. влади скори­сталися 35 тис. укр. Є., на­ступ. року про своє прагне­н­ня ви­їхати до США, країн Зх. Європи та Палестини заявили ще 60 тис. Є. (мала місце у цей період і нелегал. еміграція). Опозиційність владі виразно проявлялася й у наполегливих спробах частини єврейства, особливо містечк., зберегти вірність реліг.-культур. традиціям. До кін. 1920-х рр. кількість синагог в УСРР все ще залишалася значною (станом на 1926 — 1034), традиційно високим був і духов. авторитет рабинів. Активно працював створений на укр. терені 1922 Комітет рабинів СРСР (Ваад раб­баней СРСР), засн. і кер. якого — ребе з Любавичів (нині село у Смолен. обл., РФ) Й. Шнеєрсон. Знаковою подією в житті євр. реліг. громад стало проведе­н­ня 1926 зʼ­їзду рабинів у Коростені (нині місто Житомир. обл.). Учасники зі­бра­н­ня обговорювали пита­н­ня про поруше­н­ня свободи совісті в СРСР та необхідність рішучої протидії антиреліг. пропаганді. Найвиразніше засвідчує протидію най­активнішої частини єврейства радянізації існува­н­ня впродовж 1920-х рр. в СРСР (і в УСРР) роз­галуженої мережі під­піл. осередків сіоніст. політ. партій та молодіж. організацій. Формально єдиною легально діючою опозицією залишалася Євр. комуніст. партія «Поалей Ціон», під керівництвом якої (до зли­т­тя з Рос. комуніст. спілкою молоді 1923) діяла Євр. комуніст. спілка молоді. Через заборони та пере­слідуваня сіоніст. партії вимушено пере­йшли на нелегал. становище, проте не тільки зберегли, а й сут­тєво збільшили свою популярність серед широких верств єврейства. Це стосувалося, зокрема, осередків Сіоніст. трудової партії та Соціаліст. сіоніст. партії, що по­стали 1920 після роз­колу організації «Цеїре Ціон». У тісному контакті з сіоніст. політ. партіями діяли в Україні й числен­ні сіоніст. молодіжні рухи та організації — «Мак­кабі», «Гашомер гацоїр», «Гехолуц» та ін. На­прикінці 1925 на обліку ГПУ УСРР пере­бував 7601 чл. сіоніст. політ. партій, а кількість дійс. чл. сіоніст. організацій обраховувалася спецорганами в 30 тис. осіб. Восени 1924 містами і містечками УСРР прокотилася хвиля масових арештів активістів сіоніст. руху. Заверше­н­ням роз­грому цього руху стала офіц. заборона 1928 діяльності «Поалей Ціон». Згорта­н­ня НЕПу, форсована індустріалізація, примусова колективізація с. господарства та як наслідок цього — голодомор 1932–33 в УСРР не обі­йшли євр. спільноти: попри від­новле­н­ня на терені УСРР 1932–33 діяльності «Агро-Джойнту» помітна частина містечк. єврейства роз­ділила трагічну долю укр. селян. 1930-і рр. про­йшли під знаком перманент. терору. Під час антиреліг. пʼятирічки більшість синагог припинила свою діяльність, значну частину рабинів та ін. служителів культу ре­пресовано. Ві­ді­йшла у минуле практика нац. ра­йонува­н­ня, різко скоротилися кількість назв і наклади літ. та період. вид. мовою ідиш. Євр. навч. заклади по­ступово пере­творені на звич., змішаного типу: 1939 2/3 євр. дітей навч. у рос., 1/3 — в укр. школах. Багато держ., компарт., військ. діячів, бундівців, сіоністів та пере­січ. громадян, запідозрених у потенцій. нелояльності до комуніст. влади, ре­пресовано. Загалом у між­воєн. період в УРСР за політ. мотивами засудж. 264 тис. Є., ще 87 тис. проходили в кримінал. справах. 70 тис. дорослих і 35 900 дітей (чл. сімей засудж. Є. — «ворогів народу») вислано за межі республіки. Характер. рисою сусп. життя в СРСР 2-ї пол. 1930-х рр. стала прихована боротьба сталін. керівництва проти «євр. заси­л­ля» — по­ступове обмеже­н­ня чисельності Є. у складі органів держ. і парт. влади, силових структурах. За таких умов серед частини єврейства посилювалися асиміляц. на­строї.

Восени 1918 зх.-укр. землі пере­творилися на обʼєкт між­нац. змагань. За таких об­ставин євр. нац. ради, які утворилися в багатьох містах, презентували осібний політ. курс. Комітет громад. без­пеки, організов. 1 листопада 1918 у Львові, закликав Є. до нейтралітету в польс.-укр. протиборстві. Євр. нац. рада Буковини, утворена 14 жовтня 1918 із пред­ставників Сіоніст., Буковин. с.-д. та Євр. нац. партій, висловилася за дотрима­н­ня нейтралітету в на­зріваючому укр.-румун. протиборстві. На поч. листопада, коли в Чернівцях виник вакуум влади, пред­ставники євр. громадськості намагалися ви­ступити посередниками між претендентами на владу в регіоні. 11 листопада 1918 румун. війська захопили Пн. Буковину. За таких умов Є. ухилилися від участі в Ген. кон­гресі Буковини, на якому ухвалено ріше­н­ня при­єд­нати край до Румунії. Ставле­н­ня Є. Сх. Галичини до ЗУНР почало змінюватися після 22 листопада 1918, коли частина антисемітськи налаштованих поляків вчинила у Львові євр. погром. Серед євр. політиків почав формуватися проукр. табір на чолі з І. Вальдманом, якого згодом диктатор ЗУНР Є. Петрушевич при­значив уповноваженим у справах євр. насел. Сх. Галичини. Законодавство ЗУНР не обмежувало повноту громадян. і нац. прав для Є. — у лютому 1919 за ними, як і за ін. нац. меншинами, ви­знано права на шкільництво рідною мовою та викори­ста­н­ня рідної мови у від­носинах з держ. владою. По­становою секретаріату освіти і віро­сповідань від 26 березня 1919 на­дано до­звіл на ви­вче­н­ня у середніх навч. закладах євр. мови та історії. Є., пропорційно до їхньої чисельності, гарантовано 27 місць у Сеймі ЗУНР (депутатів мали обирати в 5-ти нац. євр. вибор. округах). 5 квітня 1919 створ. Євр. децернат (пред­ставництво) з метою захисту інтересів євр. населе­н­ня. Під час укр.-польс. війни 1918–19 діяв Жидівський курінь УГА. Внаслідок низки воєн. і дипломат. поразок укр. державниц. сил зх.-укр. землі роз­ділено між Румунією, Чехо-Словач­чиною та Польщею, через що Є. змушені були шукати можливості інтегруватися в ці держави. Такі пошуки виявилися складними, оскільки у деяких з них зводилися штучні пере­шкоди на шляху набу­т­тя Є. громадянства, зокрема в Румунії у грудні 1918 ухвалено закон про «індивід. натуралізацію» Є., які мешкали на ново­при­єд­наних землях (у Буковині та Бес­сарабії), згідно з яким для здобу­т­тя громадянства кожен Є. в індивід. порядку повинен звертатися до судових ін­станцій. Чисельність Є. та їхній від­соток від заг. кількості насел. у різних регіонах Зх. України від­різнялися: 1921 на тер. сучас. Львів., Рівнен., Волин., Івано-Фр. і Терноп. обл. проживало 657 тис. Є., 1924 на Буковині разом із Хотинщиною — 128 тис., на поч. 1930-х рр. у Закарпат­ті — понад 80 тис. Найчисельніша львів. євр. громада 1921 нараховувала 77 тис., 1939 — до 110-ти тис. осіб. У від­сотк. від­ношен­ні до всього насел. найбільше Є. мешкало у Чернівцях — 37,8 % (42,5 тис. осіб). Більшість Є. проживали у провінц. містах і містечках, при цьому в деяких складали найбільшу нац. групу й істотно впливали на їхнє життя. Традиційно найпотужніші євр. партії вели активну боротьбу за право ре­презентувати євр. громадськість у законодав. органах. Інколи вони діяли спільно з пред­ставниками ін. націй, зокрема спів­працювали з укр. громадськістю у вибор. кампаніях до законодав. органів Польщі, Румунії та Чехо-Словач­чини (напр., 1922 та 1928 на укр. землях, окрім Галичини, що входили до складу Польщі). Спроби Є. досягнути сепарат. домовленостей з владою, як це мало місце 1925 в Польщі, призводили до конфліктів з українцями. Погірше­н­ня укр.-євр. взаємин у Зх. Україні 1924–26 спричинили процес над С. Штайгером — євр. студентом, помилково запідозреним у замаху на польс. урядовця, скоєному укр. націоналістами; укла­да­н­ня євр. парламентарями сепарат. домовленостей з владою, що звело нанівець зуси­л­ля зі створе­н­ня єдиного політ. табору нац. меншин у країні; процес над убивцею С. Петлюри в Парижі. У повсякден. житті більшість Є. говорила мовою ідиш, проте чимало активно оволодівали і держ. мовами: Є. Закарпа­т­тя — угор. або чес., Є. укр. земель, що уві­йшли до складу Польщі (а до 1917 були під владою Рос. імперії), — польською. Характер. ознакою євр. су­спільно-політ. життя були симпатії насел. до сіоніст. ідеології. Окрім сіоніст. партій, активно діяли Євр. нац. фонд («Керен каємет») та Фонд для роз­будови Палестини («Керен гай-єсод»). У багатьох містах і містечках молодіжні сіоніст. організації готували Є. до ви­їзду в Палестину, напр., організація «Гехолуц» («Піонер»). Прагне­н­ня прилучитися до нац. державотворе­н­ня спонукало Є. залишити місця по­стій. прожива­н­ня та ви­їжджати до Палестини. Є., які залишили зх.-укр. землі 1919–23, заснували там с.-г. кібуци (добровіл. спілки), ті, хто пере­їхав 1924–28, оселилися здебільшого в містах. Загалом 1929–39 із зх.-укр. регіону до Палестини виїхало понад 23 тис. Є., однак вона не була єдиним напрямом євр. еміграції (багато Є. ви­їжджало до Європи та США). Серед ін­ституцій, які надавали їм практичну допомогу в цьому, — Євр. центр. еміграц. товариство в Польщі. 1925–31 його допомогою на Волині скори­сталися понад 10 тис. осіб. Аналог. еміграц. процеси від­бувалися і в ін. регіонах: у між­воєн. період рідні місця залишило бл. 10 % Є. Закарпа­т­тя; зі 128-ми тис. у 1924 до 93-х тис. у 1930 зменшилася й чисельність Є. Буковини. Чин­никами євр. еміграції стали з одного боку, бажа­н­ня прилучитися до нац. євр. державотворе­н­ня, з ін. — бідність, екон. конкуренція, що велася неекон. методами, та прояви антисемітизму в місцях прожива­н­ня. Пред­ставники окремих політ. сил (зокрема чл. Румун. нац. ліги християн. оборони й деякі польс. політики) вимагали по­збавити Є. громадян. прав і змусити їх до еміграції, обмежити їхню кількість в університетах. Ареною антиєвр. ви­ступів стала Львів. політехніка, де 1935 (а 1937 й у Львів. університеті) за­проваджено т. зв. лавкове ґетто — на лекціях Є. повин­ні були сидіти окремо (за­звичай на остан. лавах) від студентів ін. національностей.

На поч. 2-ї світової війни до складу СРСР при­єд­нані Зх. Україна, Бес­сарабія та Пн. Буковина (тут на той час проживало бл. 1 млн Є.). Перші ж кроки рад. влади на цих землях спричинили зро­ста­н­ня антисеміт. на­строїв серед місц. насел. через різке збільше­н­ня частки Є. у влад. структурах усіх рівнів як у звʼязку з тим, що серед кадрів, надісланих зі сх. р-нів для парт. і рад. роботи, в органи НКВС, суд, прокуратуру тощо, було багато Є., так і через активну позицію місц. єврейства, т. зв. висуванців, які разом з українцями почали за­ймати місця, звільнені пред­ставниками польс. та румун. влад. еліт. Однак і серед ре­прес. новою владою значну частину становили Є. — пред­ставники «ворожих класів». Масовій депортації під­дано 65 тис. євр. біженців із Польщі, які від­мовилися прийняти рад. громадянство. Впровадже­н­ня на при­єд­наних тер. рад. влади при­звело до руйнації традиц. способу життя єврейства. З метою збереже­н­ня євр. культури та релігії виникла ціла мережа євр. під­піл. організацій і таєм. груп. Най­активнішими серед них були різноманітні молодіжні сіоніст. організації, зокрема «Бетар». Багатьох чл. цих груп (так само як і пред­ставників лівих євр. партій, напр., Бунду) заарешт. та знищено органами НКВС УРСР при від­ступі влітку 1941 в тюрмах Львова, міст Львів. обл. (Добромиля, Стрия, Самбора, Золочева), Луцька, м. Дубно (Рівнен. обл.) й ін. Серед тогочас. жертв рад. терору, закатов. органами НКВС, кількість Є. сягала 10 %. В умовах нацист. окупації пере­важна більшість Є. зх.-укр. регіонів за­знала тотал. знище­н­ня. Загалом жертвами голокосту стали майже 1,6 млн Є. України (у Бабиному Яру в Києві лише за два дні у вересні 1941 роз­стріляно бл. 34-х тис.). Ставле­н­ня місц. насел. до гітлерів. політики щодо Є. було неодно­значним: від вираз. осуду до без­посеред. участі в екзекуціях. У перші дні окупації під час євр. погромів у десятках міст і містечок Зх. України загинули тисячі осіб. При цьому німці використовували укр. місц. поліцію для пошуку, охорони заарештованих і знище­н­ня Є. Водночас частина українців брала участь у рятуван­ні Є. (у Галичині за допомогу Є. гітлерівці стратили 126 осіб), серед них — священики УГКЦ на чолі з митрополитом Андреєм Шептицьким, який особисто пере­ховував у келіях собору святого Юра 15 дорослих Є. і 150 дітей. Він був єдиним з церк. ієрархів, хто наважився на від­критий ви­ступ — у лютому 1942 написав листа до рейхсфюрера СС Г. Гім­млера з протестом проти винище­н­ня Є. та викори­ста­н­ня в антиєвр. акціях укр. поліції. Однією з актив. форм опору Є. гітлерів. геноциду на території України стали пов­ста­н­ня в ґетто й таборах смерті. Влітку–восени 1942 збройні ви­ступи від­булися у ґетто смт Мізоч (Здолбунів. р-ну Рівнен. обл.), Луцька, м. Кременець (Терноп. обл.), найбільш під­готовлений — 22 вересня 1942 в ґетто м-ка Тучин (втекло бл. 2-х тис. вʼязнів). Восени 1942 на Волині виникли самост. євр. загони під командува­н­ням О. Абугова, М. Місюри, Г. Ро­зенблата, М. Корчева, Е. Бакальчука, М. Конищука (Крука), М. Гендельмана та ін. У складі рад. партизан. зʼ­єд­нань і загонів, що діяли в Україні, нараховувалося бл. 3-х тис. Є.: 306 з них висунуті на командир. посади різного рангу, 26 командували партизан. загонами і зʼ­єд­на­н­нями. Чимало Є. служило у лавах УПА, причому не лише як мед. персонал, фахівці з виготовле­н­ня та ремонту зброї, але і як рядові бійці. У складі рад. армії воювало кілька сотень тисяч Є. Внаслідок втрат, понесених під час голокосту, їхня частка у складі ЗС була нижчою за частку в заг. кількості насел. СРСР. Напр., у військ. частинах, що звільняли Україну, Є. складали від 0,6 до 1,1 %. Водночас від­соток офіцерів серед Є., які воювали в складі ЗС СРСР, найвищий порівняно з показниками ін. рад. народів. Так, у складі 287-ї стрілец. дивізії на квітень 1944 було 66 Є.-військовослужбовців (36 офіцерів і 5 сержантів), у 309-й стрілец. дивізії — 36 (22 офіцери). За від­сотк. показниками Є. належала першість серед нагородж. орденами і медалями, 157-ми присвоєно зва­н­ня Героя Рад. Союзу (72 з них уродженці України). В армії Є. здебільшого обі­ймали посади військ. лікарів, інж., політпрацівників, військ. журналістів (серед редакторів фронт., окруж. і армій. газет на­прикінці 1943 вони посіли друге після росіян місце). Активно працювали Є. у рад. тилу: з укр. земель (у кордонах 1939) їх еваку­йовано бл. 700 тис. осіб. Сталін. політика щодо Є. під час 2-ї світової війни була неодно­значною. З одного боку, він продовжив роз­початий на­прикінці 1930-х рр. процес усуне­н­ня Є. із влад. структур (такі дії пояснювалися також ідеол. війною з гітлерівцями, які активно й не без успіху обігрували у своїй пропаганді фактор «жидо-більшовизму»); з ін. — активно використовував євр. фактор у зовн. політиці з метою отрима­н­ня матеріал. допомоги від євр. громад з країн антигітлерів. коаліції (див. Єврейський антифашистський комітет, Єврейські антифашистські організації допомоги СРСР 1941–45). Наслідки 2-ї світової війни виявилися для Є. України непоправно тяжкими, особливо в демогр. плані. Культура штетлів — «ідишкайт», яка почала руйнуватися ще під час 1-ї світової війни, зникла майже остаточно. Бл. 100 тис. Є. не повернулися додому з евакуації, мова ідиш втратила більшість своїх носіїв.

Перші повоєн­ні роки по­значилися досить високою міграц. активністю євр. насел. України. Більшість із тих, кому пощастило евакуюватися 1941 у сх. регіони СРСР, намагалися повернутися до рідних місць. Реевакуація ускладнювалася штуч. пере­понами, вчиненими владою, а також спалахами в окремих містах УРСР антисемітизму. У вересні 1945 ді­йшло до євр. погрому в Києві, серед причин якого — гостра житл. криза. Багато Є. виїхали з СРСР до ін. країн. Згідно з угодою між Польс. комітетом нац. визволе­н­ня й урядом УРСР до Польщі могли пере­селятися громадяни польс. і євр. національностей, які до 17 вересня 1939 були польс. громадянами. Від 10 жовтня 1944 до 15 вересня 1946 30 408 Є. пере­тнули укр.-польс. кордон, 1945–46 понад 20 тис. Є. виїхали з Чернів. обл. до Румунії. З утворе­н­ням Ізраїлю (1948) та поч. проведе­н­ня ним політики, орієнтов. на США, становище Є. у СРСР значно погіршилося. Після роз­пуску Євр. антифашист. комітету роз­почалися ре­пресії проти євр. інтелігенції. Найбільшого роз­маху вони набули під час кампаній проти «без­рідних космополітів» та у «справі лікарів». 28 січня 1949 г. «Правда» опублікувала ст. «Об одной антипатриотической груп­пе театральных критиков», що стало поч. кампанії по боротьбі з «без­рід. космополітизмом» (під «космополітами» одно­значно ро­зуміли Є., яких звинувачували у нелояльності до СРСР). В УРСР ліквідовано єдиний євр. наук. заклад — Єврейської історії і культури Кабінет при АН УРСР, а його не­змін. кер. Е. Спів­ака ре­пресовано (помер у вʼязниці). 1952 увʼязнені та страчені за звинуваче­н­ням в тому, що вони планували ві­ді­рвати Крим від СРСР за допомогою світ. єврейства, євр. укр. письмен­ники Л. Квітко й І. Фефер. «Справа лікарів» — «убивць у білих халатах» — почалася 13 січня 1953 зі ст. «Подлые шпионы и убийцы под маской профес­соров-врачей» в г. «Правда», в якій роз­повід­алося про змову за участі багатьох ві­домих кремлів. лікарів. Помилк. діа­гнозами та неправильними методами лікува­н­ня вони начебто намагалися вбити пред­ставників вищого рад. кер-ва. При цьому наголошувалося на звʼязках лікарів з «між­нар. євр. бурж.-націоналіст. організацією “Джойнт”». Тільки смерть Й. Сталіна у березні 1953 врятувала рад. єврейство від чергової хвилі масового терору. Період хрущов. «від­лиги» істотно не по­значився на роз­ширен­ні прав і свобод рад. Є., швидше навпаки: 1957 в СРСР роз­почався масов. на­ступ на синагогу — єдиний легал. ін­ститут євр. життя у повоєн. період, на поч. 1960-х рр. штучно ініці­йов. процес скороче­н­ня кількості легально діючих юдей. реліг. громад. За кілька років припинили свою діяльність 28 синагог із 41-ї, зареєстров. станом на 1959. УРСР в ті часи ві­ді­гравала роль певного ідеол. центру по боротьбі з сіонізмом. Тут продукувалася числен­на «наук.» література на кшталт сумнозвіс. «Сіонізм без прикрас» Т. Кичка. Все це при­звело до еміграції Є. з УРСР. 1959 тут мешкало до 840-а тис. Є. (1,3 % від заг. числа насел. респ.), 1970 — 776 тис. (1,6 %), 1979 — 632 тис. (1,3 %), 1989 — 486 тис. (0,9 %). 1979 емі­гранти з УРСР створили в Ізраїлі Громад. комітет за укр.-євр. спів­робітництво, який 1981 пере­творений у Товариство євр.-укр. звʼязків під керівництвом Я. Сусленського. У роз­поділі Є. за соц. групами на той час робітники складали 34–38 %, службовці — 61–65 %; у сільс. місцевості мешкало 0,6–0,4 %. Досить високим був рівень освіти: 1989 серед працюючих Є. 45 % осіб мали вищу освіту, 30 % — спец. середню, 17 % — неповну середню. Виразною тенденцією в житті укр. єврейства стала в цей період асиміляція, перед­усім мовна. Так, якщо 1897 мовою ідиш послуговувалися 97 % Є. УРСР, то 1959 її вважали рідною лише 17 %, а 1989 — 7,1 %. Своєю рідною мовою більшість Є. вважали рос.: 1959 — 80,0 %, 1989 — 90,6 %. Євр. нац. рух у СРСР набув певних організац. форм з поч. 1970-х рр. Найбільш поширеними й впливовими в ньому стали течії «еміграційників» і «культурників». Перші здебільшого ставили вимоги реалізації прав Є. на еміграцію, другі вбачали своєю осн. метою проведе­н­ня заходів, спрямов. на роз­виток євр. мови і культури, організацію євр. вищої та середньої нац. освіти, створе­н­ня мережі культур. закладів, пошире­н­ня юдей. реліг. громад. Важливу роль у по­стан­ні та роз­витку руху «культурників» ві­ді­грав євр. «самвидав». У під­несен­ні активності «еміграційників» виняткове значе­н­ня ві­діграли «від­мовники» — група громадян, яким через обʼєктивні (а здебільшого субʼєктивні) причини від­мовлено у ви­їзді з СРСР. Кількість «від­мовників» на­прикінці 1960-х — у 1970-х рр. зро­стала пропорційно кількості по­даних заяв на виїзд: 1968 від­мовлено в праві на еміграцію 28-ми Є., 1969 — 1079-ти, 1970 — 1439-ти. На­прикінці 1970-х рр. кількість від­хилених заяв по областях УРСР становила 30–60 % від заг. числа порушених клопотань. «Від­мовники» за­стосовували різні форми протесту проти триваючих утисків з боку влади — мітинги, демонстрації, ін. публічні акції, що, як правило, знаходили широкий резонанс в СРСР і за кордоном. Від­новлен­ню істор. правди щодо євр. народу сприяли заходи з увічне­н­ня памʼяті жертв голокосту в роки 2-ї світової війни (насамперед у Бабиному Яру). Мітинги памʼяті, ініці­йов. активістами євр. нац. руху, проводили тут від 2-ї пол. 1960-х рр. 29 вересня 1966 з нагоди 25-ї річниці поч. масових роз­стрілів у Бабиному Яру від­бувся мітинг, який зібрав понад 500 учасників різних національностей. На ньому ви­ступили Б. Антоненко-Давидович, В. Некрасов, І. Дзюба (текст промови остан­нього незабаром оприлюднено на Заході). Збережен­ню істор. памʼяті Є. сприяло функціонува­н­ня у деяких насел. пунктах УРСР (Києві, Харкові, Одесі та ін.) ульпанів — курсів (гуртків) з ви­вче­н­ня івриту. Ульпани по­стійно пере­бували під опікою КДБ, а їх організатори за­знавали утисків і пере­слідувань. У 1-й пол. 1980-х рр. в період го­строї конфронтації між СРСР і США масову еміграцію Є. припинено. У 1950–80-х рр. євр. нац. рух, який пере­бував в опозиції до існуючих влад. структур, частково спирався на під­тримку ін. опозиц. до влади сил (зокрема укр. дисиденти І. Дзюба, С. Караванський, Є. Сверстюк, В. Чорновіл, Л. Плющ, П. Григоренко активно спів­працювали в цей період з євр. дисидентами Ю.-А. Вудкою, Є. Кузнецовим, О. Шифриним, І. Жигель та ін.) й між­нар. громадськості. У 2-й пол. 1980-х рр., з поч. «пере­будови», в обл. центрах УРСР по­стали культурно-просвітниц. євр. товариства та ін. самодіял. євр. організації (одним із перших — Товариство ім. Шолом-Алейхема у Львові). 1988 засн. Київ. міське товариство євр. культури, яке згодом стало республіканським. Започатковувалися євр. преса та видавн. діяльність євр. т-в. У русі за нац. незалежність України брала участь євр. інтелігенція, багато Є. при­єд­налося до НРУ. На поч. 1990-х рр. в Україні від­крилися перші держ. євр. школи та б-ки, театр. колективи, організації соц. захисту. 1991 на держ. рівні від­значено 50-річчя трагедії Бабиного Яру, проведено між­нар. конф. «Про­блеми українсько-єврейських від­носин», що стала поч. кон­структив. діалогу науковців і громадськості щодо спіл. трагіч. сторінок історії двох народів.

Згідно з даними Всеукр. пере­пису насел. 2001 чисельність євр. громади в країні становила 103,6 тис. осіб (0,2 % заг. кількості насел.). В Україні активно працюють євр. громад., культ.-осв. та благодійні організації, що входять до складу двох осн. обʼ­єд­нань — Євр. конфедерації України та Заг.-укр. євр. комітету. Від­роджується євр. реліг. і нац.-культурне життя. В серед. 1990-х pp. в Україні діяло понад 40 реліг. громад, 24 синагоги, 15 євр. дит. і 70 неділ. шкіл, 11 дитсадків, 8 єшив, 70 ульпанів. 1992 організов. Між­нар. Соломонів університет, про­блеми євр. історії та культури ви­вчають фахівці від­ділу євр. історії та культури Ін­ституту політ. та етнонац. дослідж. НАНУ (обидва — Київ), а також євр. громад. організації Києва, Запоріж­жя, Дні­пропетровська, Львова, Одеси, Харкова та ін. Започатковано новий напрям у ви­вчен­ні юдаїки — україноюдаїка (М. Фел­лер, М. Москвич).

Фотоілюстрації

×

❮ ❯

Завантажити статтю