Єльцин Борис Миколайович - Енциклопедія Сучасної України
Beta-версія
Єльцин Борис  Миколайович

Є́ЛЬЦИН Борис Миколайович (Ельцин Борис Николаевич; 01. 02. 1931, с. Бутка, нині Свердлов. обл., РФ – 23. 04. 2007, Москва) – російський державний і політичний діяч. Закін. Урал. політех. ін-т (м. Свердловськ, нині Єкатеринбург, РФ, 1955). Відтоді працював на буд-ві. 1961 вступив до КПРС. Від 1968 – зав. відділу буд-ва, від 1976 – 1-й секр. Свердлов. обкому КПРС. 1985 признач. зав. відділу буд-ва ЦК КПРС, у тому ж році за рекомендацією ген. секр. ЦК КПРС М. Горбачова обраний 1-м секр. Моск. міськкому КПРС. На новій парт. посаді обрав конфронтац. стиль політ. поведінки, 1987 на пленумі ЦК КПРС виступив із критикою повіл. темпу «перебудови», яку проводив М. Горбачов. 1987 звільнений, 1988 очолив Держ. ком-т СРСР у справах буд-ва. У виступі на 19-й конф. КПРС влітку 1988 вимагав своєї «політ. реабілітації», але зустрів протидію з боку секр. політбюро Є. Лігачова. 1989 обраний депутатом 1-го З’їзду нар. депутатів СРСР, 1990 – головою BP РРФСР. За його безпосеред. участі 1990 прийнято Декларацію суверенітету РРФСР, з моменту ухвалення якої в СРСР розпочався період т. зв. параду суверенітетів, а Є. вступив у конфлікт з союз. органами влади. Намагаючись ускладнити становище рад. кер-ва, він закликав АР, які знаходилися у складі РРФСР, розширювати свій суверенітет. Таким чином, паралельно процесу розпаду СРСР фактично був ініційований і процес розвалу самої РРФСР. Його першими симптомами стали сепаратист. рухи в Чечні й Татарстані. Однак тоді всю увагу Є. сконцентрував на боротьбі з президентом СРСР М. Горбачовим. 1991 він обраний президентом РРФСР (від січня 1992 – РФ) на перших вільних демократ. виборах глави держави у рос. історії. Після невдалого заколоту 19–21 серпня 1991 Держ. ком-ту з надзвич. стану (див. ГКЧП) СРСР де-факто розпався, проте де-юре цей процес ще тривав. Є. розглядав результат референдуму в Україні 1 грудня 1991, який засвідчив вибір укр. народом незалежності, в контексті можливості остаточно припинити існування СРСР. 8 грудня 1991 у Біловез. пущі (Білорусь) підписано Угоду про створення СНД, 25 грудня 1991 президент СРСР М. Горбачов пішов у відставку. РФ стала правонаступницею СРСР, легітимно отримала його ядерну зброю та місце постій. чл. Ради Безпеки ООН. Від січня 1992 Є., спираючись на команду ліберал. економіста Є. Гайдара, проводив політику прискореного переходу до ринк. економіки – т. зв. шокову терапію. Значні соц. втрати від цього курсу максимально загострили внутр.-політ. становище у РФ. Дезорганізація упр. призвела до екон. хаосу, а негаразди в соц.-екон. становищі більшості росіян підривали нар. довіру до курсу Є. Проявом політ. кризи стало протистояння між рос. президентом та BP, приводом до якого, зокрема, була остаточна ліквідація системи рад. влади в контексті питання прийняття нової конституції РФ. Унаслідок жорсткої політ. боротьби 3–4 жовтня 1993 частину нар. депутатів розігнано силою зброї. 12 грудня 1993 всерос. референдум затвердив конституцію РФ, що поклало край рад. періоду рос. історії, однак стабіл. громадян. миру в умовах прискореного переходу до ринк. економіки досягнути не вдалося. В історію укр.-рос. відносин 1993 увійшов як час найбільшого напруження в питанні поділу Чорномор. флоту, визначенні статусу Севастополя й АР Крим. Однак засобом нац. консолідації рос. сусп-ва повинно було стати не рос.-укр. протистояння, а «мала переможна війна» з наведення «конституц. порядку» в Чечні, розпочата 1994. Через корупцію та некомпетентність рос. військ. командування в умовах масштаб. партизан. війни загинуло понад 100 тис. чеченців і росіян. Поразка федерал. військ змусила Є. 1996 укласти Хасав’юрт. мир із Респ. Ічкерія (Чечня). За місяць до того в 2-му турі президент. виборів він, незважаючи на ототожнення більшістю росіян демократ. ринк. реформ з корупцією та проблеми з власним здоров’ям, але за підтримки великого рос. капіталу і проведення політики нагнітання страху перед комуніст. реваншем, знову обраний президентом РФ. Одним із осн. його завдань на другий президент. термін стало розв’язання двосторон. проблем у рос.-укр. відносинах. 31 травня 1997 Є. та Президент України Л. Кучма в Києві підписали «Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною та Російською Федерацією». Загалом у відносинах з Україною Є. займав позицію реалізму та прагматизму, але в ін. міжнар. справах намагався закріпити за РФ як правонаступницею СРСР статус «великої держави». Своєрід. епілогом його політ. кар’єри стало фактичне банкрутство РФ по зовн. зобов’язаннях – дефолт, оголошений 17 серпня 1998. Відразу розпочалися проблеми з призначеннями прем’єр-міністрів та пошуками «спадкоємця». Зрештою 31 грудня 1999 Є. оголосив про свою дострок. відставку та передав президент. повноваження прем’єр-міністрові В. Путіну. Упродовж першого президент. терміну останнього (2000–04) Є. намагався зберегти на ключових посадах наближених до себе осіб, проте після переобрання В. Путіна 2004 його внутр.-політ. вплив послабшав. Прихильники Є. вважають, що він завершив справу, розпочату М. Горбачовим, і подарував Росії свободу, опоненти наголошують, що сприяв розпаду СРСР, розпочав війну в Чечні й насправді не був демократом. Автор кн. «Исповедь на заданную тему» (1990), «Записки президента» (1994; обидві – Москва).

Літ.: Горбачев – Ельцин: 1500 дней политического противостояния. Москва, 1992; Байбаков Н. К. От Сталина до Ельцина. Москва, 1997; Шевцова Л. Ф. Режим Бориса Ельцина. Москва, 1999; Афанасьев Ю. И. Опасная Россия. Традиция самовластия сегодня. Москва, 2001; Зенькович Н. А. Борис Ельцин: Разные жизни. Кн. 1–2. Москва, 2001; Кучма Л. Д. Україна – не Росія. К., 2003; Млечин Л. Борис Ельцин. Послесловие. Москва, 2007.

А. Ю. Мартинов

Стаття оновлена: 2009