Є

Є — восьма літера української абетки. Походить від кириличної літери «Е» («ѥстъ»), утворена на основі греко-візантійського ε («епсилона»). Назва літери «йе» вживається як імен­ник середнього роду. Буває велика і мала, має рукописну й друковану форми. У памʼятках староукраїнської писемності фіксується двома типовими (з певними палео­графічними особливостями) графемами: g, е, що разом з іншими ознаками є показниками часу та місця написа­н­ня від­повід­ної памʼятки. У 16 ст. зʼявилася друкована форма літери. В сучасній українській літературній мові означає одну — в позиції після приголосного, а на початку слова, після голосного, апо­строфа та мʼякого знака — дві ([й] + [е]) фонеми: [йéвро], [твойé], [пʼйеш], [Сʼйéр:а-Леóне]. По­значає мʼ­якість попередніх приголосних у прикметниках середнього роду мʼякої групи (осіннє) та подовжених приголосних (мовленнєвий). Уперше у сучасній українській графіку цю літеру за­провадили укладачі альманаху «Русалка Днѣстровая» (Будапешт, 1837) М. Шашкевич, І. Вагилевич, Я. Головацький. Є — форма теперішнього часу, характерна для всіх осіб однини й множини дієслова «бути»; також служить звʼязкою у складному присудку. У старословʼянській кириличної писемності ця літера мала числове значе­н­ня «пʼять», у глаголичній — «шість». Нині використовується у класифікаційному поділі зі значе­н­ням «восьмий»: роз­діл «є», група «Є». При цифрової нумерації вживають як додаткову диференційну ознаку, коли низка предметів має однаковий номер: шифр № 77-є тощо.

Завантажити статтю