Є - Енциклопедія Сучасної України
Beta-версія
Є

Є – восьма літера української абетки. Походить від кирилич. літери ε («ѥстъ»), утвор. на основі греко-візант. e («епсилона»). Назва літери [йе] вживається як іменник серед. роду. Буває велика і мала, має рукописну й друковану форми. У пам’ятках староукр. писемності фіксується двома типовими (з певними палеогр. особливостями) графемами: ε, є, що разом з ін. ознаками є показниками часу та місця написання відповід. пам’ятки. У 16 ст. з’явилася друкована форма літери. В сучас. укр. літ. мові означає одну – в позиції після приголосного, а на поч. слова, після голосного, апострофа та м’якого знака – дві ([й] + [е]) фонеми: [йéвро], [твойé], [п’йеш], [С’йéр:а-Леóне]. Позначає м’якість поперед. приголосних у прикметників серед. роду м’якої групи (осіннє) та подовжених приголосних (мовленнєвий). Уперше у сучас. укр. графіку цю літеру запровадили укладачі альманаху «Русалка Днѣстровая» (Будапешт, 1837) М. Шашкевич, І. Вагилевич, Я. Головацький. Є – форма теперіш. часу, характерна для всіх осіб однини й множини дієслова «бути»; також служить зв’язкою у складному присудку. У старослов’ян. кирилич. писемності ця літера мала числове значення «п’ять», у глаголичній – «шість». Нині використовується у класифікац. поділові зі значенням «восьмий»: розділ «є», група «Є». При цифр. нумерації вживається як до- даткова диференц. ознака, коли низка предметів має однаковий номер: шифр № 77-є тощо.

Літ.: Німчук В. В. Історія українського правопису: ХVI–ХХ ст.: Хрестоматія. К., 2004.

М. Г. Железняк

Стаття оновлена: 2009