Електрокардіографія

ЕЛЕКТРОКАРДІОГРА́ФІЯ (від електро…, грец. ϰαρδία — серце і …графія) — метод реєстрації електричної активності міокарда протягом серцевого циклу (систола–діастола). Структур. одиницею джерела електрич. енергії серця є кардіоміоцит (клітина серц. мʼяза). У серц. мʼязі наявні два види клітин — клітини провід. системи і скоротливого міокарда. Біо­електричні процеси в серці під­порядк. заг. законам електрофізіології. Основою для виникне­н­ня електрич. явищ є рух іонів калію (К+), натрію (Na+), кальцію (Са 2+), хлору (Cl–) та ін. через мем­брану кардіоміоцита. В стані спокою позитивно заряджені іони роз­ташовані на зовн. боці мем­брани, від­ʼємно заряджені — на внутрішньому. Різницю потенціалів називають через­мем­бран. потенціалом спокою (ЧМПС), який в нормі прибл. становить — 90 мВ. Він забезпечує стабіл. стан поляризації клітин. мем­брани. При збуджен­ні клітини різко змінюється проникливість мем­брани кардіоміоцитів для іонів, що призводить до зміни величини ЧМПС. Криву динаміки коливань величин через­мем­бран. потенціалу під час збудже­н­ня називають через­мем­бран. потенціалом дії (ЧМПД). Виділяють декілька фаз ЧМПД: нульову (фаза деполяризації, триває до 10 мс) — різке зро­ста­н­ня проникливості мем­брани для іонів Nа+, які швидко накопичуються всередині клітини (швидкий натрієвий потік), при цьому внутр. поверх­ня мем­брани стає позитивно, а зовн. — негативно зарядженою, величина ЧМПД змінюється від –90 до +20 мВ; 1-у (початок швидкої реполяризації) — зменше­н­ня проникливості мем­брани для Nа+ і збільше­н­ня для Cl– після досягне­н­ня ЧМПД +20 мВ, у цей час ЧМПД падає до 0 і нижче; 2-у (триває бл. 200 мс) — стабілізація на кривій ЧМПД у ви­гляді плато, такий стан під­тримується внаслідок повільного входже­н­ня Са 2+ і Nа+ всередину клітини і виходу К+ назовні; 3-ю (кінц. фаза швидкої реполяризації) — різке зменше­н­ня проникливості клітин. мем­брани для Nа+ і Са 2+ та значне зро­ста­н­ня для К+, що призводить до від­новле­н­ня попередньої поляризації, як було в стані спокою; 4-у (фаза діастоли) — від­новле­н­ня спів­від­ноше­н­ня іонів всередині і ззовні клітини завдяки дії Nа+ — К+ насоса, рівень ЧМПД при цьому — 90 мВ. Клітинам провід. системи серця, зокрема синусового вузла, властива спонтан­на діастолічна деполяризація — самовільне наро­ста­н­ня величини ЧМПД під час 4-ї фази. Цей феномен призводить до автомат. утворе­н­ня електрич. імпульсу, який стає каталізатором процесу збудже­н­ня для всіх структур серця. Таким чином, за допомогою електрокардіо­графа (апарат для реєстрації Е.) можна записати з поверх­ні тіла людини сумар. показник усіх векторів ЧМПД у ви­гляді кривої в реал. часі. Таку інтеграл. криву називають електрокардіо­грамою спокою.

Наявність електрич. явищ у серц. мʼязі під час його скороче­н­ня вперше виявили 1856 на нерв.-мʼязовому апараті жаби Р. Кілер і Й.-П. Мюл­лер. 1903 В. Айнтговен за­стосував струн. гальванометр для запису електрич. імпульсів, що виникають у серці, з поверх­ні тіла (при­стрій тривалий час використовували як осн. для електрокардіогр. дослідж.), а також за­пропонував 3 стандартні двополюсні від­веде­н­ня, які по­значають І, ІІ, ІІІ. У 1942 Е. Ґольдберґер роз­робив 3 під­силені від­веде­н­ня від кінцівок — аVR, aVL і аVF (однополюсні від­веде­н­ня, де один електрод індиферент., потенціал його дорівнює нулю, другий — актив.); 1946 Ф. Вільсон — 6 однополюс. груд. від­ведень V1–V6. Отже, стандартну електрокардіо­граму спокою записують у 12-ти від­веде­н­нях. Іноді за­стосовують додатк. від­веде­н­ня, зокрема Неба, Слопака.

Як правило, електрокардіо­граму спокою знімають у всіх хворих з явними та можливими серц.-судин. захворюва­н­нями, особливо при таких симптомах, як біль у груд. клітці, аритмія, не­притомність, артеріал. гіпертензія, набряки, ціаноз, у хворих в шоковому та коматоз. станах, при травмах груд. клітки, у віці після 40-а р., при профілакт. та пере­доперац. обстеже­н­нях, у хворих з ін. патологіями, зокрема ревматизмом, колагенозами, захворюва­н­нями нирок, шлунк.-кишк. тракту, легень, бронхів та ін. Електрокардіо­грама спокою є осн. методом у діагностиці інфаркту, порушень ритму та провід­ності, ішемії міокарда, поруше­н­ня електроліт. балансу і в контролі при­значеної терапії. Для встановле­н­ня клін. діа­гнозу електрокардіогр. даних недо­статньо, їх необхідно оцінювати з урахува­н­ням клін. проявів та результатів ін. досліджень. При роз­ходжен­ні електрокардіо­грами і клін. даних пере­вагу надають остан­нім (за винятком випадків, коли електрокардіо­грама свідчить про гострий інфаркт міокарда або аритмію серця). Реєстрація електрокардіо­грами під час фіз. навантажень (велоергометрія, тредміл-тест), фармакол. проб (дипіридамолова, ергометринова, атропінова, калієва) чи електрокардіостимуляції дає можливість знач. мірою під­вищити діагност. інформативність методу, особливо у хворих з хроніч. ішеміч. хворобою серця, поруше­н­нями серц. ритму, серц. недо­статністю та артеріал. гіпертензією. Реєстрація електрокардіо­грами спокою триває не більше 30 сек. З метою роз­шире­н­ня її діагност. можливостей використовують запис протягом 24–48, а іноді — 72 год. (т. зв. моніторува­н­ня електрокардіо­грами за Н.-Дж. Голтером). Такі дослідж. необхідні при порушен­ні серц. ритму для оцінюва­н­ня ступ. ризику аритмії, що за­грожує життю пацієнта, та добової динаміки інтервалу QT, при запамороче­н­нях і втраті сві­домості, для встановле­н­ня ефективності антиаритміч. препаратів і дії електрокардіостимуляторів, оцінюва­н­ня проявів добової варіабельності ішемії міокарда, об­ґрунтованого при­значе­н­ня антиангінал. лікува­н­ня.

Завантажити статтю