Еліта

ЕЛІ́ТА (франц. élite — краще, добірне, від лат. eligо — вибираю) — група осіб, яка посідає керівне або провід­не становище у політичній, економічній, військовій, культурній, науковій та інших галузях людської діяльності. Від поч. 17 ст. в Європі елітними називали товари кращої якості; звідси уявле­н­ня, що Е. — кращі люди в су­спільстві загалом чи групах професіоналів. Соціологам і філософам, не­зважаючи на всі спроби, не вдалося на­стільки уточнити поня­т­тя «Е.», щоб усунути значну міру його неви­значеності. Однак неви­значеність дає і певну пере­вагу — до­зволяє при­стосовувати це поня­т­тя до різних ситуацій. Така корисна неви­значеність властива багатьом ін. поня­т­тям у гуманітарних науках. Від антич. часів осн. увагу філософів зосереджено на політ. Е. Від­повід­но до Платонової ідеї «філософа на троні» та політ. етики Конфуція кращі ознаки політика — мудрість і справедливість. Античні філософи започаткували цін­нісне ро­зумі­н­ня політики як діяльності, націленої на узгодже­н­ня частк. (індивід. та групових) інтересів з по­гляду справедливості. Це стало джерелом цін­ніс. (норматив.) складової у поня­т­тях «політ.» і «профес.» Е. У європ. феодалізмі не тільки родове походже­н­ня, а й від­повід­не вихова­н­ня стало неодмін. ознакою аристократії, з якої формувалася керівна меншість. У період Нового часу європ. історії норматив. складник поня­т­тя «Е.» імпонував перед­усім консе­рватив. спрямуван­ню у політ. філософії. Оскільки, згідно з Аристотелем, людина є істотою пластич. (її спосіб життя залежить від пере­конань і способів поведінки, що домінують в даному су­спільстві), будь-який сусп. лад повинен ґрунтуватися на сусп. ієрархії, вертикально організов. структурах. На вершині цих структур повин­ні пере­бувати охоронці засадничих цін­ностей — мудрості, закон­ності, справедливості. Складність політ. дії полягає у ро­зумному по­єд­нан­ні оновле­н­ня зі збереже­н­ням. Необхідність успадковувати досвід, на­громаджувати елементи культури та цивілізованості потребує такого оновле­н­ня чи заміни (циркуляції) Е., які б не були руйнівними для успадкува­н­ня того, що має бути збереженим. Ро­зумі­н­ня Е. як меншості, що не просто посідає керівне чи провід­не становище, а від­повід­ає певним норматив. вимогам, зразкам, спонукає роз­різняти Е. і псевдо-Е. Псевдо-Е. — меншість, яка здобуває та утримує керівне становище, але не від­повід­ає прийнятим у даному су­спільстві зразкам. Роз­різняють політ., ідеол., психол. причини виникне­н­ня псевдо-Е. Напр., джерелом комуніст. псевдо-Е. стали ідеол. і політ. причини, що зумовили виникне­н­ня диктатури, номенклатури, бюрократ. корпоративізму (див. Бюрократія). Психол. причини насамперед повʼязані з інерцією стереотипів у мислен­ні й поведінці («старі­н­ня» Е.) та від­сутністю ефективних механізмів її оновле­н­ня. Від цін­нісно-навантаженого від­різняють цін­нісно-нейтральне поня­т­тя «Е.», якому від­дають пере­вагу в емпірично-орієнтов. дослідже­н­нях. У різних політично організов. су­спільствах, особливо істор., значно від­різнявся спосіб формува­н­ня керів. меншості, включаючи вимоги щодо того, хто гідний входити до неї. Це не означає, що дослідник не має цін­нісних пере­конань стосовно того, хто в тому су­спільстві, в якому він живе, гідний входити у політ. чи профес. Е. Однак ці його пере­кона­н­ня не повин­ні впливати на зʼясува­н­ня, як фактично від­бувається формува­н­ня Е. в істор. чи сучас. су­спільствах і які якості осіб в конкрет. су­спільстві сприяють тому, що їм вдається посісти керівне чи провід­не становище. Отже, сучасні нормативні вимоги щодо того, хто гідний входити в Е., спрямов. перед­усім на сучасне і майбутнє. Гуманітарні науки загалом не є цін­нісно-нейтрал.: вони по­єд­нують цін­нісно-нейтрал. опис наяв. цін­ніс. пере­конань з об­ґрунтува­н­ням таких цін­ніс. орієнтацій, які забезпечують кращі жит­тєві пер­спективи окремих су­спільств, націй, цивілізацій і людства загалом.

Хоча в минулі столі­т­тя та тисячолі­т­тя були оприлюднені висловлюва­н­ня чи ідеї, які можна роз­глядати як такі, що вже містять поня­т­тя «Е.», роз­роблені теорії Е. зʼявилися у зх. соціології і філософії тільки на­прикінці 19 — на поч. 20 ст. Осн. увагу засновників класич. теорій зосереджено на політ. Е. На особливості цих теорій вплинули не тільки політ. події, а й інтелектуал. атмо­сфера за­знач. періоду (насамперед криза просвітниц. ідеології та оптимістич. ідеї про­грес. сусп. роз­витку). Наслідком кризи просвітниц. раціоналізму стала недовіра до ро­зуму: пі­дозра, що за ро­зумовими побудовами приховані певні екон. інтереси (марксизм), потяг до влади (ніцшеанство), бажа­н­ня (фройдизм) тощо. З цим повʼязане пошире­н­ня різновидів ір­раціоналізму, соціал-дарвінізму, расових теорій та ін. У теоріях Е. присутня спроба протистояти цій хвилі ір­раціоналізму і триматися у межах соціології обʼєктив., наук. під­ходу. Класичні теорії Е. створили соціологи й політологи Ґ. Моска та В. Парето, а також учень М. Вебера Р. Міхельс. Перші два роз­чарувались у лібералізмі та почали критикувати демократію як різновид плутократії. В. Парето від поч. 20 ст. вважали антидемократом, а італ. фашисти зарахували його твори до інтелектуал. джерел своєї ідеології. Р. Міхельс спочатку був радикал. соціал-демократом, згодом вступив у фашист. партію (вважав, що фашизм здатний якнайкраще реалізувати цілі пролетаріату). При цьому необхідно враховувати ідеол. звʼязки радикал. соціалізму з фашизмом: перед тим, як стати лідером фашистів, Б. Мус­соліні очолював Соціаліст. партію Італії (до неї входив і Р. Міхельс). Порівня­н­ня риторики італ. фашистів із риторикою більшовиків (радикал. крила рос. соціал-демократії) засвідчує їхню велику схожість. Навіть інтернаціоналізм, важлива ідеол. від­мін­ність між ідеологіями більшовизму і фашизму, в практич. політиці рос. більшовиків набув ознак традиц. рос. шовінізму. Ще більше схожості у політ. практиці — навʼязува­н­ня диктатор. політ. системи, тоталітаризму. В більшовизмі Е. пред­ставлена у ви­гляді «авангарду пролетаріату» та культу вождя. Р. Міхельс написав окрему працю про взаємоповʼязаність соціалізму і націонал-соціалізму в Італії. Хоча класичні теорії Е. є ідеологічно правими, у даному випадку наявна значна спорідненість крайніх лівих і крайніх правих. Із багатьох творів Р. Міхельса найбільш ві­домим стало його дослідж. партій, в якому він доводив, що будь-яка партія з часом пере­творюється в олігарх. утворе­н­ня. Але засновником ви­вче­н­ня Е. вважають Ґ. Моску, який 1895 у Римі опублікував кн. «Elementi di scienza politica» («Елементи політичної науки»), де виклав свою теорію Е. (доповнена в 3-му вид. 1923). Він доводив, що у будь-якому політично організов. су­спільстві завжди існує керівна меншість і під­владна більшість. Ґ. Моска не використовував термін «Е.» (його згодом увів у наук. обіг В. Парето), а говорив про «керівну меншість», «політ. клас», «аристократію»; заперечував абсолютизацію екон. чин­ника в марксизмі як основи існува­н­ня класів і держави; вважав, що ліквідація приват. власності на засоби виробництва не є запорукою соц. рівності, оскільки не убезпечує від зло­вжива­н­ня владою політ. проводом, який зʼявиться внаслідок революції, а також, що парламент. демократія не призводить до установле­н­ня влади більшості у демократ. політ. системі (чиновники і парт. бюрократи здатні пере­творити цю владу в ілюзію). Однак він не був антидемократом, а наголошував на потребі протидіяти надмір. концентрації влади керів. меншістю в демократ. системах, зокрема шляхом пере­дачі її частини низин­ним сусп. структурам. Цей напрям зна­йшов продовже­н­ня в інтелектуал. і політ. рухах 20 ст., що мали на меті роз­шире­н­ня т. зв. демократії участі. У цьому ж руслі — критика «елітизму» в ідеології «нових лівих» 1960-х рр. (Г. Маркузе, Т. Адорно й ін.). У зʼясуван­ні поня­т­тя «Е.» Ґ. Моска по­єд­нав наук.-обʼєктив. під­хід з цін­нісним, оскільки наголосив на важливості морал. якостей осіб, яким виборці від­дають свої голоси. У 20 ст. акцент на тому, що демократія перед­бачає від­повід. рівень інтелектуал. політ. культури, був наслідком усві­домле­н­ня за­гроз з боку нового явища, яке соціологи по­значили терміном «маса». У позитив. значен­ні він став риторич. засобом фашистів і більшовиків («трудящі маси»): вожді, користуючись своєю харизмою, повин­ні за під­тримкою звертатися без­посередньо до них. Але соціологи і філософи прагнули використовувати це поня­т­тя цін­нісно-нейтрально на по­значе­н­ня модер. сусп. явища. Хоча на за­грозу пере­творе­н­ня демократії в охлократію вказав ще Аристотель, термін «маса» зʼявився внаслідок індустріалізації, роз­ро­ста­н­ня міст і втрати традиц. звʼязків між людьми, їх роз­пороше­н­ня. Звідси непевність, прагне­н­ня злитися в якусь нову цілість, під­датливість до навіюва­н­ня з боку харизматич. лідерів. Роз­ʼ­єд­наність у су­спільстві, хаос, корупція, бідність здатні схиляти народ до бажа­н­ня мати сильного лідера. Хоча спроможність вождів і керів. верхівки маніпулювати сві­домістю мас стала найбільш очевидною на прикладах фашизму і комунізму, викори­ста­н­ня популіст. риторики властиве також для демократ. систем (лестощі, обіцянки тощо). Тому обовʼязок не тільки культур., але й політ. Е. — дбати про рівень масової політ. культури та вихова­н­ня в народу критич. самосві­домості. Одна із найві­доміших публікацій цього напряму — кн. Х. Ортеґи-і-Ґас­сета «La rebelión de las masas» («Бунт мас», 1930). К. Ман­нгайм згодом наголосив на тому, що демократ. Е. повин­ні володіти вищим рівнем критич. сві­домості порівняно з масовою сві­домістю, а тому за­стерігав щодо викори­ста­н­ня популіст. риторики з метою мобілізації прихильників серед виборців. Ю. Габермас у лекціях, прочитаних у Москві («Демократия, разум, нравствен­ность», 1995), попереджував про пошире­н­ня в сучас. постіндустр. су­спільствах споживац. ідеології та маніпуляції масовою сві­домістю з боку ЗМІ. В. Парето роз­винув теорію Е. у низці публікацій, які під­сумував у «Trattato di sociologia generale» («Трактат із загальної соціології», 1923). Замість термінів «панівний клас», «аристократія всіх віків», «керівна меншість» від поч. 20 ст. він почав використовувати термін «Е.». Джерелами його соціології і політології був політ. реалізм Н. Макʼявел­лі, еволюц. соціологія Г. Спенсера, соціологія Е. Дюркга­йма. У своїх соціол. дослідж. В. Парето прагнув до обʼєктив. під­ходу; ви­знаючи долю істини у теорії К. Маркса, водночас від­кидав ідеологію марксизму як різновид псевдо-релігії; за­знав впливу соціал-дарвінізму, однак зрештою від­кинув і його, разом із расизмом, антисемітизмом та імперіалізмом; своє зав­да­н­ня вбачав у тому, щоб обʼєктивно зʼясувати істор. зміну політ. систем, з якою по­єд­нана зміна політ. Е. Будь-яке су­спільство, з його по­гляду, прагне при всіх своїх змінах зберігати певну рівновагу в дії всіх зовн. і внутр. сил. Зовн. чин­ники не залежать від волі людей, а ви­значаються роз­ташува­н­ням даного су­спільства у просторі й часі та біол. особливостями людей (раса тощо). Внутр. чин­ники В. Парето поділив на нелогічні (емоційні) та логічні (різного роду ідеї та теорії). «Сентименти» (потреби, інтереси, почу­т­тя, ставле­н­ня, схильності) більшою мірою сталі й ві­ді­грають осн. роль у су­спільно-політ. роз­витку. Ці сили він по­значив терміном «осад» та дав роз­горнуту їх класифікацію. Друга група внутр. чин­ників — «деривативи» — похідні утворе­н­ня, що виникають як завуальов., ілюзорне пере­творе­н­ня «осаду» у ви­гляді різного роду раціоналізацій, квазітеорій, ідеологій (пере­гукується з роз­різне­н­ням екон. інтересів та ідеологій у К. Маркса). Серед «осаду» В. Парето ви­окремив дві групи. Першій притаман­на схильність до комбінува­н­ня, винахідницва, викори­ста­н­ня інструментал. і навіть хитрого ро­зуму; другій — збереже­н­ня вже вина­йдених комбінацій, що під­штовхує політика з такими схильностями до практики авторитар. консерватизму. Для досягне­н­ня рівноваги політ. системи оптимал. є по­єд­на­н­ня політиків обох типів (за словами Н. Макʼявел­лі, «лисів» з «левами»). Однак, з по­гляду В. Парето, у політ. системах (як правило) домінують політики одного із цих двох типів. Якщо пере­важають «леви», то (на противагу владі) у су­спільстві по­ступово наростають тенденції критицизму, індивідуалізму, лібералізму, прагматизму, що зрештою приводить до влади «лисів». Наслідком їхньої влади стає під­важува­н­ня базових цін­ностей, пошире­н­ня корупції тощо. Від­повід­но у су­спільстві наростають на­строї до утвердже­н­ня закон­ності та порядку, які приводять до влади «левів». Намага­н­ня утвердити рівновагу в дії різних сил спричинює по­стійну циркуляцію Е. Тема зміни Е. зна­йшла своє продовже­н­ня у дослідж., спрямов. на зʼясува­н­ня природи і типології т. зв. рев. Е. Від серед. 20 ст. до сучасності перед­усім класична теорія Е. за­знавала критики за пере­важа­н­ня апріор. теор. побудов за рахунок збідне­н­ня фактич. основи теорій, зокрема В. Парето у своїй теорії циркуляції Е. дуже обмежено викори­став істор. факти. Її наслідком стала на­станова, що ви­вче­н­ня істор. Е. повин­не спиратися на урахува­н­ня істор. фактів, сучас. Е. — на емпіричні соціол. дослідже­н­ня. За­знало критики також пере­більше­н­ня єд­ності політ. Е., її однорідності (гомоген­ності). Це спонукало до роз­гляду різнорідності (гетероген­ності) Е., ви­вче­н­ня контр- і суб-Е. не тільки всередині політ. Е., а й поза нею. Опозиція в парламенті є різновидом контр-Е., тому важливо зʼясувати, що і до якої міри обʼ­єд­нує Е. і контр-Е. Осн. тенденція у дослідж. політ. Е. 2-ї пол. 20 ст. полягала в зʼясуван­ні формува­н­ня та функціонува­н­ня її з по­гляду різних центрів влади та силових полів, що діють у су­спільстві. Вона зумовила на­да­н­ня більшої уваги соц. диференціації, напр., спричиненій екон. становищем — класами. За допомогою політ. соціології можна показати, який вплив на формува­н­ня політ. Е. і прийня­т­тя політ. рішень мають власники капіталів чи їх менеджери, клас дрібних і серед. під­приємців, ВПК, інтелектуали, що беруть участь в об­ґрунтуван­ні рішень та ін.

Перші роз­роблені концепції Е. зʼявилися в Україні у першій третині 20 ст. Їх автори — В. Липинський і Д. Донцов — ре­презентували різні політ. ідеології (консе­рватизм та націоналізм), від­повід­но від­різнялися їхні поня­т­тя політ. Е. Так, В. Липинський зосередив увагу на її здатності діяти кон­структивно: формувати з «етногр. маси» модерну націю, долаючи протиборства. Він називав цю керівну меншість терміном «аристократія», але не в значен­ні родової аристократії, а найкращих у даний час серед нації людей. Осн. ознакою такої верстви кращих В. Липинський вважав кон­структивізм, що ґрунтується на здатності бути носієм культури і цивілізованості та протистояти роз­ʼ­єд­нувал. силі его­їст. індивід. і групових інтересів. Він не був прихильником рев. Е., які прагнуть все зруйнувати, щоб будувати нове на очищеному май­данчику; вказував на інертність «мас» і наголошував на обовʼязку культур. і політ. Е. виховувати в народу здатність крит. самосві­домості й мисле­н­ня як запоруку кон­структив. політ. дій. Враховуючи націотворчу місію політ. Е. в Україні, вважав, що вона повин­на спиратися на клас хліборобів, який зберігає укр. нац. самобутність. Натомість Д. Донцов витворив швидше поня­т­тя «рев. Е.», яка повин­на володіти такими якостями, як віра, воля, ідеалізм і жертовність в імʼя утвердже­н­ня нації. Осн. джерело цієї концепції — трагічна ситуація боротьби українців за вижива­н­ня, коли не тільки сусідні нації, але й у своїй пере­важній більшості нац. меншини в Україні вороже ставилися до ідеї укр. незалежності. Звідси акцент на вольових якостях Е., її здатності бути керів. силою. Умови вижива­н­ня у ворожому оточен­ні схилили його до різновиду націоналізму, який дослідники називають «інтегральним». Але Д. Донцов роз­глядає віру (ір­раціоналізм), ідеалізм (релігійність), волю (агресивність) не як тимчас. ознаки Е. (роз­рах. на певну ситуацію), а як абсолютні принципи. Націленість на над­звич. ситуацію не сприяла роз­роблен­ню концепції Е., роз­рах. на від­даленішу істор. пер­спективу, коли вона муситиме будувати політ. порядок і коли рац. під­ходи, досвід, поміркованість стануть її необхід. ознаками.

Після проголоше­н­ня незалежності України про­блема політ. та ін. Е. стала предметом широкого зацікавле­н­ня. Нині зʼявляється все більше публікацій з цієї теми, хоча значну їх частину складають есеї та публіцистика, натомість дослідж., які спираються на добре опрацьов. емпірич. матеріал і здійснені на від­повід. методол. і теор. рівнях, є швидше винятками. З наук. дисциплін у ви­вчен­ні сучас. Е. найважливішу роль повин­на ві­ді­гравати соціологія, що ґрунтується на від­повід. емпірич. дослідже­н­нях. Зважаючи на процес олігархізації, необхідно висвітлити роль в укр. політиці великих капіталів, найбагатших людей: хто вони, у який спосіб набули свої капітали, як їх використовують і де зберігають, як впливають на вибор. процес та ін. Ураховуючи важливу роль ЗМІ у вибор. процесі, важливо зʼясувати, хто їх контролює, особливо телевізійні ка­нали, які їхні ідеол. орієнтації тощо. Це стосується також дослідж. суб-, контр-, парт., регіон. (обл., рай.) і профес. Е. Важливими напрямами повин­но стати виявле­н­ня інтелектуал. інфра­структури, наявність якої забезпечує об­ґрунтува­н­ня прийнятих політ. рішень (особи та групи професіоналів, які виконують обовʼязки радників і складають різного роду екс­пертні групи); ви­вче­н­ня партій, їхнього інтелектуал. ресурсу, напр., чи мають вони людей, здатних на від­повід. профес. рівні роз­робляти парт. ідеології та стратегії й роз­вʼязувати організац. пита­н­ня (такі дослідж. могли б сут­тєво полегшити виборчу орієнтацію громадян). Пере­рах. напрями політ. соціології та політології потребують не лише громадян. мужності від соціологів, а й від­повід. фінансува­н­ня. Наявність остан­нього — найкращий показник того, чи вже існує в Україні чесно здобутий капітал, здатний субсидувати такі студії. В центрі уваги дослідж., зорієнтов. на пер­спективу, має бути від­найде­н­ня ресурсів для оновле­н­ня, а у радикал. варіанті — заміни перед­усім політ. Е. Виявлен­ню осіб, здат. замінити більшість у сучас. укр. політ. Е. в напрямі радикал. поліпше­н­ня її якості, заважає, у першу чергу, протидія сучас. впливових політ. сил. Йдеться про фінанс. забезпече­н­ня процесу оновле­н­ня, наявність ЗМІ, незалеж. від олігарх. кланів (особливо телевізій. ка­налів). Наявні Е., контр- і суб-Е. схильні до здійсне­н­ня дуже обмеженого (частк.) оновле­н­ня, щоб зберегти олігарх. природу сучас. політ. системи в Україні. Ві­домий спосіб зне­шкодже­н­ня процесу оновле­н­ня політ. Е. — введе­н­ня «своїх» людей до складу нових партій з метою роз­валити їх єд­ність зсередини. Гол. перед­умова якіс. оновле­н­ня сучас. політ. Е. — усві­домле­н­ня укр. народом того, які стереотипи в масовій сві­домості самих громадян є джерелом вибор. уподобань (преференцій), що неминуче зумовлюють протиборство у внутр. і зовн. політиці, а отже й неефективність діяльності всіх гілок політ. влади. Доки виборці лише критикують владу, але не усві­домлюють, яким чином вони самі становлять джерело протиборства у політ. Е., негативна оцінка її якості (напр., під гаслом «геть усіх») не кон­структивна. Адже неви­значеність масової сві­домості у деяких базових цін­ностях, що мають забезпечувати єд­ність нації, — осн. причина політ. протиборства і неефективності політ. Е.

Літ.: C. W. Mills. The Power Elite. New York, 1956; H. D. Lasswell, D. Lerner. World Revolutionary Elites. Cambridge, 1965; T. B. Bottomore. Elites and Society. New York 1966; V. Pareto. Sociological Writings. New York, 1966; Восленский М. Номенклатура. Господствующий класс Советского Союза. Лондон, 1990; Петрига М. О. Національна еліта України: критерії добору і становле­н­ня // Актуал. про­блеми роз­витку економіки України в пере­хід. період до ринку Т., 1996. Ч. 2; Баранцева К. Українська еліта XVIII–XIX столі­т­тя: про­блема вибору // Геть­ман. альм. 2002. Ч. 1; Жабська Д. В. Етапи роз­витку та становле­н­ня поня­т­тя «еліта» // Вісн. Держ. академії керів. кадрів культури і мистецтва. 2005. № 1; Цимбал Т. В. Еліта. Інтелігенція. Інтелігентність // Інтелігенція і влада. 2006. Вип. 7; Байме К. Політичні теорії сучасності / Пер. з нім. К., 2008.

В. С. Лісовий

Завантажити статтю