Емаль і полива

ЕМА́ЛЬ І ПОЛИ́ВА Емаль (франц. émail, від франк. smeltan — плавити; Е.) — тонкий склоподібний шар на поверх­ні металевих виробів;

полива (П.; ін. назва — глазур, нім. Glasur, від Glas — скло) — тонкий склоподібний шар на поверх­ні керамічних виробів, закріплений випале­н­ням. П. зберігає на кераміці під­глазурні фарби та під­силює їх яскравість. Різнобарвність кольор. від­тінків надає поверх­ні кераміч. виробів декор. виразності. За ви­значе­н­ням Д. Менделєєва, Е. і П. — сплави оксидів змін. складу у ви­гляді силікат. стекол, осн. по­стій. складовою яких є кремнезем, а додава­н­ня ін. оксидів може змінювати або заміщувати їхній склад. Кожний оксид, який входить до складу Е. і П., певним чином впливає на їхні властивості. Особливих від­мін­ностей у ви­значен­ні емал. і глазуров. стекол немає. Залежно від при­значе­н­ня покритих ними виробів вони мають цінні тех. та естет. властивості, зокрема кислото-, зносо-, корозіє-, жаро­стійкість та стійкість до атмо­сфер. впливу. Е. під­вищує термічну та ді­електричну стійкість металу; П. — мех. міцність і хім. стійкість кераміки. Осн. від­мін­на особливість стекол Е. і П. (окрім адгезії від­носно кераміки та металу) — поверх­невий натяг. На поверх­невий натяг і забарвле­н­ня стекол Е. і П. впливають активні домішки у ви­гляді K₂O, Na₂O, Li₂O, CaF, CaCO₃, які вводять у невеликій кількості (до 3 %). Поверх­невий натяг простих силікат. стекол зменшується зі збільше­н­ням радіуса катіона у послідовності Li⁺¹→Na⁺¹→K⁺¹, Mg⁺²→Ca⁺²→Sr⁺²→ Ba⁺². Для катіонів групи заліза зі зменше­н­ням іон­ного радіуса поверх­невий натяг падає від­повід­но Fe⁺² →Co⁺²→Ni⁺². Емал. роз­плав вʼязкіший, ніж глазуров., і має меншу здатність до роз­чине­н­ня у собі барвників. Е. наплавляють для захисту металу від корозії та окисле­н­ня, для оздобле­н­ня худож. та ювелір. виробів. За при­значе­н­ням Е. поділяють на тех. і художню. Тех. Е. при­значені для покри­т­тя виробів із чавуну та сталі. Існують тех. Е. госп. і спец. при­значе­н­ня. До першої під­групи належать Е., що наносять на вироби домаш. вжитку (посуд та ін. предмети побуту). До спец. від­носять Е., якими покривають чавун­ну і стал. апаратуру для хім., харч., фармацевт. промисловості. Вони при­значені для захисту виробів від впливу агресив. середовища. Спец. Е. використовують для покри­т­тя цистерн, труб, архіт. деталей, а також як ізолятор в електр. приладах, жароміцні покри­т­тя захищають метали від дії високих т-р у сучас. ре­актив. двигунах. Перші вдалі досліди з емалюва­н­ня чорних металів проведено у 2-й пол. 18 ст., зокрема 1782 — швед. металургом С. Рінманом, 1799 — англійцем Хіксінгом, 1785 — Лаукмахером. 1800 у Німеч­чині роз­почато емалюва­н­ня чавун. посуду. Пром. емалюва­н­ня сталі набуло роз­витку лише від 2-ї пол. 19 ст., коли зʼявилися сіменс-мартенів. (1853) та бесемерів. (1865) способи її виробництва (вільна від шлаків маловуглец. сталь, придатна для штампува­н­ня та витягува­н­ня; не утворює дефектів при емалюван­ні). Тоді ж почали виготовляти вироби з чорних металів та використовувати емалюва­н­ня в Україні. Сучасні Е. для чорних металів отримують шляхом сплавле­н­ня шихти, яка містить пісок, польовий шпат, буру, соду та не­значну кількість речовин, які забезпечують міцне зчепле­н­ня і надають декор. ви­гляду (глушники та барвники) тощо. 1967–72 у НДІ «Емальхім­маш» (Полтава) роз­роблено та згодом впроваджено у виробництво склокри­сталіч. Е.-«сіталів» (пірокерам, вітрокерам) — полікри­сталіч. матеріалу з дуже дрібними (0,01–1,0 мкм) рівномірно роз­поділеними кри­сталами, що зрослися один з одним або сполучені між собою тонкими прошарками залишк. скла. Сітал. Е. вирізняються високими фіз.-мех. характеристиками, внаслідок чого є досить пер­спективними.

П. покривали глиняний посуд ще в антич. світі та стародав. Єгипті, Вавилоні, Ас­сирії, звідки це умі­н­ня пере­йшло у Персію. У 4 тис. до н. е. єгиптяни роз­робили техніку глазурува­н­ня фаянсу. Мистецтво П. поширилося в Європі лише у 15–16 ст. До­статньо ві­домі іспан.-мавритан. (14–15 ст.) і тайська ма­йолік. кри­сталічна та матова (16 ст.) П. Вирізнялися досконалістю різнокольор. (бірюзові, зелені, жовті) П. Серед. Азії, зокрема на мавзолеях Саманідів у Бухарі (9–10 ст.) та Тамерлана (Гур-Емір) у Самарканді (1404; нині обидва — Казах­стан). Глазуров. облицювал. цеглу використовували у купол. кон­струкціях Візантії. Плінфа — плоска глазуров. цегла — характерна для споруд Київ. Русі. Склад білої П. був ві­домий на теренах України раніше (12–13 ст.), ніж у ін. європ. країнах. У Київ. Русі роз­роблено ножний гончар. круг і водночас кольор. П., різнобарвні глазуров. і роз­писні кахлі. Від 16 ст. в Україні почали використовувати свинцеві П., тоді ж зʼявилася низка видів техніки під­глазур. роз­пису та напрямів виготовле­н­ня і декорува­н­ня нар. ма­йоліки. У Росії 1748 М. Ломоносовим організовано лаб., а згодом упроваджено виробництво забарвлених стекол, палітри кольор. скляних мозаїк, П., смальти. Із вареної смальти Ломоносов особисто виготовив грандіозну мозаїчну картину «Полтавська баталія» (1762–64) та низку ін. мозаїч. виробів, зокрема порт­ретів. На­прикінці 19 — на поч. 20 ст. глазуров. (поливʼяну) кераміку використовували художники для створе­н­ня декор. панно на громад. і житл. спорудах (В. Кричевський — Полтав. земство, 1905–07, школа № 14 у Києві, 1911–14; К. Жуков — Харків. художнє училище, 1913). У сучас. арх-рі глазуров. керамікою оздоблюють фасади будинків, інтерʼєри, використовують для рельєфів, під­глазур. і надглазур. роз­пису, мозаїки, панно, стел, малих архіт. форм. За т-рою роз­тіка­н­ня (роз­лива­н­ня) П. поділяють на тугоплавкі (1250–1440 °С) та легкоплавкі (900–1250 °С), за способом виготовле­н­ня — на сирі, або польовошпат., що наносять на вироби в сирому ви­гляді, та флюс., що під­лягають поперед. сплавлен­ню (фритуван­ню) шихти. Роз­різняють П. для покри­т­тя фарфору (1100–1400 °С), напів­фарфору (1250–1400 °С), фаянсу (1100–1180 °С), ма­йоліки (900–1050 °С) тощо. Сирі П. є тугоплавкими, їх, від­повід­но, використовують для покри­т­тя фарфору. Вони містять ті самі компоненти, що й шихта виробів, чим забезпечують високу міцність покри­т­тя. Склад П. для твердого фарфору з т-рою роз­лива­н­ня 1300–1450 °С: 1(R₂O + RO) (0,5–1,4)Al₂O₃ (5–12)SiO₂; П. для мʼякого фарфору з т-рою роз­лива­н­ня 1250–1280 °С: 1(R₂О + RO) (0,3–0,6)Al₂O₃ (3–4)SiO₂. Як осн. сировину для виготовле­н­ня П. за­стосовують (окрім польового шпату або його замін­ників) кварц, каолін, карбонати кальцію та магнію тощо. Особливе значе­н­ня мають напів­провід­ник. П. для покри­т­тя фарфор. виробів для високовольт. ліній електропередач. Обʼєм. опір фарфору становить (1,5–3,6)104 Ом/см. Кольор. П. вживають для зовн. ізоляторів усередині приміще­н­ня. Для на­да­н­ня темного забарвле­н­ня ізоляторам у П. вводять залізняк (8–10 %), піролюзит (2–3 %), марганцеву руду (3–4 %). Напів­провід­ник. П. до­зволяє знижувати температуру опору глазур. шару, що забезпечує від­носно рівномірне його на­гріва­н­ня. У місцях найбільшого на­гріва­н­ня ізолятора доцільне двораз. глазурува­н­ня. Напів­провід­ник. П. отримують кри­сталізацією напів­провід­ник. фази у склі шляхом під­бира­н­ня від­повід. складу; введе­н­ням до їх складу під час помелу попередньо випаленої напів­провід­ник. кри­сталіч. фази (напр., руди або оксиду металу, зокрема заліза та титану). Для кераміч. виробів з т. зв. камʼяним черепком використовують різновидність польовошпат. П. — польовошпат.-цинкові. Додава­н­ня оксиду цинку полегшує отрима­н­ня сирої П. із нижчою т-рою випале­н­ня та посилює її блиск. До легкоплав. належать землисті П., осн. сировиною для яких служать легкоплавкі глини, а також крейда, оксиди заліза та ін. Ними покривають камʼяні керамічні вироби для хім. промисловості, ка­налізац. труби, облицювал. цеглу, черепицю і госп. посуд. Легкоплавкі свинцево-силікатні П. за­стосовують пере­важно у виробництві худож. виробів. Свинцеві П., з яких раніше виготовляли фаянс. посуд, нині заборонені. Для пере­веде­н­ня роз­чин. компонентів у нерозчин­ні та для запобіга­н­ня проникнен­ню солей у черепок і усуне­н­ня шкідливого впливу свинцевих П. суміш матеріалів для легкоплав. П. роз­плавляють. Роз­плавлену склоподібну П. виливають у холодну воду, де вона проходить диспергацію, а потім її під­дають мокрому помелу. Тонина помелу П. до проходже­н­ня через сито 10 тис. отв./см² (залишок на ситі не більше 0,2 %). Свинцево-оловʼяною не­про­зорою П. покривають ма­йоліку (пічні та стін­ні кахлі, посуд та ін.) з природно фарбованим пористим черепком. Оксид олова як най­ефективніший глушник П. використовують ще від 1438. Для кераміч. П. повноцін. замін­ником оксиду олова є сполуки цирконію (діоксин і силікат цирконію), які також забезпечують високий ступінь глуші­н­ня. У кераміч. промисловості широко за­стосовують цирконієві П. на основі легкоплав. (т-ра випале­н­ня 950–1000 °С) борноцирконієвих П. Роз­роблено цілу палітру кольор. цирконієвих П. Соляна П. є складовою для виготовле­н­ня ка­налізац. труб, хімічно стійкої кераміки і худож. виробів із камʼяним черепком. На­прикінці випале­н­ня кераміч. виробів у від­новлювал. середовищі у топку закидають кухон­ну сіль, яка при 1180–1280 °С під дією парів води та палив. газів роз­кладається на HCl i Na₂O. Утворений Na₂O реагує з SiO₂ і Al₂O₃ випаленого кераміч. черепка, внаслідок чого на поверх­ні виробів формується склоподіб. шар. Для отрима­н­ня кольор. П. до їх складу вводять фарбуючі оксиди або солі металів, які при сплавлен­ні роз­чиняються і утворюють із кремнеземом кольор. силікати. Забарвле­н­ня також досягається створе­н­ням колоїд. роз­чину барвника у стеклах, які є основою П. Для колоїд. забарвле­н­ня використовують сполуки селену, золота, міді, срібла та ін. Колір, на­даний П. тим або ін. оксидом, залежить від вмісту домішок, ступеня по­дрібне­н­ня, температури випале­н­ня, окислювал. чи від­новлювал. середовища у печі та забарвле­н­ня черепка виробів. На поверх­ні кераміч. виробів можна отримати кри­сталічні П. Для виробництва такого виду П. необхідні спец. склади та від­повід. режим випале­н­ня або впалюва­н­ня ін. тонкого шару П., що містить SiO₂, ZnO, TiO₂. Для декорува­н­ня кераміч. виробів за­стосовують люстри — П. у ви­гляді тонких плівок, що пере­ливаються різнобарв. кольорами внаслідок інтерференції падаючих променів з від­битими променями. Роз­різняють без­барвні (вісмутові, свинцеві та ін.) і забарвлені (залізні, цинкові, кобальтові, хромові і уранові) люстри. Красиві люстри отримують сплавле­н­ням при т-рі бл. 180 °С золота, платини та титанов. кислоти з ніт­ратами важких металів і каніфо­л­лю. Сплав роз­чиняють у ефір. оліях, лавандовій або ін. олії чи скипидарі. Керамічні глазуров. вироби з нанесеними на них люстрами випалюють при т-рі бл. 600–700 °С. Нанесе­н­ня роз­меленої з водою глазур. маси на сирі або попередньо випалені керамічні пористі вироби здійснюють зануре­н­ням; полива­н­ням; роз­пиле­н­ням із пульверизатора чи аеро­графа; пензликом; припудрюва­н­ням порошком. Керамічні вироби з нанесеною на них П. сушать, а потім випалюють. Добираючи ту чи ін. П., необхідно враховувати склад кераміч. черепка, випале­н­ня виробу, а також колір черепка після випале­н­ня. Якісна П. повин­на міцно при­ставати до черепка та повністю покривати його, мати коефіцієнт роз­шире­н­ня, близький до коефіцієнта роз­шире­н­ня черепка. Під час випале­н­ня та на­ступ. охолодже­н­ня П. не повин­на давати тріщин («цеків») і від­колюватися від черепка. Іноді тріщини на П. створюють штучно з декор. метою.

У мистецтві Е. використовується у техніці емалюва­н­ня.

Емаль художня — дрібний виріб з металу (пере­важно з міді, срібла та золота), декорований різнобарв. емал. сплавами, що заповнюють дрібні за­глибини, роз­поділені тонким метал. пере­городками, або наносять як роз­пис суціл. шаром. Е. роз­різняють за способом нанесе­н­ня та закріпле­н­ня на поверх­ні виробу. Пере­городчасті Е. заповнюють місця, утворені тонкими метал. пере­городками, припаяними за нанесеним рисунком до Е. поверх­ні виробу. Виїмчасті Е. — за­глиблений малюнок, виконаний різьбле­н­ням, гравірува­н­ням, карбува­н­ням, штампом або від­лива­н­ням у товщі металу; для них характерна висока інтенсивність кольору. У виїмча­стій Е. пере­городки утворюють межами між виїмками на поверх­ні виробу. Виконують пере­важно на міді та бронзі, іноді використовують золото, срібло. Зображал. та орнаментов. композицію спочатку наносять на метал. пластинку штихелем або різцем, а також штамповкою під час від­лива­н­ня. Потім за­глиблений малюнок заливають Е., під­дають виріб випалюван­ню, полірують до утворе­н­ня ціліс. поверх­ні. Е. буває не­про­зорою або глухою (опаковою, компактною), напів­про­зорою (опаловою) та про­зорою. Для декорува­н­ня виробів з міді та бронзи за­стосовували не­про­зорі Е.: скловидна маса з домішками олова, що не плавиться й забарвлює масу при випалюван­ні в білий колір. У худож. кераміці терміном «Е.» по­значають не­про­зору глазур, що може бути білою та кольоровою, найчастіше використовують для ма­йолік. виробів (див. Майоліка). Ві­домі Е. на скані (філі­грані), на гравіюван­ні із золотими, сріб. накладками. Техніка про­зорої Е. до­зволяє використовувати від­тінки кожної з кольор. плям залежно від товщини шару Е. Різниці товщини досягають завдяки рельєф. обробці «дна» у за­глибинах. Пізніше виникла техніка роз­писува­н­ня Е. Роз­писні (живописні) Е. виконують пензлем на емалевому ґрунті (фініфть), потім випалюють, а також на карбованому або литому рельєфах. Техніка живопису Е. на склі ві­дома в країнах Стародав. Сходу. Зх.-європ. емалевий роз­пис повʼязаний з роз­витком вітраж. живопису у Франції у 10 ст. Скляний посуд почали оздоблювати Е. венеціанці у 15 ст. У 16–18 ст. Е. стала улюбленим способом оздобле­н­ня ужитк. скла у європ. країнах. У 18 ст. роз­винувся емалевий живопис, зокрема порт­ретна мініатюра. У 18–19 ст. Е. широко використовували в укр. гутному склоробстві. У 19 ст. техніка Е. занепала, від­родилася у мистецтві стилю модерн, пере­важно у дріб. ювелір. виробах, у по­єд­нан­ні з коштов. каменями, перлами. Вікон­на Е. — техніка декорува­н­ня ювелір. прикрас, при за­стосуван­ні якої про­зора Е. на виробах уподібнюється до про­зорого скла. На від­міну від пере­тинчастої Е., заповнені нею касти виготовляють не на поверх­ні предмета, а окремо, тому зі зворот. боку прикраси Е. необмежена й просвічується. Один з методів роботи у цій техніці — введе­н­ня домішок, які не до­зволяють їй роз­тікатися при плавлен­ні. Ін. спосіб — накла­да­н­ня ажур. метал. заготовки на лист мідної фольги, заповне­н­ня її секцій (каст) Е. від­повід. кольору з подальшим затверді­н­ням та зануре­н­ням заготовки у кислоту, що роз­ʼїдає фольгу. Майстри використовували цю техніку ще у 15 ст., зараз це асоціюється з ювелірною справою 19–20 ст. Рельєфна (інкрустац.) Е. — ювелірна техніка нанесе­н­ня на змодельовану, дещо під­няту поверх­ню металу, товстого шару білої Е. з подальшим покри­т­тям шарами кольор. Е., кожен з яких збільшує зображе­н­ня. Для створе­н­ня ефекту рельєф. обʼєму іноді робили до десяти шарів. Цю техніку роз­роблено у Франції та Іспанії у 14–15 ст., широкого роз­по­всюдже­н­ня у Європі набула у 18 ст. Ві­домі випадки, коли для створе­н­ня обʼєму (навіть скульптурного) використовували тільки білу Е., хоча здебільшого вироби з її за­стосува­н­ням імітували багатошарові камеї рим. часу та інкрустацію напів­коштов. камі­н­ням. Найбільш ранні Е., що ді­йшли до нас, — золоті прикраси та амулети Стародав. Єгипту (за технікою близькі до пере­городчастих). У Зх. Європі найдавніші Е. датовані 9 ст., у Візантії — 10–12 ст., у Китаї — 14 ст. На поч. 12 ст. у Європі склалися школи Е.: мааська в Лотаринґії, рейнська (Кельн), лімозька (Лімож). На землях, що нині належать Україні, першою зʼявилася виїмчаста Е. (ямкова, як її називали в давнину). Від 6–5 тис. до н. е. її вживали ювеліри у грец., згодом рим. колоніях Причорноморʼя та в Боспор. царстві (Керчі), звідки Е. потрапила на Подні­провʼя. Є свідче­н­ня про те, що вже 3–4 ст. н. е. роксолани, елани, анти на Чернігівщині, Київщині та Полтавщині виробляли виїмчасту Е. (бронз. за­стібки для плащів — фібули, частини кінської збруї, браслети тощо). Ці вироби екс­портували у район Волги–Оки, до Криму та Балт. поморʼя. У 10 ст. Над­дні­прян. Русь пере­йняла від Візантії пере­городчасту техніку Е. Найбільшим центром виробництва був Київ, особливо у 10–13 ст.; мав багато майстерень Е., вироби яких екс­портували до Угорщини, Польщі, Німеч­чини, Франції, Скандинавії. Е. — склоподіб. сплав, який у Київ. Русі називали склицею. На противагу візант. майстрам, українські художники використовували контрастові згармонізовані кольори, часом сполучали дві техніки Е. Осн. вироби Е. — церк. предмети, повʼязані з внутр. оздобле­н­ням культових споруд. У 17–18 ст. в Києві та ін. осередках для оздобле­н­ня золотар. виробів (оправ євангелій, чаш) іноді використовували Е. Пере­гляд традиц. уявлень су­спільства про ювелірні вироби у руслі нового стилю реалізовано у творчості О. Кульчицької. Декор і форми виконаних нею брошок, кулонів, поясів, емалевих плакеток, шкатулок засвідчують глибоке ви­вче­н­ня й творчу інтер­претацію форм, орнаментів, колориту гуцул. нар. виробів. На роз­виток укр. емальєр. мистецтва 20 ст. знач. вплив справила творчість М. Дольницької. 1937 вона організувала у Львові курс технологій мист. Е. Плідною і неперевершеною за мист. якостями була діяльність у царині емальєр. мистецтва Я. Музики. У її плакетках, шкатулках, прикрасах творчо пере­осмислено язичниц. символіку, елементи модерніст. мистецтва. У техніці Е. працювали А. Серебрянський, І. Міщенко, М. Комарницький, І. Шапошников, А. Бородай, І. Юрків, С. Аленгоз, І. Банах-Твердохліб, Г. Бібик, О. Бородай, В. Волощак, С. Вольський, О. Дорошенко, В. Друзенко, Е. Кіш, Т. Колечко, Х. Кудрик, Я. Кушніревич-Стеців та ін. У червні 2009 у Києві від­бувся 1-й між­нар. фестиваль Е.

Фотоілюстрації

×

❮ ❯

Завантажити статтю