Емаль і полива - Енциклопедія Сучасної України
Beta-версія
Емаль і полива

ЕМА́ЛЬ І ПОЛИ́ВА Емаль (франц. émail, від франк. smeltan – плавити; Е.) – тонкий склоподібний шар на поверхні металевих виробів; полива (П.; ін. назва – глазур, нім. Glasur, від Glas – скло) – тонкий склоподібний шар на поверхні керамічних виробів, закріплений випаленням. П. зберігає на кераміці підглазурні фарби та підсилює їх яскравість. Різнобарвність кольор. відтінків надає поверхні кераміч. виробів декор. виразності. За визначенням Д. Менделєєва, Е. і П. – сплави оксидів змін. складу у вигляді силікат. стекол, осн. постій. складовою яких є кремнезем, а додавання ін. оксидів може змінювати або заміщувати їхній склад. Кожний оксид, який входить до складу Е. і П., певним чином впливає на їхні властивості. Особливих відмінностей у визначенні емал. і глазуров. стекол немає. Залежно від призначення покритих ними виробів вони мають цінні тех. та естет. властивості, зокрема кислото-, зносо-, корозіє-, жаростійкість та стійкість до атмосфер. впливу. Е. підвищує термічну та діелектричну стійкість металу; П. – мех. міцність і хім. стійкість кераміки. Осн. відмінна особливість стекол Е. і П. (окрім адгезії відносно кераміки та металу) – поверхневий натяг. На поверхневий натяг і забарвлення стекол Е. і П. впливають активні домішки у вигляді K2O, Na2O, Li2O, CaF, CaCO3, які вводять у невеликій кількості (до 3 %). Поверхневий натяг простих силікат. стекол зменшується зі збільшенням радіуса катіона у послідовності Li+1→Na+1→K+1, Mg+2→Ca+2→Sr+2→ Ba+2. Для катіонів групи заліза зі зменшенням іонного радіуса поверхневий натяг падає відповідно Fe+2 →Co+2→Ni+2. Емал. розплав в’язкіший, ніж глазуров., і має меншу здатність до розчинення у собі барвників. Е. наплавляють для захисту металу від корозії та окислення, для оздоблення худож. та ювелір. виробів. За призначенням Е. поділяють на тех. і художню. Тех. Е. призначені для покриття виробів із чавуну та сталі. Існують тех. Е. госп. і спец. призначення. До першої підгрупи належать Е., що наносять на вироби домаш. вжитку (посуд та ін. предмети побуту). До спец. відносять Е., якими покривають чавунну і стал. апаратуру для хім., харч., фармацевт. пром-сті. Вони призначені для захисту виробів від впливу агресив. середовища. Спец. Е. використовують для покриття цистерн, труб, архіт. деталей, а також як ізолятор в електр. приладах, жароміцні покриття захищають метали від дії високих т-р у сучас. реактив. двигунах. Перші вдалі досліди з емалювання чорних металів проведено у 2-й пол. 18 ст., зокрема 1782 – швед. металургом С. Рінманом, 1799 – англійцем Хіксінгом, 1785 – Лаукмахером. 1800 у Німеччині розпочато емалювання чавун. посуду. Пром. емалювання сталі набуло розвитку лише від 2-ї пол. 19 ст., коли з’явилися сіменс-мартенів. (1853) та бесемерів. (1865) способи її вироб-ва (вільна від шлаків маловуглец. сталь, придатна для штампування та витягування; не утворює дефектів при емалюванні). Тоді ж почали виготовляти вироби з чорних металів та використовувати емалювання в Україні. Сучасні Е. для чорних металів отримують шляхом сплавлення шихти, яка містить пісок, польовий шпат, буру, соду та незначну кількість речовин, які забезпечують міцне зчеплення і надають декор. вигляду (глушники та барвники) тощо. 1967–72 у НДІ «Емальхіммаш» (Полтава) розроблено та згодом впроваджено у вироб-во склокристаліч. Е.-«сіталів» (пірокерам, вітрокерам) – полікристаліч. матеріалу з дуже дрібними (0,01–1,0 мкм) рівномірно розподіленими кристалами, що зрослися один з одним або сполучені між собою тонкими прошарками залишк. скла. Сітал. Е. вирізняються високими фіз.-мех. характеристиками, внаслідок чого є досить перспективними.

П. покривали глиняний посуд ще в антич. світі та стародав. Єгипті, Вавилоні, Ассирії, звідки це уміння перейшло у Персію. У 4 тис. до н. е. єгиптяни розробили техніку глазурування фаянсу. Мист-во П. поширилося в Європі лише у 15–16 ст. Достатньо відомі іспан.-мавритан. (14–15 ст.) і тайська майолік. кристалічна та матова (16 ст.) П. Вирізнялися досконалістю різнокольор. (бірюзові, зелені, жовті) П. Серед. Азії, зокрема на мавзолеях Саманідів у Бухарі (9–10 ст.) та Тамерлана (Гур-Емір) у Самарканді (1404; нині обидва – Казахстан). Глазуров. облицювал. цеглу використовували у купол. конструкціях Візантії. Плінфа – плоска глазуров. цегла – характерна для споруд Київ. Русі. Склад білої П. був відомий на теренах України раніше (12–13 ст.), ніж у ін. європ. країнах. У Київ. Русі розроблено ножний гончар. круг і водночас кольор. П., різнобарвні глазуров. і розписні кахлі. Від 16 ст. в Україні почали використовувати свинцеві П., тоді ж з’явилася низка видів техніки підглазур. розпису та напрямів виготовлення і декорування нар. майоліки. У Росії 1748 М. Ломоносовим організовано лаб., а згодом упроваджено вироб-во забарвлених стекол, палітри кольор. скляних мозаїк, П., смальти. Із вареної смальти Ломоносов особисто виготовив грандіозну мозаїчну картину «Полтавська баталія» (1762–64) та низку ін. мозаїч. виробів, зокрема портретів. Наприкінці 19 – на поч. 20 ст. глазуров. (полив’яну) кераміку використовували художники для створення декор. панно на громад. і житл. спорудах (В. Кричевський – Полтав. земство, 1905–07, школа № 14 у Києві, 1911–14; К. Жуков – Харків. художнє уч-ще, 1913). У сучас. арх-рі глазуров. керамікою оздоблюють фасади будинків, інтер’єри, використовують для рельєфів, підглазур. і надглазур. розпису, мозаїки, панно, стел, малих архіт. форм. За т-рою розтікання (розливання) П. поділяють на тугоплавкі (1250–1440 °С) та легкоплавкі (900–1250 °С), за способом виготовлення – на сирі, або польовошпат., що наносять на вироби в сирому вигляді, та флюс., що підлягають поперед. сплавленню (фритуванню) шихти. Розрізняють П. для покриття фарфору (1100–1400 °С), напівфарфору (1250–1400 °С), фаянсу (1100–1180 °С), майоліки (900–1050 °С) тощо. Сирі П. є тугоплавкими, їх, відповідно, використовують для покриття фарфору. Вони містять ті самі компоненти, що й шихта виробів, чим забезпечують високу міцність покриття. Склад П. для твердого фарфору з т-рою розливання 1300–1450 °С: 1(R2O + RO) (0,5–1,4)Al2O3 (5–12)SiO2; П. для м’якого фарфору з т-рою розливання 1250–1280 °С: 1(R2О + RO) (0,3–0,6)Al2O3 (3–4)SiO2. Як осн. сировину для виготовлення П. застосовують (окрім польового шпату або його замінників) кварц, каолін, карбонати кальцію та магнію тощо. Особливе значення мають напівпровідник. П. для покриття фарфор. виробів для високовольт. ліній електропередач. Об’єм. опір фарфору становить (1,5–3,6)104 Ом/см. Кольор. П. вживають для зовн. ізоляторів усередині приміщення. Для надання темного забарвлення ізоляторам у П. вводять залізняк (8–10 %), піролюзит (2–3 %), марганцеву руду (3–4 %). Напівпровідник. П. дозволяє знижувати т-ру опору глазур. шару, що забезпечує відносно рівномірне його нагрівання. У місцях найбільшого нагрівання ізолятора доцільне двораз. глазурування. Напівпровідник. П. отримують кристалізацією напівпровідник. фази у склі шляхом підбирання відповід. складу; введенням до їх складу під час помелу попередньо випаленої напівпровідник. кристаліч. фази (напр., руди або оксиду металу, зокрема заліза та титану). Для кераміч. виробів з т. зв. кам’яним черепком використовують різновидність польовошпат. П. – польовошпат.-цинкові. Додавання оксиду цинку полегшує отримання сирої П. із нижчою т-рою випалення та посилює її блиск. До легкоплав. належать землисті П., осн. сировиною для яких служать легкоплавкі глини, а також крейда, оксиди заліза та ін. Ними покривають кам’яні керамічні вироби для хім. пром-сті, каналізац. труби, облицювал. цеглу, черепицю і госп. посуд. Легкоплавкі свинцево-силікатні П. застосовують переважно у вироб-ві худож. виробів. Свинцеві П., з яких раніше виготовляли фаянс. посуд, нині заборонені. Для переведення розчин. компонентів у нерозчинні та для запобігання проникненню солей у черепок і усунення шкідливого впливу свинцевих П. суміш матеріалів для легкоплав. П. розплавляють. Розплавлену склоподібну П. виливають у холодну воду, де вона проходить диспергацію, а потім її піддають мокрому помелу. Тонина помелу П. до проходження через сито 10 тис. отв./см2 (залишок на ситі не більше 0,2 %). Свинцево-олов’яною непрозорою П. покривають майоліку (пічні та стінні кахлі, посуд та ін.) з природно фарбованим пористим черепком. Оксид олова як найефективніший глушник П. використовують ще від 1438. Для кераміч. П. повноцін. замінником оксиду олова є сполуки цирконію (діоксин і силікат цирконію), які також забезпечують високий ступінь глушіння. У кераміч. пром-сті широко застосовують цирконієві П. на основі легкоплав. (т-ра випалення 950–1000 °С) борноцирконієвих П. Розроблено цілу палітру кольор. цирконієвих П. Соляна П. є складовою для виготовлення каналізац. труб, хімічно стійкої кераміки і худож. виробів із кам’яним черепком. Наприкінці випалення кераміч. виробів у відновлювал. середовищі у топку закидають кухонну сіль, яка при 1180–1280 °С під дією парів води та палив. газів розкладається на HCl i Na2O. Утворений Na2O реагує з SiO2 і Al2O3 випаленого кераміч. черепка, внаслідок чого на поверхні виробів формується склоподіб. шар. Для отримання кольор. П. до їх складу вводять фарбуючі оксиди або солі металів, які при сплавленні розчиняються і утворюють із кремнеземом кольор. силікати. Забарвлення також досягається створенням колоїд. розчину барвника у стеклах, які є основою П. Для колоїд. забарвлення використовують сполуки селену, золота, міді, срібла та ін. Колір, наданий П. тим або ін. оксидом, залежить від вмісту домішок, ступеня подрібнення, т-ри випалення, окислювал. чи відновлювал. середовища у печі та забарвлення черепка виробів. На поверхні кераміч. виробів можна отримати кристалічні П. Для вироб-ва такого виду П. необхідні спец. склади та відповід. режим випалення або впалювання ін. тонкого шару П., що містить SiO2, ZnO, TiO2. Для декорування кераміч. виробів застосовують люстри – П. у вигляді тонких плівок, що переливаються різнобарв. кольорами внаслідок інтерференції падаючих променів з відбитими променями. Розрізняють безбарвні (вісмутові, свинцеві та ін.) і забарвлені (залізні, цинкові, кобальтові, хромові і уранові) люстри. Красиві люстри отримують сплавленням при т-рі бл. 180 °С золота, платини та титанов. кислоти з нітратами важких металів і каніфоллю. Сплав розчиняють у ефір. оліях, лавандовій або ін. олії чи скипидарі. Керамічні глазуров. вироби з нанесеними на них люстрами випалюють при т-рі бл. 600–700 °С. Нанесення розмеленої з водою глазур. маси на сирі або попередньо випалені керамічні пористі вироби здійснюють зануренням; поливанням; розпиленням із пульверизатора чи аерографа; пензликом; припудрюванням порошком. Керамічні вироби з нанесеною на них П. сушать, а потім випалюють. Добираючи ту чи ін. П., необхідно враховувати склад кераміч. черепка, випалення виробу, а також колір черепка після випалення. Якісна П. повинна міцно приставати до черепка та повністю покривати його, мати коефіцієнт розширення, близький до коефіцієнта розширення черепка. Під час випалення та наступ. охолодження П. не повинна давати тріщин («цеків») і відколюватися від черепка. Іноді тріщини на П. створюють штучно з декор. метою.

Літ.: Петцольд А. Эмаль. Москва, 1958; Мороз І. І. Фарфор, фаянс, майоліка. К., 1975; Петрикова Ф. С. Украинский художественный фарфор (кон. 18 – нач. 20 вв.). К., 1985; Гегінг З. Ф. Стародавня кераміка. К., 1992; Пилар Наварро М. Декорирование керамики, история, основные технологии, изделия. Москва, 2005.

Є. П. Гармаш

У мист-ві Е. використовується у техніці емалювання. Емаль художня – дрібний виріб з металу (переважно з міді, срібла та золота), декорований різнобарв. емал. сплавами, що заповнюють дрібні заглибини, розподілені тонким метал. перегородками, або наносять як розпис суціл. шаром. Е. розрізняють за способом нанесення та закріплення на поверхні виробу. Перегородчасті Е. заповнюють місця, утворені тонкими метал. перегородками, припаяними за нанесеним рисунком до Е. поверхні виробу. Виїмчасті Е. – заглиблений малюнок, виконаний різьбленням, гравіруванням, карбуванням, штампом або відливанням у товщі металу; для них характерна висока інтенсивність кольору. У виїмчастій Е. перегородки утворюють межами між виїмками на поверхні виробу. Виконують переважно на міді та бронзі, іноді використовують золото, срібло. Зображал. та орнаментов. композицію спочатку наносять на метал. пластинку штихелем або різцем, а також штамповкою під час відливання. Потім заглиблений малюнок заливають Е., піддають виріб випалюванню, полірують до утворення ціліс. поверхні. Е. буває непрозорою або глухою (опаковою, компактною), напівпрозорою (опаловою) та прозорою. Для декорування виробів з міді та бронзи застосовували непрозорі Е.: скловидна маса з домішками олова, що не плавиться й забарвлює масу при випалюванні в білий колір. У худож. кераміці терміном «Е.» позначають непрозору глазур, що може бути білою та кольоровою, найчастіше використовують для майолік. виробів (див. Майоліка). Відомі Е. на скані (філіграні), на гравіюванні із золотими, сріб. накладками. Техніка прозорої Е. дозволяє використовувати відтінки кожної з кольор. плям залежно від товщини шару Е. Різниці товщини досягають завдяки рельєф. обробці «дна» у заглибинах. Пізніше виникла техніка розписування Е. Розписні (живописні) Е. виконують пензлем на емалевому ґрунті (фініфть), потім випалюють, а також на карбованому або литому рельєфах. Техніка живопису Е. на склі відома в країнах Стародав. Сходу. Зх.-європ. емалевий розпис пов’язаний з розвитком вітраж. живопису у Франції у 10 ст. Скляний посуд почали оздоблювати Е. венеціанці у 15 ст. У 16–18 ст. Е. стала улюбленим способом оздоблення ужитк. скла у європ. країнах. У 18 ст. розвинувся емалевий живопис, зокрема портретна мініатюра. У 18–19 ст. Е. широко використовували в укр. гутному склоробстві. У 19 ст. техніка Е. занепала, відродилася у мист-ві стилю модерн, переважно у дріб. ювелір. виробах, у поєднанні з коштов. каменями, перлами. Віконна Е. – техніка декорування ювелір. прикрас, при застосуванні якої прозора Е. на виробах уподібнюється до прозорого скла. На відміну від перетинчастої Е., заповнені нею касти виготовляють не на поверхні предмета, а окремо, тому зі зворот. боку прикраси Е. необмежена й просвічується. Один з методів роботи у цій техніці – введення домішок, які не дозволяють їй розтікатися при плавленні. Ін. спосіб – накладання ажур. метал. заготовки на лист мідної фольги, заповнення її секцій (каст) Е. відповід. кольору з подальшим затвердінням та зануренням заготовки у кислоту, що роз’їдає фольгу. Майстри використовували цю техніку ще у 15 ст., зараз це асоціюється з ювелірною справою 19–20 ст. Рельєфна (інкрустац.) Е. – ювелірна техніка нанесення на змодельовану, дещо підняту поверхню металу, товстого шару білої Е. з подальшим покриттям шарами кольор. Е., кожен з яких збільшує зображення. Для створення ефекту рельєф. об’єму іноді робили до десяти шарів. Цю техніку розроблено у Франції та Іспанії у 14–15 ст., широкого розповсюдження у Європі набула у 18 ст. Відомі випадки, коли для створення об’єму (навіть скульптурного) використовували тільки білу Е., хоча здебільшого вироби з її застосуванням імітували багатошарові камеї рим. часу та інкрустацію напівкоштов. камінням. Найбільш ранні Е., що дійшли до нас, – золоті прикраси та амулети Стародав. Єгипту (за технікою близькі до перегородчастих). У Зх. Європі найдавніші Е. датовані 9 ст., у Візантії – 10–12 ст., у Китаї – 14 ст. На поч. 12 ст. у Європі склалися школи Е.: мааська в Лотаринґії, рейнська (Кельн), лімозька (Лімож). На землях, що нині належать Україні, першою з’явилася виїмчаста Е. (ямкова, як її називали в давнину). Від 6–5 тис. до н. е. її вживали ювеліри у грец., згодом рим. колоніях Причорномор’я та в Боспор. царстві (Керчі), звідки Е. потрапила на Подніпров’я. Є свідчення про те, що вже 3–4 ст. н. е. роксолани, елани, анти на Чернігівщині, Київщині та Полтавщині виробляли виїмчасту Е. (бронз. застібки для плащів – фібули, частини кінської збруї, браслети тощо). Ці вироби експортували у район Волги–Оки, до Криму та Балт. помор’я. У 10 ст. Наддніпрян. Русь перейняла від Візантії перегородчасту техніку Е. Найбільшим центром вироб-ва був Київ, особливо у 10–13 ст.; мав багато майстерень Е., вироби яких експортували до Угорщини, Польщі, Німеччини, Франції, Скандинавії. Е. – склоподіб. сплав, який у Київ. Русі називали склицею. На противагу візант. майстрам, українські художники використовували контрастові згармонізовані кольори, часом сполучали дві техніки Е. Осн. вироби Е. – церк. предмети, пов’язані з внутр. оздобленням культових споруд. У 17–18 ст. в Києві та ін. осередках для оздоблення золотар. виробів (оправ євангелій, чаш) іноді використовували Е. Перегляд традиц. уявлень сусп-ва про ювелірні вироби у руслі нового стилю реалізовано у творчості О. Кульчицької. Декор і форми виконаних нею брошок, кулонів, поясів, емалевих плакеток, шкатулок засвідчують глибоке вивчення й творчу інтерпретацію форм, орнаментів, колориту гуцул. нар. виробів. На розвиток укр. емальєр. мист-ва 20 ст. знач. вплив справила творчість М. Дольницької. 1937 вона організувала у Львові курс технологій мист. Е. Плідною і неперевершеною за мист. якостями була діяльність у царині емальєр. мист-ва Я. Музики. У її плакетках, шкатулках, прикрасах творчо переосмислено язичниц. символіку, елементи модерніст. мист-ва. У техніці Е. працювали А. Серебрянський, І. Міщенко, М. Комарницький, І. Шапошников, А. Бородай, І. Юрків, С. Аленгоз, І. Банах-Твердохліб, Г. Бібик, О. Бородай, В. Волощак, С. Вольський, О. Дорошенко, В. Друзенко, Е. Кіш, Т. Колечко, Х. Кудрик, Я. Кушніревич-Стеців та ін. У червні 2009 у Києві відбувся 1-й міжнар. фестиваль Е.

Літ.: Дольницька М. Емаль // Мист-во. Л., 1932. Ч. 1; Петренко М. Українське золотарство XVI–XVIII ст. К., 1970; Чегусова З. Емалевий вибух в Україні // ОМ. 2009. № 3.

Р. Т. Шмагало

Стаття оновлена: 2009