Еміграція

ЕМІГРА́ЦІЯ (від лат. emigratio — виселе­н­ня, пере­селе­н­ня) — вимушене або добровільне пере­селе­н­ня корін­них мешканців з Батьківщини до іншої країни на по­стійне прожива­н­ня чи на деякий час з політичних, соціальних, економічних, релігійних та інших причин. Цим терміном також по­значають місце або час пере­бува­н­ня після такого пере­селе­н­ня окремих осіб, груп чи спільнот (напр., укр. між­воєн­на Е. в Європі) й етнонац. спільноту емі­грантів у певній державі (китай. Е. у США та ін.). Водночас похід. термін «внутр. Е.» за­стосовують для окресле­н­ня соц.-психол. стану від­чуже­н­ня особистості чи окремих груп (зокрема дисидентів) від повсякден. життя, цін­ностей та світо­гляд. орієнтирів соц.-політ. буття певної країни, особливо у тоталітар. режимах (нацист. Німеч­чина, СРСР тощо).

Е. як соц.-політ. явище виникла на межі пізнього середньовіч­чя та ран­ньомодер. часу. Вважають, що цей термін за­провадив у широкий обіг іспан. право­знавець та богослов 16 ст., проф. Саламан. університету Ф. де Віторія. Раніше примус. пере­селе­н­ня чи ви­гна­н­ня окремих осіб, груп і прошарків насел. або народів по­значали дефініцією «остракізм». Первісно Е. тлумачили виключно у реліг. сенсі як «мандрува­н­ня духу» (реліг., за своїми причинами та мотивацією, були перші хвилі європ. Е.), згодом ви­окремили й ін. фактори та причини. Від­повід­но до провід. чин­ників, які зумовили ту чи ін. еміграц. хвилю, роз­різняють політ. (військ.-політ.) Е., спричинену громадян. війнами, воєн. конфліктами, депортаціями, політ. ре­пресіями, пере­слідува­н­ням інакомисле­н­ня, придуше­н­ням свободи слова й зборів та ін.; екон., чи трудову (заробітчан.) Е., спричинену екон. де­пресією, стагнацією, низьким рівнем життя, без­робі­т­тям, стихій. лихами, голодом і злиднями на Батьківщині емі­грантів, не­сприятливою конʼюнктурою між­нар. ринку праці для певних країн і регіонів, за­охочувал. або ліберал. держ. еміграц. політикою країн зі швидкими темпами роз­витку на дозоване квотува­н­ня та сприя­н­ня Е. осіб із високою фаховою спеціалізацією або низькокваліфіков. робочої сили (напр., Е. китай. чорноробів у 2-й пол. 19 ст.) для фізично тяжкої, непопуляр. праці у важкій індустрії, копальнях, буд-ві, с. госп-ві та ін.; етнічну (етнореліг.) Е., поширену в часи реліг. війн чи за певних етнокультур. перед­умов: під­несе­н­ня моноетніч. во­йовничого фундаменталізму, пере­слідува­н­ня іновірців, масова дис­кримінація за реліг., мовною та етніч. ознаками, етнічні чистки (зокрема масове винище­н­ня племені тутсі у Руанді 1994, що спричинило втечу понад 2-х млн осіб), депортація наро- дів (напр., крим. татар 1944); внутр. (пере­селен.) Е. — пере­селе­н­ня з одного місця на ін. в межах певної країни, повʼязане, як правило, з освоє­н­ням нових земель чи надмір. кількістю мешканців на певній території. Оста­н­ня зумовлена полівимір. комплексом причин, що різною мірою стосуються тих чи ін. верств і прошарків насел. (швидка урбанізація країни призводить до пере­селе­н­ня мешканців с.-г. регіонів у мегаполіси тощо). За терміном побутува­н­ня за кордоном роз­різняють по­стійну, тимчас. і сезон­ну (на період. заробітки) Е. Серед її типових соціо- та етнокультур. перед­умов — культурна і мовна спорідненість з насел. країни, до якої рухаються еміграц. потоки, спільна релігія, військ.-політ. об­ставини (вивезе­н­ня на примус. роботи, інтернува­н­ня осіб, по­збавлених прав громадянства, в таборах для пере­міщ. після війн та воєн. конфліктів). Крім того, ви­окремлюють дифузну («роз­ливну») Е., що складається майже з усіх соц. груп і прошарків насел. та виникає внаслідок мас­штаб. військ.-політ., екон., етніч. та ін. катаклізмів (еміграц. хвилі після 1-ї і 2-ї світ. воєн); групову Е. за фахово-профес. й ін. ознаками; індивід. Е. (воз­зʼ­єд­на­н­ня родин, персонал. карʼєрні пер­спективи, здобу­т­тя вищої освіти за певним фахом та ін.). Між­нар. конвенція про цивіл. і політ. права 1966 й Конвенція про права мі­грантів та чл. їх родин 1990 перед­бачають право кожної людини покидати будь-яку країну, тобто ви­знають право на Е. Водночас вона врегульов. низкою правових обмежень, необхід. для охорони держ. без­пеки, громад. порядку, вільної конкуренції, прав і свобод ін. осіб (напр., конвенціями Між­нар. організації праці). Від­так виділяють також легал. й нелегал. Е., зокрема остан­ню роз­глядають як злочин між­нар. характеру, що під­риває соц.-екон. або політ. системи тієї чи ін. країни. Е. не завжди призводить до автомат. втрати колиш. громадянства. Це пита­н­ня регламентує законодавство тієї держави, громадянами якої є емі­гранти. Політ. емі­грантам за­звичай надають право притулку. Емі­гранти, які втратили громадянство і не отримали нового, стають апатридами. У деяких державах до­зволено від­новле­н­ня громадянства шляхом реінтеграції — вступу в нього на більш пільгових умовах, ніж в ін. випадках. Процедура на­да­н­ня емі­грантам громадянства країни прожива­н­ня ви­значена її законодавством і перед­бачає низку правових процедур. Права біженців та апатридів регламентов. між­нар. Конвенцією про статус біженців 1951.

Великі геогр. від­кри­т­тя 15 ст., реліг. війни 16–17 ст. і революції 18–19 ст. стали гол. перед­умовами виникне­н­ня феномену Е. На­прикінці 16 ст. від­булася перша велика Е. англ. пуритан до Нідерландів, а у 1620–30-х рр. — до Пн. Америки. У 2-й пол. 17 ст. поширилася Е. гуґенотів з Франції до Німеч­чини та Англії. Найбільшою Е. у 19 — на поч. 20 ст. було т. зв. велике (транс­атлантичне) пере­селе­н­ня з Європи до Пн. і Пд. Америки. Внаслідок цієї Е. понад 5 млн осіб, пере­важно вихідців з Великої Британії, осіли у Канаді, бл. 15-ти млн, пере­важно вихідців з країн Серед­земноморʼя, — у Пд. Америці, бл. 36-ти млн мешканців континентал. Європи — у США. Через масову Е. із Європи до Пн. і Пд. Америки, Австралії та ін. регіонів помітно зменшилися темпи приросту насел. у багатьох європ. країнах у 2-й пол. 19 — 1-й третині 20 ст. Знач. мас­штабів набула внутр., або пере­селен. Е. в Рос. імперії протягом 2-ї пол. 19 — на поч. 20 ст., коли до Сибіру, Далекого Сходу та Середньої Азії пере­селилося бл. 20-ти млн осіб, зокрема кілька міль­йонів українців (див. Зелений Клин і Сірий Клин). У 19 ст. зросла китай. Е. (бл. 12-ти млн осіб) до Вʼєтнаму, Таїланду, Малайзії, Індонезії та ін. Перша класична політ. Е. — рояліст. із Франції на­прикінці 18 ст. Своєрідні хвилі та вибухи Е. спо­стерігалися після великих рев. потрясінь (напр., революцій 1848–49 у Європі). У 1870-і рр. емігрували комунари з Франції, соціалісти з Німеч­чини, учасники рев. й нац.-визв. рухів із Рос. імперії (серед них і з Над­дні­прян. України). У 2-й пол. 19 ст. склалася специфічна субкультура політ. Е., яка вирізняється інтернаціоналізацією, по­єд­на­н­ням су­спільно-політ., громад. та наук.-освіт. діяльності, спів­існува­н­ням емі­грантів з різною парт. і нац. приналежністю, від­мін. світо­глядами та пере­кона­н­нями, специфіч. побутом тощо. Крайнім виразом субкультури політ. Е. стало середовище т. зв. профес. революціонерів. Після більшов. пере­вороту 1917 у Рос. імперії зʼявилися пере­хресні потоки Е. — на Сх. ви­їжджали революціонери з Європи, на Зх. втікали пред­ставники вищих станів і класів, духовенства, учасники білого руху, антибільшов. налаштована інтелігенція та ін. Після поразки Визвольних змагань 1917–21 поширилася військ.-політ. Е. українців до європ. країн. У 20 ст. масова Е. наук. і культ.-осв. діячів спричинила виникне­н­ня на еміграції специфіч. інтелектуал. середовища зі своєрід. напрямами та явищами соціогуманітар. думки: євразійство, зміновіхівство у рос. між­воєн. Е.; культурне під­несе­н­ня в укр. повоєн. Е. 1945–51, ві­доме як еміграц. (другий) ренесанс, або планета Ді-Пі (за висловом У. Самчука). Тотально поширилася екон. Е., яку за­охочують деякі держави. Так, Франція, щоб збільшити ресурси робочої сили, які скоротилися внаслідок воєн. втрат у 1-й світ. війні та низької народжуваності, в 1930-х рр. прийняла пере­селенців з Алжиру. Тоді ж знач. мас­штабів набула антифашист. Е. з Європи до Пн. Америки та СРСР. Великі хвилі політ. Е. були з Польщі та Угорщини після 1956 та з Чехословач­чини після 1968. «Роз­ливні» (дифузні) хвилі Е. мали місце і в 2-й пол. 20 ст., зокрема після роз­ділу Індії та Паки­стану (1947), що призвів до Е. понад 17-ти млн осіб. Війна в Афгані­стані у 1980-х — на поч. 1990-х рр. спричинила пере­селе­н­ня понад 6-ти млн біженців, частини з них — до країн СНД. У 2-й пол. 20 ст. значно поширилася етнічна Е. з СРСР, напр., вірмен та євреїв у 1970-і рр. Від кін. 1980-х рр. великих мас­штабів набула екон. (заробітчан.) Е. з країн Сх. Європи та держав СНД (зокрема й України) до Зх., Центр. і Пд. Європи, яка має легал. і нелегал. форми. У сучас. світі Е. досягнула знач. мас­штабів. За даними ООН, на­прикінці 1990-х рр. нараховувалося понад 22 млн біженців (з них понад 4 млн повернулися до колишніх місць прожива­н­ня, що знаходилися під опікою ООН або приват. гуманітар. агентств). Нині кількість пере­міщ. осіб за різними під­рахунками складає бл. 24–25 млн. Від 2000 між­нар. спільнота від­значає 18 грудня як Між­нар. день ім­мі­гранта, від 2001 20 червня — як Всесвіт. день біженця. Їхніми про­блемами опікується Верхов. комісаріат ООН у справах біженців.

Еміграція українців (Е. у.)

За­звичай, першу Е. у. повʼязують з пред­ставниками вищих верств козац. старшини поч. 18 ст., які належали до прибічників геть­мана І. Мазепи. Після поразки під Полтавою частина мазепинців (А. Войнаровський, Г. Герцик, І. Ломиковський, І. та Ф. Мировичі, П. і Г. Орлики та ін.) втекла до Польщі, Туреч­чини, Франції, Швеції, де проводила активну антирос. політ. діяльність. Початком труд. Е. у. вважають 1-у пол. 18 ст. і повʼязують з пере­селе­н­ням українців із пд.-сх. Пряшівщини та ін. зх.-укр. земель на тер. Австрії між Тисою (притока Дунаю) та Дунаєм (сучасна Воєводина у складі Сербії), а у 2-й пол. 18 — на поч. 19 ст. — також до Баната (нині в складі Румунії та Сербії), Срема й Славонії (сучасна Хорватія). Після зруйнува­н­ня рос. військами Нової Січі 1775 політ. емі­грантами (у певному сенсі) стали запороз. козаки, які з до­зволу турец. влади заснували в гирлі Дунаю Задунай. Січ, що існувала до 1828. У 1870-х рр. з під­рос. України до Центр. і Зх. Європи виїхала невелика група над­дні­прян. емі­грантів (Ф. Вовк, М. Драгоманов, М. Зібер, С. Подолинський та ін.). Їхня діяльність значно вплинула на формува­н­ня нац. сві­домості та становле­н­ня політ. українства на­прикінці 19 — на поч. 20 ст. 2-а пол. 19 ст. вирізнялася масовою пере­селен. Е. у. на теренах Рос. імперії. У 1860–70-х рр. насел. малорос. губ. мігрувало на вільні землі Оренбур., Самар., Саратов., Уфим. та ін. губ. європ. частини Росії; у 70–90-х рр. 19 — на поч. 20 ст. мала місце здебільшого стихійна Е. у. з Катеринослав., Київ., Полтав., Черніг., Харків., Херсон. та ін. губ. до Серед. Азії і Сибіру. Найбільші пере­селен. хвилі повʼязані від­повід­но з будівництвом Транс­сибір. магістралі (1890-і рр.) та Столипін. аграр. реформою (1906–10). Заг. кількість пере­селенців з укр. земель у Рос. імперії на­прикінці 19 — на поч. 20 ст. становила декілька млн осіб, які компактно роз­селилися в Пд.-Зх. Сибіру і Пн. Казах­стані (Сірий Клин), на Далекому Сході (Зелений Клин) й ін. регіонах. У 2-й пол. 19 ст. українці з Галичини та Буковини пере­селялися до Боснії та Герцеґовини, а також до Рос. імперії. У 70-х рр. 19 — на поч. 20 ст. з під­австр. укр. земель (Галичина, Пн. Буковина, Закарпа­т­тя) від­бувалася масова транс­атлантична (заокеан.) Е. у. до Пн. Америки, яка сягнула найвищої інтенсивності напередодні 1-ї світової війни. Її зумовили екон. причини: аграрне пере­населе­н­ня, зубожі­н­ня укр. насел., сповільнені темпи роз­витку економіки, низький жит­тєвий рівень, висока смертність та ін. Перші укр. емі­гранти зʼявилися в США у 1860-х рр., в Канаді — у 1890-х рр. У США вони осіли пере­важно на тер. шт. Кон­нектикут, Нью-Джерсі, Нью-Йорк, Огайо, Пенсильванія, в Канаді — на землях провінцій Альберта, Манітоба, Саскачеван. Першими офіційно зареєстров. українцями у Канаді 1891 стали В. Єлиняк (Еленяк) й І. Пилипів. Одночасно від­бувалося спорадичне пере­селе­н­ня під­австр. українців до Лат. Америки (як правило, Бразилії та Арґентини). Зафіксов. два піки Е. у. до Бразилії: у серед. 1890-х рр. і в 1908–10. На тер. Бразилії українці роз­селилися у шт. Парана, Ріу-Ґранді-ду-Сул, Санта-Катаріна, Сан-Паулу, де за­ймалися пере­важно с. госп-вом. В Арґентині укр. пере­селенці компактно мешкали в провінціях Місь­йонес та Буенос-Айрес. Поряд із труд. транс­атлантич. на­прикінці 19 — на поч. 20 ст. досить широких мас­штабів набула сезон­на заробітчан. Е. у. зі Сх. Галичини, Пн. Буковини та Закарпа­т­тя до Великої Британії, Данії, Німеч­чини, Португалії, Румунії, Франції, Швеції, Швейцарії та ін. європ. країн. Українці-заробітчани працювали як у с. госп-ві, так і на заводах, ф-ках і копальнях.

Е. у. в 20 ст. за­звичай роз­глядають у світлі моделі трьох або чотирьох хвиль: перша — довоєн­на (кін. 19 ст. — 1914), друга — між­воєн­на (1918–39), третя — повоєн­на (після 1945), четверта — сучасна (від кін. 1980-х рр.). У схемі трьох хвиль вилучають першу, яку органічно повʼязують з пере­селен. потоками українців кін. 19 ст. Однак моделі трьох або чотирьох хвиль, не­зважаючи на їхню операц. простоту та поширеність, мають низку сут­тєвих недоліків. Вони вибудовані за транс­атлантич. (зх.) напрямом і не враховують масових пере­селень українців у межах Рос. імперії та СРСР, які спів­ставні за чисельністю й мас­штабами, але від­мін­ні за причинами, мотивами й наслідками. Крім того, ці моделі надмірно генералізують досить складні та різноманітні процеси Е. у., що по-різному роз­горталися у багатьох країнах світу. На поч. 20 ст. політ. Е. у. посідала від­носно не­значне місце в заг. потоці пере­селенців і ви­гнанців, але ві­ді­гравала значну роль у су­спільно-політ. та громад. житті. Ві­домі укр. політ. і громад. діячі (Д. Антонович, В. Вин­ниченко, С. Петлюра, М. Порш, М. Русов, О. Скоропис-Йолтуховський, Б. Ярошевський та ін.) емігрували з Над­дні­прян. України до під­австр. Галичини, а звідти — до Центр. і Зх. Європи. Революція 1905–07 та ре­пресії рос. уряду при­звели до нової хвилі політ. Е. у. до Центр. і Зх. Європи (Д. Донцов, В. Дорошенко, А. Жук, М. Залізняк, Л. Юркевич та ін.), що створила низку політ. організацій у ви­гнан­ні, напр., Союз визволе­н­ня України.

1-а світова війна та поразка Визв. змагань 1917–21 спричинили масову військ.-політ. Е. у., яку в наук. літературі називають другою (в моделі чотирьох хвиль), першою (в моделі трьох хвиль), або між­воєн­ною. Вона складалася з колиш. військовиків, урядовців і чиновників адміністрацій УНР та ЗУНР і загалом біженців із різних прошарків й верств укр. су­спільства, зокрема на тер. Чехо-Словач­чини були інтерновані вояки УГА, Польщі — військ. частини армії УНР на чолі з С. Петлюрою. Укр. емі­гранти роз­селилися у країнах Сх. і Центр. (Австрія, Німеч­чина, Польща, Румунія, Чехо-Словач­чина, Югославія), а згодом й Зх. (Бельгія, Франція) Європи. Концентрація знач. кількості українців у країнах Сх. і Центр. Європи в між­воєн. період (1919–39) при­звела до активізації політ., громад., наук. й культ.-осв. життя, роз­будови низки академ. осередків, громад. і просвітниц. організацій, серед них — Український вільний університет, Український науковий ін­ститут у Берліні, Український науковий ін­ститут у Варшаві, Український високий педагогічний ін­ститут ім. М. Драгоманова, Укр. госп. академія. Заходами Укр. академ. комітету 1926 і 1932 проведено наук. зʼ­їзди в Празі. Однак у 1920–30-х рр. від­булося по­ступове роз­пороше­н­ня укр. емі­грантів у Європі: частина повернулася до Рад. України, дехто пере­їхав до країн Пн. і Лат. Америки, Зх. Європи. У між­воєн­ну добу істотно зросла й заробітчан. Е. у. до Канади, США, Арґентини, Параґваю, Уруґваю, Перу, Франції, Німеч­чини, Бельгії і Латвії з Галичини, Волині, Поліс­ся та ін. укр. земель у складі Польщі, Румунії, Чехо-Словач­чини. На­ймасовішого характеру труд. Е. у. набула на­прикінці 1920-х рр. (до поч. світ. екон. кризи), протягом 1930-х рр. вона помітно скоротилася. Внутр. Е. у. в межах СРСР у цей період досягнула знач. роз­маху. Міграція українців до Сибіру, Далекого Сходу, Серед. Азії та на Кавказ зумовлена колективізацією с. господарства, голодомором 1932–33, втечею від ре­пресій карал. органів, пере­їздом фахівців і робітників на новобудови пʼятирічок тощо. Крім того, значна кількість українців, увʼязнених у концтаборах Сибіру та Далекого Сходу, побоюючись нових ре­пресій після звільне­н­ня залишалася та осідала у від­далених від України регіонах. Під час 2-ї світової війни багато українців еваку­йовано до Серед. Азії та Сибіру, звідки повернулася на Батьківщину лише частина.

2-а світова війна спричинила нову велику хвилю Е. у., ві­дому як третя (чи друга), або повоєн­на. Вона складалася пере­важно з пере­міщ. осіб, які утримувалися в таборах у зх. окупац. зонах Німеч­чини, Австрії та Італії. Це були репатріанти (див. Репатріація) з британ., амер., франц. окупац. зон, серед них — колишні військовополонені, яких рад. режим вважав зрадниками, вояки «Рус­ской освободительной армии» генерала А. Власова, укр. вояки польс. корпусу генерала В. Андерса, полонені з дивізії «Галичина». Значну частину пере­міщ. осіб становили вивезені на примус. роботи, а також біженці, які втекли від рад. військ. Таборовий період (1945–51) Е. у. в Зх. Європі традиційно називають у наук. та худож. літературі добою Ді-Пі. Від кін. 1940-х — до поч. 1950-х рр. українці, які пере­бували в тимчас. таборах, пере­селилися на по­стійне прожива­н­ня до США, Канади, Австралії, Арґентини, Бельгії, Бразилії, Великої Британії, Венесуели, Нової Зеландії, Франції та ін. Частина емі­грантів протягом 1950-х рр. пере­їхала з Європи до Пн. Америки, натомість значна частина українців, репатрі­йов. до СРСР із таборів для пере­міщ. осіб у Зх. Німеч­чині й Австрії, потрапила до рад. концтаборів Сибіру та Далекого Сходу. У Пн. і Пд. Америці, Зх. Європі й Австралії в 1950–70-х рр. по­стала потужна мережа громад., культ.-осв., політ., фінанс.-кредит. й ін. укр. еміграц. організацій та ін­ституцій, з яких ви­окремилися ко­ординац. органи-надбудови — Світовий кон­грес вільних українців, Український кон­гресовий комітет Америки, Кон­грес українців Канади тощо. Для ко­ординації наук. діяльності створ. Гол. раду наук. т-в НТШ, Світ. президію УВАН, Наук. раду при Світ. кон­гресі вільних українців. Водночас у 2-й пол. 20 ст. роз­горнулася потужна внутр. Е. у. в СРСР, що набула великих мас­штабів через соц.-екон. і політ. причини. В 1950–70-х рр. українці пере­селялися до Казах­стану під час освоє­н­ня цілин. земель, на новобудови Сибіру, Далекого Сходу, Серед. Азії, Кавказу та ін. регіонів СРСР. Поширилася й сезон­на Е. — українці працювали ва­хтовими бригадами у від­далених місцях Сибіру та Далекого Сходу, оборон. промисловості, на роз­роблен­ні газових і нафт. родовищ, копальнях тощо. Окрім того, вони складали певну частину ін. категорій політ. Е. з СРСР після встановле­н­ня «залізної завіси» (від 1945): особи, які від­мовилися від репатріації до СРСР або залишилися за кордоном під час тимчас. пере­бува­н­ня, дисиденти, правозахисники та ін.

У період горбачов. «пере­будови» (від 1986) та з проголоше­н­ням незалежності України у 1-й пол. 1990-х рр. роз­горнулася четверта (чи третя), або сучасна хвиля Е. у. Поширилося пере­селе­н­ня із зх.-укр. земель на по­стійне прожива­н­ня до Канади, США, Австралії, Німеч­чини та ін. країн. Протягом 1990-х — 2000-х рр. унаслідок складної екон. ситуації, що склалася після роз­паду СРСР, великих мас­штабів набула сезон­на заробітчан. Е. у. до Греції, Іспанії, Італії, Нідерландів, Німеч­чини, Польщі, Португалії, Словач­чини, Угорщини, Чехії, РФ і країн Балтії. За різними під­рахунками вона складає від 5–7-ми до 10–12-ти млн осіб. Кількість щоріч. сезон. (заробітчан.) емі­грантів з України становить від 1-го до 2,5–3-х млн осіб. Водночас зро­стає кількість науковців і висококваліфіков. фахівців, які ви­їжджають на по­стійне прожива­н­ня до країн Зх. Європи, Пн. і Лат. Америки, Австралії. У 2-й пол. 20 ст. внаслідок Е. виникли різні типи діаспор. громад українців (див. Діаспора). За рівнем адаптації й інтеграції до країни прожива­н­ня роз­різняють: великі, динам. та організов., міль­йон­ні пн.-амер. спільноти (США, Канада) з добре роз­буд. мережею громад., наук.-освіт., кредитно-фінанс. та ін. ін­ституцій; спільноти середньої величини (Арґентина, Бразилія); нечислен­ні, але добре інтегров. у місц. соціокультурне середовище громади зі знач. наук. і культур. потенціалом (Австралія, Велика Британія, Німеч­чина, Франція); кількатисячні зх.-європ. спільноти (Бельгія, Австрія); нечисел. пд.-амер. громади з невеликою інтелектуал. та політ. роллю (Венесуела, Параґвай, Уруґвай та ін.); спільноти в суміж. з Україною державах (Польща, Чехія, Словач­чина, Румунія, Угорщина), частина яких мешкає на укр. етніч. землях (Холмщина, Пере­мищина, Під­ляш­шя) та у пд.-словʼян. країнах (Болгарія, Сербія); спільноти на пострад. просторі, пере­важно у країнах СНД, які досить слабко зорганізовані та повʼязані між собою. За різними під­рахунками, часто досить суперечливими, нині поза межами України мешкає від 10-ти до 21-го млн осіб укр. походже­н­ня.

Завантажити статтю